dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 21 Лют 2013, і віднесено до драматург, п'єса, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

Український драматург Олександр Мардань відсвяткував Ніч Святого Валентина

П’єса сучасного українського драматурга Олександра Марданя „Ніч святого Валентина” – це містична розповідь про самотність і пошуки любові.

 

Олександр Мардань  

                          (переклад Ростислава Коломійця)

 

 

НІЧ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА

            

     п`єса у 2 діях 

  

Дійові особи:

 

Жінка, 42 роки

Гість, 43 роки

Хазяїн, 47 років

 

    Дія відбувається ввечері 14 лютого у дачному селищі.


St. Valentine's Night by Alexander Mardan

Сцена з вистави “Ніч Святого Валентина” сучасного українського драматурга Олександра Марданя

St. Valentine's Night poster

Афіша вистави “Ніч Святого Валентина” сучасного українського драматурга Олександра Марданя

 

На сцені темно.

Звучить Голос автора:

Дачне селище «Узлісся» з`явилося нещодавно. Поруч із сосновим бором виросли будинки, оточені галявинами.

Вечір, 14 лютого, повний місяць. Нещодавно випав сніг. Він лежить на вітті сосон и підстрижених кущах. Віття відкидає тіні, малюючи на снігу загадкові картини.

До найвищого будинку на непарній стороні вулиці під`їжджає машина. З неї виходить чоловік, допомагає вийти жінці. Вони прямують розчищеною доріжкою до будинку. Чоловік відчиняє двері. У вікнах спалахує  яскраве світло.

 

= = =

 

На сцені спалахує світло.

Бачимо простору вітальню заміського будинку. Меблі під старовину, піаніно, комин, перед комином – килим. Посередині вітальні – невеликий стіл.

До кімнати входять двоє – він і вона. Він допомагає їй зняти шубу, потім знімає дублянку. Вона красива, доглянута жінка, вдягнена ошатно, зі смаком. Він у костюмі, під піджаком – чорний гольф.

 

ХАЗЯЇН: …Казка має закінчитися красиво. Спляча царівна прокинеться. А у лісі розцвітуть проліски.

ЖІНКА: А як не розцвітуть?

ХАЗЯЇН: Розцвітуть! Сплачено!

ЖІНКА: Сплачено? Постмодернізм якийсь.

ХАЗЯЇН: Постмодернізм – це історія про те, як принц живе на гроші Попелюшки від прання. А в нас класика. У крайньому разі – модерн. Проходьте. Проходьте, сідайте…

 

Жінка оглядає кімнату, сідає у крісло.

 

ЖІНКА: А у вас затишно.

ХАЗЯЇН: Якому вину ви віддаєте перевагу цього часу доби?

ЖІНКА: Мабуть, білому.

ХАЗЯЇН: Я пропоную червоне. Нещодавно був у Болгарії, там говорять, що червоне вино треба пити у ті місяці, у назвах яких є буква «р-р-р».

ЖІНКА: Я таке чула про раків та устриць. А про вино – уперше.

 

Він відкорковує штопором пляшку вина, наповнює келихи.

 

ХАЗЯЇН: До речі, у Болгарії багато пісень про червоне вино, і тільки одна – про біле.

ЖІНКА: І про що у ній співається?

ХАЗЯЇН: У ній співається: «Чому я не червоне?» Спробуйте. Це «Бордо» з колекції барона Ротшильда.

ЖІНКА: Як Ротшильд не проти, я згідна. Червоне – так червоне.

 

Вони випивають кілька ковтків.

 

ХАЗЯЇН: Дивно, що я не бачив вас у ресторані.

ЖІНКА: А я бачила. Ви були захоплені бесідою з друзями…

ХАЗЯЇН: Партнерами. Якби я побачив вас раніше, я б їх одразу кинув.

ЖІНКА: Кидати партнерів неетично.

ХАЗЯЇН: Заради такої жінки все етично. Добре, що я залишив гаманець у пальті. Пішов по нього до гардеробу – а там ви.

ЖІНКА: Уперше загубила номерок. Якби ви не втрутились – не знаю, що б і вчинила.

ХАЗЯЇН: Ресторан теж починається з вішалки, а закінчується пошуками номерка.

ЖІНКА: Сто разів перевернула сумочку – нема його. А ви – лицар.

ХАЗЯЇН: Я нерідко буваю там, тому вони повірили моєму поручництву.

ЖІНКА: З ким буваєте?

ХАЗЯЇН: З партнерами.

ЖІНКА: А ще з ким?

ХАЗЯЇН: Всі хочуть певності…

ЖІНКА: Та не всім вона відповідає взаємністю. І все-таки – з ким іще ви там буваєте?

ХАЗЯЇН: Іще без партнерів… Один.

ЖІНКА: І ви не питаєте, з ким була я? І чому виходила сама?

ХАЗЯЇН: Можу запитати, як ви того хочете.

ЖІНКА: Не дуже. Краще запитайте, чому я наважилась  поїхати з вами, хоча бачу вас уперше.

ХАЗЯЇН: Тому що вірите у любов з першого погляду. Мого, зрозуміло.

ЖІНКА: А як не вірю?

ХАЗЯЇН: Тоді я збожеволію! До речі, сьогодні ми відзначали угоду з німцями, і вони розповіли, що в них чотирнадцятого лютого відзначають як день божевільних, а не закоханих.

ЖІНКА: Божевільних?

ХАЗЯЇН: Уявіть собі.

ХАЗЯЇН: У чомусь німці праві. Любов є безумством.

ХАЗЯЇН: А давайте вип`ємо на брудершафт!

ЖІНКА: Не люблю німецьку мову. Стріляюча якась. Бру-дер-шафт…

ХАЗЯЇН: Хіба? (Читає вірш Гейне німецькою.) «Einfichtenschtiteinsamamnordenaufcheuenchoch

ЖІНКА (перериваючи його): «На півночі дикій сумує самотньо сосна…» Я її в школі вчила, все одно не подобається.

ХАЗЯЇН: У вас красивий голос. Ви  співаєте?

 

Жінка підходить до вікна, відсуває штору.

 

ЖІНКА: Сніг падає…

ХАЗЯЇН: У вас красиві очі.

ЖІНКА: Які? Які?

ХАЗЯЇН: Красиві.

ЖІНКА: Якого кольору?

ХАЗЯЇН (здивовано): Сірі.

 

Жінка повільно підходить до нього, практично впритул.

 

ХАЗЯЇН (ще більш здивовано): Блакитні… А у вас блакитні з дитинства?

ЖІНКА: А у вас карі тільки на свята?

ХАЗЯЇН: Я теж хотів мати блакитні очі, але… Напевне, у наступному житті.

 

Жінка підіймає келих.

 

ЖІНКА: Отже, за що будемо пити?

ХАЗЯЇН: Ну, як тост німецькою вам не сподобається – нехай буде французькою. A toi facon que tuu as d`erte belle… Ні. Краще в оригіналі.

 

Він бере пульт дистанційного управління, натискає на кнопку. Звучить відома пісня Джо Дассена. Пісня продовжується, а він, піднявши келих, її перекладає.

 

ХАЗЯЇН: За тебе! За твоє вміння бути красивою. За твої ніжні, але інколи награні слова. За ту маленьку дівчинку, якою ти була.  За ту, якою ти часто буваєш. За твоє минуле. І за твоїх прекрасних принців!

 

Він вимикає музику, підходить до Жінки з келихом.

 

ЖІНКА: Після такого тосту не можна не випити. Тім більше, що французька мені завжди подобалась. Хоча я розумію усього п`ять-шість висловлювань. Шерше ля фам, се ля ви, оревуар…

ХАЗЯЇН (перериваючи її): Мсьє, же не манж па сис жур. Якось я сказав цю фразу у паризькому ресторані, і офіціант спитав: «Чому всі росіяни, які сюди приходять, говорять одні і ті ж слова?»

ЖІНКА: І як ви йому пояснили?

ХАЗЯЇН: Сказав, що у нас є старовинний звичай: не їсти кілька днів перед тим, як піти до ресторану.

ЖІНКА: І він повірив?

ХАЗЯЇН: А чом би й ні. А ви повірите, що я можу випити п`ятдесят грамів вина із закоркованої пляшки?

ЖІНКА: Ні.

ХАЗЯЇН: Парі?

ЖІНКА: Парі.

ХАЗЯЇН: На поцілунок.

ЖІНКА: А ви упертий. Спробуйте.

 

Він дістає з бару закорковану пляшку. Тримає її в одній руці. У другу руку бере відкриту пляшку. Жестом бармена перевертає закорковану пляшку і наливає вино у круглу виїмку на дні. Повільно випиває, як із келиха. Вклоняється.

 

ЖІНКА: Штукар!

 

Підставляє йому щоку для поцілунку.

 

ХАЗЯЇН: Ось  вона яка – жіноча підступність!

 

Цілує її у щоку. Цокаються, випивають ковток.

 

ХАЗЯЇН: Лицар врятував прекрасну даму від злого чаклуна…

ЖІНКА: Від гардеробника.

ХАЗЯЇН: Все одно – він заслуговує на нагороду.

ЖІНКА: Подвиг має бути  безкорисливим!

ХАЗЯЇН: Тоді подаруйте мені кохання. Воно безцінне.

ЖІНКА: Загалом кажучи, ви обіцяли знайти проліски! Казали, що поїдемо до лісу, а привезли – сюди…

ХАЗЯЇН: Будуть, будуть проліски! А поки-що, може, я зварю вам кави?

ЖІНКА: Я не п`ю кави.

ХАЗЯЇН: Чому? Колір обличчя?

ЖІНКА: Просто – перестала подобатись.

ХАЗЯЇН: Є розкішний чай. Пробачте за вираз – з маракуєю.

ЖІНКА: А я люблю, пробачте за вираз, з бергамотом.

ХАЗЯЇН. Влаштуємо. Я залишу вас на кілька хвилин.

ЖІНКА: Навіщо?

ХАЗЯЇН: Заварю чай.

ЖІНКА: А хіба цьому будинкові не годиться покоївка?

ХАЗЯЇН: Я усіх відпустив. Навіть охоронця. Вони б нам заважали.

ЖІНКА: А ви вмієте заварювати чай?

ХАЗЯЇН: Навчався цьому в Японії.

ЖІНКА: Наскільки мені відомо, там цьому навчаються роками. Як вам вдалося це опанувати?

ХАЗЯЇН: Я одразу вловив головне: не можна економити на заварці.

ЖІНКА: Чай – це добре, але давайте пізніше. Вино справді смачне.

 

Жінка знову підходить до вікна.

 

ЖІНКА: Яка краса…

ХАЗЯЇН: Може, показати вам будинок?

ЖІНКА: Не потрібно.

ХАЗЯЇН: Чому?

ЖІНКА: Ви почнете екскурсію зі спальні?

ХАЗЯЇН: Можна розпочати із ванної.

ЖІНКА: Дякую, мені поки-що не потрібно.

ХАЗЯЇН: Там є на що подивитися. Невеликий басейн. Італійська мозаїка. Сто двадцять чотири відтінки.

ЖІНКА (із сарказмом): Дуже захоплююче.

ХАЗЯЇН: Від чаю ви відмовились. Кави не п`єте. Мозаїка не зацікавила… Чим вас дивувати?

ЖІНКА: Розкажіть про себе.

ХАЗЯЇН: Із задоволенням.

 

Він знову клацає пультом і вмикає пісню Дассена. Звучить другий куплет: «A moi a la folie don`ttu es la raison? A mes coleres sans savoir pourquoi

 

ХАЗЯЇН (одночасно із піснею): За мене. За божевілля, що спричинила ти. За моє небагатослів`я. За час, який я витратив, аби знайти тебе. За мої риси, над якими ти смієшся, і відчайдушні мрії.

 

Вимикає музику.

 

ЖІНКА: Як ви так схожі на Дассена – вип`ю із задоволенням.

 

Вони знову цокаються і випивають.

 

ХАЗЯЇН: Ну ось, я про себе розповів. Тепер ваша черга.

ЖІНКА: Розповідати? Так не цікаво. Давайте краще пограємо. Я питатиму, а ви відповідайте.

ХАЗЯЇН: Гаразд. Але – з умовою: за кожну вірну відповідь ви зніматимете із себе одну річ.

ЖІНКА: Я таке бачила у поганому кіно.  Там вчителька зваблювала учня.

ХАЗЯЇН: І чим закінчилося?

ЖІНКА: Її посадили.

ХАЗЯЇН: А він?

ЖІНКА: Носив їй передачі. А коли вона вийшла, хлопцеві було вже вісімнадцять.

ХАЗЯЇН: Вони одружилися?

ЖІНКА: Ні. Він упадав за іншою вчителькою.

ХАЗЯЇН: Ну, ми все ж дорослі. Нас за це не посадять.

ЖІНКА: Добре. Почнемо з простого… Яку музику я люблю?

ХАЗЯЇН: Ну, за часів нашої молодості в моді були Тото Кутуньо, Челентано, фестиваль у Сан-Ремо.. Ризикну припустити… італійська естрада.

 

Жінка знімає шовковий шалик.

 

ХАЗЯЇН: Вгадав, вгадав.

ЖІНКА: А які мені подобались тістечка? Коли мені їх ще можна було їсти…

ХАЗЯЇН: Трубочки… Ні, ні, зачекайте… Картопля… Ой, ні… еклери! Із заварним кремом.

 

Жінка, глибоко зітхнувши, знімає жакет.

 

ЖІНКА: Чого я більше за все боялася в дитинстві – темряви чи грози?

ХАЗЯЇН: Гадаю, у дитинстві ви боялися… залишатися сама вдома. Вірно?

 

Вона аплодує і знімає черевичок.

 

ЖІНКА: Схоже, ви знаєте все на світі.

ХАЗЯЇН: Практично.

ЖІНКА: Тоді – наступне питання: чим прикметник відрізняється від дієприкметника?

ХАЗЯЇН: Зрозуміло. Стриптиз закінчено. А так хотілося свята поміж буднів.

ЖІНКА: Багато працюєте?

ХАЗЯЇН: Так. Додому дістаюся пізно, втомлююсь…

ЖІНКА: Від грошей?

ХАЗЯЇН: Від праці.

ЖІНКА: Бідненький…

ХАЗЯЇН: Ну, не зовсім. До речі, вчені довели, що жінки люблять багатих не за гроші, а за те, що роблять їх багатими.

ЖІНКА: Не вводьте себе в оману. Багатих ніхто не любить. 95 відсотків на питання: «Чи любите ви багатих?», відповідають «ні». Щоправда, вони ж на питання «Чи хочете ви, щоб ваші діти були багатими?» відповідають «так».

ХАЗЯЇН: Але тоді, виходить, що жінки люблять бідних? Не помічав.

ЖІНКА: Жінки люблять не бідних і не багатих, не худих і не товстих, не брюнетів і не блондинів. Жінки люблять тих, хто про них піклується.

ХАЗЯЇН: Тоді дозвольте оточити вас піклуванням і запропонувати  тост. За нас!

 

Знову вмикає Дассена і перекладає останній куплет і приспів: «А nousauxsouvtnirsquenousallonsnousfaireAl`avenir ее aupresentsurtout

 

ХАЗЯЇН: За нас, за наші надії та ілюзії. За наше майбутнє перше побачення. За мільйони закоханих, схожих на нас. За життя, за любов. За наші ночі і дні. За вічність, що дала нам цей шанс!

 

Вимикає музику.

 

ЖІНКА: За наше майбутнє перше побачення… Захоплююче-загадково.

 

Випивають.

 

ЖІНКА: Вибачте, а де б я могла попудрити носик?

ХАЗЯЇН: Гостьові зручності тут.

 

Вказує на двері. Жінка виходить.

Хазяїн вмикає бра і вимикає горішнє світло. Потім дістає з кишені пакетик і висипає  у її келих якийсь порошок. Доливає вина. Вона повертається.

 

ЖІНКА: Ну то що – збираємось?

ХАЗЯЇН: Куди?

ЖІНКА: За пролісками. Хоча, побоююсь, дарма ми прогуляємось. Вони з`являються пізніше, у березні.

ХАЗЯЇН: Ви не враховуєте глобального потепління.

ЖІНКА: Яка проза! Ви обіцяли зробити неможливе! Знайти квіти під снігом! А тепер – потепління.

ХАЗЯЇН: А знаєте – я їх вже знайшов. Поки вас не було.

ЖІНКА: Так?

ХАЗЯЇН: Відверніться і закрийте очі. Не обертайтесь!

 

Він знову вмикає музику – звучить пісня «Падає сніг» у виконанні Адамо. Хазяїн виходить з кімнати і одразу повертається з великим букетом лілій.

 

ХАЗЯЇН: Тепер можна.

 

Вставши перед Жінкою на коліно, він простягає їй квіти. Вона обертається.

 

ЖІНКА: Ну ось! Ти знову все зіпсував!

 

Бере пульт і вимикає музику. Хазяїн розгублено підводиться, вмикає горішнє світло.

 

ХАЗЯЇН: Здоровеньки були… Що не так?

ЖІНКА: Ненавиджу лілії!

ХАЗЯЇН: Ти казала – гіацинти.

ЖІНКА: Лі-лі-ї! Сто разів казала! А ти забув. Точніше – забув про це нагадати водієві. Який купує квіти для твоєї дружини.

ХАЗЯЇН: Так! Я не маю на це часу. Я працюю. Двадцять чотири години на добу. Мені ночами сняться акредитиви, накладні, завантаження, вивантаження… Невже це так важливо – хто купує квіти?

ЖІНКА: Мені важливо, аби ти пам`ятав, які квіти я люблю і що п`ю вранці – чай чи каву. І якщо мені захотілося романтики…

ХАЗЯЇН: Я намагався! Ти ж розумієш, заглянути до салону і вибрати орхідеї – не проблема. А от як біля дороги не стовбичать бабусі – де взяти проліски? (Намагається обійняти її.) Невже через квіти?

ЖІНКА: Та не у квітах справа! А у тому, що ти не звертаєш на мене уваги! Сьогодні для тебе було багато нового, чи не так?

ХАЗЯЇН: Так, до речі! Навіщо ти лінзи вдягнула?

ЖІНКА: Цікаво було, коли ти помітиш, що в мене інший колір очей.

 

Чути приглушений дзвінок мобільного. Жінка риється у своїй сумочці, дістає телефон, дивиться на монітор і відключає дзвінок. Хазяїн закурює.

 

ЖІНКА: Тобі не цікаво, хто мені дзвонить у такий час?

ХАЗЯЇН: Ти ж не вийшла з телефоном в іншу кімнату. Не стала говорити іншим тоном. Так що, гадаю, це не важливо.

ЖІНКА: Так, не важливо. Це Люда.

ХАЗЯЇН: О-о-о… Подруга пінопластова!

ЖІНКА: Яка?

ХАЗЯЇН: Тобі подобається, як шурхотить пінопласт?

ЖІНКА: Точнісінько як залізо по склу.

 

Жінка скривилася.

 

ХАЗЯЇН: От! Мене від твоєї Люди теж так само…

ЖІНКА: Моя Люда? Вона дружина твого друга і партнера!

ХАЗЯЇН: Ну то й що? Я тебе не просив з нею спілкуватись.

ЖІНКА: А що вдієш, як вона записала мене у наставниці?

ХАЗЯЇН: Та хай іде під три чорти..

ЖІНКА: Мишко образиться.

ХАЗЯЇН: Не бери у голову. Це мої проблеми.

ЖІНКА: Чесно кажучи, я з нею спілкуюся не тільки тому. Мені цікаво.

ХАЗЯЇН: Тобі? З нею? Вона ж, окрім меню, нічого не читає.

ЖІНКА: Я сказала «не з нею цікаво», а «мені цікаво». Хочу зрозуміти, що Мишко у ній знайшов і чому він кинув Катю.

ХАЗЯЇН: Не кинув, а залишив. З будинком, машиною і ще з чимось. А у Люди він знайшов… він знайшов день народження. Якщо відняти від дня народження Каті день народження Люди – вийде рівно двадцять.

ЖІНКА: «Міняю сорокарічну дружину на дві по двадцять». Поміж твоїх друзів це модно. Хто наступний? Чи не ти?

ХАЗЯЇН: В тебе нав`язлива ідея. Запам`ятай, якщо жінка починає щось зміцнювати, вона все руйнує.

ЖІНКА: Я нічого не зміцнюю. Я просто хочу зрозуміти, що ви знаходите в таких…

ХАЗЯЇН: Знов за своє? Я нічого не втратив і нікого не шукаю.

ЖІНКА: Чи так? А чому ти сьогодні збирався у відрядження?

ХАЗЯЇН: А що у цьому?

ЖІНКА: Сьогодні свято!

ХАЗЯЇН: Та не Новий же рік! Ми раніше жодних святих не знали – і нормально жили. І взагалі – про що мова? Я ж не поїхав. Ти сказала – я залишився.

ЖІНКА: Не вийшло з відрядженням – придумав ділову зустріч.

ХАЗЯЇН: Але ж ти була на ній!

ЖІНКА: Я впевнена – ти її організував після того, як я сказала, що один ти на неї не підеш. Тільки разом зі мною.

ХАЗЯЇН: Якщо я відмінятиму роботу на всі старі й нові свята, я прогорю.

ЖІНКА: Як на мене, ти давно можеш вкладати гроші і отримувати відсотки…

ХАЗЯЇН (перериває її): Вкладати легко. Виймати – не у всіх виходить.

ЖІНКА: … і не пропадати цілодобово в офісі. Не їздити у якісь відрядження … невідомо з ким…

ХАЗЯЇН: Ти знов?

ЖІНКА: Що знов?

ХАЗЯЇН: З ким відрядження? Я їжджу один або з Мишком! І займаюсь тільки справами!

ЖІНКА: Справами? А паста в тюбику?

ХАЗЯЇН: Яка паста?

ЖІНКА: Коли ти повертаєшся після тижневого відрядження, пасти у тюбику стільки, скільки її було до від`їзду.

ХАЗЯЇН: Ну то й що з того, громадянине слідчий, випливає?

ЖІНКА: А випливає, що у номері живе ще хтось, чиєю пастою ти користуєшся.

ХАЗЯЇН: Лежить дві книги: товста і тонка. На тонкій написано «Логіка», на товстій – «Жіноча логіка, том перший»… У зіркових готелях дають гігієнічні набори!

ЖІНКА (з іронією): А! Це ти такий економний! А пакети? Звідки у тебе у валізі пакети з дамських магазинів, в яких я нічого не купую? Знаєш, чому? Тому що вони дорогі. Як ти стверджуєш… Для дружин, само собою. А для коханок – саме те.

ХАЗЯЇН: Скільки разів повторювати – мені подарували віскі. Я на пакет уваги не звернув!

ЖІНКА: А телефон?

ХАЗЯЇН: Що – телефон?

ЖІНКА: Ти їздив у Прагу, а оператор відповідав польською.

ХАЗЯЇН: Я був у Празі! Оператор відповідав чеською. А як ти не розрізняєш – вчи мову.

ЖІНКА: Яку?

ХАЗЯЇН: Обидві. Щоб напевно. (Пауза. Закурює.) А разом – італійську.

ЖІНКА: Навіщо? Ти що – збираєшся до Італії?

ХАЗЯЇН: Так. Ось до Юлі злітаємо – і поїду.

ЖІНКА: Один?

ХАЗЯЇН: З циганським хором.

 

Жінка мовчить. Пауза.

 

ХАЗЯЇН: Давай вип`ємо. І заспокоїмось.

 

Простягає їй келих. Бере свій. Вони цокаються. Він робить ковток. Вона, ледь пригубивши, ставить келих на стіл.

 

ХАЗЯЇН: Випий. Воно ж тобі завжди подобалось.

 

Жінка простягає йому руку. Вони зчіплюють мізинці у примирливому жесті.

 

ХАЗЯЇН: Ми стільки років жили без підозр. Ревнощі – це ж невпевненість у собі. Ти не маєш жодних підстав.

ЖІНКА: Ревнощі… Вірність… Рєвность… Вєрность… Дві букви переставлені. Я тільки зараз помітила… Тебе ревнують, виходить, люблять.  А якщо зовсім не ревнують?.. Хоча б ледь-ледь?

ХАЗЯЇН: Я не ревную, тому що ти не даєш приводу.

ЖІНКАП: А якщо буде привід?

ХАЗЯЇН: Тобто? Спеціально влаштуєш?

ЖІНКА: Влаштую.

ХАЗЯЇН: Припини.

 

Жінка розгортає лілії, ставить їх у вазу.

 

ХАЗЯЇН: За що ти їх не любиш?

ЖІНКА: Запах важкий. Усипляє. Винеси їх на кухню. А ще краще – викинь.

 

Хазяїн з ображеним виглядом виносить квіти з кімнати. Повертається.

 

ЖІВНКА (примирливо): Не сердься. Та мене справді ображає, що ти увесь на цій роботі. (Пауза.)  Твоя мама каже: «Почекай, виповниться йому шістдесят – стане чудовим чоловіком». Я не хочу чекати! Пам`ятаєш, як мріяли, що справи налагодяться, і ми житимемо? Житимемо, а не зароблятимемо.

ХАЗЯЇН: Бізнес – це біг нагору ескалатором, який іде донизу. Зупинишся – знесе.

ЖІНКА: Може, час зійти? Посидіти на ослінчику…

ХАЗЯЇН: Для запасних? І що там робити?

ЖІНКА: Нічого. Станемо мандрувати.

ХАЗЯЇН: Ми і так з тобою їздимо. Зараз до Америки летимо. В Європі є країна, в якій би ти не була?

ЖІНКА: Є… Албанія.

ХАЗЯЇН: Врахуємо. Та я не сидітиму вдома, аби тобі було весело.

ЖІНКА: Мені не сумно!

ХАЗЯЇН: Так, я бачу. Веселишся щосили. Сьогоднішня гра вдалася?

ЖІНКА: Вдалася б – якби не твої лілії!

ХАЗЯЇН (встає): Так! Все! Я їду за пролісками!

ЖІНКА (розгублено): Ти серйозно? Взагалі вже дванадцята година.

ХАЗЯЇН: День святого Валентина переходить у ніч святого Валентина. Так що з мене – проліски, з тебе – ніч кохання.

 

Хазяїн надягає дублянку, клацає себе по кишенях, перевіряє гаманець, дістає ключі від машини і пачку жуйки. Кладе до рота дві подушечки.

 

ЖІНКА: Ти що – насправді поїдеш?

ХАЗЯЇН: Звісно. Шукатиму бабусь, для яких брати-місяці влаштували глобальне потепління. (Дає їй келих.) Погано, коли залишається. Допий – і лягай спати. Повернуся – і розбуджу, як сплячу красуню.

 

Жінка бере келих, але, не пригубивши , ставить його на стіл.

 

ЖІНКА: Потім. Я валізу збиратиму. Післязавтра летіти, а я ще не вирішила, що візьму.

ХАЗЯЇН: В тебе завтра увесь день вільний. Встигнеш зібратися. Лягай.

 

Цмокає її у щоку, виходить.

Жінка стоїть посеред кімнати. Бере келих з вином, але, потримавши, не відпиває, а ставить на стіл. Підбирає кинутий на крісло жакет і шалик, йде до спальні. Повертається із сукнею. Прикладає її до себе. Дивиться у дзеркало. Потім, кинувши сукню на диван, бере телефон, набирає номер.

 

ЖІНКА: Марино, це я. Не розбудила? Я хотіла спитати… (Мнеться, потім наважується.) Де ви на свої дівич-вечори хлопчиків замовляєте? Ну, стриптиз і… Мене попросили. (Пауза.) Зараз… (Знаходить ручку і листок паперу.) Клуб? «Нуль-два»?! Дотепники… Хлопчики на замовлення. А номер? Диктуй. (Записує номер.) Зрозуміло. Дякую.

 

Знову набирає номер, звіряючись з папірцем.

 

ЖІНКА: Дівчино, доброго вечора! Я б хотіла замовити… викликати… Так. (Слухає.) Розумію, свято… Треба було заздалегідь, але тут ситуація… Усього на годину. Постараєтесь? Пишіть. Селище «Галявина». Вулиця Світла, 15. Олександра. У вас номер висвітлився? Може, хтось звільниться у нашому районі… Подвійний тариф? Гаразд. Чекатиму.

 

Жінка бере сукню і, поклавши її рукав собі на плече, танцює повільний танець.

Чути дзвінок мобільного. Вона бере трубку.

 

ЖІНКА: Алло! Ні, не сплю. Не могла говорити. (Пауза.) Так, безумний секс. Людо, нащо тобі справжній олівьє? Мишко голодний? Заснув? Завтра вразиш? (Пауза.) Пиши. Два рябчики. «Їж ананаси, рябчиків жуй…» У школі не вчила? Антикризове. Рябчиків у мадері звариш. Телячий язик. Сто грамів чорної ікри. Пучок салату. Раки варені – 25 штук. Почистити. Півбанки пікулів. Що?.. Огірочки мариновані, найменші. Два свіжих огірка. П`ять яєць, зварити круто. Сто грамів каперсів.. У магазині спитаєш. Занотувала? Уяви, а картоплі з горошком  немає. Усе нарізати, змішати, заправити майонезом. (Пауза.)  Кухар Люсьєн Олівьє. Прізвище. Ось ти маєш прізвище Розенкранц. А дівоче – Гільденстерн? Жартую… А, Коцубей… Що значить – друге дівоча? Їх у тебе скільки? Мамине?.. Так ось придумай салат – і всі їстимуть салат твого імені. Десерт? Людо, давай вже завтра. Я пошукаю. Приміром, торт «Захер». (Сміється.) Я не лаюсь. Його австрієць придумав, з таким прізвищем. Гарний торт, сухий, можна без холодильника зберігати. (Пауза.) Майонез – не прізвище. Місто у Франції. Майон. Там кури добре паслися. Все, Людо, я спати хочу. (Пауза.) Добраніч.

 

Знову набирає номер.

 

ЖІНКА: Алло! Юлечко! Як ти? Що? Не можеш говорити? А скільки у вас часу? Ну, добре, добре. Як зможеш – передзвони, будь ласка. Чекатиму. Ні, не сплю. Потім поясню. Цілую.

 

Кладе телефон на стіл.

Чути дзвінок у двері. Жінка виходить у передпокій. Повертається з чоловіком. Йому біля сорока. Високий, підтягнутий, у пальті і рукавичках.

 

ЖІНКА: Заходьте.

 

Вона відверто оглядає гостя.

 

ЖІНКА: Це ж треба… Подвійний тариф творить чудеса. Гадки не мала, що у вас бувають… такі співробітники.

ГІСТЬ (посміхаючись): Які – такі?

ЖІНКА: Ну… Думала – молодші.

 

ГІСТЬ: У нашій фірмі чим співробітник досвідченіший, тим вища йому ціна.

 

Він розстібає пальто і дістає з внутрішньої кишені букет пролісків.

 

ГІСТЬ: Це вам.

ЖІНКА: Чудо! Справжні проліски… Роздягайтесь, сідайте.

 

Вона бере з полиці вазу, ставить у неї квіти і виходить до спальні.

Повертається. Гість оглядає вітальню. Знімає рукавички, пальто, кладе його на спинку крісла. Лишається у костюмі. Сідає.

Жінка дістає із сумочки три купюри по сто доларів і простягає гостеві. Той спантеличено дивиться на гроші.

 

ГІСТЬ: Вони стільки не коштують.

ЖІНКА: Це не за квіти, а за вечір. Авансом.

 

Гість не доторкнувся до грошей, і Жінка кладе їх на стіл.

 

ЖІНКА: Я вас довго не затримаю. Годину, не більше. Ми з вами посидимо, вип`ємо чаю і дочекаємось, коли приїде чоловік.

ГІСТЬ: Радітиму знайомству з ним.

ЖІНКА: Саша.

ГІСТЬ: Валентин.

ЖІНКА: Чаю, кави?..

ГІСТЬ: Дякую, ні.

ЖІНКА: Ви навіть пальто знімаєте красиво. Еротично. Та більше нічого знімати не потрібно.

ГІСТЬ: Я і не збираюсь. Трохи змерз. Вітер… А у вас, до речі, флюгер не обертається.

ЖІНКА: Раніше обертався, але зі скрипом. Підкрутили, змазали… Знову заскрипів. Спати заважав. Закріпили намертво.

ГІСТЬ: Виходить, флюгер помер.

ЖІНКА: Помер флюгер… Ви поет?

ГІСТЬ: Радше, ні.

ЖІНКА: І навіть не намагалися писати? У школі, коханій дівчинці…

ГІСТЬ: Я більше прозою.

ЖІНКА: Коли чоловік прийде – ми його розіграємо.

ГІСТЬ: У карти?

ЖІНКА: Ні. Я вигадала…

 

Чути мелодію мобільного.

 

ЖІНКА: Вибачте.

 

Бере телефон, відходить до вікна.

 

ЖІНКА: Алло! Так, це я. (Пауза.) Що? Вибачте, не зрозуміла… Погано чути. Всі зайняті? Нікого не можете надіслати?.. (Розгублено.) Дякую.

 

Вона відключає телефон, з жахом дивиться на Гостя.

 

ЖІНКА: Ви хто?!

 

Гість мовчки дивиться на неї, посміхаючись.

Жінка відступає до дверей і одночасно набирає номер на мобільному. Гість різко встає.

 

ЖІНКА: Не підходь!

ГІСТЬ: А ви не дзвоніть.

 

Обидва завмирають.

 

ЖІНКА: Ви хто?

ГІСТЬ: Ми з вами вже познайомились.

ЖІНКА: Ти хто такий і що тут робиш?

ГІСТЬ (не кваплячись): Я?.. Як вам сказати… Кіллер… А може, маніяк… А може, грабіжник…А може, ваш таємний залицяльник…

 

Довга пауза.

 

ГІСТЬ: Ну то як? Дзвінок другу? П`ятдесят на п`ятдесят?

ЖІНКА (нерівним від хвилювання голосом) Що – п`ятдесят на п `ятдесят?..

ГІСТЬ ( з інтонацією ведучого телешоу): Отже, п`ятдесят на п`ятдесят! Варіанти, що залишилися: маніяк, серійний вбивця чи ваш таємний залицяльник. Вибирайте.

 

Жінка опускає очі на мобільний.

 

ГІСТЬ (загрозливо): Дзвінок другові був раніше. Ви ним не скористалися.

ЖІНКА (нерівним від хвилювання голосом): Може,  ми якось домовимось?

ГІСТЬ: Можливо. Сідайте. (Вказує на диван.) Обговоримо.

 

Жінка простує, але не до дивану, а кидається до сервірувального столика і хапає ніж. Гість встає і наближається до неї.

 

ЖІНКА: Не підходь!

 

Виставивши наперед ножа, вона натискає на кнопки мобільного.

 

ГІСТЬ: Сашуню, заспокойся, я пожартував!

 

Вона притискає телефон до вуха, чекає відповіді, але в цей час поблизу чути приглушена мелодія мобільного. Жінка озирається, намагаючись збагнути, звідки чути дзвінок.

 

ГІСТЬ: Все, все… Я пожартував невдало!

 

Робить крок до неї, але Жінка викидає вперед руку з ножем.

 

ГІСТЬ: Сашо, ти  мене не впізнала? Я Горецький. Валя. У паралельному класі вчився.

 

Жінка мовчить.

 

ГІСТЬ: Не пам`ятаєш…

ЖІНКА: Валя?..

ГІСТЬ: Ну? Згадала?

ЖІНКА (розгублено): А як… (недовірливо) Як ти мене знайшов?

ГІСТЬ: Через Родіонову. Ви ж із нею переписуєтесь?

ЖІНКА: Так. Але адреси я їй не давала.

ГІСТЬ: Натомість розповідала, що маєш дачу у «Галявині». Що живеш у будинку з флюгером… Розповідала?

ЖІНКА: Здається.

ГІСТЬ: Ну, ось. Я прийшов, побачив, що будинок з флюгером тут один. Іншого немає.

ЖІНКА: Коли прийшов?

ГІСТЬ: Зараз.

ЖІНКА: Вночі? Як ти взагалі сюди потрапив?

ГІСТЬ: До тебе завітав.

ЖІНКА: До мене? Чому не вдень?

ГІСТЬ: Розклад… Їду з півдня на північ. Потягом. Стоїть у вашому місті двадцять хвилин. Десять хвилин вагався: зійти – не зійти… Коли ще тут буду? Певне, ніколи. Вийшов.

ЖІНКА: А як же справи? Відрядження?

ГІСТЬ: Нічого, дожену літаком. Вранці є рейс.

ЖІНКА: Валю, це, звісно, зворушливо, але… чому до мене? Адже ми зі школи не бачились…

ГІСТЬ: Тому й заїхав, що не бачились. Так і життя мине – і не поговоримо.

 

Жінка опускає руку з ножем, але знову набирає номер на мобільному і знову десь поблизу чути мелодію.

 

ГІСТЬ: Ти чоловікові дзвониш? Телефон поруч. (Киває в бік передпокою, звідки чути мелодію.)

 

Жінка мовчить, дивиться невпевнено.

 

ГІСТЬ: Ти все-таки мене не пам`ятаєш…

ЖІНКА: Загалом… непевно.

ГІСТЬ: Ну, гаразд. А Вітю Станіславського пам`ятаєш?

ЖІНКА: Звичайно! Рудий, в окулярах. Він у нашому класі вчився.

ГІСТЬ: А я з ним в одному будинку жив. Ми дружили. Він ще у хімкомбінаті пожежу влаштував, ледве школу не спалив.

ЖІНКА: Так… Диму було багато… А він зараз де?

ГІСТЬ: Вітька? У Канаді, малярує.

ЖІНКА: Так, мені Світлана казала… Ти з нею часто спілкуєшся?

ГІСТЬ: Не дуже.

 

Жінка кладе ніж на стіл.

 

 

 

ЖІНКА: Ти мене дуже налякав.

ГІСТЬ: Пробач. А чого тобі лякатись? У вас же тут двірники, садівники…

ЖІНКА: Усіх відпустили. Свято.

ГІСТЬ: Тоді ще раз пробач.

 

Жінка знову бере мобільний, набирає номер. Знову чути мелодію телефону. Жінка виходить з вітальні у передпокій, повертається з мобільним.

 

ЖІНКА: Чоловік телефон залишив. Дивно… Та він незабаром повернеться.

ГІСТЬ: А за кого ти мене сприйняла?

ЖІНКА: Потім тобі розповім. Ти сідай… Кави?

ГІСТЬ: Ні, дякую.

ЖІНКА: Коньяку?

ГІСТЬ: Не п`ю.

ЖІНКА: Зовсім?

ГІСТЬ: Я у житті стільки випив, що  тобі не переплисти…

 

Жінка ставить перед Гостем попільничку.

 

ГІСТЬ: Не курю.

ЖІНКА: Може, ти і футбол не дивишся?

ГІСТЬ: Уяви собі.

ЖІНКА: Фантастика. Таких мужиків не буває.

 

Вона присіла на диван.

 

ЖІНКА: Знаєш, я на зустрічі з випускниками не їжджу. Як із чоловіком сюди переїхали… Натомість переписувались. На «Однокласниках». Майже всі наші там. А чому тебе немає?

ГІСТЬ: Переховуюсь.

 

Жінка дивиться спантеличено. Гість посміхається.

 

ЖІНКА: Від податкової?

ГІСТЬ: І від неї теж.

ЖІНКА: Валю, все-таки… У тебе щось трапилось?

ГІСТЬ: Трапилось… І в тебе теж.

ЖІНКА: Що?

ГІСТЬ: Ми, нарешті, зустрілися.

ЖІНКА: Серйозно?

ГІСТЬ: Дуже. А ти не змінилася. Тільки очі… Очі в тебе були сірі. А тепер… Чи це світло так падає?

ЖІНКА: Світло тут ні до чого. Стали блакитними. Це нескладно. Зараз навіть стать можна поміняти.

ГІСТЬ: З блакитними ти ще красивіша.

ЖІНКА: Дякую

ГІСТЬ: Розкажи про себе.

ЖІНКА: Ти ж з Родіоновою спілкуєшся. Напевне, все про мене знаєш.

ГІСТЬ: Майже. Як донька?

ЖІНКА: Заміж зібралась. Кудись поспішає… Каже, що в них все серйозно. Післязавтра до неї летимо.

ГІСТЬ: А де вона?

ЖІНКА: Вчиться в Америці.

ГІСТЬ: Нормально.

ЖІНКА: Їй нормально, мені – тоскно. Нудьгую.

ГІСТЬ: А де працюєш?

ЖІНКА: Ось тут і працюю.

ГІСТЬ: Зрозуміло, чому нудьгуєш.

ЖІВНКА: Та у школу повертатися якось несерйозно…

ГІСТЬ: Вчитися?

ЖІНКА: Вчити. Адже там я п`ять років пропрацювала. Потім у Ігоря справи пішли… Я на дорогу більше витрачала. Юля хворіла. Словом, влаштувалась домогосподаркою.

ГІСТЬ: І як вас, Олександро Романівно, учні називали?

ЖІНКА: Не вгадаєш… Олександр Македонський.

ГІСТЬ: Чому?

ЖІНКА: Я, коли клас угамовувала, казала: «Олександр Македонський був, звісно, героєм, але навіщо стільці ламати?»… А взагалі, цікаво було. Ніби опинилася з іншого боку дзеркала. Ми ж вважали, що вчителі чогось не розуміють, а ми, такі розумні, їх обдурюємо… А тут дивишся на дітей – і все про них знаєш. Ось ці зараз кепкуватимуть. А цей голодний, і вже потихеньку бутерброд розгорнув. Вже і я запах відчуваю… Ця сидить тихо-тихо, очі опустила – боїться, що викличуть. Цей – навпаки,  вивчив і вовтузиться: відповісти б сьогодні – і можна два тижні не вчити. Йде засмучений.

ГІСТЬ: Не викликала. Противна була.

ЖІНКА: Трошки. Або трапляється – сієш розумне, добре… А хлопчик хоче дівчинці сподобатись – і урок мені зриває. Ти теж таким був?

ГІСТЬ: Мені дівчинка з другого класу подобалась.

ЖІНКА: Ще цікаво, коли твори пишуть. Бачу: цей списує. Своїх думок немає. А в цього – момент відвертості. Поспішає, з помилками, без ком… Гадає – напише щось, дотепер невідоме, і світ зміниться.

ГІСТЬ: За матеріалами творів «Як я провів літо» були розкриті два пограбування і одне зґвалтування.

ЖІНКА: Припини… В мене гарні учні були.

ГІСТЬ: Слухай, а класна наша ще жива? Біологічка. Наталя… Наталя…

ЖІНКА: Павлівна. Померла минулого року. .. Пам`ятаю, вона Станіславського  до дошки викликала, спитала про стегоцефалів. Ящірка така, страшніша за крокодила. Він біля дошки стоїть, а Льоня Сахарков з третьої парти йому підказує. Потім Льоня відволікся і почав сусідові у вухо папірця засовувати. А біологічна у цей час Вітю на трійку тягне: «Що в юрський період з`явилося у стегоцефалів?» Вітя на Льоньку глянув, потім на стегоцефала… У нього за спиною плакат висів… Знову на Льоньку. А той продовжує сусідові у вухо папірця просовувати. І Вітя невпевнено, але все-таки промовляє  «У-у-ухі»…

ГІСТЬ: У нас у сусідньому кабінеті ледь стеля не впала від вашого реготу.

 

Жінка дивиться на годинник.

 

ЖІНКА (з тривогою): Де ж чоловік?

ГІСТЬ: А за чим він поїхав?

ЖІНКА: Приїде – побачимо, за чим їздив… До речі, де ти проліски знайшов?

ГІСТЬ: Військова таємниця. А як ти його розіграти хотіла?

ЖІНКА: Задзвонила у клуб. Попросила, щоб стриптизера надіслали. Вас же, сорокарічних, на дівчаток тягне? А тут… Чоловік приїде – а в мене молодий залицяльник коньяком бавиться… Хотілося б у ревниві очі заглянути.

ГІСТЬ: А я не підійду?

ЖІНКА (подумавши): Легко! Змінюємо сюжет. Умисне ти був у мене закоханий. Шкільне кохання не вмерло. Сьогодні прийшов запропонувати мені руку і серце.

ГІСТЬ: І ногу.

ЖІНКА: Яку ногу?

ГІСТЬ: Жартую. Хай буде. А ти, я дивлюсь, ігри любиш?

ЖІНКА: Є трохи…

ГІСТЬ: Я на автобазі працював, там у конторі були Віра і Віронька. В обох чоловіки далекобійники. Віру чоловік ревнував, скандалив. А чоловік Віроньки – ні. Та й приводів не було. А їй хотілося, як у Віри – скандалів і пристрастей. Підібрала якось недопалок і поклала під подушку. А чоловік не був курцем. Недопалок він знайшов. Мовчки пішов на роботу. Та додому не повернувся. І скільки не ридала – не повірив. Розвелися. Без скандалів і пристрастей… Не боїшся?

ЖІНКА: Боюсь, що скандалу не буде. Ось ти влаштував би сцену, якби до твоєї дружини вночі завітав однокласник?

ГІСТЬ: Ні.

ЖІНКА: Чому?

ГІСТЬ: Він би не прийшов.

ЖІНКА: Чому?

ГІСТЬ: Холостий.

 

Зависає ніякова пауза.

 

ГІСТЬ: Гаразд, легенду я засвоїв. А як розігруватимемо?

ЖІНКА: Він заходить, а ми… випиваємо.

ГІСТЬ: Я не п`ю.  Буде непереконливо… До речі. А ти чого? (Киває на повний келих з вином.)

ЖІНКА: Поки не хочеться.

ГІСТЬ: А давай – він заходить, а ти граєш на піаніно.

ЖІНКА (з іронією): А ти співаєш?

ГІСТЬ: Ти часто граєш?

ЖІНКА: Сто років де підходила до інструменту. Давай щось інше…

ГІСТЬ: Йому не граєш, а мені граєш. Одразу приревнує.

ЖІНКА: Не пам`ятаю нічого.

ГІСТЬ (просить): Зіграймо…

ЖІНКА: У чотири руки?

ГІСТЬ: У чіт і лишку. Як вгадаєш – придумаємо інше.

ЖІНКА: Давай.

ГІСТЬ: Відвернись.

 

Жінка відвертається. Гість, оглянувшись по сторонам і не побачивши нічого підходящого, відриває ґудзика із сорочки і затискає його у кулаку.

 

ГІСТЬ: Готово.

 

Жінка обертається до нього. Гість простягає їй затиснутий кулак.

 

ГІСТЬ: Чіт чи лишка?

ЖІВНКА: Чіт.

ГІСТЬ: Чому?

ЖІНКА: Завжди так загадую. Чіт – це пара. Двоє.

 

Гість розтискає долоню, на якій лежить гудзик.

 

ГІСТЬ: Не вгадала. Лишка.

ЖІНКА: Ти що – відірвав його?

ГІСТЬ: Самий відірвався.

 

Жінка, зітхнувши, сідає до піаніно.

 

ГІСТЬ: Не переймайся, поталанить у коханні.

ЖІНКА: Без жодних сумнівів.

 

Вона бере кілька акордів, потім починає грати вальс з фільму «Мій ласкавий і ніжний звір». Збивається.

 

ЖІНКА: Я ж казала: давно не грала.

 

Продовжує награвати мелодію, бере окремі акорди.

 

ГІСТЬ: А «Ягоду-малину» пам`ятаєш?

 

Вона, помиляючись, намагається зіграти.

 

ЖІНКА: Ні… Я ж казала – не вийде… (Встає, закриває кришку піаніно.) Хочеш, я диск поставлю? Маю збірник 80-х.

ГІСТЬ: Потім. Пам`ятаєш, як директриса не дозволяла на дискотеках світло гасити? Боролась за моральність.

ЖІНКА: Темрява – друг молоді… Скільки їй було?

ГІСТЬ: Років із сорок.

ЖІНКА: Вона нам видавалась такою старою!.. А де ґудзик, Нечете? Давай сорочку, я пришию.

ГІСТЬ: Ну, це взагалі! Він заходить – а тут сімейна ідилія зі стриптизом.

 

Жінка йде до шафи, дістає коробку з нитками, затягує нитку у голку. Гість знімає піджак, сорочку. Залишається у брюках і футболці.

 

ЖІНКА:: І це зветься стриптизом?

 

Вона пришиває ґудзик. Поглядає на Гостя.

 

ЖІНКА: Ти після школи куди пішов?

ГІСТЬ: Вступив до командно-політичного. Пам`ятаєш, була така професія – Батьківщину захищати… А потім цих батьківщин стало багато. І захищати їх потрібно було одну від другої. Потім зі мною історія трапилась: відпустив солдата на три дні – одружується, а він дезертирував… Коротше, дослужився до безкоштовного поховання і звільнився.

ЖІНКА: Це ж як?

ГІСТЬ: Ну, до майора.

ЖІНКА: І зараз на автобазі?

ГІСТЬ: Ні. В іншій конторі.

ЖІНКА: Чим займаєтесь?

ГІСТЬ: Надаємо послуги.

ЖІНКА: Які?

ГІСТЬ: Різні.

ЖІНКА: Загадковий… Як шпигун.

ГІСТЬ: Перша заповідь розвідника – не бути схожим на розвідника.

ЖІНКА: Гаразд. Не хочеш – не говори… Наші хлопчики на сайті фотки виклали. Рубенс відпочиває! А ти  молодець, тримаєшся.

ГІСТЬ: Щоранку бігаю, вечорами не годують. От і весь секрет.

ЖІНКА: А я?

ГІСТЬ: Що?

ЖІНКА: Стала іншою?

ГІСТЬ: Звісно. Ще кращою.

ЖІНКА: Брешеш, але приємно.

ГІСТЬ: Тобі личить стрижка. Шию відкриває.

ЖІНКА: А ти входиш у роль… Я ще в інституті підстриглась.

ГІСТЬ: Не жаліла

ЖІНКА: Кажуть, обріжеш волосся – позбавишся зайвих спогадів.

ГІСТЬ: Мене кілька разів наголо обстригали. Не допомогло.

 

Закінчивши пришивати ґудзика, Жінка перерізає нитку, підходить до Гостя. Секундне замішання. Вона простягає йому сорочку. Гість бере її.

Жінка відвертається, складає швацьке причандалля у коробочку.

 

ГІСТЬ (розглядає пришитий ґудзик): Ти вкололась?

ЖІНКА: Хіба?

ГІСТЬ: Тут кров.

ЖІНКА: Забруднила?

ГІСТЬ: Кров вичав.

 

Жінка дістає із сумочки носовичок, витирає їм палець. Ховає носовичок у сумочку. Гість надягає сорочку.

 

ЖІНКА: Як палець? Донор не потрібен? У тебе яка група?

ЖІНКА: Друга.

ГІСТЬ: Підходить. Покажи.

 

Жінка простягає йому руку. Він бере її і повертає долонею догори.

 

ЖІНКА: Ти хіромант?

ГІСТЬ: Майже вгадала… Руки для нас – головне. (Тримає її долоню.) Що було – знаєш. Що буде – знати не потрібно.

ЖІНКА: А що є?

ГІСТЬ: Ситуація.

ЖІНКА: Яка?

ГІСТЬ: Прийшов чоловік до жінки.

 

Гасне світло.

 

ГІСТЬ: Ти де?

 

Розкочується гуркіт. Жінка скрикує.

 

Гість: Що трапилось?

ЖІНКА: Фіранки хотіла розсунути – а карниз впав.

 

У темряві чути черкання, запалюється вогник – це Гість тримає в руках запальничку. Жінка стоїть біля вікна.

 

ГІСТЬ: Ти не вдарилась?

ЖІНКА: Ні. У сусідів світло горить. Виходить, проблеми у нас. Чому генератор не вмикається? Дивно.

ГІСТЬ: Дай погляну. Де він?

ЖІНКА: У льосі.

ГІСТЬ: Зрозуміло.

 

Прямує до найближчих дверей.

 

ЖІНКА: Сходи у льох – з передпокою. А це спальня.

 

Вогник гасне.

Із сусідньої кімнати чути дзвони  годинника – дванадцять ударів.

 

 

                                                           АНТРАКТ

 

Годинник б`є п`ять разів. Спалахує світло. Та сама вітальня. На полиці комину розставлені свічки. На столі – повний келих з вином. Поруч з`явилася ваза з фруктами і коробка цукерок. Біля вікна – драбина, на ній стоїть Гість. Він прилаштовує карниз.

Жінка говорить по мобільному.

 

ЖІНКА: Алло! Доброї ночі… Товаришу черговий, у мене чоловік пропав. Сьогодні. Тобто вчора ввечері. (Пауза.) Три? А якщо… (Відключає телефон.) Кажуть, що заяву про зникнення приймають за три доби. А чоловіки, які зникають 14 лютого, знаходяться самі…. Сподіватимемось…

ГІСТЬ: Не хвилюйся. Він же без телефону. Мотор заглух десь на дорозі – і подзвонити не може. Або даїшники зупинили. Він пив?

ЖІНКА: Трошки.

ГІСТЬ: Сьогодні ж свято! Вони за будь-яким «трошки» полюють. (Прилаштувавши карниз.) Здається, все. Дай, будь ласка, ганчірку. Тут пил.

ЖІНКА: Домробітниця витре.

ГІСТЬ: Я все одно вже тут.

 

Жінка подає йому ганчірку. Гість протирає карниз і спускається з драбини.

 

ЖІНКА: Дякую.

ГІСТЬ: Нема за що.

ЖІНКА: Вибач, про що ми до міліції говорили?

ГІСТЬ: Про сни.

ЖІНКА: Так… Я чужі сни бачу.

ГІСТЬ: Наприклад.

ЖІНКА: Ніби я – домробітниця. Прибираю у будинку – і все боюся вазу розбити. Велику, ту, що на підлозі. Прибрала, потім у цю кімнату повертаюсь – вази немає, а на підлозі – уламки.

ГІСТЬ: Ну, це на щастя.

ЖІНКА: Чиє? Господарів?

ГІСТЬ: Коли посуд б`ється – це на щастя.

ЖІНКА: Це коли наяву. А уві сні?

ГІСТЬ: Уві сні – тим більш.

 

Пауза.

 

ЖІНКА: Ти ювілей відзначав?

ГІСТЬ: Який?

ЖІНКА: Сорок років.

ГІСТЬ: Не годиться. Прикмета погана.

ЖІНКА: А я на дні народження від`їжджаю. Жодних ресторанів, тостів… Минулого року до дочки літала, у Бостон. Гуляю містом, стою на перехресті і бачу – на стовпі об`ява: «Lostdog/ Nameis  Sasha. Phonenamber…» Загубився собака на імення Саша.

ГІСТЬ: Саша?

ЖІНКА: Тезка. Пожаліла… Потім вірша написала…

ГІСТЬ: Про собаку?

ЖІНКА: І про неї теж.

ГІСТЬ: Прочитай.

ЖІНКА: З виразом?

ГІСТЬ: Серйозно, прочитай.

ЖІНКА: «Загубився собака на імення Саша.

Хто віднайде, хай зігріє, нагодує за нагоди.

Полюбляє та гуляти лиш в суху погоду,

Якщо можна, то гуляє і без повідка.

Ранком п`є холодну воду до останнього ковтка…

Дуже рідко гарчить, на сусідів не бреше,

Чи скавчить, як поблизу немає нікого,

І заскиглить, а потім за вухом почеше,

Як згадає  – буває і гірше від того…

Звір не має ніяких хвороб собачих,

Вдячність, ревнощі – все це в рахунок не йде.

Та брехати собаці не варто, інакше

Вона знову кудись піде…

Загубився собака на імення Саша.

Хто віднайде, нехай нагодує, зігріє…

Підпис змило дощем, тільки «Щиро Ваша»

На аркушику блідо синіє.»  

ГІСТЬ: Сумно… Прочитай ще що-небудь.

ЖІНКА: Чи варто? Старе не хочу, нове не пишу.

ГІСТЬ: Чому?

ЖІНКА: Рими розбігаються…

ГІСТ Ь: А прозою не намагалась?

ЖІНКА: Про що?

ГІСТЬ: Про себе.

ЖІНКА: Сумна казка виходить.

ГІСТЬ: Чому?

ЖІНКА: Принцеса спить – і всіх це влаштовує. Служниці витирають пил, садівник  стриже кущі, а принц зайнятий своїми справами. Флюгер не скрипить. Її сну ніщо не загрожує.

 

Жінка підходить до вікна. Говорить, не повертаючись до Гостя.

 

ЖІНКА: Зі мною щось останнім часом… Все ніби так і все не так. Ніби ти є – та не потрібна… Якщо мене не буде – нічого не зміниться. Допоки Юля була тут, я знала, що їй потрібна. Що від мене багато що залежить. А тепер…

 

Повертається, натягнуто посміхається.

 

ЖІНКА: Так що… казка виходить невесела.

ГІСТЬ: Напиши роман.

ЖІНКА: Сюжету немає.

ГІСТЬ: Підказати?

ЖІНКА: Спробуй.

ГІСТЬ: Уяви… Жив собі хлопчик. Не боягуз. На найвищі дерева здирався, з хуліганами бився. А підійти до дівчинки, яка йому подобалась, не наважувався. Дівчинка була красивою, найкрасивішою. З першого класу хлопці за нею портфелі тягали. Підросли – стали за неї битися… З одним вона дружила. Високий, красивий. З наукової родини. Одягався як лялечка. А наш хлопчик швендяв у перешитих штанях. Доношував дідусеві светри. Та якось, ранньою весною, він наважився і заліз до неї на балкон, на третій поверх, і залишив букет пролісків. Другого дня школа гула про подвиг професорського сина. Напевне, вона йому подякувала, а він промовчав загадково. І вона посміхнулась йому у шкільному дворі, як не посміхалась ніколи. Хлопчик стояв у класі, біля вікна, і бачив це.

ЖІНКА: А далі?

ГІСТЬ: Далі? Смикнув раму. Не відчинилася… Папір, яким на зиму вікна заклеювали, тримав. Смикнув сильніше. Встав на підвіконня і стрибнув донизу. Думав підійти і сказати: «Це я не боюся висоти, а не він!» Але не підійшов.

ЖІНКА: Чому?

ГІСТЬ: Ногу зламав.

ЖІНКА: А вона?

ГІСТЬ: Поки вікно відчиняв, відвернулася. Хтось покликав, мабуть.

ЖІНКА: А далі?

ГІСТЬ: Підійшов на випускному. Хотів сказати: «Пропоную тобі руку і серце!» Боявся так, нібито з другого поверху стрибати… І випалив: «Пропоную тобі руку… і ногу».

ЖІНКА: Смішно.

ГІСТЬ: Так, вона розсміялась. Сказала: «Ноги мені ще ніхто не пропонував!» І пішла з кимось танцювати.

ЖІНКА: А він?

ГІСТЬ: Пішов з випускного. Невдовзі поїхав. За кілька років опинився у місті. Зустрів дівчинку. В кіно, з компанією приятелів. Хотів підійти. – але знову почув її сміх, як тоді, на випускному… І не наважився. Потім дізнався, що вона вийшла заміж.

ЖІНКА: За професорського сина?

ГІСТЬ: Крутіше. За кооператора… Хлопчик також одружився. Якось написав їй листа, та він повернувся з поміткою «адресат вибув…».

ЖІНКА: А далі?

ГІСТЬ: Далі було життя. У кожного – своє. Тільки вона про нього не пам`ятала, а він не міг її забути.

ЖІНКА: І все?

ГІСТЬ: Поки-що так…

ЖІНКА: Сюжет, звісно, зворушливий. Хлопчик дівчинку любив… Та не вистачає кінцівки. Потрібен яскравий фінал. А так… жили собі і жили…

 

Чути дзвінок мобільного. Жінка хапає телефон чоловіка.

 

ЖІНКА: Алло! Алло, я слухаю! Відключились… (Тисне на кнопки.) Номер не визначився… Може, це він дзвонив?

 

Вона тисне на кнопки мобільного, потім кладе телефон на стіл. Гість мовчки спостерігає за нею.

 

ЖІНКА: Пробач. Так що там з хлопчиком?

ГІСТЬ: Роздягайся.

ЖІНКА: Що?

 

Голос Гостя змінюється. Стає жорстким і агресивним.

 

ГІСТЬ: Я кажу – р-роздягайся.

 

Жінка відходить до столу. Гість також піднімається.

 

ЖІНКА: Навіщо?

ГІСТЬ: Задля яскравого фіналу. Хлопчик любив дівчинку двадцять п`ять років. А тепер він її тарахне.

ЖІНКА: Валю, ти збожеволів!

ГІСТЬ: Ще у десятому класі.

 

Він підходить до столу і починає його обходити. Жінка відходить далі. Вони переміщуються навколо столу.

 

ЖІНКА: Але цього не було! Я такого не пам`ятаю. Валю, зупинись! Ти мене з кимось плутаєш. Нічого не було!

ГІСТЬ: І пролісків не було?

ЖІНКА (істерично): Не було!

ГІСТЬ: Ти забула!

ЖІНКА: Може, ти балконом помилився?

ГІСТЬ: Роздягайся, погань!

ЖІНКА: Валечко, зупинись! Ти двадцять п`ять років цього хотів?

ГІСТЬ: Так!

ЖІНКА: Так ось?!

 

Гість зупиняється. Вони стоять один проти одного, через стіл.

 

ГІСТЬ (хрипким, зірваним голосом): Ти мені життя зламала. Одружився – і щоночі думав про тебе. Я не знаю, що це – божевілля, шал, хвороба така? Мені теж чужі сни сняться. Я навіть знаю, чиї. Твого чоловіка… Пробач мені. Це не я. Це мана. Пробач…

 

Стає на коліна, кладе голову на стіл, як на плаху.

 

ГІСТЬ: Рубай її, мені полегшає.

 

Вона залишається на місці.

 

ЖІНКА: Валю, ти щось переплутав… Закохався… В кого? У дівчинку з косами?.. Де вона?.. Хто вона?.. Ти ж мене не знаєш… Я тобі життя зламала? А може, ти – мені?.. Чи не мені… Може, я про таке кохання мріяла. А ти не освідчився… Злякався. Не підійшов. Не сказав.

 

Пауза.

 

ГІСТЬ: Може… Ми можемо бути разом?

ЖІНКА: З ким разом? З тим, кого ти вигадав?

ГІСТЬ: Поїдемо зі мною…

ЖІНКА: Навіщо?

ГІСТЬ: Ти сама сказала – у цьому будинку нічого не зміниться! Та є інший будинок. І ти там будеш потрібною.

ЖІНКА: Валю, я так не можу.

ГІСТЬ: Ти кохаєш чоловіка?

ЖІНКА: Не знаю… Загубився собака на імення Саша.

ГІСТЬ: Я люблю тебе. Ти мені віриш?

ЖІНКА: «Люблю тебе» на всіх мовах означає «Люби мене»…

 

Вона підходить до нього, кладе руку на голову.

 

ЖІНКА: Вставай.

 

Гість встає, бере її руку, цілує.

 

ГІСТЬ: Пробач мені ще раз. Мій час настав. Літак о восьмій. Не люблю літаки, та що поробиш…

ЖІНКА: Клаустрофобія?

ГІСТЬ: Напевно.

 

Гість встає, одягає пальто.

 

ЖІНКА: А де твій багаж?

ГІСТЬ: Немає багажу.

ЖІНКА: Викликати таксі?

ГІСТЬ: Не потрібно. Пройдуся до траси, повітрям подихаю.

 

Дивляться одне на одного. Не наближаючись.

 

ЖІНКА: Ти… дзвони.

ГІСТЬ: Гаразд. А ти не запрошуй хлопчиків на ніч. Буває, очікуєш юного принца, а приходить старий… ненормальний

 

Гість надягає рукавички.

 

ЖІНКА: А телефон? Залиш мені номер.

ГІСТЬ: Я не маю телефону.

ЖІНКА: А мобільний?

ГІСТЬ: Не користуюсь.

ЖІНКА: Як же я тебе знайду?

ГІСТЬ: Як я тебе. У комп`ютері. Напишеш на сайті: «Загубився собака».

ЖІНКА: І ти знайдешся?

ГІСТЬ: Як покличеш.

 

Цілує її у щоку. Виходить. Грюкають двері.

Жінка стоїть біля вікна.

Дзвонить її мобільний.

 

ЖІНКА: Алло! Юля? Що трапилось? Чому так рано? Знову не розрахувала… (Пауза.) Збираємось. Що привезти? Зі смарагдами? Гаразд… Сонечко, як у тебе справи? Все нормально? А іспити? (Пауза.) На вулиці холодно? А у кімнаті? (Пауза.) Юлю, ти інші слова, окрім «нормально», знаєш? Я по тобі сумую, а ти зі мною говориш, як повинність справляєш. (Пауза.) Гаразд, усе. Не забуду. Чесно. Просто зараз у косметичку покладу. Лягай спати. Цілую.

 

Вона кладе телефон на стіл виходить у спальню. Повертається з відкритою скринькою. Риється у ній, вивертає все, що у ній, на стіл. Перебирає розсипану біжутерію, дивиться розгублено по сторонах..

Чути сигнал – коротка мелодія і голос: «У вас новое сообщение».

Жінка бере мобільний чоловіка, тисне на кнопки. Потім кидає телефон на стіл.

 

ЖІНКА: Я так і гадала…

 

Знову іде до спальні.

Грюкочуть вхідні двері. У вітальню заходить Хазяїн. Із спальні виходить Жінка.

 

ЖІНКА: Совість маєш?

ХАЗЯЇН: Маю.

ЖІНКА: Чому не користуєшся? Де ти був?

ХАЗЯЇН: А ти чого не спиш?

ЖІНКА: Сплю??? Я вже до міліції дзвонила… Не знала, що й вчинити!

ХАЗЯЇН: Пробач. Так вийшло.

ЖІНКА: Як вийшло? Де ти був?

ХАЗЯЇН: Проліски  шукав.

ЖІНКА: Дуже смішно!

ХАЗЯЇН: Ще й як! Де ці тітки з квітами? Бабки є – а бабусь немає, і пролісків теж. А потім мене менти зупинили.

ЖІНКА: І що?

ХАЗЯЇН: Ну що… Пив, не пив, подихайте у трубочку… У них сьогодні показовий виступ, типу «Дорожній патруль». Грошей не беруть. Уперлись: «Ви випили! У нас максимум аварій – ввечері 14 лютого… Віддайте ключі і поспіть». Хотіли машину на штрафмайданчик відігнати. Ледь умовив… Тобі дзвонити? – телефон забув.

ЖІНКА: А у даїшників? Невже за гроші подзвонити не дали?

ХАЗЯЇН: Може й дали б. Але коли лаятись закінчили, подумав, що вже спиш. Сів у машину, годинку подрімати. А прокинувся, дивлюсь – уже п`ять.

ЖІНКА: Я тут ледь з глузду не з`їхала.

ХАЗЯЇН: А чому не лягала?

ЖІНКА: Не спалося.

ХАЗЯЇН: Треба було таблетку випити.

ЖІНКА: Шукала вчора снодійне – не знайшла. Ти не брав?

ХАЗЯЇН: А нащо? Я добре сплю. Совість чиста.

ЖІНКА: У податковій розповіси.

 

Хазяїн дивиться на не випитий келих вина. Бере його. Простягає Жінці.

 

ХАЗЯЇН: Випий і заспокойся.

ЖІНКА: Заспокоїтись? (Бере келих, робить кілька ковтків, Потім розглядає Хазяїна.) У чому в тебе руки?

 

Хазяїн дивиться на свої долоні, забруднені чимось червоним.

 

ЖІНКА: Ігорю! Що це? Кров?!

ХАЗЯЇН: От дідько! Не помітив… Їду через ліс, просто під колеса – лисиця. Зупинився. Думаю – закину у багажник. На шапку. Підіймаю – а це собака.

 

Він виходить у туалетну кімнату. Саша ставить недопитий келих на стіл. Нервово ходить по кімнаті.

Ігор повертається, витираючи руку серветкою.

 

ЖІНКА: Ти поїхав на півгодини – і пропав на всю ніч! До того ж, без телефону.

ХАЗЯЇН: Забув. Трапляється…

ЖІНКА: На тебе не схоже ! Ти його навмисне залишив, щоб я не могла подзвонити. І їздив не за квітами!

ХАЗЯЇН: Ну, почалося!

ЖІНКА: А що? Гадаєш. Я не розумію, де ти був? Точніше – в кого.

ХАЗЯЇН: І в кого ж?

ЖІНКА: Сам знаєш.

ХАЗЯЇН (сідає на диван, позіхає): Не знаю. І взагалі. Я спати хочу. У мене, між іншим, завтра… тобто сьогодні робочий день. Останній перед поїздкою. Ще зібратись потрібно. (Бере зі столу долари.) Ти навіщо фінансові інструменти розкидаєш?

 

Жінка мовчки забирає в нього купюри  й ховає їх до сумочки. Хазяїн показує на розкидану на столі біжутерію.

 

ХАЗЯЇН: А це що тут?

ЖІНКА: Ігорю, нас обікрали.

ХАЗЯЇН (встає): Коли?!

ЖІНКА: Не знаю. Біжутерія залишилась, а маленької шкатулки з дорогоцінностями немає. Вчора вранці все було на місці. (Пауза.) Ліда?

ХАЗЯЇН: Навряд чи. Краде нова прислуга, а не та, яка в будинку шість років…

ЖІНКА: Може, твій водій? Він же лілії заносив.

ХАЗЯЇН: Сергій? Який мене від кулі врятував? А потім, ти не повіриш, квіти у будинок заносив я.

ЖІНКА: Тоді хто?

 

Пауза. Хазяїн дивиться на сервирувальний столик – цукерки, фрукти, свічки.

 

ХАЗЯЇН: До нас хтось приходив?

ЖІНКА: Цього не може бути…

ХАЗЯЇН: Чого не може бути? Приходив чи ні?

 

Жінка мовчить.

 

ХАЗЯЇН: Сашо, зрештою! Що тут відбувалось?

ЖІНКА: Просто завітав… Однокласник.

ХАЗЯЇН: Який? Коли? Я поїхав біля дванадцятої. Звідки він узявся?

ЖІНКА: Просто завітав. Він тут проїздом.

ХАЗЯЇН: Тепер я зрозумів, навіщо тобі знадобилися квіти! Ти хотіла, аби я поїхав.

ЖІНКА: Це ти хотів поїхати! А я, дурепа, тебе відпустила.

ХАЗЯЇН: Він хто? Чим займається?

ЖІНКА: Не знаю. Здається, колишній військовий.

ХАЗЯЇН: Ви давно спілкуєтесь?

ЖІНКА: Після школи – жодного разу.

ХАЗЯЇН: Я чогось не доганяю. Ти його не бачила стільки років. Він не дзвонив. Заявився проти ночі… І ти його впустила?!

ЖІНКА: Так сталося.

ХАЗЯЇН: А як він довідався про адресу?

ЖІНКА: Через однокласницю.

ХАЗЯЇН: Яку?

ЖІНКА: Ви не знайомі.

ХАЗЯЇН: Вона з тих, з ким ти на сайті мене обговорюєш?

ЖІНКА: Звідки ти знаєш?

ХАЗЯЇН: Читав якось… За дві години дізнався про тебе більше, ніж за двадцять років.

ЖІНКА: Тебе мати не вчила, що чужі листи читати не можна?

ХАЗЯЇН: Коли мене мати вчила – інтернету не було.! А ти про чорну ріелтершу чула? Люб`язна така дама… Знаходила на сайтах фотографії схожих на неї, причому самотніх, знайомилась з ними… І вбивала. А потім, користуючись схожістю, за їхніми документами продавала квартири, знімала гроші з рахунків…

ЖІНКА (перериваючи його): Навіщо ти мені це розповідаєш?

ХАЗЯЇН: Щоб ти втямила, нарешті, що твій однокласник за двадцять п`ять років  може стати ким завгодно! А навіщо ти цій подружці дала нашу адресу?

ЖІНКА: Я не давала. Просто писала, що у нас на даху флюгер. Він по цій прикметі знайшов.

ХАЗЯЇН: Так, нічого не чіпай. Треба зняти відбитки.

ЖІНКА: Навіщо?

ХАЗЯЇН: Людина знайшла будинок, не знаючи адреси… Прийшла вночі. І саме тоді, коли ми всіх відпустили! Хоч зараз ти втямила?! Він слідкував за будинком!

ЖІНКА: Навіщо?

ХПЗЯЇН: Пограбувати, вбити…

ЖІНКА: Кого?

ХАЗЯЇН: Може, йому мене замовили? Сьогодні ж викличу хлопців, щоб перевірили. Міг залишити вибухівку. Або пристрій для прослуховування. Де він був?

ЖІНКА: Ми тут сиділи. Потім світло згасло. А генератор не вмикався. Він спустився у льох – подивитись, що з генератором.

ХАЗЯЇН: І що?

ЖІНКА: Сказав – солярка закінчилась.

ХАЗЯЇН: А в сусідів світло було?

ЖІНКА: Так.

ХАЗЯЇН: Все зрозуміло. Спільник навмисне будинок знеструмив. Щоб він міг по ньому пройтися, у темряві. Виходить, передпокій, вітальня, коридор, льох… Де ще був?

ЖІНКА: Двері переплутав – і до спальні зайшов.

ХАЗЯЇН: До спальні… У темряві. А ти не подумала, що в тебе на столику?  Коробочка… А в ній – сережки по п`ять каратів. Перстень зі  смарагдом.Кольє. Бери – не хочу… (Кричить.) Не подумала?!

 

Жінка закриває обличчя руками.

 

ХАЗЯЇН: Досить, все! Заспокойся! Не плач! Дорогоцінності у сейфі. Я їх сховав, коли всіх відпустив. Про всяк випадок.

ЖІНКА: Чому одразу не сказав?

ХАЗЯЇН: Щоб ти затямила раз і назавжди, що до будинку не можна  пускати кого завгодно!

 

Він іде до спальні.

Жінка дістає із сумочки хусточку і дзеркальце, витирає очі.

Хазяїн повертається, приносить пляшечку з ліками.

 

ХАЗЯЇН: На, випий. Я піду до льоху, подивлюся генератор.. І сейф перевірю.

 

Виходить. Жінка наливає у склянку воду, капає ліки, випиває.

Повертається Хазяїн.

 

ХАЗЯЇН: Так, солярки немає. Може, закінчилася. А може, злили… До речі, чому постіль розстелена? (Киває на спальню.)

ЖІНКА: Я її за хвилину до твого  приходу розстелила.

ХАЗЯЇН: Сама?  Чи він допомагав?

ЖІНКА: Від якого часу це стало тебе цікавити?

ХАЗЯЇН: Від того часу, як у тебе дах поїхав! Це що? (Бере з журнального столика паку глянсових журналів й жбурляє їх перед Сашею.) Жіночі поради? Начиталася? (Передражнює її.) «Давай у машині… давай у гамаку… розповідай, що ти відчуваєш… давай, наче ми з тобою тільки-но познайомились…». (Продовжує своїм голосом.) Що далі? Канчука купимо? Третього пошукаємо?

ЖІНКА: Заткни пельку!

ХАЗЯЇН: Ти ж сама над цим сміялась… А тепер? Як з ланцюгу зірвалась…

ЖІНКА (кричить): Так! Зірвалась! Я з тобою забула, що я жінка! Сьогодні в тебе податкова, завтра стрес, післязавтра – суд… А тепер ще криза!

ХАЗЯЇН: Кризу теж я вигадав?

ЖІНКА: У наших стосунках?

ХАЗЯЇН: Я працюю. І я…

ЖІНКА: Не бреши! Ти ці проблеми вигадуєш, щоб я тебе не чіпала. Ти – як твої приятелі. Для вас сорокарічна дружина –  старе ліжко. Можна не викидати, але спати на іншому.

ХАЗЯЇН: Якому – іншому?

ЖІНКА: Ти гадаєш, я нічого не знаю? (Простягає чоловікові його телефон.) На! Почитай! Нове повідомлення. (Імітує чужий жіночий голос.) «Любий, сподіваюся, ти доїхав без пригод. Дякую за  чарівну ніч».

ХАЗЯЇН (читає повідомлення): Якась ідіотка помилилась номером.

ЖІНКА: А якщо я подзвоню цій ідіотці? Дай телефон!

ХАЗЯЇН: Ти з глузду з`їхала!

ЖІНКА: Дай телефон!

ХАЗЯЇН: На! Істеричка…

 

Простягає їй телефон, відвертається, закурює. Вона набирає номер, слухає.

 

ХАЗЯЇН (повертається): Ну що?

ЖІНКА: Не відповідають.

ХАЗЯЇН: Заспокоїлась?

ЖІНКА: Нічого, завтра додзвонюсь. А щоб заспокоїтись – їдьмо до даїшників.

ХАЗЯЇН: Тільки цього сорому не вистачало! Вони вже напевне змінилися.

ЖІНКА: Брешеш, ти весь час брешеш! Змінюються о восьмій, а не о шостій.

ХАЗЯЇН: Ти все про всіх знаєш! Обурюєшся, що я читаю твоє листування, а сама риєшся в моєму телефоні. До речі, тебе мати вчила читати чужі смс-ки?

ЖІНКА: Ти зник на всю ніч! І тут на твій телефон приходить повідомлення. Як же я могла не прочитати? А на сайті я листуюся з жінками! З жінками, а не з чоловіками.

ХАЗЯЇН: Звідки ти знаєш – може, цю смс-ку чоловік надіслав?

ЖІНКА: Він називає тебе «любий»?

ХАЗЯЇН: Чому мене? Номером помилився. До речі, таких «любих» у нас – двадцять відсотків. Вони теж це свято відзначають. Та Бог із ними… Краще поясни – ти своє фото у пеньюарі для однокласниць вивішуєш? Це вони тобі п`ятірки з плюсом ставлять?

ЖІНКА: Уяви собі!

ХАЗЯЇН: Поміж ваших «Однокласників» половина психів – таких же, як ти!

ЖІНКА: А ти з жиру казишся!

ХАЗЯЇ: Коли казяться з жиру – не страшно. Страшно, коли казяться з голоду.

ЖІНКА: Та іди ти!

 

Він  сідає у крісло. У цей момент вмикається музичний центр і чується пісня Джо Дассена, та, що звучала на початку. Він трохи підводиться, витягає з-під себе пульт і жбурляє його на підлогу.

Музика припиняється.

Жінка бере шкатулку і йде до спальні.

Дзвонить її телефон. Він хапає його.

 

ХАЗЯЇН: Алло! Алло! Олександру? А хто питає? Що? З якого клубу?  (Пауза.) Уже можете7 Ні, вже не треба. Треба було раніше…

 

Хазяїн жбурляє телефон на столик. Зі спальні виходить Жінка.

 

ХАЗЯЇН: Тобі дзвонили. Нуль-два.

ЖІНКА: Міліція?

ХАЗЯЇН: Яка міліція! Що ти з мене ідіота робиш?! З нічного клубу. Хлопчики звільнились. Можуть надіслати. Тобі скількох – одного, двох?

ЖІНКА: Я тобі все поясню…

ХАЗЯЇН (кричить): Що поясниш? Чим ти займаєшся?  Однокласники, одноочники, хлопчики на замовлення… Я заробляю гроші, аби ти їх  у труси  цим шмаркачам позапихувала?

 

Жінка підходить до вікна, дивиться на вулицю. Хазяїн нервово походжає кімнатою.

 

ХАЗЯЇН: Гаразд. Давай заспокоїмося… Коли твій гість пішов?

ЖІНКА (не обертаючись): Нещодавно.

ХАЗЯЇН: Він що – всю ніч тут був? І що ви з ним виробляли?

ЖІНКА: Розмовляли.

ХАЗЯЇН: Про що можна шість годин теревенити?

ЖІНКА (обертаючись): Про все…

ХАЗЯЇН: На чому він поїхав? Ти таксі викликала?

ЖІНКА: Ні. Він сказав, що піде на шосе. Впіймає машину.

ХАЗЯЇН:  І ти повірила? Цікаво, хто о шостій підбиратиме  попутника? Ти б зупинилася?

ЖІНКА: Я б і вдень не зупинилася.

ХАЗЯЇН: Навіть коли б він пішов на шосе, чому я його не зустрів? Напевне, його чекав спільник, на машині. Він і світло відімкнув.

ЖІНКА: Який спільник? Діаманти ж тут. Він нічого не взяв.

ХАЗЯЇН: Тому й не взяв, що я їх заховав… З покоївкою я завтра матиму бесіду… Може, вона і навела. Так… Нічого тут не чіпай, зараз хлопці приїдуть, знімуть відбитки… З якої склянки він пив?

ЖІНКА: Він не пив.

ХАЗЯЇН: А каву?

ЖІНКА: Він нічого не їв і не пив.

ХАЗЯЇН: То до чого ж він торкався?

ЖІНКА: Коли світло згасло, я зачепила портьєру. Карниз впав. А він його повісив.

ХАЗЯЇН: Гаразд. Знімуть відбитки з карнизу.

ЖІНКА (згадуючи): Не знімуть…. Там пил був, він його ганчіркою витер.

ХАЗЯЇН: Витер? Зрозуміло. Ти його телефон маєш?

ЖІНКА: Він не має телефону.

ХАЗЯЇН: Що???

ЖІНКА: Він сказав, що не має телефону.

ХАЗЯЇН: Виходить, не хотів, щоб ти знала номер. Або… ще гірше.

ЖІНКА: Що гірше?

ХАЗЯЇН: Знаєш, хто сьогодні не користується мобільним? Той, хто не хоче, щоб його вирахували. Тому що слухавка – дзвіночок на корові. З точністю до ста метрів можна визначити, де ти є. Навіть якщо ти карточку поміняєш.. Гаразд… Куди він поїхав?

ЖІНКА: У аеропорт. Сказав, що літаків не любить, але інакше не встигне.

ХАЗЯЇН: Літаків не любить?.. Цікаво.

ЖІНКА: Клаустрофобія.

ХАЗЯЇН: Виходить, телефону не має, і при цьому він не літає…

ЖІНКА: То й що?

ХАЗЯЇН: Людина, яка летить на літаку, полишає слід. Причому не в небі, а на землі. У комп`ютері… А твій товариш по навчанню в школі слідів полишати не любить… Замкненого простору боїться? Тюрми він боїться! Дзвони своїй подружці.. Яка його сюди скерувала.

ЖІНКА: Рано ще.

ХАЗЯЇН: Сашо, все дуже серйозно. Дзвони зараз. Або дай мені.

ЖІНКА: Краще я.

ХАЗЯЇН: Спитай, вона йому про будинок з флюгером казала? А як ні… Виходить, твоє листування читаю не тільки я… Дізнайся про нього більше… Де живе, чим займається…

 

Вона бере мобільний, набирає номер.

 

ЖІНКА: Алло. Світлано, добрий ранок. Вибач, що так рано. Це Саша. Мені терміново… Ти казала Горецькому, що ми з тобою листуємося? (Пауза.) Горецькому. Валі. Він у паралельному класі вчився. (Довга пауза.) Чекай, ти щось плутаєш… (Пауза.) Коли? Ні, цього не може бути! Але як?.. (Довга пауза.) Вибач. (Відключає телефон.)

ХАЗЯЇН: Що?

ЖІНКА: Безглуздя якесь.

 

Вона бере келих, робить кілька ковтків.

 

ХАЗЯЇН: Що? (Кричить.) Що вона сказала?

ЖІНКА: Не може бути!

ХАЗЯЇН: Чого не може бути?

ЖІНКА: Він підірвався на міні.

ХАЗЯЇН: Як?

ЖІНКА: В Осетії, два роки тому.

 

Пауза.

 

ЖІНКА: Вона його з кимось плутає.

ХАЗЯЇН: А може, не вона плутає, а ти? Ти ж його не бачила понад двадцять років! І одразу пізнала?

ЖІНКА: Не одразу.

ХАЗЯЇН: А коли це був не він? Просто чоловік, схожий, назвався його іменем.

ЖІНКА: Це був він, я нічого не переплутала.

ХАЗЯЇН: Ти впевнена?

ЖІНКА (зривається на крик): Я знаю, це був він!!!  Я пам`ятаю. Я все, все пам`ятаю!

 

Пауза.

 

ХАЗЯЇН: Якийсь тріллер на трьох… А може, не на трьох, а на двох… Може, його взагалі не було і тобі все наснилося?

ЖІНКА: Ні, він був.

ХАЗЯЇН: Ти кажеш – був, та жодних слідів немає. Дух безтілесний. Святий Валентин. Ти з ним говорила, а він відповідав?

ЖІНКА: Звичайно.

ХАЗЯЇН: Коли ти говориш з Богом – це молитва. Коли Бог говорить з тобою – це шизофренія.

ЖІНКА: Тобі подобається робити з мене ненормальну? Легше вештатись ночами? Я не божевільна і не позбавилася розуму. (Замислюється.) Він же мені квіти приніс!

ХАЗЯЇН: Які квіти?

ЖІНКА: Проліски! Які ти знайти не зміг.

 

Вона виходить до спальні. Тут же повертається з порожньою вазочкою.

 

ЖІНКА: Куди ти їх подів?

ХАЗЯЇН: Я їх не бачив.

ЖІНКА: Брешеш! Ти їх викинув! Вирішив за лілії відомстити?

ХАЗЯЇН: Сашо, тобі примарилося? Я не брав ніяких квітів!

ЖІНКА: Вони були! А ти їх викинув! Тому що ти – нікчема!

ХАЗЯЇН: Я не чіпав квіти, тому що їх не було. Тому що його – теж не було.

ЖІНКА: Не було? Не було… (Пауза.) У нього відірвався гудзик  на сорочці. Я його пришивала і вкололась. Ось!

 

Простягає руку. Хазяїн бере її долоню і розглядає.

 

ХАЗЯЇН: Де?

ЖІНКА: Так ось же!

ХАЗЯЇН: Тут нічого нема.

ЖІНКА: Не видно. Голка тонка… Але ж я відчуваю – палець болить!

ХАЗЯЇН: Який? Цей? Чи цей?

ЖІНКА: Не знаю…

ХАЗЯЇН: Сашо, в тебе маячня.

ЖІНКА (простягає руку): Я відчуваю – болить!

ХАЗЯЇН: Ми завтра ж… ні, сьогодні підемо до лікаря.

ЖІНКА (кричить): Він був, був!

ХАЗЯЇН: Так, все! Ходімо спати!

ЖІНКА: Ні! Не піду!

ХАЗЯЇН: Роби що хочеш!

 

Він іде до спальні, грюкають двері.

Жінка мечеться по кімнаті, знаходить сумочку, дістає з неї хусточку, якою протирала поранений палець. Бере її, розглядає. Потім швидко виходить з кімнати. Тут же повертається – вже у шубі. Кладе хусточку до кишені, бере зі столу ключі від машини. Допиває вино з келиха і прямує до виходу. По дорозі підіймає  пульт, що був на підлозі, кидає його на диван. Виходить з кімнати.

Вмикається музичний центр – звучить пісня Адамо «Падає сніг»

«Tombe la neige

Tu ne viendras pas ce soir

Жіночий голос перекладає пісню:

«Падає сніг.

Ти не прийдеш цього вечора.

Падає сніг. Усе біле від відчаю.

Печальна впевненість,

Холод і порожнеча…

Незносне мовчання,

Біла самотність.

Ти не прийдеш цього вечора,

Кричить відчай,

Та кружляє сніг

Байдужою каруселлю».

Повільно гасне світло. Стихає музика.

 

 

У повній темряві звучить

ГОЛОС АВТОРА: Ніч не поспішала минати. З будинку з флюгером, поспішаючи, вийшла жінка. Вона сіла за кермо машини і виїхала із селища. Машина мчала все швидше. Здавалося, вона от-от відірветься від землі і полетить. На під`їзді до аеропорту  машина не вписалася у поворот і, злетівши з обледенілої дороги, врізалася у дерево. Експертиза встановила, що жінка заснула за кермом… Незабаром пригріло сонце, сніг розтанув, і у лісі розцвіли проліски.

 

 

   

 

 

 

 

Одеса, травень, 2009 р.

 

Alexander Mardan, playwright

Олександр Мардань, сучасний український драматург

Контактні телефони автора в м.Одесі: +38(048)786-91-69, +38-050-316-34-30

 

E-mail:    forte@eurocom.od.ua

www.dramaturg.com.ua

 

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: