dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 21 Гру 2012, і віднесено до драматургія, п'єса, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

Олег Михайлов, сучасний український драматург, ставить діагноз суспільству – “Умовні пацієнти”

Олег Михайлов

УМОВНІ ПАЦІЄНТИ
(П’єса в п’яти діагнозах)

I. Умовні пацієнти.
Лікарня.
У великій (майже порожній) кімнаті накритий стіл: тарілки з бутербродами і печивом, кавоварка, чайник, паперові стаканчики, серветки.
Навколо столу п’ять осіб:
СТУДЕНТКА (молода дівчина);
ДОМОГОСПОДАРКА (виснажена жінка невизначеного віку);
МЕНЕДЖЕР (юнак у діловому костюмі);
ТРУДЯГА (худий хлопець у брудних джинсах);
БЕСПРИТУЛЬНИЙ (літній чоловік у лахмітті);
Шоста людина – СТАРА – нерухомо сидить на стільці біля дверей.

Деякий час люди, що стоять біля столу, мовчки пригощаються.

ДОМОГОСПОДАРКА (Студентці). А у вас, вибачте, що?

СТУДЕНТКА. У мене апендицит.

ДОМОГОСПОДАРКА. Серйозно? І як же ви ?..

АПЕНДИЦИТ. Ну, як-як … Вони на живіт натискають, а я волаю як різана …
Іноді сльози бризкають… немов від болю …

МЕНЕДЖЕР. А, так це ви за стінкою так моторошно стогнали!

АПЕНДИЦИТ (зніяковіло). Мабуть я.

МЕНЕДЖЕР. Значить, ми сусіди. У мене ВІЛ.

БЕСПРИТУЛЬНИЙ. О-па!

У кімнаті повисає незручна тиша.
Усі, крім «Апендициту», відсуваються осторонь від «ВІЛ».

АПЕНДИЦИТ. Ну ви чого, шановні? Ми ж усі тут умовні пацієнти …
всі актори … Адже так?

БЕСПРИТУЛЬНИЙ. Береженого …

АПЕНДИЦИТ. Як вам не соромно! Доросла людина! У літах, як-то кажучи …

БЕСПРИТУЛЬНИЙ. Ось і май повагу! Соромити вона мене удумала … Не визріла ще!

ТРУДЯГА (звертаючись до «ВІЛ»). Чуєш, а я тебе пам’ятаю. На вступних екзаменах до «Театралки». Ми з тобою в одній десятці були. Ти, здається, Тичину читав.

ВІЛ (з посмішкою). Було діло.

ТРУДЯГА. То вступив?

ВІЛ. Так. А ти?

ТРУДЯГА. Я, брат, до багатьох закладів залицявся. А пощастило лише до «Кулька» у Харковаі потрапити. То й що? Працюю ось … Туберкульоз граю …

«ВІЛ» уважно оглядає «Туберкульоз».

ВІЛ. А знаєш, схоже! І рум’янець такий … справжній, чахоточний …

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Грим додаю.

ДОМОГОСПОДАРКА. Щастить вам. А мені для анемії такий анамнез життя вигадали, що ой лишенько! Нібито я мати-одиначка, тягну трьох спиногризів, працюю судомийкою, капітально недоїдаю і майже жебракую … То скажить мені, як це грати?!

БЕСПРИТУЛЬНИЙ (неприємно регоче). Мы все играли понемногу… Когда-нибудь и что-нибудь …

АПЕНДИЦИТ. А ви що за хвороба?

БЕСПРИТУЛЬНИЙ. Цироз маю … (уточнює) сгідно ролі …

АНЕМІЯ. Треба ж … А пахне, як справжній.

ЦИРОЗ. Ну, люба моя, грати – так грати! Лікарі мені перед кожною партією студентів чарку спирту підносять. Розбавляю водою, полощу їм рота. Потім дихаю на майбутніх Боткіних-Скліфасофських. Бачили б ви, як студенточкі свій ніс воротять … Ех, життя вони не нюхали!

ТУБЕРКУЛЬОЗ. А я щоранку біля будинку гной до хустинки збираю, а тут під нігті … Я ж за легендою автомеханік … Маю судимості … На «зоні» й захворів …

ЦИРОЗ. Отакої! Станіславський аплодує з гробу!

АНЕМІЯ. Добре вам. А мені через цю анемію до косметики зась … Таке жахіття… Один плюс – на вулиці, слава богу, не впізнають …

ТУБЕРКУЛЬОЗ. А що, хіба повинні?

АНЕМІЯ. Ну, я недавно в серіалі зіграла. Роль невеличка, але …

ЦИРОЗ. Ось так і просіраете професію. У серіалах …

АНЕМІЯ. А сам-то?

ЦИРОЗ. Мені, між іншим, «заслуженого» в минулому році дали. І не за серіали!

АНЕМІЯ. З чим вас і вітаю.

ЦИРОЗ. Ой, вона образилась! Подивіться на неї. Губки надула.

АПЕНДИЦИТ. «Заслужені» теж їсти хочуть …

ЦИРОЗ. Та краще вже тут. І платять добре, і сорому ніхто не бачить. Не те, що в ваших серіалах. Потім вже нічим не відмиєшся. Ганьба …

ТУБЕРКУЛЬОЗ. А мені зовсім не соромно. Тільки ось … (Замовкає.)

АНЕМІЯ. Що?

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Не кличуть.

АПЕНДИЦИТ. А у нас з театру юного глядача багато хто знімається.

ЦИРОЗ. Ну, дик! На «буратін» зараз попит … (Неприємно регоче.) Ох, молодь!

АПЕНДИЦИТ. Та досить вже! Мені ось-ось тридцять п’ять буде. В мене старший син цього року школу скінчує. В гробу я вашого довбаного Буратіно бачила! У білих тапках!

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Отетеріти можно …

ВІЛ. Та й не кажи …

АНЕМІЯ (раптово). Хіба ви таке бачили?! Я тут карячусь – стару шкапу зображаю, а вона студенточкою стрибає! Підлітковий апендицит симулює! Та я ж на десять років молодша від неї!

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Очуме …

АПЕНДИЦИТ. Досить на мене гавкати! Дістала! Хіба я себе на цю роль призначала?

АНЕМІЯ. А ось це невідомо. Ніхто не в курсі, яким місцем ти цю роль отримала!

АПЕНДИЦИТ. Теж мені – роль! Господи, та якби знала про це жахіття – нізащо б не погодилася. Двадцять телепнів мене сьогодні запитувало: «Покажіть, де болить?» А на собі ж не показують! І що робити? Ось я кожен раз подумки стукаю по дереву. Тьху-тьху-тьху … Не дай бог!

Пауза.

ВІЛ. Усі хвороби від нервів.

ЦИРОЗ. Окрім СНІДу, він – від кохання! (Регоче.)

ВІЛ. У мене ВІЛ.

ЦИРОЗ. Один хрін! («Апендициту».) Забобони все це, люба. Я у пляшку занурюватись кинув років п’ятнадцять тому. Звідки в мене цироз візьметься?

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Зовсім кинули?

ЦИРОЗ. Як відрубав!

ВІЛ. Перепрошую, але … (Замовкає.)

ЦИРОЗ. Що? Ну! То кажи вже! Що за манери …

ВІЛ. У мене дідусь так само … Пив все життя, а потім різко кинув.

ЦИРОЗ. Ти це до чого?

ВІЛ. Через два роки помер від раку.

АПЕНДИЦИТ. Тьху-тьху-тьху …

ЦИРОЗ. Та пішов ти … разом із дідусем!

АПЕНДИЦИТ («ВІЛ»). То усі хвороби від нервів, так?

ВІЛ. Щось на кшталт цього …

АПЕНДИЦИТ. Тоді, витанцьовується, що ми погані актори?

ЦИРОЗ. Ось тільки не треба узагальнювати. Гаразд?!

АНЕМІЯ. Підтримую … По собі людей не судять.

АПЕНДИЦИТ. А я що? Я так …

АНЕМІЯ. Ось і замовкнить.

Усі мовчать.

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Органічно мовчимо.

ВІЛ. На зразок того як…

ЦИРОЗ. Як на похоронах …

«Анемія» підходить до Старої.

АНЕМІЯ. А у вас, перепрошую, що? Яка нозологія?

Стара мовчить.

ЦИРОЗ. У неї ця … де … ді … дем … Дай же ж бог пригадати … Дівертісменція, щось таке … Коротше, якась біда із пам’яттю!

ВІЛ. Деменція?

ЦИРОЗ. Точно! Звідки знаєш? Бабуся страждала? (Регоче.)

АПЕНДИЦИТ. Ну й жарти у вас! А ще «заслужений» …

ТУБЕРКУЛЬОЗ. За такі слова можна і в морду.

ЦИРОЗ. От злякав. (Старої.) Ти глянь, Капа, він мене лякає! В морду, каже, дам! Щеня!

«Деменція» мовчить, не реагує.

Капа … Капочка … Ти чого? Осоловіла? Капітоліна Бронеславівна, на сцену!

ДЕМЕНЦІЯ. Ви хто?

ЦИРОЗ. Отакої! Капа, проснись и пой! Це я … Микола … Досить шуткувати …

ДЕМЕНЦІЯ. Де це я?

ТУБЕРКУЛЬОЗ. Вона, здається, не жартує …

ЦИРОЗ. Капа … Капочка … люба … Ну як це так! А?!

ВІЛ. Доктора! Доктора покличте! Є тут лікар?!

Темрява.

 

 

II. Він, вона та валіза.
Невелика кімната. Крісло, кушетка, столик.
У кімнаті двоє: Він і Вона. Посеред кімнати стоїть валіза.

ВОНА. І щоб ноги твоєї більше тут не було!

ВІН. Та я …

ВОНА. Не волай, дитину розбудиш!

ВІН. Не по-людськи це, Ніна …

ВОНА. А ти не «людь», ти – нелюдь! Забирай чемодан і чеши звідси!

ВІН. Санька завтра прокинеться, рученята до тебе потягне … Запитає, де мій татко?

ВОНА. Як він запитає? Кого? Йому ще рочку немає.

ВІН. Добре. Коли-небудь запитає. Що відповіси?

ВОНА. Не бійся, про папу-полярника брехати не стану. Усю правду йому розповім.

ВІН. А родичам своїм що наплетеш? Куди чоловіка дівала?

ВОНА. Та вони тільки перехрестяться!

ВІН. Чого це?

ВОНА. Вони тебе – борова – терпіти не можуть. Ти ж зі свома військовими страшилками у всіх вже в печінках сидиш. Хіба не знав?

ВІН. А якщо я досі у снах відірвані кінцівки бачу? Це як?

ВОНА. А ось це, Тарасе, наша з тобою, суто сімейна справа. Але тобі ж мало, що сам вночі не спиш, я з тобою не сплю, Санька від твоїх криків прокидається … Тобі ж неодмінно треба нажертися, берет свій довбаний натягнути, та про подвиги свої кричати.

ВІН. Так ти через це? ..

ВОНА. Виганяю тебе? Ні.

ВІН. Через що тоді? Говори, я слухаю.

ВОНА. Іди лісом!

ВІН. Мовчиш? Бач, голубі берети їй не догодили!

ВОНА. Та засунь свій голубий … (Раптово.) А может ти з тих? Перефарбувався?

ВІН. З яких це з тих?

ВОНА. Ну ті, що блакитне не тільки у свята носять.

ВІН. Ніна, я офіцер! За такі слова і в пику можна отримати!

ВОНА. Ось! Ледь що – в пику! Ти ж більше ні на що не здатний!

ВІН. Я одружений, я твій чоловік! У нас дитина!

ВОНА. А це зараз нікому не заважає. Мені ось Галка Буряк розповідала … Вона на чергуванні з медсестрами із третьої лікарні від нудьги вночі в інтернет полізла. На збоченців подивитися. Ну, дивляться фотки, дивуються … І раптом одна з них як зойкне! «Баби! Так це моя білизна!» Вона, бачиш, після пологів ліфчик собі перешивала, от і впізнала свою роботу. Придивилися уважніше – а це її чоловік. І так і сяк і всяко себе пропонує. Ну вона на дибки! «Уб’ю, падлюку!» Але ж чергування, не побіжиш нікуди … Через це чолов’яга  від смерті і врятувався. Вранці вона серцем відтанула, і вже спокійнісінько його з дому попросила. Ще й ліфчик на дорогу дала. Щоб не нудьгував.

Пауза.

ВІН. Хто така Галка?

ВОНА. Здрасьтє! Тобто, це й все, що ти почув з моєї розповіді? От молодець! Уважний чоловік.

ВІН. Ну чого ти знову починаєш? Я тобі і те, і це …

ВОНА. Та не треба мені … Ти мені вийми – та полож!

ВІН. Як-то?

ВОНА. «Яком» до верху!

ВІН. Що, прямо зараз?

ВОНА. Ну от як з тобою, свиня, розмовляти? Я йому і пісні, і танці, а він шлангом прикидається.

ВІН. Нін, ти тільки скажи …

ВОНА. Та ти ж мови людської давно не розумієш! Мені треба, щоб ти мене поважав як жінку.

ВІН. А я можна подумати …

ВОНА. А ти подумай – корисно.

ВІН. І Восьме березня і День народження …

ВОНА. Не враховується. Ти і в свята-то … не дуже.

ВІН. Що тобі треба? Я ніяк не втямлю.

ВОНА. Тарасе, у нас сексу не було з народження Саньки. Скоро рік. Натяк зрозумілий?

Пауза.

ВІН. Виснажуюсь я, Ніна …

ВОНА. Еге ж … втомлюється … голова болить … Де це ти, мені цікаво, так упахіваєшся, що письку підняти не взмозі? На якій-такій роботі? Як її звати, роботу твою?

ВІН. Ти що? .. Ти вважаєш? ..

ВОНА. А я, Тарасе, вже все перебрала, усі варіанти. Ти у мене або імпотент, або …

ВІН. Так.

ВОНА. Що «так»?

ВІН. Той… ну … Імпотент.

Пауза.

ВОНА. Так. Вже якось краще. Це ти сам зрозумів? Або добрі люди підказали?

ВІН. Та хто ж? .. Я ні з ким! .. Соромно!

ВОНА. Та невже?

ВІН. Ось тобі хрест!

ВОНА. Не репетуй, дитину ледь приспала! Може хочеш, щоб він теж психом виріс?!

ВІН. Ось, значить, як? .. Псих, значить? А нічого що я на пологах був присутній? Бачив, як він з тебе вилазить?

ВОНА. Теж мені, подвиг!

ВІН. Та тут будь-хто на психа перетвориться!

ВОНА. Ти – став! З чим тебе і вітаю!

ВІН. Затули «вітало», Санька прокинеться!

ВОНА. Моя дитина – хочу підіймаю, хочу спати вкладаю!

ВІН. А я, що, не при ділах? Ну все … Довела ти мене! Слухай тепер моє зізнання, Ніна!

ВОНА. Ну давай – здивуй мене!

ВІН. Поховала ти в мені чоловіка, Ніна!

ВОНА. Здрасьтє – приїхали! І як це мені вдалося?

ВІН. У той самий день, Ніна, коли Санькіна голівка з тебе поперла … У ту саму мить, Ніна, це нещастя зі мною і сталося! І зараз, Ніна, коли оцю твою …

ВОНА (підказує). Вагіну.

ВІН. Так, її … Коли її бачу, у мене все донизу опускається. Як відрізало мені, Ніна!

ВОНА. А ти не дивись. Чого ти там не бачив? Ти на дотик.

ВІН. Таке скажеш. Я ж знаю, що вона там є.

ВОНА. Краще б тобі й правда відрізало.

ВІН. Що?!!

ВОНА. Вибачте, Тарас Петрович, це я ще в образі.

ВІН. Га?

ВОНА. На сьогодня ми скінчили.

ВІН. Вже? Так швидко?

ВОНА. Мені здається, ми докопалися до суті проблеми. Тепер у нас є над чим працювати.

ВІН. І що мені робити?


ВОНА. Беріть валізу і ступайте до дружини. Завтра у зазначений час я чекаю на вас. Вдвох!

ВІН. Доктор, а якщо вона не схоче?

ВОНА. Ну ви ж чоловік. Голова родини. Знайдіть слова, переконайте. Тільки так ми зможемо врятувати вашу сім’ю.

ВІН. А вийде, як вважаєте?

ВОНА. У мене щодо вас найоптимістичніший прогноз. Запросіть наступного, будь ласка!

Темрява.

 

 

III. Мур-няв!
Простора світлиця в сільському будинку.
«Красний кут» занавішений ситцевими фіранками, щоб мухи не засиджували лики святих.
На ліжку лежить молодий чоловік. Його гість – людина в рясі православного священика – уважно оглядає кімнату.

ЛЮДИНА В РЯСІ. А добре у тебе в хаті. Світло, чисто … І вірно кажуть: горе-то, воно різне буває … (Пауза.) Пам’ятаю, батько мій, коли мама померла, зовсім себе запустив. Зуби не чистив, одяг не міняв, в туалеті за собою не змивав. Я на канікули із семінарії приїхав, а вдома говна до стелі. Та й сам батько на той час на людину вже мало схожий був… Страшно  й пригадати … (Крестітся.) Здогадуєшся, Василь, чому я прийшов? Так? Ні? А ось …

Людина в рясі дістає з кишені два листи, кладе їх на стіл.
Чоловік на ліжку мовчить, не реагує.

Ось вони – депеші твої! Впізнаєш? Зіна-поштар, душа-голубко, принесла. Каже, як адреси на конвертах побачила, так прям дурно їй стало. Розкрила вона твій підступний план, Василь! Молодець Зіна! За пастиря свого на посадовий злочин пішла; їй за законом треба всі листи як є відправляти, а вона їх мені принесла. Тому як духовне завжди вище від мирського. Так-то!

Слова ці не призводять на Василя зовсім ніякого враження.
Людина в рясі бачить це і насуплюється.

Добре ж ти мені відплатив, Василю. Не комусь, а президенту написав. (Читає напис на конверті.) «Київ, Майдан Незалежності». На деревню дедушке! На весь білий світ вирішив ославити, так? А за що? За те, що я … Як це ти там пишеш?

Дістає лист, знаходить потрібний фрагмент, читає.

«Оскільки місцевий священик наш, батько Павло, відспівувати дружину мою відмовився, прошу відтепер і навіки вважати мене … котом». (Пауза.) Як це розуміти, Васька?!

ВАСИЛЬ. Мяу …

БАТЬКО ПАВЛО. Котом?! Ти, не побоюся цього слова, охренів, Василь Назарович?

ВАСИЛЬ. Мур-р-р-р …

БАТЬКО ПАВЛО. Та при комуністах тебе за такі слова в психушку б запхали! Електричним струмом б лікували! Експерименти б над тобою ставили! Бридка ти потвора!
Це зараз у нас свобода слова – пиши що бажаєш! Ось ви, тварюки, і користуєтесь! Над чесними людьми знущаєтесь! Чим я перед тобою завинив, Василь, що ти мені таку підступну помсту підготував? Хіба-то я винен, що Галина твоя руки на себе наклала? Гріх це! Не міг я її відспівувати. Не міг! Можеш ти це зрозуміти?

Василь солодко потягується на ліжку.

Ну, лист президенту – ладно! Це ще я можу зрозуміти. Але навіщо ти Пугачовой-то написав? А? Вона тут з якого боку? Не підкажеш? Вважаєш, Аллі Борисівні цікаво таке читати?

Отець Павло відкриває другий конверт, дістає листа, читає зазначене місце.

Так … де це … Ось! «Галина очень уважала ваше песенное творчество, одну вас и слушала с тех пор, как заболела» … Ні, не те … А! «И потому как жена моя умерла, а я теперь кот, то прошу вас немедленно забрать меня к себе. Обязуюсь в доме не метить и гадить в строго отведенном месте». (Кидає листа.) Булгаковщіна якась … Зобов’язується він … Ото Пугачова зрадіє!

Василь підводиться на ліжку, починає вилизуватися.

Ні, по молодості вона своїми піснями серце-то рвала – брехати не буду. А зараз? Тьху! Пропилу божий дар, прокурила … Гадаєш, вона тебе підбере? Пожаліє? Та у неї таких як ти – пів Росії! У черзі стоять! І більш породисті за тебе! (Осіняє себе хресним знаменням.) Прости Господи! (Пауза.) О душі краще подумай, Василю. Адже ти, наче, після смерті в рай потрапити збираєшся. Або як? А чи знаєш ти, що тварини не успадковують Царства Небесного? Ось і преподібний Іоанн Дамаскін говорить нам, що в раю «не перебувало жодного з безсловесних істот, а лише людина – створіння рук божествених».

ВАСИЛЬ. Мя-я-я-я-у …

БАТЬКО ПАВЛО. Досить дурня клєїти! Не смішно! З такими закидонами тобі одна дорога – в пекло! Горіти тобі в аду, Василь! (Осікшись.) Стій … Так ти цього і добиваєшся? Так? Пресвята Богородиця, як же я відразу не здогадався … (Пауза.) Ну, так не бувати цьому! Ось що, Василю! Дай мені чесне слово, що ти жодного листа більше не напишеш. Нікому! І ми все забудемо. Добре? Обіцяю, що в храм тебе будуть пускати безперешкодно, а з рештою прихожан я поговорю. Вони зрозуміють твою біду. Скажем їм, що в тебе біла гарячка була. З ким не буває! Що ти себе котом через «білочку» уявляв. Га? Ми тебе відмолимо – не сумнівайся! Не віриш? Хочеш, на іконі заприсягнуся?!

Отець Павло йде до «красного кута», відкриває фіранки, що приховують божницю.
Але ікон там немає. Замість них на полиці стоять портрети Алли Пугачової і фотографії котів і кішок.

Ти що ж це зробив, нелюд! Та як ти … Та як руки не відсохли … Котяра проклятий!

Отець Павло хапається за груди, ледве добирається до стільця. Розстібає рясу, дістає з кишені пляшечку з таблетками. Кладе одну під язик.
Василь зістрибує з ліжка, на четвереньках підходить до батька Павла і треться об його рясу, муркаючи від задоволення. Священик машинально гладить «кота» по кудлатій голові.

Відпустило, кажись … Все життя в єдину мить перед очима промайнуло … Мама …
Батько … І я маленький … Ми гуляємо у лісі … І відчуття незрозумілого захоплення, що раптово нахлинуло на мене … Таке сильне, що я замекав. «Тату, як добре! Ме-е! Як добре! Ме-е, ме-е … » Пам’ятаю перелякані мамині очі … Як батько намагався мене зупинити. А я тікав від нього, мекав і бекав. Дуже радісно мені було бути ягнятком. Дуже! Так, чомусь саме ягнятком … Агнцем … (Бачить «кота», підхоплюється.) Киш, нечиста сила! Геть!

Василь вигинає спину, шипить на батька Павла.

Ось воно, як біс-то себе проявляє! Не дарма, не дарма, виходить, я благословення у митрополита просив. Як знав, що біснуваті в приході з’являться!

Отець Павло обережно обходить «кота», прямуючи ближче до дверей.

Гріх – це теж хвороба, Василь. І чим сильніше ми впадаємо в гріх, тим слабкіше стає наш дух, і ворота нашого розуму відкриваються для бісів. Бо сказано в Писанні: «Хто любить небезпеку, той впадає в неї». Ти вже на краю, Василь. І мій обов’язок пастиря врятувати тебе від останнього кроку. Пробив мій час! (Голосно.) Баби! (Осікшісь.) Тьху, згрішиш з вами … (Вголос.) Сестри мої у Христі! Заходьте!

У кімнату входять дві ніякі на вигляд жінки – парафіянки. Їх плоскі пісні обличчя зав’язані однаковими хустинками. Вони діловито розкладають на столі принесені з собою «інструменти»: Євангеліє – великого формату книгу в червоній оксамитовій обкладинці з позолоченими прикрасами, хрест і якісь листки паперу.
Василь сичить на жінок, ховається під ліжко.

Нічого не бійтеся, сестри! Господь вас захистить. Ти теж не хвилюйся, Василь. Я знаю, як тобі допомогти. В теорії … Але треба ж з чогось починати. Так? А інакше як? Інакше ніяк! Владико мені і молитву особливу дал. Ох і довга молитва – бач як густо написано. Без окулярів, мабуть, не розібрати. (Дістає з кишені окуляри, надягає.) Іди сюди, раб божий. (Заглядає під ліжко.) Киць-киць-киць … Васька! Киць-киць-киць! Краще по-доброму вилазь звідти, Василь. (Дивиться на годинник, тихо.) Встигнути б до футболу впоратися. (Женщінам.) Баби, та приманіть його чимось!

Жінки завмирають у нерішучості. Отець Павло із  досадою махає рукою.

Толку від вас – ніякого! І навіщо тільки взяв з собою … Гаразд, хрін з ним. Може сам виповзе, коли молитву почує. (Відкашлявшись.) Молитва священомученіка Кипріяна. «Від сили бісовської – духів нечистих, від чаклунів – чарівників беззаконних і від очей людських поганих».

Отець Павло підходить до столу, бере в руки розп’яття і осіняє себе хрестом.

В ім’я Отця, Сина і Святого Духа …


Отець Павло цілує хрест. Бере в руки листки з молитвою. На мить ніби замислюється, відкриває рот …

(Раптово.) Ме-е-е … Ме-е-е-е … (Голосно і безпорадно.) Ме-е-е-е!

Отець Павло здивовано дивиться на жінок. Ті злякано хрестяться. Відступають до дверей.

ВАСИЛЬ (з-під ліжка). Мур-няв!

Темрява.

 

 

V. Baphomet.

Літо.На кухні дві жінки в черних платтях: Ганна та Анна.

Ганна ріже овочі до борщу, а Анна сидить на стулі і гойдаєт ногою.

 

ГАННА. Добрий похорон. І місце на кладовищі красиве. Квіти, оркестр. Все як у людей. А слова які говорили! Мамі б сподобалось. Як гадаєш?

 

АННА. Ужасные похороны. Оркестр этот дурацкий… Зачем? Кому это нужно? Фальшивые лица, фальшивые слова. Вот и умирай после этого! Зароют  в какой-нибудь жопе и дорогу забудут …

 

ГАННА. Мене тільки одне турбувало: щоб батько все не зіпсував. Він з ранку на ногах не тримався. Перед людьми соромно…

 

АННА. Ни одного трезвого человека на кладбище. Хорошо хоть гроб в могилу не уронили. А ведь запросто могли…

 

ГАННА. Чоловіка попросила, щоб він його додому відвів, спати поклав. Чуєш, як він хропить?

 

АННА. И грохот постоянный, как будто какие-то механизмы работают. Что это? Зачем?

 

ГАННА. Ось зараз приготую йому борщ, щоб на тиждень вистачило. І підемо до мене додому. В мене добре чисто, красиво. Я люблю, коли в хаті чисто.

 

АННА. А город какой страшный! Я уж и забыла. Грязно, серо… Ни одного человеческого лица — одни рожи! И тоска кругом… Как ты можешь здесь жить?

 

ГАННА. А борщ я готую за рецептом мами. Треба взяти кілограм яловичини, півкіло картоплі, свіжу капусту, цибулю, буряк …

 

АННА. С кем ты сейчас разговариваешь? Я не слышу тебя, не понимаю… Так нельзя! Поговори со мной!

 

ГАННА. Хіба ж я незрозуміло говорю? У чому справа? В дитинстві ми чудово одна одну розуміли? Що ж трапилось?

 

АННА. Ты предала меня. Вычеркнула из своей жизни. Помнишь?

 

Пауза.

 

ГАННА. Як ти жила всі ці роки? Без мене …

 

АННА. Без тебя? Прекрасно! Намного лучше, чем если бы осталась с тобой, в этом проклятом городишке. Здесь постоянно хочется напиться. Не замечала?

 

Ганна хитає головою.

 

У тебя есть водка?

 

ГАННА. Горілка?

АННА. Ее тоже можно. Лишь бы горела.

 

ГАННА. Так, горілка є. Я від батька сховала. Але він все одно знайде. Він завжди її знаходить.

 

Ганна дістає сховану пляшку, налива горілку у стакан.

 

АННА. А себе? Что ж мне теперь, в одну каску заливать?

 

ГАННА. Не буду я. Не можу. Пробач.

 

АННА. Все еще пьешь таблетки?

 

ГАННА. Вже ні. Нещодавно залишила. Лікар каже, що вони можуть пошкодити…

(Гладить себя по животу.)

 

АННА. Вот как?! Поздравляю. Твое здоровье! (Випиває.)

 

ГАННА. А в тебе є діти?

 

АННА. Ага, только и занималась, что рожала направо и налево. Делать мне больше нечего!

 

ГАННА. А чоловік? У тебе є чоловік?

 

АННА. Человек… О человеке заговорила, паскуда…  Это же ты во мне человека убила!

 

ГАННА. Ти знову мене не зрозуміла. Не треба сваритись.

 

АННА. Вот и вари свой борщ, молча.

 

Мовчать.

 

ГАННА. Ти ще малюєш? Пам’ятаю, в дитинстві ти дуже добре малювала. Мені подобалось.

 

АННА. Не ври! Какое подобие?! Никогда я тебе не подражала! Ты даже карандаш держать толком не умеешь. Не научилась! И кто дал тебе право судить мои работы?

Мое творчество! Как ты смеешь называть это мазней! Малюют маляры, а я художник!

И ты могла бы стать художником, если бы только захотела. У тебя был талант!

 

ГАННА. Дуже добре, що твоя мрія здійснилась, що ти стала художником.

 

АННА. Это была твоя мечта. Но художником стала я. А вот кем стала ты — это еще вопрос.

 

ГАННА. Я писала тобі, що працюю медсестрою.

 

АННА. Медсестрой? Странный выбор… Ты всегда боялась крови.

 

ГАННА. Влаштувалася на комбінат. У травмпункт. (Пауза.) Дуже багато хворих, покалічених. Стільки болю! Не можу дивитись … Коли вже все це скінчиться?

 

АННА. Скоро. Скоро… Или никогда.

 

Пауза.

 

Ты позвала меня… Для чего?

 

ГАННА. У ніч, коли померла мама, батько прибіг до мене. П’яний. Кричав голосно і щось незрозуміле. Моторошно стукав у двері. Чоловік був на роботі. Я сиділа насамоті у будинку. А батько стукав і стукав. І в цю мить я все пригадала…

Він завжди так робив, коли напивався. Коли мами не було вдома. Ломився до мене в кімнату.

 

АННА. И мы с тобой прятались под кровать и сидели там до утра…

 

ГАННА. На якусь мить це все повернулось. Я знову стала маленькою. Злякалась, заплакала …

 

Пауза.

 

І тоді я покликала тебе. І ти прийшла.

 

АННА. И я пришла.

 

ГАННА. Я знаю, що це ненадовго. Але поки ти тут, я хочу, щоб ти знала: я ні в чому перед тобою не винна!

 

АННА. Ты не убила его.

 

ГАННА. Я не змогла. Він мій батько.

 

АННА. Ты всегда была трусихой. Когда что-нибудь разбивала, ломала или пачкала, то всегда говорила, будто это сделала я.

 

ГАННА. Пробач!

 

АННА. Бог простит…

 

ГАННА. Який бог? Ти завжди мені казала, що бога немає.

 

АННА. Бог есть. Я зову его Бафомет. Ты тоже можешь его так называть. Он разрешает.

 

ГАННА. І де він?

 

АННА. Здесь. Рядом с тобой. В этой комнате. Смотрит на тебя. Смеется.

 

ГАННА. Чому? Чому він сміється?

 

АННА. Откуда я знаю. Может, настроение хорошее. Он вообще веселый.

 

ГАННА. А як він виглядає? Чого він хоче?

 

АННА. Он хочет того, что мы ему даем. Когда-то давно, когда ты меня выгнала, я отдала ему тебя. И он взял. Теперь ты тоже должна что-нибудь ему дать.

 

ГАННА. Що?

 

АННА. Подумай. Только не долго. Он не любит ждать.

 

ГАННА. У мене нічого немає.

 

АННА. Отец. Муж. Ребенок. У тебя много всего. Выбирай.

 

ГАННА. Я не можу!

 

АННА. Хоть мне-то не ври. Ты давно уже все решила. Поэтому и позвала меня. Ведь так?

 

ГАННА. Ти це зробиш?

 

АННА. Когда все закончится, не входи в комнату. И вымой руки. Они все в красных пятнах. Нельзя же быть такой грязнулей.

 

 ГАННА. Це від буряків для борщу …

 

Анна йде до дверей. Обертається.

 

АННА. Прощай. (Невелика пауза.)Я ніколи не кладу до борщу лаврового листу.

 

Ганна підходить до телефону, набирає номер. Всього три цифри.

 

ГАННА (в трубку). Алло, милиция? Приезжайте. Половецкая, дом девять. (Пауза.)

Я убила отца…

 

Темнота.

 

 

VI. Taedium vitae (Відраза до життя).
Тиша. Голоси.

– Раз, два, три … Перевірка … Один, один, один …

– Навіщо це?

– Руками, будь ласка, не … Дякую. Техніка стара, на ладан дихає. Один невірний рух і … Що смішного?

– Техніка стара, я стара … Смішно. Не смішно?

– Поки що ні. Давайте запис зробимо, а потім разом посміємось. Домовилися?

– Вам видніше.

– От і добре. Програма «Лист кличе в дорогу». Сімнадцяте листопада. Сьогодні ми в гостях у …

– Як? Вже?

– Що?

– Вже сімнадцяте? А мені пенсію не принесли.

– До сімнадцятого ще тиждень. Ми заздалегідь пишемо.

– Налякали мене.

– Я сам злякався, коли ви закричали.

– На всяк випадок, у мене таблетки є.

– Дякую, обійдуся. Валентина Атанасівна …

– Анастасівна.

– Що?

– Батько Анастасієм звали.

– Вибачте.

– Нічого. Ви ж його не знали. Якщо складно вимовляти, то кличте мене бабою Валею. Я звикла.

– Добре. Баба Валя, в листі ви написали, що бажаєте розповісти нашим слухачам про диво.

– Я, Валентина Анастасівна Співакова, п’ятдесят вісім років працювала вчителькою музики в селищі Мала …

– Стоп. Не треба з папірця. У нас з вами живий діалог повинен був. Розумієте?

– Не дуже. Говорить трохи голосніше. А то шепоче чого-сь, шепоче …

– Так нормально?!

– Я не глуха.

– Вибачте.

– Нема за що.

– Можемо продовжувати?

– Продовжуйте.

– Валентина Атан … Баба Валя, це ви повинні продовжувати. Ви ж нам листа надіслали.

– Ви його читали?

– Не зовсім. Розумієте …

– Розумію. Не читали.

– Так вийшло.

– Це нормально. Зараз ніхто нічого не читає. Особливо ви.

– Я?

– Молодь.

– Давайте не відволікатися від теми.

– Давайте не відволікатися.

– Ну?

– Я думала, ви із телекамерою приїдете.

– Навіщо?

– Це ж диво. На нього дивитися треба.

– У нас радіостанція.

– Шкода.

– Я очима подивлюся. Можна? А потім передам своїми словами.

– Кому передасте?

– Слухачам.

– Вам вирішувати. Але я б не ризикнула.

– Якби я в цьому житті хоч щось вирішував, то тут би не сидів.

– Що?

– Нічого. Вибачте.

– Говоріть голосніше.

– Тож де ваше диво?!

– Не треба кричати. Чудо в підвалі.

– Чудово. Давайте вже на нього подивимося. А то мені до міста ще дві години рачки повзти.

– Дружина?

– Що? Ні. Я не одружений.

– Воно й на краще.

– Можливо.

– Ви посидить хвильку. Я підвал відкрию. Якщо замок не замерз.

– Вам допомогти?

– Впораюся.

– Діана, люба … Не уявляю, що з цього ти зможеш використати у програмі … Швидше за все, нічого. Ти все це зітреш. Так, гаразд, зітри це все. Ще один день прожитий дарма. Дива не буває. Все це треба стерти до бісової матері. Все моє життя …
Немає в цьому ніякого сенсу. Тільки відраза. До блювоти.

– Ну, ви йдете?

– Так, зараз. Диктофон брати?

– Вам видніше. Хоча я б з цією бандурою в підвал не полізла.

– Це небезпечно?

– Не знаю. Там сходи старі. Перила зламані. Та й слизько, знову ж таки …

– Переконали. Кінець запису.

Тиша.

– Раз, два, три … Перевірка … Один, один, один … Я, Валентина Анастасівна Співакова, п’ятдесят вісім років пропрацювала вчителькою музики в селищі Мала …

– Валя! Ва-а-а-ля!

– Ну чого вам треба? Чого волаєте?

– Ти вийдеш?

– Вийду. Дівчатка, тільки без мене, цур, не починати.

– Давай швидше. Холодно.

– Іду. Іду я. Як вимкнути цю банду …

Тиша.
Темрява.
Кінець.

Oleg Mykhailov, playwright

Олег Михайлов, сучасний український драматург

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: