П’єса сучасного українського драматурга Анатолія Наумова “Вперед, в Обітоване!”

Автор попросив не розголошувати подробиць його життя наразі. Ми розуміємо цю позицію, й не патякатимемо зайвого.

Анатолій Наумов, сучасний український драматург[/caption]

 

ВПЕРЕД, В ОБІТОВАНЕ!

       Фарс-алегорія у двох аваріях і одній катастрофі

Дійові особи (в порядку появи):

В і н.

В о н а.

В о д і й.

К а л і с т р а т а.

Ш т у ч к о.

І г р у н я.

Д о л и в а й.

Д р ю ч к о.

М у с ь к а.

Б і г у н е н к о.

В о л о д я.

С а ш и к.

С л і п а.

ВІН і ДОЛИВАЙ – цих персонажів грає один актор, персонажів ВОНА та ІГРУНЯ – одна актриса.

АВАРІЯ ПЕРША

Картина перша

Сцена поділена навпіл: праворуч – густий ліс, ліворуч – поле. ВІН з’являється з-за куліс праворуч, прямуючи вздовж авансцени. Вся подальша його хода буде тільки вздовж авансцени, ВІН буде з’являтись праворуч і зникати за кулісами ліворуч.

ВІН (натхненно). Як це офігенно – першою-ліпшою дорогою в невідоме, в нову реальність, в незнайоме життя! Тому і нуль втоми, хоча вже годин дванадцять крок за кроком, кілометр за кілометром! І як не дивно – в мене лише вливаються додаткова енергія і натхнення, стимулюючи йти ще бадьоріше! Тож – вперед, в Обітоване, якщо воно є! Втім, воно має бути, нехай символічно, але має! Має бути, має!..

Рушаючи далі, підскакує – щоб, як у балеті, вдарити ногою об ногу.

Хух! Враження, що швидше зносяться черевики, ніж втомляться ноги. Втім, не пошкодую і ніг – тільки би подалі від зрад, від підстав, від побутової затхлості! Тільки б назавжди залишити в минулому те, що принижувало, нівелювало, знецінювало! Бо вірю – десь там, де мене ще немає, але я обов’язково дістанусь туди, там – чисте повітря! Без гнилих ароматів минулого, без вимушених компромісів із власним сумлінням, без рабської залежності від звичного! (Хмурить чоло.) Та чого там – в першу без її цупких обіймів заради витискування з мене матеріальних благ!

Йде далі, потім зупиняється, реагуючи на когось із зустрічних перехожих, якого глядачам не видно.

Гей, шановний, до виднокраю далеко, не скажете? В сенсі – скільки ще залишилось, щоб дійти туди?.. Ха-ха! Жартую, звичайно. Гарний настрій, що вдієш. Ноги самі туди несуть…

Рушає вперед, підтанцьовуючи. Зникає, щоб потім з’явитись. Але цього разу помітно, що він дещо втомлений і хода його не така вже бадьора.

Якби хто сказав, що я можу витримати такий марафон, я би розсміявся. Але ж, як бачимо, велика мета породжує велику енергію. Навіть якщо ця мета – всього лише позбавитись залежності від… Ні, не буду її звинувачувати! Не пам’ятаю, хто сказав, що справжня собівартість чоловіка в тому, як він оцінює жінку, від якої залежний. А я певен, все якраз навпаки – як він оцінює себе по відношенню до цієї жінки… Бо хто б ще у такій ситуації, крім мене, залишив би їй «Фольксваген», який так дорого мені обійшовся…

ВІН знову помічає когось.

Агов, бабусю, можна вас запитати, що тут за місцевість, а то я начебто трохи заблукав?..  Куди прямую? А куди всі дороги ведуть – в майбутнє… Не схоже, що у майбутнє? Ну, це ви даремно. А за якою ознакою не схоже, цікаво? Я поголений тільки з одного боку? Та не може бути! (Обмацує своє обличчя.) Точно. Це ж треба так замотатись! Та не шиза я, хоча й напів-поголений, даремно остерігаєтесь… Ну от – навіть зустрічні бабусі сахаються.. (Обмацує обличчя.) Мабуть, мій наполовину прополений фейс не для слабких нервами. Але вперед, тільки вперед, невідворотно вперед!..

Наступного разу ВІН ледве пересуває ноги і посеред сцени всідається на підлогу перепочити. Йому стає помітно, що він взутий у різного кольору черевики – чорний та світло-коричневий.

Ну, це вже щось конгеніальне – черевики поплутати! От що значить, коли майбутнє зненацька покличе в дорогу! Тим більше коли тебе в спину підштовхує її пронизливий вереск щодо загубленої молодості, покладеної на вівтар помилкового кохання до мене…

ВІН важко піднімається і дуже повільно прямує далі. Видно, що дається це йому нелегко і він підраховує свої кроки.

Крок із минулого, крок у майбутнє… Крок від неї, крок до неї… (Зупиняється. Невдоволено.) Стоп, що значить до неї? Звідки ця обмовка? (Важко зітхає.) Це, мабуть за Фрейдом… Ні, я ще десь наполовину у минулому, мабуть. Тож треба якнайшвидше розпрощатись з усім, що позаду, треба прискоритись і відірватись від нього, яких би надзусиль це не коштувало. Крок вперед, тільки вперед…

Цього разу він вже повзе, опираючись на руки, в яких тримає свої різнокольорові черевики.

Втім, якщо це кроки, то що тоді біг на місці, особливо без участі ніг? Це, мабуть, така собі гімнастика майбутнього… Втім, якщо майбутнє не менш безмежне, ніж небосхил, то і бажання дістатись туди теж повинно бути безмежним…

Починає повзти, але зупиняється прислухатись, як наближається автомобіль.

(Обнадійливо.) А торохтить точно, як мій «Фольксваген»… Невже?! Ні, вона би однозначно погнала в протилежному напрямку, якби взнала, куди я. Недарма ж кричала, що ладна бігом навіть в Сахару, в земне пекло, аби тільки подалі від земного раю зі мною. А тепер же вона не бігом, а на «Фольксвагені»…

Шум автомобільного двигуна наростає, але після гучних вихлопів обривається.

Зламався, мабуть… (Кричить.) Гей, там, де автівка! Ви часом не застрягли? Може, допомогти підштовхнути?.. (Йому не відповідають.) Ви там що – в рот бензину набрали?  (Кричить.) Карбюратор подивіться, якщо у вас «Фольксваген»!.. Карбюратор, кажу, перевірте! Я знаю, що говорю, у мене теж був «Фольксваген»…

Чути як двигун нормально запрацював.

(Кричить.) Скатертиною тобі доріжка, «Фольксваген»! І обов’язково без поліцейських «лежачих» на шляху!

Двигун знову після гучних вихлопів глухне. Чути, як брязкають дверцята автівки. ВОНА виходить із-за куліс, але з того боку, з якого ВІН не бачить її.

ВОНА. Невже «лежачий» поліцейський краще за такого ж цивільного?

ВІН (жваво повертаючись на її голос). Ви не про мене випадково, шановна? До речі, ви за кермом чи пасажиркою?

ВОНА. А вам не все одно?

ВІН. Від цього залежить рівень моєї галантності.

ВОНА. Ну, за кермом, припустимо.

ВІН. Значить, авто-амазонка.

ВОНА. Це не повинно турбувати «лежачих» не поліцейських. Як і карбюратор мого «Фольксвагена».

ВІН. Не спішіть з висновками. Адже не кожен, хто не лежить, щось петрає в карбюраторах. Тоді як я, наприклад, на них не одну собаку з’їв.

ВОНА. Ось чого поменшало на вулицях дворняг!

ВІН. Найвищий бал вам за дотепність. Давно переконався, що на таке здатні лише неординарні жінки. Та ще й такі симпатичні.

 

ВОНА з іронічною посмішкою розглядає його, потім запалює сигарету.

 

ВОНА. А у вас дуже крутий фейс.

ВІН. Що маєте на увазі?

ВОНА. Помилуйтеся своїм краєвидом з правого боку.

ВІН (береться за непоголений бік обличчя). А-а! Сприйміть це за дуже вдалу спробу виглядати нестандартним.

ВОНА. У вас теж «Фольксваген», якщо вже встигли поласувати цілою зграєю карбюраторних собак?

ВІН. На щастя. А може, й навпаки.

ВОНА. До речі, а чого ви тут розвалились, як ото король на іменинах?

ВІН. Круте порівняння, дякую. Але досить таки об’єктивне. Я й справді лежав, як сановна особа.

ВОНА. І мета у вас, мабуть, висока та аристократична?

ВІН. Поки що просто далека. Але сподіваюсь її наблизити. Точніше – наблизитись до неї.

ВОНА. А в якому напрямку лежите, щоб наблизитись?

ВІН. Мені туди. (Показує рукою.) Тобто тільки вперед. А ви куди свій застуджений «Фольксваген» гоните?

ВОНА. Туди, де чоловіки менше лежать. І де вони залишають своїм колишнім дружинам більш пристойні автівки.

ВІН. Співчуваю. До того ж у вас дуже непроста мета.

ВОНА. Тож нам явно не по дорозі.

ВІН. Шкода. З вами точно було б не тоскно на цьому оптимістичному шляху.

ВОНА. Особливо на тлі фантастично безлюдної місцевості і дрімучого лісу попереду.

ВІН. Невже ми з вами вже так далеко зайшли?

ВОНА. Хто зайшов, а хто й заїхав.

ВІН. А що там, далі, не задумувались?

ВОНА. А ви хіба не звертались в довідкове бюро перед тим, як прямувати сюди?

ВІН. На жаль, не встиг.

ВОНА. У мене теж було обмаль часу. Як і зараз. (Викидає цигарку.) Тож дякую за

за компанію, а то самотньо палити для мене якось не звично. А ви, мабуть, взагалі не палите?

ВІН. Бережу себе «для».

ВОНА. Щоб лежати більш здоровим на шляху «до»?

ВІН. Щоб тримати себе у формі. Адже, не виключаю, наприклад, що доведеться допомогти випадковій красуні упоратись з карбюратором.

ВОНА. Тоді на всяк випадок поголіться. Бо якщо якась авто-амазонка вирішить поцілувати вас за таку допомогу, може й вколотись.

ВІН. А якщо їй буде якраз прикольно?

ВОНА. Не впевнена.

ВІН. Але ж із висновками краще не спішити.

ВОНА. Може й так. Тим більше, що у вас безліч шансів на таку зустріч. Бувайте, шановний! Приємно було побачити лежачого неполіцейського!

ВІН. А мені не менш приємно сидячу у «Фольксвагені»!

 

ВОНА зникає. Чути як запрацював двигун автівки, яка потім починає віддалятись.

 

Ну і ад’ю, симпатюлечко! Разом із своїм туберкульозним карбюратором! А ми якщо й не під’їдемо, то неодмінно дійдемо! А то й доповземо! (Виразно зітхає.) А вона й справді нічого собі! Але вперед, тільки вперед!

 

ВІН важко піднімається, прикладає долоню козирком, вдивляючись в той бік, куди ВОНА поїхала.

 

Цікаво, це випадковість чи?.. Бач, яким флюїдним бантиком нагородила її матінка-природа – так і тягне припасти губами! Але пора крокувати, дорога кличе, кличе, кличе!..

 

ВІН рішуче зривається з місця, але змушений опуститись і далі повзе, щезаючи за кулісами.

 

Картина друга

 

Тепер ліс з обох боків. В глибині сцени, на галявині – «Фольксваген», який стоїть перпендикулярно до глядацького залу. За кермом сидить ВОНА. Із-за куліс виповзає ВІН. Побачивши «Фольксваген», жваво підхоплюється і намагається йти, але все ж накульгує.

ВОНА (висунувшись із кабіни). Гей, заслужений пішоходе, невже ви?

ВІН (удає здивування). Моє вам, чарівна авто-амазонко!

ВОНА. Не очікувала побачити вас, якщо чесно. Як же бадьоро ви пересуваєтесь!

ВІН. А я не очікував наздогнати вас. Але намагався.

ВОНА. Дуже налаштовані перегнати, мабуть?

ВІН. Вас можна тільки наздогнати. Та й то завдячуючи карбюратору. Втім, високому небу теж.

ВОНА. У вас там блат, на небі?

ВІН. Ну, не настільки, що звинуватити Всевишнього у корупційних схемах. Тож лише відзначу – якщо володар небес дозволив наздогнати вас, то проявив себе справжнім жінколюбом.

ВОНА. Швидше чоловіколюбом. Адже сприяв не мені, а вам.

ВІН. Він, мабуть, вважає, що жінок більше любити мусимо ми, а не він.

ВОНА. Знайшов, на кого звалити відповідальність!

 

ВОНА виходить із автівки, дістає сигарету і чиркає запальничкою. ВІН уважно дивиться на неї. ВОНА відповідає йому іронічною посмішкою, смачно затягуючись сигареткою.

 

ВІН. Чекали на компанію, мабуть, щоб насолодитись сигареткою?

ВОНА. Не без цього.

ВІН. А ви заядла курильниця, здається.

ВОНА. Чому ж здається? Так воно і є. А все ж куди повзете, якщо не секрет?

ВІН. Виникає підозра, що саме туди, куди ви їдете.

ВОНА. Це вас, здається, напружує?

ВІН. А кого би це залишило байдужим, якщо поталанило однією дорогою з такою привабливою авто-амазонкою?

ВОНА. Тим більше, що вона їде, а не повзе?

ВІН. Але ж їде з хронічно хворим карбюратором – і це підживлює надію.

ВОНА. Якщо ви ще хоч раз про цю штуку, буду вважати це викликом на дуель.

ВІН. Де будемо стрілятися – у лісі чи в полі, там? (Показує рукою.)

ВОНА. Перш за все – чим стрілятися?

ВІН. Звісно, що поглядами.

ВОНА. Є бажання, щоб мене наповал?

ВІН. Бажання то є, а от з можливостями!..

ВОНА. А що вас тут, на краю світобудови, може стримувати?

ВІН. Генетична здатність жінок до такого роду снайперства. Тож можу не встигнути, так би мовити, звести курок.

 

ВОНА знову зустрічає його погляд іронічною посмішкою.

 

ВОНА. Вам зручно на сирій землі?

ВІН. Пропонуєте піднятись і покопирсатись у вашому карбюраторі? До речі, а все ж від кого ви подалі на своєму «Фольксвагені»?

ВОНА (хмикнувши). Хочете бутерброд?

ВІН. Щоб не запитував від кого?

ВОНА. Просто хочеться перекусити. То як не поділитися з ближнім, з яким довелось забратися на кінець світу?

 

ВОНА дістає із автівки скатертину, розстилає її на капоті, потім виймає із багажника бутерброди і пляшку коньяку.

 

ВІН. Коньяк – це щоб я не наздогнав?

ВОНА. Якраз навпаки. Щоб швидше дійшов.

ВІН. Дякую за інтригуючу двозначність.

 

ВОНА наливає, подає йому чарку, піднімає свою.

 

ВОНА. Пропоную за те, щоб не обійшлося без дуелі.

ВІН. Це точно найкращий тост на доріжку. Хоча мені більше хотілося спочатку випити за вас, чарівна авто-амазонко.

 

П’ють.

 

ВІН. Під впливом коньяку я починаю здогадуватись, від кого ви в Обітоване.

ВОНА. Невже? Ну і від кого?

ВІН. Від нього, звісно.

ВОНА. Припустимо. А звідки такий висновок?

ВІН. Ну, ми ж говорили щодо блату… там. (Показує вверх.)

ВОНА. Досьє від Всевишнього, значить?

ВІН. Він же все бачить і чує. І підказує, що ваш «він» все зробив, щоб довести вас до відчаю.

ВОНА. Припустимо, зробив.

ВІН. Та ще й, вибачайте за інтимні подробиці, перетворив ваші постільні сцени з телесеріалів на короткометражки.

ВОНА. Без коментарів. А далі?

ВІН. Я би на вашому місці теж «Фольксваген» загнав би, аби тільки подалі!..

ВОНА. І куди саме?

ВІН. Аж сюди.

ВОНА. Чому тільки сюди, а не далі?

ВІН. Ми повинні були зустрітися саме тут, не знаходите?

ВОНА. Налити ще? (Наливає.)

ВІН. Якщо заради нашої зустрічі, то, звичайно.

ВОНА. Тим більше, що тепер моя черга здогадатись, від кого ви в Обітоване. Хоча це мені стало зрозуміло з першого погляду.

ВІН. Теж без Всевишнього не обійшлось?

ВОНА. Швидше не без диявола. Недарма ж співають про частинку біса в нас.

ВІН. То, може, на брудершафт – і біс з нами?

ВОНА. Захотілось на «ти»?

ВІН. Особливо поцілувати.

 

Вони схрещують руки для брудершафту і п’ють. ВОНА першою цьомкає його в губи, ВІН намагається поцілувати її більш переконливо, але вона стримує його.

 

ВОНА (насмішкувато). А ти рішучий!

ВІН. Щойно став таким.

ВОНА. Ось що значить вирватись на волю, навіть як слід не поголившись і поплутавши черевики.

ВІН. Спішив тому що.

ВОНА. Уникаючи істерик?

ВІН. Вгадала.

ВОНА. Ще по одній? Бог любить трійцю. (Наливає.)

ВІН. Але тост нехай буде за двійцю, добре?

ВОНА. За яку двійцю?

ВІН. За нас двох. Мені здається, що третій був би тут зайвим.

ВОНА (зацікавлено дивлячись на нього). Не виключено.

ВІН. І не тільки тут, а й далі… Навіть надалі.

ВОНА (з посмішкою). Може бути. (Прислухаючись). Ти нічого не чуєш?

ВІН. Тільки як б’ється твоє серце.

ВОНА. Я серйозно. Начебто десь автівка.

ВІН. Звідки?!

ВОНА. Звідки й ми. В пошуку чогось.

ВІН. Заїхати так далеко можна тільки в пошуку одне одного.

ВОНА. У кожного своє Обітоване. (Знову прислухаючись.) Здається, таки автівка.

ВІН (теж прислухаючись). Точно. Але це не «Фольксваген». Це взагалі або вантажівка, або автобус.

 

Чути як наближається ця автівка.

 

ВОНА. Мені страшно чомусь…

ВІН. Не бійся, я ж поряд.

 

ВОНА раптом тулиться до нього, а ВІН пригортає її. Чути, як автівка віддаляється.

 

ВІН. Я хотів би бути з тобою поряд.

ВОНА. Я теж, здається.

ВІН. І не тільки зараз, а й потім… Може, й завжди…

 

Затемнення

АВАРІЯ ДРУГА

 

Картина третя

 

Сцена затемнена. Чути як під’їжджає автівка і лунає «чхання» двигуна. Все це завершується гучним струсом. Сцена висвітлюється. В її глибині, на тій же лісовій галявині – автобус, який стоїть перпендикулярно до глядацького залу. Праворуч – місце водія, ліворуч – двері для пасажирів. Із кабіни автобуса виходить роздратований Водій з величезним гайковим ключем і спересердя б’є колесо ногою.

ВОДІЙ. У-у, аборт вітчизняного автопрому! Руки б повисихали у того, хто зліпив таке! Не автобус, а одоробло!

Водій спльовує і залізає під автобус, починає щось там крутити гайковим ключем – зовні стирчать лише його ноги. Із автобуса виходить Калістрата – заспана дебела жінка літнього віку, одягнена в камуфляжну форму і червоний берет. Вона опоясана навскіс кулеметними стрічками, на поясі – велика кобура.

КАЛІСТРАТА (потягуючись спросоння, майже басом). Що трапилось, чого стоїмо?

 

Водій не відповідає.

 

Що за привал, запитую? Ти обламався чи шо?

ВОДІЙ. Йшов би ти, паря, лісом! І без тебе нудно!

КАЛІСТРАТА (загрозливо). Яка я тобі паря, ти?! Я – командир штурмової трійки нашої делегації, яку ти везеш, зрозуміло?

ВОДІЙ. Тоді лісом прямо в партизани!

КАЛІСТРАТА (жорстко). Що ти собі дозволяєш, ти?! На парашу захотів?

 

Водій показує із-під автобуса гайковий ключ.

 

ВОДІЙ. Бачиш ось цю срібну виделочку, дядю? Зараз як пригощу нею – ще ту пісню заскиглиш!..

 

Калістрата вихвачує у Водія ключ. Потім хапає Водія за ногу, ривком витягує його з-під автобуса і піднімає, приставляючи ключ до горла.

 

КАЛІСТРАТА. Я тобі покажу дядю, підор! До кінця днів будеш Калістрату згадувать!

ВОДІЙ. Та ти що, тьотю, здуріла?! Я ж в ремонті, а то як їхати?!

КАЛІСТРАТА. Повезеш на власному горбу! А якщо не прибудемо в Обітоване в строк – хана тобі, усьок?

ВОДІЙ. Та шо я?! За автобус у нас механік відповідає…

КАЛІСТРАТА. Відповіси ти, лайно з одеколоном! Півгодини на ремонт, а то оцей ключ в очко тобі, пойняв!

 

В цей час із автобуса, затискуючи ноги, вискакує Штучко – сухорлявий чоловік з борідкою клином, в солом’яному брилі.

 

ШТУЧКО (нетерпляче.) А де тут, перепрошую, туалет?

КАЛІСТРАТА (знущально). Тобі пісуар з біде чи як? Ти хто взагалі?

ШТУЧКО. Я водія запитую, а не тебе, шановний.

КАЛІСТРАТА. Шо-о?!

ШТУЧКО (придивляючись до Калістрати.) Ш-шановна, здається…

ВОДІЙ (показує в бік лісу). Туалет он під кущиками. Хлопчики праворуч, дівчатка ліворуч.

КАЛІСТРАТА (Штучко). Тільки не облажайся по дорозі, а то й під суд за шкоду екології.

ШТУЧКО. Що ви собі дозволяєте, шановна?! Я…я… (Осікається, коли Калістрата загрозливо робить крок в його напрямку. Водію.). Вельми дякую. (Бігом прямує до лісу.)

КАЛІСТРАТА (Водію). А звідки тут взявся цей, в підозрілій шляпі?

ВОДІЙ. Кого посадив контролер – того і везу!

КАЛІСТРАТА. Але ж лише наша делегація в автобус сідала, здається. А всі наші тільки в червоних беретах.

ВОДІЙ. Хреститись треба, якщо здається. Коли ви сідали, ті, що в шляпах, вже були в салоні.

КАЛІСТРАТА. А чого ж я не побачила?

ВОДІЙ. Не туди дивилась, мабуть. Та й в салоні темно було. А вони сиділи позаду. А ви сіли попереду.

КАЛІСТРАТА. В шляпах, кажеш?

ВОДІЙ. В капелюхах.

КАЛІСТРАТА. Ну, ну, пожартуй мені!

ВОДІЙ. А то що?

КАЛІСТРАТА. А то, що товариша Саліна на вас немає! Він би показав, де раки зимують!

ВОДІЙ. Якого ще Саліна?!

КАЛІСТРАТА. Який відразу стріляв таких, як ти!

ВОДІЙ. Ти теж не проти, як бачу.

КАЛІСТРАТА. Тому шо петрати треба: в шляпах прості люди не тусуються. Ми тому й носимо червоні берети, щоб відрізнятись від наших заклятих ворогів – прихильників салоцизму. (Гордо.) Бо ми – силоцисти! Тобто прибічники силоцизму.

ВОДІЙ. Чого, чого?!

КАЛІСТРАТА. Силоцизму. Вчення таке. Від слова «сила», а не «сало» – як у салоцистів.

ВОДІЙ. Сало можна вживати й без вчення!

КАЛІСТРАТА. Що ти січеш у силі без вчення, лопух?! Чи тобі аби пузо набити?

ВОДІЙ. Та що тут розуміти? Бери сало та їж чи закушуй, от і вся наука.

КАЛІСТРАТА. Щоб їсти чи закушувати – розуму не треба. А от що за цим ремиґанням – ще те питання!

ВОДІЙ. Для чого ти мені тут мізки пресуєш?! Мені вся ваша політика до одного місця!

 

Калістрата вихвачує із кобури величезний пістолет і наводить його на Водія.

 

КАЛІСТРАТА. Ах ти, шлакоблок по три піісят! Ми ж по телевізору скільки розжовували, що таке ідейний силоцизм  і чим він відрізняється від споживацького салоцизму! Тобі шо –  індивідуальні курси потрібні, денатурат недопитий? Так слухай, якщо не хочеш отримати кулю в пузо!

ВОДІЙ. Та ти здуріла, тьотю, чи що?

КАЛІСТРАТА (тикаючи пістолетом йому в живіт). Зарубай собі на шнобелі, відро пробите, ми, хто в беретах, – прибічники сили, яка вирішує, чи буде сало і до сала. Заперечення є?

 

Водій квапливо мотає головою – мовляв, ні.

 

КАЛІСТРАТА. Слухай далі і не моргай, стовп з-за бугра, а то перевірю, чому тебе не зареєстрували в психушці. Наше гасло: сила плюс сало, а не сало плюс сила, як у мерзенних опонентів. Чи ти теж вважаєш, що сила є – розуму не треба?

ВОДІЙ. Та що я? Я – як всі… Хоча з салом воно, звичайно…

КАЛІСТРАТА. Яка ж ти амеба, блін! Ти хоч чув, що спочатку ми були з салоцистами єдиною партією, яку заснував колись товариш Салін?

ВОДІЙ. Та звідки ж?

 

В цей момент із автобуса виходить Ігруня – симпатична жіночка, теж перепоясана кулеметними стрічками та з кобурою на поясі.

 

КАЛІСТРАТА. Подивись на оце автобусне опудало, Ігруню, він навіть не в курсі, що ми силоцисти.

ІГРУНЯ (солодко потягуючись). То пристріли його.

КАЛІСТРАТА. Він же за кермом, падла! І йому ще везти нас в Обітоване.

ІГРУНЯ. А довго ще туди?

КАЛІСТРАТА. Запитай краще, чому він зламався?

ВОДІЙ. Зламався автобус, а не я.

КАЛІСТРАТА (тикаючи водію в обличчя пістолетом). Поговори мені тут, гондон драний! Ще слово, і я дам команду Ігруні зацілувати тебе вусмерть. А вона може, зрозумів?

ІГРУНЯ. Запросто.

КАЛІСТРАТА. У нас всі такі. Ми до себе в бойові ряди жінок приймаємо щоб за вісімдесят кеге ваги. Одній Ігруні зробили виключення, тому що вона бойовіша за двох, а веселіша за трьох.

ВОДІЙ. Цирк на дроті!

КАЛІСТРАТА. Ну ти і допатякаєшся, клумба з тирсою! (Ігруні.) Як ти думаєш, Ігруню, як би на нашому місці вчинив з ним товариш Салін – відразу в розход, мабуть?

ІГРУНЯ. Калістрато, не називай товариша Силіна товаришем Саліним. Всі в нашій партії вже давно знають, що це його партійна кличка – Салін, а справжнє прізвище – Силін. Просто тоді населення було більше за сало, ніж за силу – от він і використав псевдо. А то вже з тебе сміються.

КАЛІСТРАТА. Ну і нехай! Для мене товариш Салін назавжди залишиться товаришем Саліним. Головне – не прізвище, а реальні справи. А він стріляв, і це головне.

 

В цей час із автобуса виходить Доливай – чоловік в картатому піджаку та різнобарвною хустинкою на шиї, що видає в ньому людину, причетну до мистецтва. На голові у нього солом’яне сомбреро.

 

КАЛІСТРАТА (дивуючись). Ти диви – як павич!

ІГРУНЯ. А досить кльово, між іншим!

ДОЛИВАЙ (побачивши Ігруню). Оля-ля! Яка воєнізована феміна!

ІГРУНЯ (грайливо). А ти думав!

КАЛІСТРАТА (докірливо). Він же в шляпі, Ігруню.

ДОЛИВАЙ (з гідністю). Це бриль в стилі сомбреро, шановні силоцістки, якщо не помиляюсь щодо ваших червоних беретів.

ІГРУНЯ (продовжуючи безсоромно розглядати Доливая.) Яке класне сомбреро! А якби в шляпі, я би навіть не помітила.

КАЛІСТРАТА. Не западай на вороже сомбреро, Ігруню. Сомбреро – та ж шляпа, тільки мексиканська.

ДОЛИВАЙ (пафосно). Не треба зводити високе до побутового!

КАЛІСТРАТА. І бриль – не шляпа і ти, мабуть, не вилитий салоцист?

ІГРУНЯ (Доливаю). Хочеш до нас, в силоцисти? Апетит навіємо, відгодуємо. Сама буду пригощати калоріями.

ДОЛИВАЙ (підморгуючи Ігруні). Невже копченим салом, яким так пахне в автобусі?

ІГРУНЯ (грайливо). Так вся ж сила – у салі.

КАЛІСТРАТА. Що за фіглі-міглі, Ігруню? Хіба не бачиш, з ким маємо справу? То шляпа у нього майже мексиканська, то піджак в підозрілу клітинку.

ДОЛИВАЙ. Не в підозрілу, шановна, а в поетичну. Цей піджак я вдягаю тільки в урочистих випадках – от як зараз в поїздку в салоцистичне незвідане, тобто в Обітоване. А зазвичай – на творчих вечорах, коли читаю вірші і свою легендарну поему.

ІГРУНЯ. Про легендарну любов, мабуть?

ДОЛИВАЙ. Про любов у мене сім балад і три романи у віршах. А поема лише одна і та – про болі та страждання простого населення. Втім, назва сама говорить за себе – «Знесалений народ».

КАЛІСТРАТА. Знесалений?! Та швидше знесилений!

ДОЛИВАЙ. Тому й знесилений, що знесалений, шановна! (Ігруні, лагідно). Душа моя завжди зі знесаленим народом, а тіло – зі знесиленими любов’ю класними фемінами.

ІГРУНЯ. Як ти вмієш красиво говорити! Прямо як наш професор Дрючко.

 

В цей момент із автобуса виходить Дрючко – товстунчик у червоному береті і в окулярах. В руці тримає смартфон. Потягується, оглядаючись.

 

ДРЮЧКО. Де це ми, Калістратушко, а то мобільного зв’язку катма?

КАЛІСТРАТА. Мабуть, вже на краю світу, професоре, якщо зв’язок пропав.

ДРЮЧКО. А чого стоїмо?

КАЛІСТРАТА (показує на Водія). Запитати б ось це автогальмо незмащене! Знайшов час зламатись!

ВОДІЙ.  Скільки казати – не я зламався, а автобус. А за автобус відповідає механік. Моя справа – крути баранку.

ДРЮЧКО. А куди ти вже накрутив? Де ми зараз?

ВОДІЙ. Та звідки я знаю?! Мені сказали – як із міста, відразу ліворуч – і до Обітованого, нікуди не звертаючи. От і їхав, поки не зламався.

ДРЮЧКО (звернувши увагу на Доливая, присвистує від подиву) А це хто?

КАЛІСТРАТА. В шляпі, хто ж.

ДРЮЧКО (Доливаю). Ви салоцист – я не помиляюсь?

ДОЛИВАЙ (з викликом). Я  не просто салоцист, а поет-салоцист Микола Доливай!

ДРЮЧКО (Калістраті). Звідки тут поети-салоцисти, Калістратушко? Та ще й на прізвище Доливай? Що за дежавю?

 

В цей момент з’являється Штучко.

 

ДРЮЧКО. О-о, кого я бачу?! Невже це ви, професоре Штучко?

ШТУЧКО. А ви звідки тут, колего Дрючко?! Як ви тут опинились, скажіть на милість? Не просто ж так, мабуть?

ДРЮЧКО. Я за допомогою ось цього автобуса, шановний. А ви не з парашута, випадково?

ШТУЧКО. Не прикривайтеся амбівалентними аргументами. Просто скажіть правду, хай всі почують – чому ви в нашому автобусі?

КАЛІСТРАТА. А може, висадити їх – і під дупу?

ДРЮЧКО. Не заважай, Калістратушко! А то ще звинуватять нас у неспроможності вести змістовно-філософську полеміку. (Штучко.) То дозвольте просте, як ковток води із графина в президії, питання: як ви, салоцисти, тут опинились?

ШТУЧКО. Ну ви б, колего, хоча б цього разу спромоглися на щось оригінальне – а то, як завжди, відразу з риторичних вправ! (Прокашлюється.) Кхм-м… (Доливаю.) Поете, скажіть там (кивком  показує на автобус), нехай передадуть мінералки – горло промочити. А то, відчуваю, дискусія буде непроста. Справу ж маємо не з ким-небудь, а з силовими опонентами, яким легше оперувати пістолетом, ніж влучними дефініціями.

ДРЮЧКО (Ігруні). Ігруню, а мені нехай наші передадуть шампанського. Там є недопита вчора пляшечка. А то щось замало натхнення для переможної полеміки – адже маємо справу практично з проявами когнітивного дисонансу у наших опонентів.

 

Водночас підходячи до дверей автобуса, Ігруня і Доливай грайливо притискуються одне до одного.

 

ДОЛИВАЙ (у відчинені автобусні двері). Ей, Бігуненко, негайно мінералки професору Штучко!

ІГРУНЯ (теж у двері). Мусько, пляшку з шампанським професору Дрючко!

 

Із автобуса першим вискакує з пляшкою мінералки виснажений тип із простакуватим обличчям – Бігуненко. За ним Муська з пляшкою шампанського – міцно збудована, з суворо підібганими губами дівчина в камуфляжі, опоясана кулеметними стрічками. Вони подають кожен своєму патрону пляшки. Дрючко і Штучко п’ють, потім становляться один проти одного, запрошуючи жестами кожен своїх приєднатись до цього протистояння. За спиною у Дрючка займають місце Калістрата, Ігруня, Муська, а також молодий хлопець Володя, який вийде із автобуса на допомогу. За спиною у Штучка виструнчуються Доливай, Бігуненко і манірний на вигляд Сашик, який теж вийшов підтримати своїх.

 

ШТУЧКО (звертаючись до своїх). А чого нас менше на одного?! Нумо приведіть Соломійку, щоб вона, наша полум’яна активістка, сліпа та беззахисна, стала живим докором нашим опонентам, озброєним до зубів і вгодованим так, немов споживають сало зранку до вечора.

 

Доливай і Бігуненко забігають в автобус і допомагають вийти Сліпій – дуже миловидній дівчині.

 

ШТУЧКО. Приєднуйся до наших лав, Соломієчко. Ти, мабуть, чула, з ким ми тут зараз маємо справу?

СЛІПА. Чула, професоре Штучко. Ви ж знаєте, який у мене загострений слух.

ШТУЧКО. А от зараз послухаєш, в яку морально-політичну прірву забрались наші опоненти-силоцисти.

ДРЮЧКО. Я протестую! Дебати визначать, хто тут дістався ідеологічного денця, у якого відсутнє будь-яке раціональне дно.

ШТУЧКО (знущально). Ой-ой-ой! Краще зізнайтеся, в який це вояж ви зібралися з шампанським від мадам Кліко?

САШИК (з-за спини Штучка, тоненьким голосом). Вау – шампанське?! Та ще й від мадам?!

ДОЛИВАЙ (теж із-за спини Штучка). А скільки ж, цікаво, баксиків така пляшечка?!

САШИК (іронічно). Мабуть, трохи дешевша за мінералку.

ШТУЧКО (пафосно). Чуєте?! Ось які екзистенціальні питання ставить вам, силоцистам, наша творча інтелігенція, яка, не виключено, вперше і востаннє бачить такий коштовний напій!

ДРЮЧКО (зверхньо). Якби творча інтелігенція не була спотворена граничним індивідуалізмом, то зрозуміла би, що не взяти з собою в Обітоване пляшечку-другу шампанського від мадам Кліко – значить, не поважати залишену нам товаришем Саліним, а точніше – товаришем Силіним, настанову про те, що жити треба краще, жити треба веселіше.

МУСЬКА (з-за спини Дрючко). А хто не ризикує, той ні мадам, ні дам!..

ДРЮЧКО (Штучко). Ось вам вбивчо точне визначення ситуативного з вуст нашої молоді, яка, висловлюючись її сленгом, їде в цьому автобусі в Обітоване від душі відірватися.

ВОЛОДЯ. І відірватися з усією силою!

ШТУЧКО (Дрючко). Перепрошую, але в Обітоване їдемо ми, а не ви!

ДРЮЧКО. Вибачайте, але ми їдемо в своє Обітоване, а ви, значить, в якесь інше!

ШТУЧКО. Ще б пак! Адже ми їдемо в те Обітоване, де без  грубої сили, яку ви ототожнюєте, і навіть без стрілянини вирішується проблема сала.

ДРЮЧКО. Соррі, професоре, але з вашого боку аргументація, так би мовити, не корелює, якщо не висловитись інтелектуально міцніше. Адже історія питання свідчить, що без застосування сили проблему сала не вирішити. Хоча би тому, що одному досить двох-трьох шматочків, а інший роззявляє рота відразу на пів смаженого поросяти.

ШТУЧКО. А от і помиляєтесь у своєму звуженому до поросятини емпіризмі, колего! Як нам стало відомо із компетентних джерел, саме у Обітованому за прижиттєвими настановами товариша Саліна побудували низку свиноферм для радикального зниження гостроти проблеми.

МУСЬКА (з-за спини Дрючко, знущально). Хрю-хрю!

ДРЮЧКО. От, от! Краще й не прокоментуєш! Велика силоцистична тобі подяка за образну влучність, Мусько!

ШТУЧКО. Я протестую, це сюрреалістична провокація від бекграунду!

ДРЮЧКО. Це істинно народна інтерпретація від рядового населення, професоре!

ШТУЧКО. Швидше антинародна, колего! Адже у цьому ядучому хрю-хрю ні крихти емпатії до ферм із живими свинями, які дають сало, яке вам теж чомусь ідеологічно не чуже!

ДРЮЧКО. Вибачаюсь, але живі свині й справді не винні, що ваші закиди дуже далекі від структуралістичного аналізу проблеми.

ШТУЧКО (перебиває). Пардон, але ж свиноферми як невід’ємна складова стратегічної лінії салоцизму – не простонародного розуму справа. Недарма ж товариш Салін завжди неофіційно наполягав, що сало цілком можливе й без кулемета.

СЛІПА. А від силоцистів у автобусі пахне копченим салом!

МУСЬКА (з-за спини Дрючко). Нуф-нуф, наф-наф!

ШТУЧКО. Покарай мене бог за джентльменську стриманість, але це нуф-нуф, та ще й із наф-нафом – не що інше, ніж обивательський пост-сюрреалізм!

ДРЮЧКО. Перепрошую, але якщо ви прагнете цивілізаційного неореалізму, колего, то він вас зустріне у вашому Обітованому дечим парадоксальним – звісно, якщо вдасться доїхати туди.

ШТУЧКО. Ікск’юз, колего, але тоді ваша поява в автобусі зовсім не випадкова. І доказом тому – досить сумнівна аварія.

ДРЮЧКО. Ну й апокаліпсис же ви намалювали, професоре! А самі навіть не здогадуєтесь, що в Обітованому свиноферми давно вже переобладнані в концтабори.

ШТУЧКО. Це не змінює суті справи, свиней можна вирощувати і в концтаборах. Хоча звідки у вас така, я би сказав, суто фейкова інформація?!

СЛІПА. А знаєте, чому від силоцистів пахне копченим салом? Воно у них в ящику в багажному відсіку!

 

Раптом з-за спини Дрючка вискакує Калістрата з пістолетом в руці.

 

КАЛІСТРАТА. Концтабори вам, а не наше копчене сало, підори!

 

Калістрата стріляє вверх, всі падають на землю.

 

Всіх порішаю, хто хоч пальцем до нашого копченого, всіх! (Продовжує без упину стріляти.)

 

Затемнення

 

Картина четверта

 

Ранок. З-під автобуса звично стирчать ноги Водія, він займається ремонтом. Поряд нервово ходить Калістрата з пістолетом в руці.

 

КАЛІСТРАТА. Скільки ще ми тут будемо стирчати через тебе, пеньок надгризений?! Якщо сьогодні не відремонтуєш – пиши своїм дітям заповіт, усьок? Народ вже не витримує, їсти нічого, салоцисти готові вдатися до канібалізму! (Спльовує спересердя.) Тьху!

 

Калістрата заходить в автобус. Невдовзі із нього виходить Доливай, насторожено оглядається, переминається з ноги на ногу. Видно, що очікує когось. Потім вкрадливо виходить Ігруня. Доливай зустрічає її обіймами та гарячим поцілунком.

 

ІГРУНЯ. Ледь прослизнула, бо ваша сліпа як ото рентгеном, все відслідковує.

ДОЛИВАЙ. Не турбуйся, моя Ігрунечко, вона…

ІГРУНЯ. Хочу зізнатися, що насправді я ніяка не Ігруня. Моє справжнє ім’я – Оксана. А Ігруня – це позивний у штурмовій трійці.

ДОЛИВАЙ. Оксана? Яке поетичне ім’я! Втім, позивний теж нічого. Хоча для мене ти – справжня Мата Харі!

ІГРУНЯ. Я для тебе не шпигунка, Колю.

ДОЛИВАЙ. Не обмежуй поета в метафорах, люба. Я маю на увазі тільки те, що Мата Харі була ще й видатною танцівницею і навіть демонструвала стриптиз – як і ти вчора на галявині, коли зазивала мене як Ігруня. До речі, Мата Харі в перекладі з малайзійського – сонце.

ІГРУНЯ. Ну тоді ще нічого. Але ота сліпа…

ДОЛИВАЙ. Не переймайся, моє розпечене сонечко, бо що вона, ця сліпа, може розгледіти?!

ІГРУНЯ. Зате винюхати ще й як! Коли я проносила мимо неї сальце для тебе, вона аж засіпалась…

 

Ігруня дістає нарізане шматочками сало і частує Доливая, закидаючи йому шматочки сала у відкритий рот.

 

Їж, мій поете, набирайся сили, щоб поема про мене вийшла на всі сто.

ДОЛИВАЙ. Я вже відчуваю себе справжнім силоцистом у твоєму червоному береті.

ІГРУНЯ. Головне, що ти відчуваєш мене майже салоцисткою у твоєму сомбреро.

ДОЛИВАЙ. Та ти ж смачніше за будь-яке сало! А це мені тільки надає сили.

ІГРУНЯ. От і набирайся силоцизму для мене!

ДОЛИВАЙ. Сальце із твоїх рук – взагалі як віагра!

ІГРУНЯ (грайливо). А не применшуєш?!

ДОЛИВАЙ. Зовсім трошки. То як розвіяти твої сумніви?!

ІГРУНЯ. Що – прямо зранку?

ДОЛИВАЙ. А нащо відкладати на вечір те, що можна й зранку! Та й лісок кличе, хіба не чуєш?

 

Ліс відгукується пташиним співом. Тримаючись за руки Доливай та Ігруня прямують в ліс. Згодом із автобуса виходить Штучко. Подивившись, чи немає нікого, дістає бутерброд і швидко жує. Потім, потягуючись, вдихає на повні груди повітря.

 

ШТУЧКО. Яка насиченість озоном – не надихаєшся! Можна лише уявити, що за унікальна атмосфера в Обітованому! Там, мабуть, послідовники товариша Саліна збагачують свої легені екстрактом природного нектару, а інноваційні свиноферми в концтаборах пахнуть не гноєм, а збагаченим дезодорантом…

 

Із автобуса виходить, похитуючись, помітно виснажений Бігуненко.

 

Що з тобою, Бігуненко? Ти як на похмілля, хоча начебто вже не п’єш.

БІГУНЕНКО. Це від нестачі харчів, професоре.

ШТУЧКО. Не звик, мабуть, відмовляти собі в їжі – от і реагуєш неадекватно. Краще подихай на повні груди – тут таке повітря, що апетит зникає сам по собі. (Показує рукою довкола.) Бачиш, який тут неординарний ландшафт? А тиша просто біблейська, молитися хочеться, а не їсти, хоча ми й матеріалісти-безбожники! (Насторожено прислухається до чогось.) Начебто щось гуркотить, чуєш?

БІГУНЕНКО. Це у мене в шлунку гуркотить, професоре.

ШТУЧКО. Невже? А то начебто автівка десь…

БІГУНЕНКО. Ще вчора в шлунку почалося.

ШТУЧКО. А не помиляєшся?

БІГУНЕНКО. Аж гупає – як ото в барабан! Їжу вимагає.

ШТУЧКО. Це, мабуть, атавістичний прояв мерзенного силоцизму, Бігуненко. Треба вистояти.

БІГУНЕНКО. Та сили вже обмаль, професоре! Хоч бери та із гвинтівки туди!

ШТУЧКО. Із гвинтівки не годиться, Бігуненко. Тільки й того, що примітивно вб’єш себе – а це не по-саліцистичному. Нашій партії негативний розголос не потрібен. От якби зробити резекцію шлунку…

БІГУНЕНКО. Резекцію?

ШТУЧКО. Ну, вирізати шлунок десь на три чверті – щоб менше споживати.

БІГУНЕНКО. І тоді не буде гупотіти?

ШТУЧКО. І тоді це стане прикладом для наслідування, а ти отримаєш медаль як перший салоцистичний сподвижник, який, так би мовити, живота не пошкодував заради ідеї.

БІГУНЕНКО. Та я не проти, професоре, але ж у автобусі так пахне копченим, що хоч стріляй! До речі, Сліпа хоче щось важливе вам сказати, професоре.

ШТУЧКО. То поклич її, будь ласка.

 

Бігуненко йде  в автобус і виводить звідти за руку Сліпу.

 

Доброго ранку, активісточко наша! Як тобі чується, Соломіє, як ідеологічно відпочивається?

СЛІПА. Все нічого би, професоре, якби не запахло дечим.

ШТУЧКО. Ти маєш рацію. Це неподобство, що пахне копченим.

СЛІПА. Пахне не тільки копченим, професоре, а й смаженим.

ШТУЧКО. А смаженим звідки?

СЛІПА. Смаженим із нашого ящика, професоре!

ШТУЧКО. Хіба ж в ньому сало, Соломіє?!

СЛІПА. Вони винюхали, що в нашому ящику скорострільні гвинтівки.

ШТУЧКО. Невже?! Втім, на зброю у них носи ще так заточені! Ну і нехай!  (Пафосно.) Нехай знають, що поганий той салоцист, який не здатен захищати найкраще на білому світі продовольство!

БІГУНЕНКО. Правильно, хай знають!

ШТУЧКО. Втім, ганебний факт копченого сала теж не залишиться без наслідків! Ми зараз влаштуємо дебати і викриємо їх копчену сутність з усією нашою салоцистичною принциповістю!

БІГУНЕНКО. Ми їм покажемо ще ту резекцію!

ШТУЧКО. Звичайно, це нам би належало везти копчене сало, а не їм! Але ж, як бачите,

їх ідеологема далі власного шлунку насправді не простирається… А де наш Доливай, цікаво? Нам же треба зараз згуртовано як ніколи. Дебати – це ж не віршик декламувати!

БІГУНЕНКО. Поет знову в лісочку.

ШТУЧКО. До вітру пішов, мабуть? То сходи поклич.

БІГУНЕНКО. Ага, докличешся його! Він же туди не до вітру, а з вітерцем, бо на пару з отою профурою, котра Ігруня.

ШТУЧКО. Невже на пару? Це непорядок. (Сліпій.) А ти, Соломіє, активісточко наша бойова, гвинтівку в руках тримати зможеш? Нам треба наїжачитись на дебатах так, щоб у цих силоцистів і думки не промайнуло вдатися до своїх страхітливих пістолетів.

СЛІПА. Якщо треба – я завжди, професоре!

ШТУЧКО. Я в тобі, Соломійко, ніколи не сумнівався. Це не ти сліпа, це вони всі сліпі, бо не бачать салоцистичної перспективи. То пішли за нашими скорострільними…

 

Затемнення

 

Знову ті ж два табори опонентів, як на перших дебатах. Відсутні тільки Доливай та Ігруня. В руках у Сліпої, Бігуненка і Сашика – скорострільні гвинтівки, які направлені на силоцистів, а в руках Калістрати, Муськи і Володі – направлені на опонентів величезні пістолети в руках, на поясах гранати.

 

ШТУЧКО (знущально-пафосно). Ну і кому тут доводити до відома щось розумне, вічне, а головне – салоцистичне?!

СЛІПА. Нікому тут, професоре!

ШТУЧКО. Правильно, активісточко Соломіє! Ти ідеологічно неспроможне бачиш наскрізь! Тому звертаюсь прямо в небо – раптом почує товариш Салін, хоча те, що він почує, може примусити його перевернутися у своєму Обітованому. Бо докотились наші опоненти аж до ящика, в якому сховали копчене сало, яке для них начебто другорядне.

САШИК (іронічно). Вау! Другорядне аж першочергово!

ДРЮЧКО. Зате ви докотились аж до швидкострільних гвинтівок М1дріб17 іноземного виробництва!

МУСЬКА (з-за спини Дрючка). Які чомусь змазані не салом, а салідолом!

КАЛІСТРАТА. Втім, на всяку М1дріб17 є своя граната! (Починає жонглювати двома гранатами.)

ШТУЧКО. Перепрошую, але який сенс набивати ящик салом, якщо прямувати в Обітоване, де його сила-силенна?! Чи не в розрахунку, що автобус підступно зламається?

ДРЮЧКО. А для чого таємно транспортувати туди М1дріб17?! Щоб вбивати там гіпотетичних опонентів, які не поділяють ваші споживацькі орієнтири?!

ШТУЧКО. Не переносіть, професоре, ваші ідеологічні догми на наші скорострільні гвинтівки. Ми веземо їх виключно для того, щоб не давати відбирати.

ДРЮЧКО. Яка збочена логіка у вас, колего! Сила потрібна там, де обмаль сала, а не навпаки. Воістину правильно говорив Заратустра: «Я знаю про ненависть і заздрості вашого серця»!

ШТУЧКО. Тоді згідно з логікою такої ненависті мені слід наказати вам «Сало на стіл!». Адже тут у нас майже голод.

ДРЮЧКО. Дозвольте парирувати ваш випад народним анекдотом. Один із сусідньої держави цікавиться у нашого, що це той так захоплено жує. «Це сало, але ви його їсти не будете». «Ета пачему?». «Бо я його вам не дам»…

МУСЬКА (розмахуючи пістолетом). Я теж не дам!

ШТУЧКО. До речі, а де ж ваша хвалена ідеологічна стриманість у статевих питаннях, шановний опоненте, якщо ваші штурмовички дозволяють собі затягти в лісок ідейно ворожого чоловіка?

ДРЮЧКО. А для чого брати в Обітоване крутого поета-мачо, знаючи, що навіть войовничі жінки плавляться від улесливих слів, особливо коли вони в риму?!

ШТУЧКО. Вправно ж ви маніпулюєте моральними імперативами, професоре! Мабуть, хочеться якось пригасити факт копченого сала.

СЛІПА. Вони кожної ночі колективно жують цей факт!

БІГУНЕНКО. У мене вже шлунок не витримує їх ганебної жуйки! (Штучко.) Якщо вони не поділяться копченим салом, я зараз почну в них стріляти, факт!

ШТУЧКО. Але ж у них чисельна перевага, Бігуненко! От якби Соломія була спроможна прицільно цілитись, то була б рівність можливостей, а так…

СЛІПА (перебиває). Я вже можу прицільно, професоре, можу!

 

Сліпа виходить вперед і наводить гвинтівку на Дрючка.

 

СЛІПА (Штучко). Я правильно взяла на мушку це огидне створіння?

ШТУЧКО. Соломієчко! Активісточко наша! Недарма ж я звертався до небес! Це не хто інший навів твою гвинтівку на найбільш принципового опонента, ніж сам товариш Салін! Ти, мабуть, зрівнялася з ним у своїй ідеологічній ненависті до різного штибу ревізіоністів. (До Дрючка, єхидно.) Як там з цього приводу ваш Заратустра: «Будьте такими, чий погляд завжди шукає ворога» – так?

ДРЮЧКО. Ну, начебто так. Але нехай вона обережніше із гвинтівкою, бо який може бути погляд у сліпої?! (Відступає, щоб сховатись за Калістрату.)

СЛІПА (знову точно наводячи на нього гвинтівку). Від мене не сховаєшся, ревізіоністе, я тебе наскрізь бачу!

ШТУЧКО. Невже й справді бачиш, Соломієчко?!

СЛІПА. Бачу, бачу… Ой, невже?! (Повертається до Штучка.) І вас бачу, професоре! І Бігуненка ось! І навіть Сашика!

САШИК. Вау!

ШТУЧКО. А не помиляєшся? Може, це у тебе дещо розігралась уява на ґрунті ідеологічної нестерпності?

СЛІПА. Та ні, реально бачу!

ШТУЧКО (здіймаючи руки вгору). Справдилося! Наша величезна подяка тобі, товаришу Салін! Це сила твого вчення спонукала на неймовірне прозріння твоїх вірних адептів! А нестерпність та ненависть, виявляється, засліплює тільки деяких зрячих, а от сліпих – зцілює!

ДРЮЧКО. Та скажіть вже, колего, що засліплює тих зрячих, хто ідеологічно не туди дивиться. І котрим необхідне правильне прозріння!

БІГУНЕНКО. Хто прозрів, а хто визрів! (До Штучка.) Я, професоре, більше не можу терпіти! (Стріляє вгору.) Сало на стіл!

КАЛІСТРАТА. Ах ти вашу мать наше сало! Копченого їм закортіло! (Теж стріляє вгору.)

 

Починається безладна стрілянина.

 

Затемнення

КАТАСТРОФА

Картина п’ята

 

З-під автобуса звично стирчать ноги водія. Біля дверей в автобус цілком мирно спілкуються Дрючко і Штучко, одягнені за партійною ознакою – відповідно в червоний берет і бриль. Із лісу юрбою виходять Калістрата, Муська, Володя, Сліпа, Бігуненко, Сашик. Але тепер їх одежу в тих місцях, де вона подрана, прикривають зелені гілочки. Дуже виснажену Сліпу підтримує Володя.

 

ДРЮЧКО (невдоволено). Знову, мабуть, полювали на зайців замість того, щоб шукати Ігруню з поетом?!

ШТУЧКО. Як це розуміти, Соломієчко?! Хіба ж я делегував вас на полювання, а не щоб дістати отих клятих дезертирів?!

СЛІПА. Скільки можна їх шукати, професоре?! Всю одежу порвали, а вони як скрізь землю!

ВОЛОДЯ. Ноги в таких мозолях, що не розженешся!

ДРЮЧКО. Ні, так справа не піде, Калістратушко! Треба знайти в ногах додаткові резерви!

КАЛІСТРАТА. Та я що?! Я ноги на плечі – і вперед! А дехто (обводить присутніх жестом) якщо не соплі, то нюні!

ШТУЧКО. Соломієчко, невже ми зупинимось в праведному пошуку?! Адже не виключено, що сам товариш Салін спостерігає з небес за нами, а особливо за тобою!

СЛІПА (неохоче). Ну хіба що заради товариша Саліна…

ШТУЧКО. Молодець! Не для того ж, мабуть, він повернув тобі зір, щоб ти не розгледіла, куди сховався разом із своєю, тобто їхньою підстилкою наш Доливай!

СЛІПА. Добре. Подивимось ще й у тій хащі, де ведмеді ревуть.

ШТУЧКО. От, от! Так відповісти могла лише зріла прозріла активістка!  То чи не пора називати тебе відверто по-саліцистичному – не Соломією, а Саломією?!

ДРЮЧКО. Тс-с! Прошу абсолютної тиші! (Відходить в бік і, прислухаючись, прикладає долоню до вуха.) Чую якісь стогони та зойки…

ШТУЧКО. То, мабуть, Ігруня з поетом.

ДРЮЧКО. Значить, треба посилити пошуки!

ШТУЧКО. Вперед, успіх не за лісами! Саломієчко, веди наших!

ДРЮЧКО. А ти, Калістратушко, наших!

 

Силоцисти і салоцисти гуртом, без особливого ентузіазму, плентаючись, йдуть в ліс.

 

ДРЮЧКО. Як добре, професоре, що нам вірять.

ШТУЧКО. Я й думки не припускаю, колего, що можуть не вірити.

ДРЮЧКО. Теоретична сила вчення товариша Силіна просто магічна.

ШТУЧКО. А теза товариша Саліна про сало в шоколаді – як кінцеву мету практичного існування людини, просто вбивча.

ДРЮЧКО. Тільки не треба в пилу полеміки надто далеко забігати в хащу аргументів, професоре.

ШТУЧКО. Я й сам не розумію, колего, як мене занесло щодо прозріння сліпих і засліплення зрячих.

ДРЮЧКО. Буває. Я теж інколи на симпозіумі чи науковому семінарі як почну, то зупинитись не можу і таке несу, що мені аплодують як генію.

ШТУЧКО. Це тому, що все вже сказано до нас, і двома словами не відбутися, щоб довести свою ексклюзивну думку.

ДРЮЧКО. До речі, а про сало в шоколаді ви влучно, професоре.

ШТУЧКО. Мрії повинні бути якомога смачнішими, колего.

ДРЮЧКО. Чому ж лише мрії? У мене, наприклад, ще залишилась в заначці пляшечка від мадам Кліко і парочка бутербродів із копченим салом – вважайте, що майже в шоколаді. То чи не скуштувати нам, так би мовити, в розрахунку на успіх?

ШТУЧКО. У мене теж чомусь стійке відчуття, що доля посміхнеться нам.

 

Дрючко і Штучко, оглядаючись, чи немає нікого поблизу, заходять в автобус.

 

Затемнення.

 

З-під автобуса звично стирчать ноги водія. Але тепер на передньому плані на двох вкопаних стовбурах – прив’язані до них ВІН і ВОНА. Їх одежа майже повністю закрита зеленими гілочками.

 

ВІН. Я тебе кохаю, моя авто-амазонко!

ВОНА. Я тебе теж. Як ти думаєш – вони нас вб’ють?

ВІН. Вони швидше вб’ють одне одного.

ВОНА. Але ж ота, в камуфляжі, погрожуючи, ревла як ведмедиця, у якої відібрали дитя.

ВІН. А у нас з тобою обов’язково буде двійко, ти не проти?

ВОНА. Звичайно, не проти. Тільки б вижити.

ВІН. Не хвилюйся, люба, нам не може не пощастити. Не для того ж ми тут зустрілися, щоб розлучитись!

 

Із автобуса першими виходять Дрючко і Штучко, за ними – всі інші, причому Володя допомагає вийти Сліпій, яка виглядає дуже виснаженою. Всі сідають на землю, а Дрючко і Штучко перед ними стоять – стає зрозумілим, що відбудуться загальні збори.

 

ШТУЧКО. Засідання воєнно-польового трибуналу… Перепрошую – ідеологічно-лісового трибуналу під головуванням (здіймає руки вгору) самого товариша Саліна, а також за участю професора Дрючко та професора Штучко оголошую відкритим.

 

Присутні неохоче аплодують.

 

На порядку денному – справа про спробу ідеологічних дезертирів (переводить погляд на прив’язаних до стовбурів) Доливая та Ігруні дістатися Обітованого в обхід колективу.

ВІН. Я не Доливай!

ВОНА. А я не Ігруня!

ВІН. Ми не дезертири!

ВОНА. Ми самі по собі!

ВІН. Я пішки!

ВОНА. А я на «Фольксвагені»!

ШТУЧКО. За дорученням товариша Саліна позбавляю вас слова!

ДРЮЧКО (гнівно). Вони ще й удають з себе не Доливая і не Ігруню, хоча схожі на них як дві краплі шампанського! Як говорив з такого приводу Заратустра: «Воістину, людина – це брудний потік».

КАЛІСТРАТА. Та нащо нам цей потік?! До стінки їх!

ДРЮЧКО. Не спіши поперед трибуналу, Калістрато! Товариш Салін-Силін завжди наполягав на щиросердному зізнанні в таких делікатних справах.

ШТУЧКО. Тим більше, що маємо прецедент сексу на повністю деідеологізованому рівні.

КАЛІСТРАТА. Такий секс нам не потрібен!

САШИК (зиркнувши на Дрючка). Вау! Нам інший секс потрібен!

ДРЮЧКО (відповідаючи своїм поглядом). Правильно, Сашику, хоча ти і салоцист.

ШТУЧКО. Недарма ж лунають вимоги осучаснити наше ідеологічне гасло «сало плюс сила» на тріаду «сало-сила-секс»! Щоб одразу в трьох словах увесь сенс життя!

ДРЮЧКО. Не можу не погодитись, коли в тріаді сила передує сексу.

ВІН (демонстративно не звертаючи уваги на те, що говорять). Як нам повезло, люба, що ми зустрілися!

ВОНА. А все завдячуючи карбюратору!

ВІН. Якби він не зламався, ми б могли й не зустрітися, уявляєш?

ВОНА. Це був би жах!

ДРЮЧКО. Чуєте – про що вони? (Звинувачувально.) Як говорив Заратустра: «І як спритно вміє сука-чуттєвість молити про шматок духу, коли їй відмовляють у шматку тіла!».

ШТУЧКО. Недарма товариш Салін наполягав на пріоритеті суспільного над індивідуальним!

ДРЮЧКО. Правильно! Спочатку трибунал… перепрошую – спочатку трибуна, а потім ліжко, а не навпаки.

МУСЬКА. Якби мені хто запропонував в лісі заблудитись на півгодинки, я би точно дала відсіч.

ШТУЧКО. Саломієчко, ти ж не раз палко висловлювалась на цю цнотливу тему. Навіть цитувала Заратустру. Нагадай, будь ласка, його золоті слова.

СЛІПА (без ентузіазму, дивлячись на Володю.) Заратустра говорив: «Ти йдеш до жінок? Не забудь батіг!».

ШТУЧКО. От, от! Які проникливі крізь століття слова! То, може, активісточко ти наша, виступиш офіційно для протоколу, скажеш, що батіг – це не що інше, як синонім ідеологічного презервативу для шматка тіла?

 

Сліпа піднімається і, примружуючись та дивлячись на Володю, прокашлюється.

 

СЛІПА. Я давно говорила, що не тільки ідейним інтригам, а й побутовим інтрижкам не місце в наших згуртованих рядах… Ой! (Хапається руками за обличчя.)

ШТУЧКО. Що з тобою, Саломієчко?!

СЛІПА. Все пливе перед очима… паморочиться…

ШТУЧКО. То ти ідеологічно перехвилювалася. Заспокойся та зберись зі своїми цнотливими думками.

СЛІПА. Дякую, професоре… Я спробую… Так от, щодо інтрижок і всілякої несерйозності на ґрунті взаємовідносин між чоловіком та жінкою… (Знову хапається руками за обличчя.) Ой, знову майже нічого не бачу!

 

Володя підхоплюється і допомагає Сліпій сісти.

 

ШТУЧКО. Перепочинь, наша активісточко. Тобі, мабуть, вдарила в голову підвищена ненависть до ідеологічних дезертирів… (До всіх.) Прикро, що ми не почули ті палкі інвективи, які зазвичай виголошувала наша Саломія на адресу всіляких сексуальних ренегатів. Але, сподіваюся, їй невдовзі покращиться. А поки що оголошую перерву в засіданні трибуналу, нам треба порадитись щодо вироку ось цій парочці (показує на прив’язаних). До речі, якщо у кого є пропозиції щодо міри покарання, прошу надати їх у письмовому вигляді…

 

Затемнення.

 

Та ж ситуація – автобус, з-під якого стирчать ноги Водія, і прив’язані до стовбурів Він та Вона.  Із автобуса виходять з пакунком Сліпа та Володя – той веде її за руку.

 

СЛІПА. Я чомусь виразно бачу тільки тебе, Володю, всі інше – як в тумані.

ВОЛОДЯ. Тому що я поряд.

СЛІПА. А ті, прив’язані, вони тут ще?

ВОЛОДЯ. А де ж?

СЛІПА. Ага, бачу, зір покращується. Мені їх чомусь жаль.

ВОЛОДЯ. Мені теж.

 

Вони сідають на траву, дістають із пакунка нарізане сало.

 

СЛІПА. Це ж треба таке придумати – з’їсти перед ними останнє сало, а їм не давати!

ВОЛОДЯ. Це пропозиція Муськи – катувати їх в такий спосіб перед розстрілом.

СЛІПА. Невже їх розстріляють?!

ВОЛОДЯ. Я чув, як Калістрата погрожувала професору Дрючко – мовляв, якщо їй не дозволять розстріляти їх, вона тоді перекинеться до салоцистів. (Показуючи на прив’язаних). Вони, мабуть, відчувають це – бач, голови схилили і навіть не реагують на нас.

СЛІПА. Просто нашим професорам вкрай потрібна якась сакральна жертва, щоб залякати нас і тримати в покорі. А всі наші чомусь не хочуть цього бачити.

ВОЛОДЯ. А ти, Соломієчко, зовсім не груба.

СЛІПА. Я була дуже нетерпимою.

ВОЛОДЯ. Тому що сліпою.

СЛІПА. Більше тому, що засліпленою. А прозріла, коли переконалася, що Штучко та Дрючко сповідують зовсім не те, що пропагують. Вони з піною на губах таврують за

те, що чоловік та жінка цілком природно тяжіють одне до одного, а тишком-нишком наш професор облапує вашу Муську, а ваш товстунчик  нашого Сашика.

ВОЛОДЯ. Я вже їх копчене сало не можу й через силу! Добре, що воно нарешті скінчилося!

СЛІПА. А я боялася, що ти не зрозумієш, що у мене відкрилися очі на все не тільки тому, що фізично прозріла.

ВОЛОДЯ. А я прозрів, побачивши тебе.

СЛІПА. Коли ти заговорював зі мною, я все гадала, який ти на вигляд.

ВОЛОДЯ. А коли побачила?

СЛІПА. Саме таким і уявляла. І остаточно зрозуміла, що найголовніше на світі – це любов, кохання, а не служіння якимось ідеологічним забобонам… (Придивляється до прив’язаних.) А знаєш, я не хочу їсти сало тут, перед ними.

ВОЛОДЯ. Але ж ти дуже виснажена, тому й запаморочення, мабуть… Так і зір можна втратити.

СЛІПА. Краще сліпою, ніж засліпленою. Хочеш, втечемо в ліс? В своє Обітоване? Назавжди?

ВОЛОДЯ. Якщо тільки в своє і назавжди, то, звичайно…

 

Вони піднімаються і, взявшись за руки, біжать в ліс і зникають там. Через якусь хвилину Володя повертається, підбігає до прив’язаних і розв’язує їх.

 

ВОЛОДЯ. Тікайте звідси, і якомога швидше. Втім, якщо вам теж в Обітоване, то можемо разом… Тільки тихіше, а то почують.

ВІН. Ми вже знайшли його, наше Обітоване.

ВОНА. Воно зовсім не там, куди вас везли.

ВОЛОДЯ. А де воно?

ВОНА. Воно у кожного своє.

ВОЛОДЯ. Тоді нам по дорозі. Соломієчка теж вважає, що у кожного своє…

 

Всі троє зникають у лісі.

 

Затемнення.

 

Ранок. З-під автобуса звично стирчать ноги Водія. Із автобуса виходять Дрючко і Штучко, потягуються зі сну.

 

ДРЮЧКО. Який позитивний ранок!

ШТУЧКО. Не можу не погодитись з такою тезою, колего.

ДРЮЧКО. Оце б вдома каву з вершками!..

ШТУЧКО. А я інколи під настрій ще й коньячку!

ДРЮЧКО. Застрягли  ми капітально, професоре!

ШТУЧКО. Та й людські втрати які!

ДРЮЧКО. А я за цим баластом не жалкую!

ШТУЧКО. Просто статистика неприємна. Четверо ж!

ДРЮЧКО. Але ж не шестеро!

ШТУЧКО. Не виключено, що в лісі хоч відбавляй таких.

ДРЮЧКО. Хоча, професоре, це наша з вами інституціональна недоробка, коли ось так, неорганізовано, бродять в лісах у пошуку Обітованого.

ШТУЧКО. Тож варто посилити пропагандистську компоненту для промивки їм свідомості.

 

Чути, як прокашлюється Водій.

 

ДРЮЧКО (кивком показує в бік Водія). Враження, що він там назавжди прилаштувався.

ШТУЧКО. Гей, водило, коли вже заведеш свою конячку?

ВОДІЙ. Як тільки, так відразу. А взагалі-то, може, й завтра. Перебрав же не тільки двигун, а й ходову.

ДРЮЧКО. А не жартуєш?

ВОДІЙ. Не до жартів.

ШТУЧКО. До Обітованого, сподіваюсь, доїдемо врешті-решт?

ВОДІЙ. Бензину вистачить тільки на зворотну дорогу, а на щось дальше – не впевнений.

ДРЮЧКО. Отакої!

ШТУЧКО. Проблемка, колего, проблемка! (Жестом пропонує Дрючку відійти.)

 

Відходять.

 

ДРЮЧКО. І як вам такий розклад, професоре?

ШТУЧКО. Якщо увімкнути раціо, треба повертатись.

ДРЮЧКО. А що скажемо вдома щодо Обітованого?

ШТУЧКО. Що побували.

ДРЮЧКО. Я-то згоден, а як із нашим ідеологічно нестійким ескортом?

ШТУЧКО. А то не здогадуєтесь?!

ДРЮЧКО. Правильно, завтра відрядимо їх шукати дезертирів.

ШТУЧКО. І якщо водій заведе автобус…

ДРЮЧКО. Нам зайві свідки не потрібні.

ШТУЧКО. От тільки необхідно домовитись, якої лінії потім будемо притримуватись.

ДРЮЧКО. Ви, професоре, звісно – свиноферм.

ШТУЧКО. А ви, колего, концтаборів?

ДРЮЧКО. Не варто відкидати й компромісні варіанти. Наприклад – концтабори для тих, хто поводиться по-свинськи.

ШТУЧКО. Тобто для таких – силоферми?

ДРЮЧКО. Чому би й ні?!

ШТУЧКО. Модерна думка, колего.

ДРЮЧКО. Тож викрутимось.

ШТУЧКО. Наше Обітоване цього варте.

ДРЮЧКО. Який класний у нас консенсус, професоре!

ШТУЧКО. Такий консенсус не завадило би в компанії з мадам Кліко!

ДРЮЧКО.У цієї мадам завжди є на чорний день, якщо він стає світлим. (Кивком показую на двері автобуса.) То по ковточку?..

 

Затемнення. Чути, як заводиться автобус. На авансцені висвітлюються Дрючко і Штучко.

 

ШТУЧКО. От і добігла кінця наша феєрична поїздка в Обітоване!

ДРЮЧКО. Вона варта того, щоб широкі верстви наших прихильників вірили – там де сила, там і сало.

ШТУЧКО. А де сало – там і сила!

ДРЮЧКО. А що декілька наших активістів загубились в дрімучих лісах, прокладаючи дорогу в Обітоване, лише додає сил на майбутнє – як дуже позитивний приклад! Хоча, звісно, до сліз жаль вашого Сашика, колего! Який він вау все-таки!

ДРЮЧКО. А мені вашої Муськи, у якої такий гострий язичок! А дотепні репліки – як гарячий поцілунок!

ШТУЧКО. І всіх інших теж шкода.

ДРЮЧКО (пафосно) Нехай же їхні імена назавжди залишаться в цих лісах!

ШТУЧКО (теж пафосно). Адже це не просто ліси, а ліси пошуку!

ШТУЧКО. Втім, можна помізкувати й щодо монументу їм в столиці.

ДРЮЧКО. А що – ідея! Я би сказав – монументальна ідея!

ШТУЧКО. Уявляєте: всі наші і ваші на одному п’єдесталі?!

ДРЮЧКО. А на передньому плані Калістрата з пістолетом і гранатами!

ШТУЧКО. А поряд з нею Сліпа зі скорострільною гвинтівкою М1дріб17!

ДРЮЧКО. Яка чудова алегорія: прозріння і засліплення поряд!

ШТУЧКО. Прозріння, звісно, від смачнішої за сало ідеології.

ДРЮЧКО. А засліплення від її блискучої всесильності!

 

Їх діалог призупиняє Водій, який виринає із темряви.

 

ВОДІЙ. То куди – вперед, в Обітоване?

 

Дрючко і Штучко, переглянувшись, задоволено посміхаються.

 

ДРЮЧКО. А куди ж ще?!

ШТУЧКО. От тільки на хвильку-другу заскочимо додому.

ДРЮЧКО. Щоб вдома як слід заправитись – і вперед!

ШТУЧКО. І щоб бензину вистачило не тільки вперед, а й куди завгодно.

ДРЮЧКО. Шампанського теж.

ШТУЧКО. І неодмінно від мадам Кліко!

 

Сміються. Водій зникає.

 

ШТУЧКО (широким жестом пропонуючи Дрючко йти в автобус). Ну що, колего, вперед по ідеологічній синусоїді?

ДРЮЧКО (відповідаючи точно таким жестом). А хіба є інші шляхи в Обітоване?

ШТУЧКО. Всі шляхи ведуть тільки за нами!

ДРЮЧКО. Правильно.

ШТУЧКО. А  головне – науково!

ДРЮЧКО. Та й хто їх поведе в сліпуче майбутнє, як не ми?!

ШТУЧКО. Ваша безальтернативна правда, професоре!.

ДРЮЧКО. Така вже їх об’єктивна доля, колего!..

ШТУЧКО. А наша – допомогти їм обрати єдино правильне Обітоване.

ДРЮЧКО. Вони ж без нас туди нізащо!

ШТУЧКО. Вони без нас як у дрімучому лісі!..

ДРЮЧКО. Ха-ха-ха!

ШТУЧКО. Хи-хи-хи!

 

Дрючко і Штучко, сміючись, зникають в темряві. Чути як автобус від’їжджає.

 

Завіса.

 

 

 

Опубліковано Володимир Сердюк

Драматург