dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 08 Кві 2013, і віднесено до драматург, п'єса, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

П’єса “Некласична людина” сучасного українського драматурга Жанни Безп’ятчук

Сучасний український драматург Жанна Безп’ятчук працює журналістом, живе у Києві. Навчалася в Києво-Могилянській академії, Університеті Свонзі (Уельс, Велика Британія) та Коледжі Європи (Польща). Має досвід роботи в українських медіа.

Joanna Bezpyatchuk, playwright

Жанна Безп’ятчук, драматург

 

 

Некласична людина

Драма в чотирьох діях

 

Дійові особи

Віктор – молодий архітектор, згодом – він же через 20 років

Вікторія – його подруга, мистецтвознавець

Наталя Степанівна – головний бухгалтер

Марія Георгіївна – мати Віктора

Вова – друг Віктора, менеджер з продажу холодильників

Кліфф – друг Віктора з університетських часів у США

Леонід Андрійович – головний архітектор

Іван Іванович – кум головного архітектора, головний інженер

Перший, другий, третій члени Комітету

Настя – секретар головного бухгалтера

Свєта –секретар Віктора

Невідомий

 

 

Дія І

На задньому тлі – міська площа, в центрі якої кількаповерхова сіра будівля та пам’ятник Леніну, правіше від пам’ятника припаркована пара дорогих сучасних автівок. На передньому плані – кілька старих іржавих холодильників, розставлених хаотично. У центрі сцени – круглий стіл, праворуч від якого в кінці сцени – ще один. Біля цього другого столу стоїть дороге обтягнуте шкірою крісло.  

Вікторія (виходить повільно на сцену, іде до столу): Еклектика ніколи мене не вражала, цілісність і єдність – ось, що творить естетичний код, який можна розшифрувати через часи й епохи. Еклектика – це спроба сховати, прикрити сороміцьку відсутність будь-якої присутності, тобто вакуум ідей та символів.

Віктор (виходить на сцену за нею, сідає за стіл напроти): Я був би обережнішим у висновках на твоєму місці, my dear lady. Але відсутність будь-якої присутності – це ти красиво сказанула. Хочеш? (Протягує їй грушу).

Вікторія: Давай. (Бере грушу, смачно й голосно відкушує). Еклектичний розум не творить нового.

Віктор: Він просто раціонально використовує все найкраще, створене іншими. Це присутність раціонального начала. Не треба винаходити літак чи велосипед щодня. Але я за процес вільної творчості, ти ж знаєш. Я за свободу самовираження, а вона розмиває межі й канони стилів.

Вікторія: І що ти думаєш, вони тобі дадуть цю вільну творчість осущєствіть, ці дядьки з колгоспу?

Віктор: Ну, ти і снобка, ma chérie. Мене, власне, це мало хвилює. У мене є завдання, я працюю. Я не повинен від когось залежати в цьому процесі. І людиною, яка приймає тут рішення, маю бути саме я. Так в усьому світі – архітектурні рішення приймає архітектор.

Вікторія: Ти забув, що ти не в світі – ти в маленькій провінційній коробочці. Не хочу казати, що в ній – лайно чи багно. Ти сам роздивишся. Зрештою, мені дивно, що досі не роздивися. Тут якщо довго посидіти – можна кумкати почати. Але мені подобається твій запал, дєрзай.

Віктор: Ти розумієш, що я хочу дати цьому місту найкращі європейські стандарти, справжню європейську культуру.  Ці люди мають відчути себе гідними й вартими кращого, найкращого. Я не можу інакше. Треба їм подарувати матеріалізовану форму здорової життєвої енергетики. 

Вікторія (закінчує їсти грушу): Спробуй. Тільки без такого пафосу, будь ласка.

На сцену виходить і швидко та по-діловому до них прямує Наталя Степанівна, повна, яскраво нафарбована, одягнена в гіпюрову блузу леді. Поводиться вона як воїн перед нападом на суперника.

Наталя Степанівна (командним тоном звертається до Віктора): Так, зайдіть ко мнє, сєйчас же. 

Віктор та Вікторія переглядаються між собою, Віктор залишає недоїдену грушу на столі і прямує на протилежний кінець сцени в кабінет до Наталі Степанівни. Та вмощується за свій стіл, значно шикарніший за той, за яким сиділи Вікторія і Віктор. Це саме для неї призначений дорогий стілець, схожий на трон.

Наталя Степанівна: (Бере до рук якісь папери, незадоволено, з відразою). Що це таке?! Ви що тут мені принесли? Беріть і переробляйте.

Віктор (м’яко-інтелігентно, усміхнено): Наталя Степанівно, перепрошую, чому я повинен переробляти? Це не моя функція, я архітектор.

Наталя Степанівна (вже абсолютно по-хамськи відкриває рота): Шо?! Це ваша робота, вам, шо не сказали, шо ви тут маєте робити?! Я це не прийму.

Віктор (далі на диво м’яко-інтелігентно): Якщо я займатимусь вашими паперами, то у мене не буде часу на мою роботу, а мене запросили сюди розробити проект, а не рахувати ваші колонки в бюджеті. Це, здається, ваша робота.

Наталя Степанівна (починає кудись телефонувати): Це вже совсєм. Алло, Іван Іванович, здрасті, ви тут головний інженер, а не я, то розберіться зі своїм гарвардським мальчиком, пожалуйста, бо він тут права качає, робити нічого не хоче, хамить мені. (Іван Іванович щось відповідає, Наталя Степанівна починає усміхатися). Да, да, ха-ха. (Звертається до Віктора). Ідіть звідси подальше. На все добре.

Віктор іде бадьорою ходою до свого столу. Наталя Степанівна сидить за столом далі, занурившись у якісь папери. Через деякий час бере теку паперів до рук і йде зі сцени, а тим часом Віктор вмикає лептоп, зображення з нього проектується на великий екран. Спочатку на екрані з’являється головна сторінка веб-сайта журналу the Economist. Віктор перемикається на файл зі своїм проектом.

Віктор: Вікуля, зараз я тобі покажу, що й до чого. (Обертає екран до неї, починає розповідати). Це мінімалістський європейський постмодерн. Нічого зайвого, все максимально раціоналізовано й продумано, строгість і аскетизм форм, але форм унікальних. Всі фронтальні стіни будуть зроблені зі скла й заліза. Це буде символізувати прозорість, початок відліку нового часу, нову епоху, відкритість до світу, до технологій. (Показує далі). І кабінет мера має бути теж прозорим. Він постійно має бути на видноті. Це дуже важливий  момент. Принциповий і навіть ключовий. Ось між цією частиною будівлі та цією буде довгий коридор, у його стіни треба вбудувати кам’яні таблички з історичними датами, наприклад, чи з іменами дисидентів, чи з іменами поетів, цитатами з їхніх віршів, чи з даними про відстань від мерії до інших міст. Останнє б символізувало своєрідну єдність історичного простору. Взагалі, треба брати щось таке культурологічно-інтелектуальне чи патріотичне. Ось воно диво еклектики, яку ти хаєш: нібито видобуті з епохи бароко камінні фрески у повністю прозорій скляній будівлі.

Вікторія: А  ти їм будеш пропонувати конкретно, що писати на кам’яних фресках? Чи як?

Віктор: А що треба, думаєш?

Вікторія: Звісно, а то напишуть яку-небудь муру: імена всіх мерів від часів Хрущова чи цитати з Кобзаря, як у шкільних підручниках. 

Віктор: Оk, треба буде подумати. Так, ось дивись. Дах. Дах – це дуже важливо. Він не повинен тиснути на голову, він має давати небесну перспективу, з нього теж ллється світло, сонячне проміння і всьо такоє.

Вікторія: Ти вже прям так говориш, як твій главний, – «і всьо такоє».

Віктор: Не чіпляйся до слів. І, окрім цього всього, це має бути екологічно чистий будинок. На даху будуть встановлені сонячні батареї, ми закупимо деякі будівельні матеріали, виготовлені з вторинної сировини. Це просто казка на яву. Тут будуть проводити екскурсії, щоб показати, як ми модернізуємося. Ну як тобі?

Вікторія: Супер, звісно. А що і гроші вже є на все?

Віктор: Так!

Вікторія: І що головний це все підтримує?

Віктор: Так!

Вікторія: І що всі вже інстанції поставили підписи?

Віктор: Ще ні, але вони кажуть – це формальність!

Вікторія (більше сама до себе промовляє):  Може, щось і буде з того. Я починаю теж у щось вірити.

Віктор: Ти ніколи й не переставала. Я знаю тебе краще, ніж ти сама. Залишилося тільки пройти формальний тендер. І ми почнемо будувати наш скляний супермодерний будинок, дивитися на який будуть з’їжджатися звідусіль. Всі бездомні пси перестануть гавкати того дня, коли він постане – їм відніме мову собачу, а що вже казати про людей? Люди відчують, що між їхнім життям та собачим має бути принципова відмінність. Я дам цьому місту нову якість і новий дух, свободу й естетику, яких воно не мало. Бідне моє місто, нещасне і розкарячене. (Встає з-за столу й сідає на сцену). Віка встає і сідає з ним поруч на сцену.

Вікторія: Думаєш, люди цього не знають, що має бути відмінність?

Віктор: Знають не знають, треба, щоб відчули, щоб кожен день вони проходили повз символ нового життя, нової історії.

Вікторія: А якщо вони запропонують тобі будувати потім дачі для них? За дуже великі гроші. Погодишся?

Віктор: Вони – це хто?

Вікторія: Ну, не люди, а Вони, ті. (Показує пальцем у гору).

Віктор: Ні.

Вікторія: А якщо вони твоє начальство. Тут усі хапаються за будь-яку роботу, як раби готові на все, а ти кажеш «ні». Біднота біднот, голота голот. Думаєш, ти якийсь особливий?

Віктор: Навіщо ти мені все це кажеш?

Вікторія: Я не хочу, щоб ти став рабом. Але ти маєш знати, що тут навколо темні, бідні люди.

Віктор: І ти не хочеш, щоб я став таким, як усі.

Вікторія: Я за тебе стану такою, як усі, а ти маєш іти своїм шляхом – не як усі.

Віктор: Я не буду будувати їм дачі. Я не для цього стільки років вчився будувати казку. Будь спокійна, meine liebe. Вони не знають нічого, не розуміють нічого, але я знайду з ними спільну мову. Зрештою, бачиш, вони зовсім не такі-то вже й погані пацани. Погодились на мій прожект супермодерний.

Вікторія: Зрештою, дачі – це хіба не для людей?! (Починає сміятися награно).

Віктор: Тут усе для людей. (І собі усміхається).

Вікторія: Знаєш, ти тут один такий, що віриш у краще, у нову візію, точку відліку. Тут у Бога вірять, а у краще життя ні. Всі готують себе одразу для небес.

Віктор: Щось тебе заносить, Віка. У тебе депресія?

Вікторія: У мене твереза голова.

Віктор: То треба випити винця?

Вікторія: Давай!

Ідуть зі сцени.

Вова (виходить на сцену, тягнучи за собою холодильник на візку): Як я стомився тягати ці бандури, ну як можна мене, людину з вищою освітою, підпрягати ще й на це? Собача економія на всьому. (Тягне далі до середини сцени). Собача економія є собача економіка.

Назустріч йому йде Віктор з бокалом червоного вина.

Віктор: О, Вован, знову тягнеш свою лямку? І що вони не можуть тобі машину виділити?

Вова: Привіт, Вітьок, та можуть, але тут бачиш, яка дорога побита, простіше на горбу нести, ніж за кермом везти.

Віктор: Ех, бездоріжжя.

Вова (пропонує цигарку): Куриш, ні? Правильно. Кажуть, ти будеш нову мерію будувати.

Віктор: Ага, буду.

Вова: І чо, воно тобі це треба було з цими чинушами зв’язуватися? Краще б від гріха подалі.

Віктор: Ну, нащо так, всі ми люди, от зроблю щось для вас, може, навіть прославлю місто.

Вова (курить між тим): Вітьок, а ти яким був у школі, таким і залишився: ідеаліст. Все до чогось рвався, все тобі не сиділося на місці, все вчив, все знав, як енциклопедія. І малював, і вічно на олімпіади мотався. Ідеаліст, запрограмований бути кращим.

Віктор: Ідеалісти змінюють цей світ, поки циніки докурюють свою чергову цигарку, спльовуючи під холодильник.

Вова: Ну-у, не знаю. Я б на твоєму місці цим пацанам не довіряв. Будь на чєку, Вітя. Вважай це порада путящого друга, у мене – нюх на це наше життя. Тут багато гівна. Вимазатися можна так, що не відмиєшся. Хоча, може, ти маєш кар’єрні перспективи якісь?  І чого ти Там не залишився? Тут нічого хорошого все одно не буде.

Віктор: Давай, допоможу тобі. (Береться за холодильник з іншого боку і разом із Вовою витягує його за сцену).

На сцену вибігає заплакана Настя.

Настя (не дуже голосно говорить, дивлячись у бік лаштунків): Дура, дура, ідіотка!

З іншого боку виходить Леонід Андрійович. Він мимоволі дивиться на заплакану Настю, усміхається і без жодного подиву від її сліз мовчки прямує собі далі.

Настя: Як вони всі мене задрали! Розвели тут жлоботрон. Бухгалтерша – мегера. Посилає всіх на всі сторони, от щоб її хтось послав хоч раз!

Тут на сцену знову виходить Вова, тягнучи за собою вже два холодильники на візку.

Вова: Привєт, мой свет! Чого заплакані очі?

Настя: Від хорошого життя.

Вова:  Сідай на холодильник, покатаю тебе.

Настя: Для повного щастя мені залишилось тільки на холодильниках літати, тобто їздити.

Вова: Тебе мадам бухгалтер послала знову?

Настя: Яка ж вона дура. Ти уявляєш, вона вимагає від мене вічно нереального чогось, сама не вникає ні в що. Всілася, як королева на троні. Всіх шле мало не на три букви.

Вова: А зверни увагу, її ніхто не посилає нікуди. Це вона всіх посилає. Висновок: закінчи пару років бухгалтерії у місцевому технікумі, потім купи для статусу диплом про вищу освіту – і теж будеш посилати всіх, сидячи у кріслі-троні. Слухай, а ти ж вчилась?

Настя: В педучилищі.

Вова: От, і працюєш секретарем у королеви місцевих фіноперацій. А дітей хто буде вчити? Хоча працювати помічником королеви не так уже й погано.

Настя: Господи, ну, чому тут всі навколо або посилають, або іздєваються.

Вова: Настя, це ще не іздєваються, подивись на мене.

Вова далі тягне свою лямку з двох холодильників за сцену. Настя теж іде геть.

 

 

Дія ІІ

Посеред сцени стоїть великий круглий стіл, на ньому розкладений ватман із кресленнями. Іван Іванович та Леонід  Андрійович виходять на сцену, за ними йдуть ще чотири члени Комітету.

Іван Іванович (підкреслено голосно говорить): Леонід Андріїч, думаю, що ми швидко все це розглянемо й вирішимо. Тут же все зрозуміло.

Леонід Андрійович (сідає за стіл): Да, да, Іван Іванович, та що тут вирішувати, все ж ясно як Божий день. Сідайте, товариші, будемо зараз розглядати проект.

На сцену виходить і прямує до столу Віктор, він вдягнений у чорний строгий костюм, тримає ділову теку під рукою. Він аж овіяний свіжістю, пахкотить парфумами, посміхається всім навколо. 

Віктор: Доброго дня. (Тисне по черзі руки всім присутнім, при цьому починає з рядових членів Комітету, а не з Леоніда Андрійовича й Івана Івановича).

Леонід Андрійович: Доброго дня.

Іван Іванович: Доброго дня.

Перший, другий, третій члени Комітету: Доброго дня, доброго дня, доброго дня.

Всі сідають за столом, на ньому стоїть комп’ютер. На екрані – напис «Проект будинку мерії».

Леонід Андрійович (встає): Шановні присутні, я на правах головного архітектора почну наше засідання. Ми сьогодні розглядаємо проект нової мерії, тобто нового будинку мерії. Ви вже знаєте, що старий стоїть ще з часів Сталіна на вулиці Леніна. Там все тече, грибки множаться, щурі бігають, взимку холодно, у коридорах – забіги провадять на короткі дистанції, щоб зігрітися. Не щурі забіги роблять – люди носяться, щоб зігрітися. Жах. Прийшов час змін. Великих змін. От ви тут бачите цього гарного хлопця. Це наш хлопець. Він тут народився, тут живе його мати. І ви навіть не уявляєте, яка то розумна дитина, яка в нього голова світла. Він вивчився в США. І приїхав до нас зі своїм проектом нового будинку мерії. Сьогодні ми його подивимося. Потім буде тендер. Але так як цей проект самий складний і дорогий, то його треба розглянути окремо. Ви побачите, що такого наше місто ще не чуло і не бачило. І цього разу ми шукаємо не як подешевше зробити, а як би найкраще. Щоб тут, у нас, будувати Європу. Як сказав наш президент, ми маємо спочатку збудувати Європу у себе і всьо такоє, а вже потім проситися туди. Не маємо ходити як жебраки попід тином, випрошувати собі кращої долі. Треба, щоб і наші люди відчули, що вони люди. Але я вже забагато говорю. Вітя, давай!

Віктор (присуває до себе лептоп, починає показувати схеми майбутньої будівлі, говорить дуже впевнено, переконливо): Отож, головна ідея цього архітектурного проекту – збудувати прозорий будинок, тобто стіна над фасадом, а також окремі фрагменти бічних стін мають бути зроблені зі скла й заліза. Всі розрахунки й конкретні креслення я надам, якщо хтось зацікавиться. Також важливо, що ця будівля має втілювати модерну еклектику, максимально раціональну. Еклектика дає змогу поєднати минуле з сучасним, дивитися в майбутнє. Це вихід за рамки повсякденності. Це популярний підхід до архітектурної концептуалізації в сучасній Європі, особливо в Центральній і в Західній. Там такі будівлі давно вже стали звичними атрибутами урбаністичного ландшафту. Люди працюють, живуть у них, сприймають як невід’ємну частину свого світу.

Перший член Комітету (грубо перебиває): А про сам проект ми почуємо чи ні?

Другий член Комітету: Ну.

Віктор (явно не очікував, що його переб’ють): Зараз я перейду до технічних деталей, але стиль й естетична концепція – це дуже важливо. Є естетика – є архітектура. Немає естетики – немає архітектури.

Третій член Комітету (перебиває): О, Господі, давай по проекту вже.

Леонід Андрійович та Іван Іванович мовчать.

Віктор (явно напружується): Панове, давайте я буду визначати, про що треба говорити. Вас цікавлять конструкції, матеріали та кошторис? Чудово. Але ви не зможете зрозуміти цієї інформації, не знаючи концепції проекту, його задуму.

Перший член Комітету: Ми тут все розуміємо. Але я що хочу сказати, якщо можна. Я вже ознайомився з вашим проектом. І можу вже все сказати без ваших лекцій, нікому не нужних. Я ще такої безграмотності, такої каші, в якій грішне з праведним намішане, не бачив у своєму житті.

Віктор (червоніє, біліє, швидко піддається стресу): У чому полягає ця безграмотність?

Перший член Комітету: Та в усьому. Що це за кам’яні брили в стінах коридору, по якому люди будуть бігати з кабінету в туалет і назад? Та ще вписувати на них святі імена дисидентів? Мерія – це що музей, чи це якийсь дурдом, чи це арсенал мистецтв? Що це таке? І як це можна людину садовити в прозорий кабінет? А якщо вона, вибачте мені, захоче в носі поколупатися, то їй уже не можна буде й цього зробити, бо як під лупою цілий день? Це якісь тортури фашистські.

Другий член Комітету: Я  в шоці, взагалі.

Віктор: Але це сучасна європейська архітектурна культура, це урбаністика, яка змінює сприйняття людини самої себе в цьому світі та сприйняття нею влади, що теж дуже важливо, погодьтесь.

Третій член Комітету: Господи, ми що на лекції? Ви нам тут лекцію про європейську архітектуру зібрались читати?

Перший член Комітету: Святі (!) імена українських дисидентів та поетів писати на стінах під туалетами!!

Віктор: Та немає там такого, що ви таке кажете?!

Леонід Андрійович та Іван Іванович далі вперто мовчать. За цей час екран комп’ютера заснув, тобто став чорним.

Перший член Комітету: Якби я робив такий проект, то насамперед думав би, як будуть почувати себе люди всередині будівлі, як їм там буде працюватися. А як може працюватися під склом і під постійними чужими поглядами? Та не одна нормальна людина не буде працювати в таких умовах. Такого не має. І не треба прикривати свою безграмотність Європою. Чули ми це вже.

Віктор: Ви так це все описуєте, що може скластися враження, що там і туалети будуть прозорі. Все ж продумано: будуть непрозорі кабінети, будуть спеціальні приміщення. Прозорість – це символ. Мільйони людей працюють в таких будинках. Ну хіба сірі, казенні стіни вашого сталінського монстра кращі? Там значить працювали сто років і – нічого, а тут істерика, що прозорі стіни?

Перший член Комітету: Я вже вас не можу слухати. Я професійний заслужений архітектор не можу цього слухати. Вас погано вчили, ви навіть розрахунки не вмієте робити елементарні. Ви ні термінології не знаєте, ні основ професії. З ким ми тут, взагалі, говоримо і про що? Ви куди мене запросили? Оце вислуховувати?

Леонід Андрійович: Ну, ну, все він знає, але молодий ще, гарячий. Ти послухай все ж таки, що цей наш європеєць каже. Може, ми вже того й не розуміємо. Інший час – інша архітектура.

Другий член Комітету: Та який там час.

Віктор: У мене за плечима найкраща американська школа, а у вас?

Іван Іванович: Найкраща радянська, а тоді знаєш, як вчили. Не можна, синку, відмітати все старе, ти все ж таки трохи і послухай, що старші колеги кажуть. Ми знаємо, що ти, Вітя, молодець, але слухати старших треба. Не хвилюйся, все буде добре. У нас для молоді всі дороги відкриті, ми за все нове, за Європу, так сказать.

Перший член Комітету: Я бачив проекти цих скляних будинків, але там було все в міру, а тут стільки скла, що таке враження, ніби будинок може розбитися.

Віктор (вскакує): Ну, і ви після цих слів будете мені казати, що я не архітектор. Це ви не архітектор! Причому тут кількість скла? Стійкість будинку не залежить від цього.

Іван Іванович: Так, ша! Треба заспокоїтися.

Віктор: І чого ви мене принижуєте?

Другий член Комітету: Може, перейдемо вже до фуршету? Де моя Настєнька, моя мила дівчинка?

Третій член Комітету: Тут все ясно, колеги.

Віктор (сідає, але не втихомирюється): Що ясно? Що ясно? 

Третій член Комітету: Так, я прошу слово! Якщо вже хочете, щоб пояснив, що мені ясно. Я довго сидів, не перебивав, слухав вас тут. Люди добрі, ви що показилися чи що? Про що тут можна говорити? Ми хочемо збудувати мерію чи цирк на дроті?

Другий член Комітету: Цирк на дроті, а що ще.

Третій член Комітету: Які скляні кабінети, які музеї в туалетах, які тераси? Нам треба збудувати добротний будинок, щоб вистачило нам, нашим дітям, онукам. Там, по-перше, з проекту не зрозуміло, як каналізацію підводити, а у нас труби, вибачте, неєвропейські, у нас труби старі, зношені. У мене також там питання до несущих конструкцій будівлі, там далеко не все прописано. Це ще питання, чи наші дозвільні інстанції можуть пропустити скляні стіни. Це ж одразу з’являється купа питань безпеки людей, які будуть усередині.

Перший член Комітету: Коли я проектував приміщення для райкому Компартії, де тепер суд розташовується, я ж прораховував кожну деталь. Це ж державний орган. Це об’єкт підвищеної важливості.

Віктор: І причому тут одне до другого? Ну, причому? Я думав про тих, хто буде ходити повз будинок щодня, хто буде приходити туди раз на рік чи на життя, а не про тих, хто в ньому сидітиме.

Леонід Андрійович: Вітя, треба думати і про тих, і про тих і про всьо такоє. Так не можна, як ти кажеш.

У когось починає дзвонити телефон. Пісклявий голосовий рингтон верещить: «Дзинь, дзинь, дзвинь, дзвинь, возьми телефон!»

Леонід Андрійович: Так, колеги, я бачу, що нас занесло трохи не туди. Будемо вважати, що з проектом ми познайомилися, критику вислухали, автора вислухали. Всі довольні мають бути. До наступного засідання, скоро – тендер. Маємо ще дві проектні заявки. Але то класика, щодо них питань немає. (Розпливається в усмішці). Колеги, запрошуємо всіх до нашого столу. Настя нас уже зачекалася.

Перший член Комітету (бурмоче): Не вміє ні креслення зробити, ні двох слів докупи зв’язати, архітектор-молокосос. 

Леонід Андрійович: Ну, ну.

Віктор розчув «молокососа».

Віктор: Вибачте, хто тут молокосос?!

Перший член Комітету (спльовує): Птху!

Леонід Петрович: Ну, ну. 

Члени Комітету йдуть один за одним зі сцени, Леонід Андрійович бере за руку Першого члена Комітету, вони про щось між собою перемовляються. На сцені залишаються Іван Іванович і Віктор. Іван Іванович бере його за руку, підводить тихенько до краю сцени й пошепки говорить.

Іван Іванович: Вітя, спокійно. Так треба було. Ти що серйозно це все сприйняв?

Віктор: Як він міг так мене принижувати? Та він же нічого не розуміє! Та він далекий від справжньої архітектури. І причому тут  туалети?

Іван Іванович: Туалети – це найзрозуміліше для нього, ха. Ну, ну, хтось має і про них подумати. Ще раз тобі пояснюю на майбутнє: так треба – дебати, крик, вереск. А потім твій проект виграє тендер. Все, Вітя, давай. Будеш так серйозно все сприймати, далеко не підеш – будь ти хоч самим золотим гарвардським мальчиком. (Плескає його по плечу, залишає одного на сцені).

Віктор: Я нічого не розумію. Треба їхати назад в Штати чи в Європу. Мені тут немає що робити.

 

Дія ІІІ

На сцені  у рамці стоїть великий квадратний шмат скла, він перерізаний тріщиною, заліпленою скотчем. За ним видніється Віктор, він дивиться крізь скло у зал.

Віктор (говорить повільно, з довгими паузами): Вони будують щось інше. Це не мій проект. Це факт. Там здиміли мої ідеї. Все йшло так круто й прекрасно: мій проект виграв тендер, його запустили, почали будівництво. Але це насправді не моє. Як вони будуть звітувати? Я не розумію. Нема прозорих кабінетів, нема бароко, нема прозорих стін, нема інскрипції історії та культури в буденне оточення, немає естетики, а прозорим буде тільки хол. І навіть те скло, що використовують, сильно затемнене.

На сцені з’являється Вова. Він знову тягне за собою два холодильники, лишень цього разу у нього на ремінці на шиї хитається ще один маленький переносний холодильник. Віктор повертає в його бік голову й спостерігає, як Вова дотягує свій рефрижератор до місця, де стоїть скло у рамці. Він стає поруч із Віктором за склом, теж дивиться у залу крізь нього.

Вова: Ну що, стоїш і хилишся додолу?

Віктор: Та ні.

Вова: Проблеми?

Віктор: Та думаю, що треба нафіг все тут кидати. Немає сенсу це все далі тягнути.

Вова: Я тобі казав, що нічого з того не вийде. Краще вже холодильники на своєму горбу волочити, ніж цілу мерію. Перше спина ще може витримати, а від другого може й хребет хряснути. Стань лукавим – і до тебе потягнеться щастя, Вітя. Не бери на себе так багато, не переймайся їхньою мерією, не вір в усі ці ідеї прозорості. 

Віктор  опускає очі на руки Вови.

Віктор: А ти одружився, я  щось пропустив цей момент.

Вова: Ти взагалі, Вітя, маєш усі шанси все життя пропустити. Ти дуже ідейний. Попустись.

Віктор: Я не можу, поки що принаймні. Може, пізніше? (Обертається до Вови, а той тим часом береться знову пхати холодильники у заданому напряму).

Віктор залишається стояти на місці. Він сідає на стіл, скинувши з нього креслення на підлогу. На сцену виходить Леонід Андрійович. Віктор не встає зі столу. Головний архітектор підходить до нього, закидає руки за спину, роздивляється.

Леонід Андрійович: Щось ти засумував, мій дорогий європеєць. У нас тут не Європа. Нічого не поробиш, звикай, якщо встиг відвикнути. Це твоя батьківщина. Яка є.

Віктор: Так що будують насправді? Я не розумію вже нічого, то будують, то не будують, то будують, то не будують, то будують, то не будують. Дурдом.

Леонід Андрійович: Все правильно: то будують, то не будують, то будують, то не будують. Це нормально. (М’яко, як кіт, ходить навколо Віктора). Вітя, розумієш, синку, як би це тобі пояснити. Ми і не збирались будувати твою коробку зі скла. Ми твій проект взяли, бо він самий дорогий, і під нього отримали саме більше грошей, але ми там дещо не вписали, дещо переписали, дещо понадписали, ну, і всьо такоє. І тепер  ми будемо будувати простіше, а грошики нам капають. Я взагалі не думав, що ти не розумієш, що ти такий…

Віктор: Наївний, хочете сказати.

Леонід Андрійович: Ні, ти розумний, ти у нас самий розумний. Господи, стільки вчитися, стільки всього знати, таку голову мати. Ти розумний, Вітя. Слухай, може, тобі назад треба в Штати, в Європу? Щось ти якось не орієнтуєшся в цьому житті. А як хочеш жити тут, треба пристосуватися, Вітя. При-сто-су-ва-ти-ся. А інакше пропадеш, синку, і всьо такоє. І слухай мене тепер уважно і не перебивай.

Значить так: ми тебе взяли в долю, а це значить, що ти матимеш від цього добрі гроші теж, далеко не ті, що в тебе там будуть записані на папірці. Далі, якщо не будеш виступати, а підпишеш документи, що ти, як відповідальний архітектор, погоджуєшся з деякими змінами початкового проекту, обумовленими специфікою ландшафту (якою саме придумаємо), то матимеш далі роботу, ми тебе зробимо другою людиною після Андріїча. Нам потрібні такі розумні молоді люди, як ти. А далі – справа техніки, мій гарвардський мальчик.

Віктор: Я так не можу.

Леонід Андрійович: Вітя, якби все так було просто, то ми б уже жили інакше. Ти надірвешся, але нікому нічого тут не доведеш. Тому краще слухай мене, старого вже чоловіка. Я тобі поганого не раджу, підставляти тебе ніхто не буде. Ти тут можеш бути зіркою, але треба для цього спуститися на землю.

Віктор: Які зірки на землі? На землі ондо – холодильники, жаби, щурі й скотч.

Леонід Андрійович: Вітя, не треба цієї філософії чи поезії, я тебе прошу. Проживи життя, як я, доживи до мого віку, тоді будеш тут розглагольствувати про жаб, не жаб, щурів, не щурів, холодильники. Що хочеш будеш робити. Ти ще дуже молодий, а пнешся, ніби все знаєш. Побудуємо мерію, як треба це робити, а потім дамо тобі папір, олівці чи комп’ютер, ви ж тепер уже від руки не працюєте, і проектуй далі, що хочеш. Нам ще треба конюшні побудувати. До речі.

Віктор (з округленими очима): Які конюшні?

Леонід Андрійович: Такі конюшні. Потім розкажу. От там, може, спробуєш скляні стіни побудувати. А що? Прозорі конюшні. Коні гадять – усі бачать. Ще щось роблять – усі бачать. У цьому щось є. А? (Починає сміятися). Так що, сину, не виступай.

Віктор: Але це ж порушення всього, що тільки можна?

Леонід Андрійович: Що, прозорі конюшні – порушення?

Віктор (починає ходити по сцені туди-сюди): Причому тут коні? Я про ландшафт. Це ж можна легко перевірити, це ж може виплисти на поверхню будь-якої миті. Це ж кримінал.

Леонід Андрійович: Вже сто років ця мить ніяк не наступає, а тут значить, опа – Європа.  Спеціально для тебе настане. Чекай, чекай. Дай спокій. І, як каже моя онука, не парься, синку, і не висовуйся. Запам’ятай золоте правило життя: не висовуйся – і все буде добре.

Тут на сцені з’являється Іван Іванович. Він підходить до Віктора з іншого боку.

Іван Іванович (шепоче Віктору на вухо): Не висовуйся, синку. (Повільніше). Не висовуйся, синку.

Леонід Андрійович (ствердно хитає головою): Не висовуйся, синку.

На сцені з’являється Вова. Цього разу він тягне за собою один холодильник, на якому сидить Настя.

Вова (на ходу): Тобі дєло кажуть, Вітьок: не висовуйся – і будеш мати здорові нерви. Краще мати здорові нерви – і натягнуті жили, ніж навпаки. Тоді й жінки до тебе самі будуть скакати, і спати будеш спокійно, і жити будеш, як усі.

Настя (на ходу): Да, не висовуйся, Вітя, краще візьми мене заміж. Я так заміж хочу!

Вова та Настя залишають сцену. Іван Іванович теж іде геть в інший бік. За ним йде й Леонід Андрійович.

Віктор сідає за стіл, телефонує по скайпу своєму другу Кліффу в Німеччину. Відео Кліффа виводиться на великий екран.

Віктор: Hi, Cliff. That’s me. How are you doing?

Кліфф: I’m pretty fine. I’m just finishing the project as I told you before. That’s nothing special but I have to polish it.

Віктор: You know what? Those project of glass building that I was supposed to sell to Germany. I would like to do it if it’s not late. I just need your correct advice. Would not it be too childish to say “I agree” after saying “No”?

Кліфф: But why didn’t you take it to your town? You told me that it was decided to build it up there, at your home. The city council changed its mind or what?

Віктор: You know they just turned it off building something else. I don’t know even what. But I see that it is not my project anymore. However, formally it’s mine. They don’t abide by rules.

Кліфф: So, they broke the contact. They did not keep their promises. Why did not you file this case to the court?

Віктор: There is no court here.

Кліфф: But there should be some law protecting your rights.

Віктор: There is no rule of law here.

Кліфф: But it should be in the interest of the community to have project completed as it was accepted at the beginning.

Віктор: There is no community here of the kind that you mean.

Кліфф: But there should be justice.

Віктор: There is no justice here. Just forget about that.

Кліфф: I don’t understand you at all.

Віктор: I understand why you don’t understand me. But nothing can be done about that.

Кліфф: You should do something. Or, maybe, you are right that it makes sense to come back to that company in Germany to try again. Why not?

Віктор: Why not? Really.

Кліфф вимикається, Віктор відсуває комп’ютер, підходить до краю сцени і сідає на ньому.

Тут на сцену виходить Марія Георгіївна, стає за спиною у Віктора, починає масажувати його плечі.

Марія Георгіївна: Мій маленький хлопчику, не бери цього всього близько до серця. Це все такі дурниці, ти навіть не можеш собі уявити.

Віктор: Мама, думаєш, мені краще поїхати звідси?

Марія Георгіївна: Звісно, тобі нема що тут робити – в цьому трясовинні. Тільки нерви собі попсуєш. Ми вже старі, якось  маємо миритися, а ти тут нікому нічого не доведеш. Я ще дивуюся, як тобі в голову таке стрельнуло: приїхати сюди з цим своїм прозорим будинком. Тут не буде такого. Розумієш? Ніколи не буде. А якщо буде, то через років сто.

Віктор: Вони пропонують гроші.

Марія Георгіївна: Скільки?

Віктор: Багато.

Марія Георгіївна: І що ти думаєш?

Віктор: А що тут думати? Не брати, звісно. Як я можу на таке піти?

Марія Георгіївна: Синку, всі беруть.

Віктор (повертається до матері): Ти що хочеш сказати, що я маю красти?!

Марія Георгіївна: Ти дорослий, вирішуй сам. Я тобі нічого не казала.  Тільки не висовуйся, синку, не треба.

 

Дія ІV

Посеред сцени стоїть диван, на ньому спиною до залу лежить чоловік у сорочці із закачаними рукава.  Поруч із диваном – робочий стіл, на якому лежить багато паперів, стоїть одразу два комп’ютери (мініатюрний лептоп і великий комп’ютер),  кресло, стільці. Він починає повільно ворушитися. Поступово перевертається, далі лежить. Це Віктор двадцять років по тому. Він дуже змінився, цього Віктора має грати інший актор.

Віктор (лежачи на дивані): Голова болить, спина болить. Скільки можна? Свєта, йоп твою мать (мат звучить тихо, щоб Свєта не почула), ти є там чи ні? Іди сюди.

У відповідь мовчання.

Віктор (починає підводитися повільно, зі скрипом): Як вони мене задрали. Дороблю цей сраний сарай – і все.

Тут вбігає Свєта, молода, симпатична і дуже яскраво нафарбована. Віктор дивиться на неї впритул мовчки, дуже довго, пауза затягується.

Свєта: Там треба бронювати квитки, а картка банківська вже не дійсна, треба оформити нову… (Зупиняється невпевнено, затинається).

Віктор: Чого ти до мене з цим прибігла, це що я маю робити? Це мої проблеми?

Свєта: Я просто пояснюю, що ми можемо не встигнути.

Віктор: Я тобі сто раз казав: до мене не бігати з таким брєдом.

Свєта: Добре, добре. А що ти… ви хотіли?

Віктор: Я хотів, я хотів. Бляха, забув. Свєта, іди звідси, а.

Свєта виходить, оглядаючись на нього. Віктор їй нічого не відказує.

Віктор: І чого я не поїхав тоді в Німеччину, а можна було б і у Велику Британію спробувати? І чого я не поїхав? Я нуль і невротик. Нуль, невротик, ніхто.

На сцену виходить Вікторія. Це та сама молода Вікторія, жодних змін із нею не відбулося. Вона сідає поруч із Віктором на диван.

Пауза.

Вікторія: Здравствуй.

Віктор: Здравствуй.  Ти прийшла.

Вікторія: Прийшла.

Віктор: Багато часу маєш?

Вікторія: Маю час завжди, а ти?

Віктор (дивиться не на Вікторію, а перед собою в одну точку): Я ні, я в ньому не живу. Як тоді можу його мати?

Вікторія: А колись жив?

Віктор: Жив, коли збирався створювати некласичні будинки, постмодерн, еклектику, нову урбаністичну естетику. Ти пам’ятаєш. А потім я випав із часу.

Вікторія: Тобі треба було звідси їхати, це вже абсолютно зрозуміло. Шукати некласичні будинки. Тут живуть класичні люди. А не можна некласичній людині жити з-поміж класичних дуже довго. Вона отруїться. І потім вона стане такою, як вони. Але її душа буде плакати весь час. Безупинно. 

Віктор: За ці двадцять років некласичні будинки моєї молодості десь стали вже майже класичними, а тут їх усе ще не збудували.

Вікторія: Тобі не можна було жити з-поміж класичних людей, в яких собаче життя. Або треба було стати лукавим, по-справжньому лукавим гарвардським мальчиком. Бути просто гарвардським не достатньо.

Віктор: А ти класична, ma chérie?

Вікторія: Я не знаю.

Віктор: А твоє життя собаче?

Вікторія: Ні.

Віктор: То чого ж ти так. (Пауза). А Вова класична людина?

Вікторія: О, так, двадцять років назад він уже був готова душа-продукт для заморозки: просто, швидко й недорого. Кладете душу в морозильну камеру, потім дістаєте, заливаєте горілкою, щоб розморозити. Тільки можна печію заробити.

Віктор: А я всі ці двадцять років хотів стати класичним, як усі, як Вова. Все зріле життя хотів бути, як усі.

Вікторія: І що – подужав?

Віктор: Душа плаче. Майже весь час. Іноді мені здавалося, що подужав. Але це були такі короткі миті. Може, це є щастя? Коли ти почуваєшся, як усі?

Вікторія: Нє-а. Це не щастя.

Віктор: Це не щастя.

Вікторія: А що ти будував? Дачу для головного архітектора?

Віктор: Так, він мені доручив таку інтимну справу. І я там зумів побудувати прозору стіну й дах, з якого ллється світло. Практично все, що мріяв збудувати.

Вікторія: Все, що мріяв…

Віктор: Все, що мріяв…

Тут на сцену виходить Невідомий. Він теж сідає на диван поруч із Віктором, мовчить.

Вікторія: Хто це?

Віктор: Це той, кого мені послав Бог.

Вікторія: Навіщо?

Віктор: Щоб я навчився прощати.

Вікторія: Не розумію.

Віктор: Це той, кого я ненавидів: він став головним архітектором після смерті Леоніда Андрійовича. Він, посередність, а не я – «гарвардський мальчик», потрапив на вершину. 

Вікторія: Він будував дачі й конюшні?

Віктор: Він нічого не будував. Він не вміє цього робити.

Вікторія: А ти конюшні будував?

Віктор: Не пам’ятаю вже.

Вікторія: Забудь про нього. Тобі самому чогось бракувало весь цей час. Я інтуїтивно завжди відчувала це, а слово не можу підібрати чи не хочу, яке б вказало на твій дефіцит.

Віктор: Мужності? Щоб жити в цьому світі, треба мати велику мужність. Іноді здається, що мені її не вистачає. А хто б міг подумати, що мені таке може здаватися? Один Бог, і той із подивом. (Пауза). Віка, ти єдина людина, з якою я можу говорити в цьому місті. Ти єдина людина, з якою я можу так говорити. І яка зрозуміє.

Вікторія: Чому ти тоді, коли твій проект став профанацією, не поїхав звідси? Це було так логічно.

Віктор: Я не знаю. Просто не поїхав – і все. Я не розумію, що мене тримало. Може, ти?  (Обертається до неї). До речі, я так і не одружився, ти ж знаєш? У тебе дитина, чоловік – у мене секретарка.

Вікторія: Тобі просто подобалось страждати. Хіба ні? Бо ти не любиш себе. Якби любив, то провів би ці роки в світлому офісі десь у центрі Бонна чи Мюнхена.

Віктор: Але я боявся бути ніким, тому йшов на компроміси. Думаєш, так легко відмовитися від чогось, що пливе само тобі до рук? Так, я пішов на компроміси тут.  І я справді почав думати: а може, не треба висовуватися? Страх, мене підточив страх. Але я вірив у свої мрії, я досі вірю, я хочу щось тут робити, досі хочу.  Я їх усіх, тутешніх класичних людей, люблю, іноді мені принаймні так здається.

Вікторія: А якби не йшов на компроміси?

Віктор: Був би або ніким, або усім.

Вікторія: А так ти хтось, але ніхто особливий.

Віктор: Саме так.

Вікторія: Так, якщо висовуєшся, мусиш мати мужність іти до кінця. А хто має таку? Я не знаю тут таких людей.

Віктор: І я не знаю таких – нелукавих.

Вікторія: А ще ти любив свої ідеї більше, ніж себе, а тут не можна так. Розумієш? Не можна, не можна, не можна. І душа твоя плаче. (Переставляє ноги, дивлячись на них). 

Віктор: А твоя душа плаче?

Вікторія: Я не даю їй плакати. Я тримаю її у формі, це важка щоденна праця. Але ж не забувай, я ближча до класичних людей із собачим життям, ніж ти. Тобі не можна було тут так довго залишатись одному.

Віктор: Але все одно я вірю в свій скляний будинок. У мене є можливість поїхати працювати на рік на Близькій Схід. Я вирішив їхати. Можливо, там за гроші нафтових шейхів я втілю в життя свій проект. І на будинку буде прикріплено табличку з ім’ям та місцем народження архітектора. І таким чином коло замкнеться. Я збудую свій скляний будинок на піску, чужому піску.

Вікторія: А де закінчується свій пісок і починається чужий?

Віктор: Я не знаю. Я тільки знаю, що треба простити себе і простити цих класичних людей навколо. Тоді мені буде все одно, де своє, де чуже.

Вікторія: А тут, на цій площі збудуєш скляний будинок коли-небудь?

Віктор: Збудую. Все одно. (Пауза). Давай, нашу заспіваємо «О, Соломіє»…

Вікторія: Там не «Соломіє», а «соловіє». Я тобі сто раз казала.

Віктор: А мені подобається «О, Соломіє». Я думаю, автор пісні не проти буде.

Вікторія: А хто автор?

Віктор: Не знаю.

Невідомий: Це я автор.

Віктор: Брешеш, ти не автор!

Вікторія починає співати, Віктор приєднується:

 

О, Соломіє, чому я так співать не вмію?

І не зумію я про кохання розказать.

А вечорами своїми спраглими вустами

Я про кохання, я про кохання розкажу.

 

На сцені гасне світло, все занурюється в темряву, пісня затихає. Вже в темряві вчувається голос Віктора.

Віктор: А я далі слів не пам’ятаю.

 

Пауза.

 

Вікторія (виходить на самий край сцени, стає на коліна й починає кричати): Вітя! Вітя! Вітя, де ти є! Де ти є?! Вітя, вони тебе зрозуміють! Вітя. 

 

Кінець

 

 

 

Joanna Bezpyatchuk, playwright

Жанна Безп’ятчук, сучасний український драматург

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: