dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 21 Сер 2019, і віднесено до драматургія, п'єса, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

,

П’єса “Некстмодерний народ” сучасного українського драматурга Миколи Істина

Із дій і діалогів героїв п’єси пробивається нова авангардна Україна,

із наступним напрямом літератури, та розвитком менталітету народу,

в умовах пережитків другорядності, тоталітаризму, і війни…

Микола Істин

НЕКСТМОДЕРНИЙ НАРОД

П’єса

Дійові особи:

 

Богдан (Вістенко)

Софійка

Андрій

Тарас

Військові

Владлен Микитович Примазайло

Члени комісії з поховання

Поліцейські

Дівчина модератор

Гельмут

Директор видавництва “Місто Н.”

Офіцер ФСБ

Лікар

Знайомий

Масовка на вулиці

 

 

Дія перша

 

     Сцена (декорації) : стеля чорна від сажі , закопчена димом від згорілих

автомобільних шин, а стіни завішені широкоформатними світлинами з

протестних багатолюдних мітингів, з сутичками  із владоохоронцями,

київські нічні вулиці в вогнях палаючих шин, і стукіт барабанів… В

цьому музеї постаралися відтворити події революції гідності не тільки

в  фото та відео матеріалах та в артефактах в вигляді касок, щитів,

бочок що використовувалися як барабани, тут було відтворено навіть

запахи майдану….

 

Тарас : Ось наше мистецтво бунту, як спосіб відродження по-українськи, дивіться, хлопці (показуючи на героїв з світлин говорив молодий чоловік років тридцяти, з козацьким оселедцем і вусами, в оригінально вишитій в шаховому порядку сорочці). – Тут у нас шини, дивіться, не перечепіться, – сказав він до кількох військових в камуфляжній формі, які з зусиллями заносили труну до зали.

Військовий : Показуй де його ставити.

Тарас : Ще трохи, ось сюди, посередині, на стіл.

Другий військовий : От ти і вдома (промовив, коли поставили труну).

Владлен Микитович : Що, вже намістили, добре (заходячи, сказав підкреслено начальницьким голосом).

Владлен Микитович (пузань в окулярах, в костюмі з краваткою, і з чорним шкіряним портфелем в руці, проходить далі. За ним йде ще кілька чоловіків, так же одягнених, серед них жінка також в діловому костюмі). Дехто з них підкашлює, інші між собою перешіптуються). Владлен Микитович роздивляється по боках…

Владлен Микитович : А, де тут, у вас, наша комісія з поховання воїна АТО, має присісти ? (спитав він в Тараса, того самого дивного, для нього, чоловіка з козацьким оселедцем і вусами, який був тут і за директора цього імпровізованого музею, і за екскурсовода, і за прибиральника також ).

Тарас : А-а-а-а ( на мить розгубившись), зараз щось придумаємо… А, он туди проходьте (і показав рукою на підвищення, яке імітувало сцену Майдану). Ось я вам туди ще бочок підкочу, щоб могли присісти…

Члени комісії, на чолі з Владленом Микитовичем, повсідалися на бочках, попередньо підклавши папки, та портфелі, які тепер слугували їм за сидіння.

Владлен Микитович : Що ж, панове , місце для прощання тут відповідне, до часу, так би мовити.

Член комісії (лисуватий чоловік, звертається) : Владлене Микитовичу, тут потрібен ваш підпис, як голови комісії (і підсунув йому папку з паперами), це кошторис, я все розписав як домовилися (сказав він глянувши на інших членів).

Владлен Микитович : Давайте (діловито проглянув папери), а тепер можна і підписати (підписує з задоволенням), ось так то.

Владлен Микитович : як з церквою, із попом домовилися ?

Жінка в діловому костюмі : Так , як зазвичай, Владлене Микитовичу.

Богдан (молодий чоловік з якоюсь модерною стрижкою що поєднувала довге волосся з коротким, в піджаку з нанесеними на ньому світлинами , з порога, голосно обурливо вигукує, показуючи на комісію на сцені що засідає на бочках) : Тарасе, та на біса ти їх туди повисаджував ? І якого там попа ви замовили ? (звернувся він вже до комісії).

Членкиня комісії : А ви щось маєте проти попа ?

Богдан : Ні , проти попа я нічого не маю, але наш загиблий герой Ярослав, не раз казав, що якщо з ним щось трапиться в АТО, то щоби його похоронили за звичаєм рідновірів, тобто язичницьким .

Владлен Микитович: Зачекайте, Алло Данилівно (перервав він дискусію членкині свого комітету із безшабашним молодиком ). Ви хто такий, шановний ? – звернувся він до Богдана.

Богдан : Я той хто перевертає все з ніг на голову, і навпаки.

Член комісії із капелюхом на колінах (нахилившись до Владлена Микитовича) : Та це ж Богдан Вістенко, письменник. Некстмодерніст (вже тихіше додав він).

Владлен Микитович : А-а-а-а, то це він (повільно вимовив вже знаючи хто перед ним…) То давайте познайомимося . Ми комісія з поховання, я її голова Владлен Микитович Примазайло. І оскільки нам доручено цим займатися , то ж ми і вирішуємо як все організувати.

Богдан : А я друг Ярослава , що тут лежить в труні, і напевно моє слово також має щось важити.

Інший член комісії (непримітний чоловік втрутився в розмову) : Але ж ви не родич ?

Владлен Микитович : Не потрібно даремно сперечатися, рішення все одно за нами .

Богдан : Знаю я ваші рішення , в них політика замінює правду.

Ще інший член комісії : Хай собі поговорить (з усмішкою кивнув на Богдана).

Алла Данилівна : Язичництво це минуле, і проповідувати його нам не треба.

Богдан : Та не збираюся вам його проповідувати, бо я і не є язичником. В мене інші погляди. Просто кажу – що треба поважати погляди і волю загиблого, як і , до речі, наших далеких предків.

Члени комісії стали в напівголос переговорюватися між собою, і окремі репліки долітали до Богдана.

– Та кого там слухати.

– Звісно похоронити за християнським обрядом , тут і думати нема про що.

– Та певна річ, інакше нас не зрозуміють, а навіщо ці проблеми.

Богдан : Ах, ви, вирішувальники (Богдан схопив кілька каменів бруківки, котрі лежали тут як експонати, і запустив їх в бік засідання поважної комісії, вибуховість була однією з рис його характеру).

Крізь крики комісійників, і писк Алли Данилівни, відразу троє членів взялися набирати номер поліції на своїх мобільних.

Присутні тут солдати кинулися заспокоювати Богдана.

А за декілька хвилин поліція вже його забирала.

 

 

Дія друга

 

     В залі гасне світло, а коли знову загоряється, то на сцені закритій

завісою муляж загратованого вікна і імпровізована камера з нарами на

яких сидить Богдан. Він зривається з нар і підтягуючись на носках

заглядає в вікно…

 

До камери Богдана заходить поліцейський , зі словами : Відсидиш кілька

днів за хуліганство, і будеш знати як в шановних людей каміння

жбурляти…

Богдан : Те що вони носять на свята вишиванки і косять під патріотів та

праведників , ще не означає що вони такими є насправді, корупція і

кар’єризм можуть бути і вишиваними.  Лише не треба думати що я проти

вишиванок, вони один з символів українства, я і сам їх вдягаю, але

вони лише зовнішня форма, а треба вникати в зміст, і взагалі рухатися

далі, і за формою і за змістом, бо нація має розвиватися.

Поліцейський : Так,  потрібно шукати законні способи…

Богдан : Але якщо закони пишуть провладні пройдисвіти , в вигляді

замкненого кола , то його потрібно розривати,  заради свободи і

розвитку…

Поліцейський : А, що я хотів сказати, – солдатика твого вже

похоронили, все як годиться, в церкві відспівали, і т. д.

Богдан : (сумно) В’язниця таки обмежує …

Поліцейський : Не сумуй, хлопче, через кілька днів вже вийдеш (бадьоро

сказав і пішов зі сцени щось насвистуючи )

Голосно зацокав годинник, погасло світло…

 

 

Дія третя

 

(Сцена в декораціях вулиці, фотокартини якої прикрашають стіни, підлогу, стелю).

Загорілося світло, перед Богданом розкривається завіса сцени, і він входить до цього техно-світу, краса якого перед ним (на сцені). Будинки, автомобілі, дерева по боках вулиці… З загостреним відчуттям подвійної краси – свободи, і цінності присутнього буття, його наповненості духом і матеріями техно-епохи.

 

Богдан : Як я люблю це місто (урочисто вигукнув звертаючись до свого друга Андрія, в стильному капелюсі, з яким прогулюється вулицею ).

Андрій : Яке воно твоє, що тобі тут належить –

будинки , ділянки під забудову, чи може бізнес який ?

Богдан : Воно наше, Андрію, і до цих футуристичних картин ми можемо додавати своїх дивовижних ліній і форм, та строкатих барв…

Андрій : Який ти оптиміст !

Богдан : Так , я оптиміст, попри все…

Андрій : А не хочеш випробувати свій оптимізм ?

Богдан : І в який спосіб ?

Андрій : Тут на відкритому майданчику арт-кафе “Пегас ua” буде захід літературний, в формі дискусії, щодо ролі та значення сучасної літератури. Он бачиш вже столики виносять з кафе, і люди збираються…

Під вивіскою арт-кафе справді збиралися відвідувачі різного віку…

Богдан : З задоволенням випробую, ходімо.

Богдан з Андрієм підійшли до літнього майданчика арт-кафе.

На презентаційному столику вже виставили книги, а відвідувачі всідалися на стільці, присіли і Богдан з Андрієм. На афіші заходу було надруковано : “Сучасна література, якою вона є”. А, внизу, меншим шрифтом .”Літературний дискурс”.

Поки публіка заповнювала майданчик, дівчина арт-менеджер з кафе, розпочала літературний дискурс.

Гостем арт-кафе був письменник з Німеччини по імені Гельмут.

Раптом, на неприємне здивування Богдана, до презентаційного столика звідки не візьмись, підійшов захеканий Владлен Микитович Примазайло.

Він відразу присів за столик, і модератор (вона ж арт-менеджер)представила його публіці : Другий наш учасник всім відомий Владлен Микитович Примазайло, – письменник, літературний критик, лауреат багатьох премій, редактор, депутат обласної ради. Хтось з публіки в перших рядах захлопав в долоні, і ці оплески як вірус підхопили ще кілька відвідувачів заходу…

Далі йшли якісь запитання, відповіді, на котрі Богдан не дуже то зважав, бо переглядаючи новини, на мобільному телефоні, занурився в сумні повідомлення з фронту… Коли він все ж відірвався від перегляду новин, то Владлен Микитович якраз висловлювався щодо свого бачення сучасної літератури …

Владлен Микитович : Письменник це патріот і християнин, таким має бути сучасний письменник.

Богдан : А як же розвиток (не витримавши, вигукнув з місця ), як розвиток літератури, відкриття нових філософських горизонтів, вдосконалення людини…

Владлен Микитович : Ось мій розвиток, моя матерія підтримки цієї країни (і вийняв з портфеля свіжий номер письменницької газети, редактором якої був ), це мій, так би мовити, грунт під ногами, а ви десь там в космосі літаєте.

Богдан : Та ваша газета заснована ще за Радянського Союзу, коли я її читаю то ловлю себе на думці що в ній немає мислення. Ви просто змінили радянську ідеологію на національно-християнську, в ній і існуєте, та не виходите за її рамки.

Владлен Микитович : То ви може антинаціоналіст і атеїст (з хитроватою міною на лиці вигукнув Примазайло)

Богдан : Ні, я патріот України, але України думаючої, тої яка розвивається. І в Бога я вірю, бо все це не виникло просто так, має бути архітектор. Але цей світ і людина існували ще до приходу християнства, і навіть до Біблії , і очевидно що не за їхнім сценарієм все відбувається, а за тим який був до них , і майбутнє також буде в основному іншим, і це інше що поза офіційно прийнятим текстом культури та релігії , я і описую в своїх творах.

Владлен Микитович : А , можна детальніше, що там в ваших творах .

Богдан : В них справжній духовний світ, його Космос, і інша країна, яка буде зручною для своїх громадян . Я описую не цю країну що зараз потопає в корупції та олігархії, а наступну нову Україну… А проти християнства нічого не маю, проте сприймаю його лише як окрему галактику в духовному космосі у Всесвіті.

А, щодо вашої газети то мої твори в ній ніколи і не друкувалися, бо насправді розвиток літератури її редактора не цікавить, а цікавить примітивна культура, в якій пересічним людям, таким як і він, зручно робити кар’єру.

Владлен Микитович (нервово) : Я, як редактор, маю право відмовляти в публікаціях

Богдан : Ваша газета як пробка на дорозі розвитку України.

Всі присутні дивилися тепер не на презентаційний столик за яким сиділи гості, а на Богдана. Центр дискусії змістився до нього.

Дівчина модератор : Не забуваймо що у нас є гість з Німеччини. Попросимо Гельмута розповісти про його найближчі проекти.

Через перекладача Гельмут сказав що плануються переклади сучасних німецьких письменників на українську.

Андрій : А з української на німецьку перекладаєте ?

Гельмут : Ні, поки що таких планів не має.

Богдан (з докором в голосі): Перекос виходить.

Владлен Микитович : Ви маєте дякувати що оця Європа зараз до нас приїхала. Ось майбутній шлях України (Примазайло показав пальцем на голову Гельмута, дивлячись на публіку).

Богдан : То хіба ж Європа це ідеал, чи може рай на Землі ?

Владлен Микитович : Це передовий досвід .

Богдан (з гіркою іронічною посмішкою ) : Але ви в хвості цього досвіду, і ще й далеко не в усьому передового, і ніколи не станете його авангардом, бо для цього потрібен світоглядний поступ вперед, потрібна наступність. Та ж європейська модель не стоїть на місці, а ви просто підлаштовуєтеся під неї.

Владлен Микитович (єхидно всміхаючись) : Ой, а ви типу, ні.

Богдан : Я ,зі своїми друзями, спробував зробити цей світоглядний крок, в чомусь на межі неможливого…

Владлен Микитович : І у вас все отак просто вийшло ?

Богдан : Не просто, і не все, але вийшов шанс на зміни, на розвиток. І його ще треба захистити, оберегти від таких як ви, щоб ваші крокуючі в ногу з політикою заангажовані письменницькі лави не затоптали, не вирізали, не заблокували це нове і значуще, винайдене з безлічі експериментів, створене з потреби вдосконалення, назва якому – некстмодернізм.

Владлен Микитович : Ми будуємо Україну так як вважаємо за потрібне (зробив виразний ствердний кивок головою).

Богдан (з заперечливим жестом руки) : Ні, у вас не має моральних повноважень робити Україну культурно обмеженою, бо кожен в ній має право на творчість, на свій світ, Україна – різноманітна, вільна, і прекрасна, такою я її бачу.

Владлен Микитович : Краса України в її традиціях (не звиклий програвати, продовжував лити воду на млинове колесо дискусії Примазайло).

Богдан : Не робіть з України другорядну країну, з морально і фізично застарілими світоглядами.

Владлен Микитович : Ми спираємось на традиції, вони наша основа.

Богдан : Традиції є лише часткою мозаїки України, а ви виставляєте їх як основне.

Владлен Микитович : Не забувайте що при цьому ми рухаємо країну до європейських цінностей.

Богдан : Щось не помітно, хіба що до псевдо цінностей.

Владлен Микитович : А ви що, взагалі проти курсу на Європу ?

Богдан : Я за , але щоби ми не пленталися в хвості європейської літератури, філософії, і загалом культури, а були в її авангарді.

Владлен Микитович : Є чимало письменників які представляють українську літературу в світі, і чи будете ви серед них це ще питання…

Богдан : Так, непросто пробитися крізь ті юрби гламурних писак яким немає значення про що і як писати, лише щоби був успіх. Для мене в літературі важливіша ідея, і з неї, з її розсадника – народження нових світів…

Владлен Микитович : Ми по-вашому маємо рухатися не на захід, а деінде ?

Богдан : Та хіба ж це вибір – йти на схід або на захід, це профанація свободи. Справжня свобода – коли можна йти в усі сторони, вона робить окрему людину і народ в загальному – вільними, створює передумови для реалізації мрій, для розмаїття стилів життя, так, я за світоглядне розмаїття на основі добра. (Присутні зааплодували Богдану).

Владлен Микитович : Ви говорите про журавля в небі, а дозвольте почати з синиці в руці. Ось ми з колегами, в минулому році, видали десятки книг, і це реальний внесок в зміцнення України.

Богдан : Ви видаєте другорядну літературу, і не за свої кошти, а з гаманців платників податку, і це ще пів біди, справжня біда в тому що ви видаєте це за душу України, і проплачена вами літературна критика, з державної кишені, в яку ви вмієте залазити засідаючи в президіях, то ж ця ваша критика в своїх схвальних рецензіях називає вас кращими, ось у цьому біда, це такі як ви робите цей народ другорядним.

Владлен Микитович : (зі злістю): Ви відщепенець від народу, від його звичаїв…

Богдан : Ні, я реформатор, і хочу щоб цей народ став некстмодерним, прекрасно розмаїтим добровсеможливим .

Владлен Микитович : Ви мрійник .

Богдан : Я роблю все що в моїх силах щоб наблизити цей народ до надважливої наступності.

Дівчина арт-менеджер : У нас вийшла справжня дискусія . Дякую .

Дівчата які сиділи неподалік питали Богдана про його літературні заходи, коли і де вони відбудуться…

А це цікавило інших присутніх котрі уважно слухали відповідь Богдана, який говорив що заходи неодмінно будуть , а час і місце ще уточнимо, через соцмережі…

                  

 

Дія четверта

 

     Сцена в декораціях зі світлин, на яких стривожені мешканці міста, біженці з чемоданами, потоки виїжджаючих військових машин (зі світлин) створюють атмосферу руху. Дух загостреної реальності витає в повітрі. З FM радіостанції лунає короткий випуск новин, тривожний голос радіоведучої передає: Сьогодні російські найманці перейшли в наступ, в Україні оголошена додаткова хвиля мобілізації…

 

Богдан (окликнув друзяку на вулиці серед заклопотаних перехожих) : Андрію !

Андрій : О, Бодя, здоров !

Богдан : Як ти, і що думаєш робити ?

Андрій (сумно) : Для початку сім’ю вивезти хочу, ну а там піду до військомату…

Богдан : Для мене шлях через військомат надто довгий, та й не бачу себе в армії, не бажаю щоб моїм життям розпоряджалися політики-олігархи, від яких ще колись доведеться звільняти Україну.

Андрій : Думаєш ?

Богдан : А що ще нам залишиться. Вони дурять народ Євросоюзом, як за Радянського Союзу дурили комунізмом. Якщо вони скуплять цю країну, а до цього йде, то цей народ завжди буде злиденним, і працюватиме на них за копійки.

Андрій : А, зараз що ?

Богдан : Хочу записатися в добровільне ополчення, треба захистити це місто від зовнішнього окупанта , ну і не пустити його далі, а з внутрішньою окупацією дасть Бог ще розберемося.

Андрій : Маєш рацію, але, якщо не будеш оформлений через військомат, то тобі навряд чи нададуть статус учасника АТО.

Богдан : Для мене не це головне, а щоби в цій країні можна було нормально без утисків жити, творити, і розвиватися, за ради цього я готовий і повоювати.

Андрій : Майдан же був не даремно ?

Богдан : Не даремно, але він відібрав владу в одних олігархів і віддав іншим, і це даремно. То ж треба шукати інші моделі…

Андрій (тривожно глянувши на військові вантажівки які евакуювалися) : Все ж схоже що місто таки здадуть…

Богдан : Нічого страшного. Відвоюємо !

Андрій : (подаючи руку) Давай, брате, будьмо, бо часу зовсім мало, біжу щоб відправити своїх, а там вже можна і автомата до рук взяти.

Богдан : Ну, а я записуватися до добровольчого батальйону.

Бувай, дасть Бог побачимося.

Вони поспіхом розходяться в різні сторони, проходячи повз переселенців з валізами, а з FM приймача звучить відрізок пісні Тараса Петриненка :

” … Вітер червоний навіває зі сходу

Чорні мрії холуям,

Хто ще сьогодні постоїть за свободу,

як не ти, якщо не я …”.

Через кілька хвилин на метушливій вулиці з’являється Богдан, він розмовляє по мобільному телефоні :

– Так, кохана, вже записався, завтра відправляюся на полігон …

Ну, зрозумій, так треба …

Сьогодні хочу впорядкувати ще деякі справи, занесу рукопис “Некстмодерного народу” до видавництва, а в вечері зустрінемося. Цьом !

Богдан з папкою, в якій рукопис, підходить на сцені до вивіски де пише : “Видавництво Місто Н.”, і озирається, до Богдана підходить чоловік в костюмі з краваткою метеликом, з рудими вусиками (це директор видавництва).

Директор видавництва : Добрий день .

Богдан : Вітаю. То я з вами домовлявся по телефону про зустріч…

Директор видавництва : Так, так, будь-ласка присядьте (запросив він Богдана присісти на стільці що стояли біля входу в видавництво).

Богдан : Це рукопис книги, його назва “Некстмодерний народ”, тут йдеться про український поступ, про розвиток менталітету, словом – це роман про нову майбутню Україну.

Директор видавництва : Цікаво, пане Богдане, думаю, ваша книга приверне до себе увагу. Але, зрозумійте мене, нашому видавництву, в принципі, все одно що видавати, головне для нас фінансування, тобто я як директор мушу дбати про рентабельність видавництва.

Богдан (з сумом):Зрозуміло…

Директор видавництва : Давайте домовимося так – я візьму рукопис, і ми почнемо з ним працювати, а ви маєте знайти кошти на видання.

Богдан (тривожно поглянув на евакуацію, на людей що метушилися поряд, і відповів) : Що ж робити, нехай буде так. І віддав рукопис.

Директор видавництва (підвівшись): Контактні дані у нас є, так що будемо на зв’язку.

Богдан : До зустрічі (потиснувши руку директора). І вони розійшлися в протилежні сторони.

На сцені з’являється гарна дівчина, вона трохи розгублено роздивляється, і виглядає когось… До неї швидкою ходою підходить Богдан.

Богдан : Привіт, Софійко, моя прекрасна плането (він поцілував її).

Богдан : Це тобі (простяг їй букет білих троянд).

Софійка : Які гарні, і пахучі… Що, вже все вирішено ?

Богдан: Так, люба, завтра відправляюся…

Софійка : І знову наші зустрічі короткі як сонце зимове.

Богдан : Я знаю що ти в мене поетеса. Та зрозумій, наш світ не ідеальний, і нам треба намагатися його покращити, що я і роблю в міру своїх можливостей.

Вона подивилася з усмішкою в його очі, жартома тицьнула кінчиком пальчика до його носа, і сказала : “Ну, добре”.

Софійка : Але я буду хвилюватися, то ж ти бережи себе там (вже серйозно сказала вона).

Богдан : Звісно, люба. Ходімо, ще є час для нас…

Вони обнявшись пішли.

 

На сцені опускається завіса, повільно згасає світло.

 

 

Дія п’ята

 

     Сцена оформлена картинами соцреалізму радянської доби, все нагадує рядянський час – бюсти вождів на столі офіцера ФСБ, прапор російської імперії за спиною, зручне шкіряне крісло для володаря кабінету, і хитка табуретка для “гостей”…

 

Тук- тук-тук, (стукіт в двері) -” Дозвольте” (боязко спитав чоловічий голос).

Офіцер (лисий здоровань з пагонами майора) : Заходітє, смелеє.

До кабінету невпевненою ходою ввійшов Владлен Микитович.

Владлен Микитович : Викликали ? В мене ось повістка (показав в тремтячій руці пом’ятий папірець).

Офіцер : Да, садітесь, вказав він на стілець.

Офіцер : Так вот, Владлен Нікітовіч, времені у меня мало, так что нє буду тянуть кота за хвост, і перейду сразу к дєлу. Надєюсь, ви понімаєтє, что ми прішлі в етот город навсєгда, і мєняєм ми тут нє только власть, но і культуру. Нам нужен, із мєстних, свой чєловєк на должності начальніка по-культурє.

Владлен Микитович : А-а-а-а, ето інтєресно (перейшов він на російську мову). Но подойду лі я вам (спитав з нотками невпевненості в голосі ) ?

Офіцер : Можетє разговарівать на украінском язике, я пойму, главноє чтоби ви говорілі то что нам нужно.

Владлен Микитович : Хорошо, тобто гаразд.

Офіцер : Ви сомніваєтесь в том что подойдьоте нам изза ваших проукраінскіх патріотіческіх проізведений, за коториє получалі літературниє прєміі ?

Владлен Микитович : Ви ж розумієте , що живучи тут при Україні, я був змушений писати в цьому руслі, адже інакше не зробив би кар’єри.

Офіцер (почухавши потилицю) : Я ізучал вашу біографію, ви же наш , і комсомольскім актівістом билі, і комуністом… І ваши стіхі і прозу совеєтского пєріода я просмотрел, оні схожи с тем что стремітса сегодня Россія, а іменно, под своім руководством об’єдініть народи в одну могучую страну . А то что ви пісалі проукраінскоє в духе незавісімості, ми ето

пріберьом, вирежем.

Офіцер : Я как офіцер ФСБ Россіі офіциально предлагаю вам сотруднічество !

Владлен Микитович : А що від мене вимагається ?

Офіцер : Ісполнять інструкциі. Ви знаєте что Россія била так сказать старшим братом украінскому народу, вот ми і хотім востановіть надзор за братом младшим, чтоби і в культуре у нас било соответственно. Ну а для вас лічно, Владлен Никітович, наше содействіе в вашем продвіженіє по кар’єрних ступеньках.

Владлен Микитович (нахилившись ближче до ФСБ-ника) : Відверто кажучи, я думав над таким розвитком подій, і до цього готовий. З задоволенням приймаю вашу пропозицію !

Офіцер : Вот і хорошо, вот вам анкети, заполняйте…

Владлен Микитович : Ага, давайте (і взявся заповнювати папери).

 

 

Дія шоста

 

     Будова бліндажу і окопів, в яких тепер перебував Богдан, своїми формами в чомусь нагадувало йому мистецтво кубізму, але кубізм мало звертався до реальності, проте, мистецтво війни також було далеким від його творчих планів , мрій… Може через це оточуюча реальність бачилась йому абстрактною…

 

Від вибухів здригалася земля, і вогняні зарева освітлювали ніч.

В бліндажі разом з Богданом було шестеро бійців.

Вусань з позивним Лісник (підкинув полін до пічки буржуйки) : Не замерзнемо.

Один з бійців : Чому ваш брат письменник так мало пише про цю війну ?

Богдан : Чому ж мало, пишуть, мало читають. Але я скажу за себе – не возвеличую війну, бо в війні немає високих матерій, потрібно просто захищати свою вітчизну, і використовувати при цьому

лише стільки сили скільки потрібно, щоб захистити свій народ, оборонити наш край.

І аж ніяк не потрібно нападати на інших, я за розквіт всіх націй, і за їх мирне співіснування, за взаємозбагачення культур. А, захисників звісно варто вшановувати. Я загалом більше пишу не про війну і смерть, а про розквіт життя…

Взводний : Неможливо виграти війну лише обороняючись, треба йти в наступ .

Богдан : Так, але у наступ лише для того щоб відвоювати своє, як зараз , щоб визволити наше місто.

Зв’язківець : Не сперечайтеся, я чув що скоро підемо в наступ, може навіть цієї ночі…

Інший боєць : А ти багато написав, в цьому своєму напрямі, як його..?

Богдан : Я сповідник некстмодернізму, перейнявся його ідеями коли відвідував літературні заходи, і продовжив його по-своєму, адже розвивати ідеї некстмодернізму може кожен, це вільний напрям, і саме в ньому вбачаю розвиток, а більше напишуть інші…

Боєць ( в чорній спортивній шапці) : Але ж література це більше вигадка, вона не є правдою.

Богдан : Правда це те що сталося, а істина те як мало би бути, і вища література описує істину.

Інший боєць : Ти просто можеш пояснити про що пишеш ?

Богдан : На цій Землі прагну власного розвитку, не під державою, як це в нас прийнято, а на рівних правах співіснування з нею. Бачу народ вільним від догм, і розквітлим в його талантах і різноманітті стилів життя. Хочу відкривати і творити справжній космос людської душі, готувати проекти істин та ідеалів душевного розвитку, та його втілення у Всесвіті, в різноманітних всеможливих формах добра та всещастя…

Боєць : Ого, як замахнувся !

Взводний : Все, письменники – філософи, давайте подрімаємо, бо треба сили набратися, нічка може бути важкою.

Всі замовкли.

Пригасло світло.

Ротний (зазирнув до бліндажа) : Тривога, підйом !

Взводний : Що сталося ?

Ротний : Йдемо в наступ, будемо місто відвойовувати !

Спалахи вибухів освітлювали сцену подій, черги автоматних пострілів розривали тишу ночі.

Ротний : Вперед, перебіжками !

Бійці рушили вперед…

 

 

Дія сьома

 

     Стіни лікарняної палати були схожі на безмежні простори якогось далекого засніженого льодовитого світу на зразок Арктики. Подекуди ці стіни прикрашали сюрреалістичні картини із дивними зображеннями мандрів по підсвідомості …

 

Софійка в палаті схлипувала біля ліжка Богдана, і її сльозинки падали на нього, Софійка акуратно змахувала їх пальчиками, зі словами : “Ой , не мокріть його бинти”…

Софійка (говорила до непритомного Богдана) : Місто відвоювали, а ти отут (сльози не давали їй договорити)…

Софійка : Як він лікарю, чи скоро прокинеттся ?

Лікар : Тривалість коми буває різною… Ми робимо все що можемо, але ліків не вистачає, потрібні кошти…

Софійка (сумно але з надією) : Волонтери вже оголосили збір коштів.

До палати раптом зазирнула голова Владлена Микитовича : Вибачте, не туди потрапив. І пан Владлен бадьоро почимчикував коридором лікарні, де зустрів знайомого (худорлявого сивочолого чоловіка).

Знайомий : А ви чого тут Владлене Микитовичу ?

Владлен Микитович : Та ж, міськвиконком виділив кошти на оздоровлення працівників культури, тож сюди на вітамінізацію ходжу. Якраз підкріплюся перед відрядженням за кордон, до  Німеччини посилають, на семінар…

Знайомий : А, що за семінар ?

Владлен Микитович : По освоєнню коштів. Грант нам виділили на друк книжок, а мене розпорядником призначили.

Знайомий : А, я чув що вам були люстрацію влаштували , закидали співпрацю з окупантами, і до СБУ викликали ?

Владлен Микитович : Та ну, тьху, нічого не змогли довести, то й за недостатністю доказів відпустили, і навіть підвищили по-службі . Ну, бувайте здорові.

Знайомий : І вам не хворіти.

(Світло на сцені згасло, і знову засвітилося, і так кілька разів…)

Через кілька днів Владлен Микитович вже давав інтерв’ю на місцевому телебаченні –

Владлен Микитович : Я був в Берліні, на семінарі, і приємно було чути від німецьких фахівців схвальні відгуки…

Богдан (вийшовши з коми, на превелику радість Софійки, яка аж світилася від щастя, дивився телевізор принесений Андрієм, і коментував інтерв’ю Примазайла) : От, дурень, важливо не те що про нас скажуть, а ким ми є насправді.

Будьмо не другорядним народом, а авангардним, і тоді інші народи будуть поважати нас по-справжньому.

Андрій : Ти знаєш, що походу від прізвища Примазайло, тобто Примазайлівщиною, вже називають всю другорядну літературу, і до такої відносять чимало писак з письменницької спілки…

Богдан (лежачий в ліжку) : Та я не проти всієї їхньої спілки, там є багато пристойних літераторів, і редактори в них трапляються нормальні, і мене десь друкували. І я не хочу пустити під укіс всю стару гвардію, весь її потяг, там чимало прекрасних письменників, відданих Україні, які немало зробили для неї. Я просто проти того лайна що є в спілці…

Андрій : Та вже, не будемо про це, воно того не варте .

Я вам з Софійкою продуктів підкину (дістав кулька з продуктами і поставив на тумбочку).

Богдан : О, клас, дякуємо. До речі, слово – також продукт, збагачує менталітет (зауважив по-філософськи).

Андрій : І ще одна не дуже приємна новина, м’яко кажучи, – твій добровольчий батальйон вже розформували як незаконне збройне формування, так що статус тобі напевно не світить.

Богдан (посміхнувся) : Важливо що справу зроблено . На полі цієї війни я лише рядовий боєць, один з багатьох… Суттєвіше інше – де кожен з нас неповторний світ…

Андрій : А як ти сам, плани на майбутнє вже складаєш ?

Богдан : Я особливо ні на що не сподіваюся, в плані власної кар’єри, бо, сам бачиш хто в нас на керівних посадах (Богдан кивнув в бік телевізора). І чи буду мати презентації, дипломи, та чи будуть спалахи журналістських фотоапаратів, це не принципово, і не так вже й важливо… Головне щоб відбувся розвиток людської душі, громадянина, країни, нової прекрасної розмаїтої і разом з тим авангардної України, і її некстмодерного народу.

У нас прекрасний народ, і він стане авангардом культури, вірю в це, і радий що зміг докласти до цього і своїх зусиль та таланту, і наш некстмодернізм сприятиме цьому !

Пора підійматися (сказавши це, Богдан звівся на ноги)…

Андрій (підставивши йому під руку плече) : спирайся на мене.

Богдан впевнено зробив кілька кроків.

Софійка (всміхаючись) : Молодець !

 

 

 

Завіса.

 

 

 

 

 

 

Коментарі закриті.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: