dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 18 Гру 2017, і віднесено до драматургія, п'єса, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

,

«Танго втрьох», п’єса сучасних українських драматургів Оксани Щирби та Володимира Сердюка

Нова п’єса “Танго втрьох”, сучасних українських драматургів Оксани Щирби та Володимира Сердюка, побачила світ напередодні дня Святого Миколая.

А, може, так і мало трапитися? Бо Миколай є покровителем не для лише дітей, а й для дорослих. Особливо, коли вони самотні.  Ось їм і розрада…

Оксана Щирба, Володимир Сердюк

ТАНГО ВТРЬОХ

 

(П’єса за повістю Оксани Щирби «Танго втрьох»)

Усі авторські права захищені.

 

«Де є любов, там є життя.» (Махатма Ганді)

 

Головні герої:

Марина – самотня літня жінка.

Ігор – кохання усього життя Марини.

Наталка – племінниця Марини.

Сашко – дорослий син Ігоря.

Дід Максим.

Голос.

 

Допоміжні персонажі:

Едуард, медійна особистість.

Директор видавництва.

Пасажири тролейбуса.

 

 

 

ЯВА І.

 

Салон автобуса.

Двері відчиняються – у  спарений, старий салон-гармошку входить сивочола жінка. Це Марина. Її зморшкуваті руки тремтять. Ноги підкошує втома.

 

ЮНА ДІВЧИНА (Підводиться, надаючи місце літній людині). Сідайте, прошу.

 

МАРИНА. Як приємно, що тобі хтось поступається місцем. Хочеться відповісти посмішкою на цей душевний порух. Мені тут їхати недалеко – якихось дві зупинки. Втім, ноги вже не слухаються – їх підкошує біль та корчать спазми.

 

ЮНА ДІВЧИНА (Виймає одного навушника, схиляється до жінки). Що? Ви це мені?

 

(Зрозумівши, що жінка промовляє вголос сама до себе, дівчина знову встромляє до вуха навушника від телефону.)

 

МАРИНА. Колись я любила громадський транспорт. Любила спостерігати за людьми. Насолоджувалася виразами їхніх облич, їхніми рухами, упізнавала в комусь себе та своїх друзів. Критикувала подумки, коли вони були одягнені з несмаком. Обурювалася їхньою поведінкою, чи раділа, коли хтось поводився ґречно.

 

МАРИНА. Оцей хлопець поруч, мабуть студент. А його теплий шарф сплела йому його власна бабця. Плетиво називається «колосок». Я теж так умію. І що то за книжка у його  руках? З менеджменту, прости Господи. Це ж іще треба вимовити! Я теж училася в університеті. Іспити, недоспані ночі, списані зошити, шпаргалки та сині кола під очима. А вчилася я на «відмінно», щоб ви знали.

 

(На передніх сидіннях  сидять двоє чоловіків, схиливши голови над  екранами  своїх телефонів.  Над ними стоїть струнка білявка, час від часу перекладаючи величезні пакети, наповнені покупками, з однієї руки до іншої, щоб хоч якось зняти напругу з пальців.)

 

МАРИНА. (Звернувши увагу на чоловіків.) Я ніколи не розуміла оцієї сучасної залежності від інтернету, телефонів, комп’ютерів… Може тому, що виростала без усього цього. Ми ще вміли, і нам подобалося писати листи на папері. Ми їх потім зберігаkи протягом довгих років. А коли раптом віднаходили прочитані листи, закладені між сторінками старих книг, струшували з них пил, читали і плакали…. Сумвніваюся я, що телефон може зберегти такі тексти, повні живої енергії… За моїх часів люди більше гуляли та спілкувалися одне з одним, вдивляючись в обличчя…

 

МАРИНА. Здається, що ми більше жили в  реальності…. Я цього сучасного електронізованого світу не розумію. І не можу його прийняти аніскілечки. Досі пишу листи від руки, досі люблю гортати вранці газети і гуляти теплими вечорами парком, вдихаючи повітря. (Пауза) …У якому  ще можна вміймати молодість.

 

(Біля дверей, обіпершись на поручні, стоїть пара, поринувши  в обійми одне одного. Дівчина з хлопцем пристрасно цілуються, стискаючись та звиваючись в імпульсах задоволення. Помітно, що для них не існує навколишнього світу. Вони поводяться доволі відверто та не дуже пристойно.)

 

МАРИНА. Не можу я на таке дивитися! Це просто обурливо! Повстидалися би!

 

(Марина виходить із салону. На її зауваження не реагує жодна особа – одні виходять на зупинці, інші продовжують свою мандрівку, перебуваючи у власному світі.)

 

 

 

ЯВА ІІ.

 

Квартира.

 

Входить Марина. Важко видихає, і  йде до кухні порати вечерю. Стукає ножем, переставляє посуд. Врешті, сідає у крісло-гойдалку, вкриває ноги  старим пледом.

 

 

МАРИНА. Люблю я цю гойдалку. Вона завжди приймає моє зморене  тіло, ніжно обіймає, і допомагає розслабитися та відпочити. Помріяти. Подумати. Я й раніше любила подумати. А тепер вже й  часу  на це є, більш ніж достатньо.

 

(Лунає блюз.)

 

МАРИНА. Ну, ота пара в автобусі… Ну цілувалися… Бо молоді ж. Бо кохають… А я ж теж… Як казала моя мама: «завжди крутила хлопцям голови».

 

ГОЛОС. Хлопці сварилися, билися, стрибали з мостів, співали серенади під вікнами, обсипали її пороги квітами. А Марині усе було не так. У кожному вона шукала чогось особливого. Та не знаходила… І йшла далі. Коли почала викладати на університеті, стала ще більш популярною. Розквітла, як ото розпускаються бутони тульпанів навесні. Почала закохуватися…

 

МАРИНА. Та того кохання мені вистачало не на довго. Звідкілясь виринав новий залицяльник, який чарував мене більше, і я, без вагань, залишала попереднього, зовсім не переймаючись його розчиненим у кухлі болю серці.

 

ГОЛОС. Колись у неї, до безтями, був закоханий один студент. Пліток довкола було – море. Їй – 27, вона щойно отримала ступінь кандидата, а він – лише вступив на перший курс філологічного. Був невисоким на зріст, худорлявий і непримітний, та став душею жіночого колективу групи. Своїми анекдотами і цікавими розповідями він умів здивувати кожного. Його звали Ігор. Ніхто інший не міг їй так піднести настрою, як Ігор. Його одразу ж зарахували до команди університетських гумористів. А вже на третьому курсі він був «зіркою» університету.

 

МАРИНА. Усі знали, що Ігор любив мене, лише я не хотіла в  це вірити. Кожне його досягнення було присвячене мені – вірші, сцени на фестивалях гумору, танці. Він щодня, потайки, підкидав до моєї сумочку любовні листи. А я їх, не читаючи, – шматувала, і викидала до смітника. Якось, коли за вікном ішов дощ, а на душі було водянисто-сумно, я вирішила відкрити один з конвертів. Пробігла очима згори до низу… А ті рядки пахли ніжністю, відвертістю, кожне слово було просочене любов’ю – любов’ю до мене… Тоді я пошкодувала, що не читала попередніх листів…. Відтоді я читала усі – очікувала на них, немов дитина на приїзд мами, чи на якусь гарнючу цяцьку… Згодом  і сама почала йому відписувати. Так і не помітила, як покохала того юного студента…

 

(Лунає танго.)

 

МАРИНА. Я тоді була впевнена, що варта кращого – гарнішого, розумнішого та багатшого. Хоча куди вже. Ігор був вихідцем з дуже заможної родини, та й за рівнем інтелекту мало хто міг з ним зрівнятися. От щодо зовнішності, то, може, природа  трохи й обділила юнака: орлиний ніс та видовжене обличчя ажніяк не робили його красенем. Правда, навіть це не зменшувало кількість його шанувальниць. Та любив Ігор лише одну мене. І навіть по закінченні університету не припинив бігати за мною як домашній цуцик. І одного разу я піддалася його любовним чарам.

 

ГОЛОС. Після тривалої хвороби, помер її батько. Неабияк тоді підтримав Марину саме Ігор – він завжди був поруч. А вона продовжувала ставитися до нього, немов до близького товариша, й ні на що більше він і не розраховував. А потім Ігор поїхав до Англії, де його доволі вигідно прилаштував рідний дядько. Він давно пригрівав місце для племінника.  Ігор добре володів англійською і був дуже здібним хлопцем, тож дядько без жодних внутрішніх протирічь потягнув родича до себе. Ігор не хотів їхати, бо говорив, що любить Марину, любить рідний Львів – йому тут комфортно, поруч з нею. Але батьки натиснули, і  вибору не залишалося. Істерики матері та твердий кулак батька зробили своє. Це ж вони плекали свого синочка, дбали про його майбутнє. Дядько завдяки своїм зв’язкам про все домовився та подбав, щоб хлопець не мав жодних проблем при переїзді, а тут якісь відмовки. І через що чи кого? Через жінку. Для батьків Ігоря таких перешкод не могло існувати. Тоді Ігор  запропонував Марині поїхати з ним до Англії, але вона відмовила. Тож, поїхав туди один.

 

МАРИНА. Ми навіть не встигли попрощатися, хоча й мали що сказати одне одному. Ігор поїхав з образою в серці: з одного боку, він, мабуть, розумів, що я мала право не бажати їхати до чужої країни, а з іншого боку, якби любила – поїхала б. Тим паче, що його дядько і мене прилаштував би там.

 

ГОЛОС. Чому вона не погодилася – не знав, мабуть, і сам Господь. Вона була впевнена, що не повинна йти ні на які жертви заради чоловіків, не повинна приймати рішення, які викличуть хоча б якийсь дискомфорт. А залишити рідне місто – то вже було дискомфортом. Тож, її життя продовжувало крутити педалі тут, у Львові.

 

МАРИНА. Так роки дарували мені науковий успіх, кар’єрні злети, перемоги, увагу чоловіків, але відбирали молодість…. Коли перейшло за четвертий десяток, то й  чоловіки вже не були такі ласі до мого стану та блиску в очах. Я залишалася самотньою. Потім було декілька невдалих спроб одружитися, та все закінчувалося пусткою і самотністю. Я поверталася у своє крісло-гойдалку, утікаючи до лабіринтів спогадів… І засинала. А прокидалася на рік старшою. Так і за 60 стрілка перекотила.

 

(Лунає телефонний дзвінок.)

 

МАРИНА. Ало. Слухаю вас!

 

ГОЛОС ЗІ СЛУХАВКИ. Тітко Марино, а чого ви оце там сидите? Ходімте на танці!

 

МАРИНА. А хто це говорить?

 

ГОЛОС ЗІ СЛУХАВКИ. Це я, Наталка! Ваша колишня студентка!

 

МАРИНА. Наталка, чи не одна з усіх, хто телефонує щотижня, приходить, коли я хворію. Купує мені ліки, та допомагає по дому. Ще вона часто витягає мене на танці, бо знає, як я їх люблю, особливо танго.

 

ГОЛОС. Здавна, у парку біля університету, вихідними днями влаштовували танці, куди приходили  люди з сивими скронями та досвідом, виміряним роками. І хоча в ногах вже не та сила, Марина не любила пропускати цю забаву. Наталка завжди складала колишній викладачці, яка стала для неї  бабусею та мамою, компанію у прогулянках.

 

МАРИНА. Боюся й говорити. Вона мені, мов дочка, а не племінниця.

 

ГОЛОС. Рідна мати Наталки десь спивался у гаражах та  підвалах, випрошуючи у доньки останні гроші на чарчину. Свого батька Наталка і  в очі ніколи не бачила. Мати нічого не хотіла про нього розповідати, а  Наталка  й звикла до його відсутності у своєму житті. Рідні не признавалися до алкоголічки та її доньки, побоюючись, що й  Наталка  перейме погане від матері.

 

МАРИНА. Наталка знаходила спокій у  моїй квартирі. Я завжди її заспокоювала, частувала  смачними обідами та вечерями. Наталка  добряче прикипіла серцем до мене.

 

ГОЛОС. Коли її рідна мати  померла від алкогольного передозування, дівчина довго себе звинувачувала у тому. Не плакала. Лише пекла її совість, що так і не змогла вберегти матір, не спромоглася змусити її переглянути  життя та змінитися. Марина ж і сама добре знала біль від втрати та самотності.

 

МАРИНА. Та й хто у мене був, окрім Наталки? Родичі пороз’їжджалися по всій країні, навіть не згадуючи один про одного. А хто й  за кордон утік, що й слід за ними простиг. Тож, ніхто не мав такого чарівного впливу на мене, як це  неслухняне добре дівчисько.

 

(Марина кладе слухавку, дивиться на себе у дзеркало, чепуриться).

 

Лунає дзвінок у двері.

До квартири входить Наталка. Бере Марину під руку. Вони обоє виходять.

 

 

 

ЯВА ІІІ.

 

Танцювальний майданчик.

 

Грають блюз.

 

 

ГОЛОС. Осінь віддає холодом та сірою пеленою туманів і дощів, які засівають повітря темними барвами. Тому люди танцюють з парасольками в руках, і на пожовклому листі.

 

(Лунає дещо жвавіша музика.)

 

МАКСИМ (підходить до Марини, вклоняється). Дозвольте Вас запросити?

(Марина погоджується. Танцюють.)

МАКСИМ. Вибачте, я лисий.

МАРИНА. Ну то й нічого. Знати б, як вас звуть?

МАКСИМ. Максим. Пробачте. Коли хвилююся, моя лисина стає наче вимащена домашнім смальцем.

МАРИНА. Та я геть не звернула уваги на вашу лисину. Мені впала в око ваша кумедна краватка, поцяцькована горошком.

ГОЛОС. Не любила вона краваток ніколи, а тим паче таких. Опустила погляд нижче.  Там були солідні черевики, геть запорошені сірою пеленою якогось павутиння. Це вже свідчило по неохайність кавалера. А ще Марина запримітила на правому рукаві  сорочки велетенський будяк. Цікаво, через які городи, поля чи ліси  мчав чоловік, що прихопив з собою отаке багатство. Дідок Марині  не сподобався аніскілечки, із самого початку  і вона вже хотіла відмовити нахабному кавалерові, та Наталка підштовхнула її в бік, ще й хвацько підморгнувши.

ГОЛОС. Марина кружляла у  вальсі під музику дощу. Хоча так любила танго. Танго. Але дідок не знав цього танцю. Довелося підлаштовуватися під тимчасового партнера. У голові Марині почало паморочитися. В очах мерехтіли світлячки, горлом пробігали незрозумілі судоми, віддаючи аж в ніздрі тиснявою та пушистим смородом якоїсь панічної небезпеки.

МАРИНА. Он як граційно витанцьовує ота інша пара. На жінку я не звертаю уваги. Дивлюся лише на чоловіка. Поважний, тільки дуже вже худий та нещасний з вигляду, чоловік, який до болю нагадує  мені Ігоря.

ГОЛОС. Господи! Невже це він?! Тут, в  Україні? Невже через стільки років вони знову зустрілися? Мабуть, та, яку він веде у танці – то його дружина? Ігор завжди любив танці. У студентські роки вони часто танцювали – на вечірках, просто неба біля річки,  у  квартирі. Танцювали лише танго – це був їхній з Мариною танець, коли ніхто інший не міг завадити насолоджуватися близькістю одне до одного.

(Постать Ігоря віддаляється і  розчиняється у  дощовому тумані. Музика стихає. Світло згасає.)

 

ЯВА IV.

Лікарняна палата.

На ліжку лежить Марина, біля неї сидить на стільці, тримаючи її за руку, Наталка. Ближче до вікна нервово переступає з ноги на ногу сивочолий дідок Максим, з яким Марина нещодавно танцювала.

 

МАРИНА. Що зі мною?

НАТАЛКА (Гладить руку Марини). Просто вам треба більше відпочивати. І  частіше танцювати. Надто високий тиск крові у вас, тітко Марино, та ще й стрибає… Треба лікувати. А найкращі ліки – то кохання. Наталка кивнула головою на дідка.

МАРИНА. Наталко….

МАКСИМ Марино, ну правду ж каже Наталка. Ви ж зовсім себе не бережете. Вам треба більше дбати про себе…

МАРИНА Та куди ж вже більше? Я і  так…

МАКСИМ Вам на свіжому повітрі треба бувати по кілька годин на день. А ще краще, знаєте що? Поїхати оздоровитися в гори…Я знаю одне гарне місце…

МАРИНА Це все зайве. Я нікуди не поїду.

НАТАЛКА Ні, ну які ж ви вперті! Людина тут добре хоче зробити, допомогти, а ви…

МАРИНА Наталко…

 

(Незручна пауза. Світло згасає.)

 

ЯВА V.

Салон автомобіля.

Максим за кермом, Марина і Наталка – на задньому сидінні.

(Лунає джазова мелодія.)

 

ГОЛОС. Додому Марина їхала у супроводі Максима – того самого дідка, який після Марининої втрати свідомості, злякався не на жарт, звинувачуючи себе у якихось зайвих рухах під час танцю. Тож, відчуваючи, чи то провину, чи то стмпатію до Марини, Максим наполягав допомогти. Колеса машини шурхотять по вологому асфальту, в салоні лунає мелодія саксофона, яку Марина, здається, слухала б вічно…

(Співає саксофон.)

МАКСИМ (Зазираючи у дзеркало заднього виду). Вам там зручно? Я не занадто швидко їду? Вас там нічого не турбує?

НАТАЛКА (Голосно). Ні! Усе гаразд! (Притишивши голос.)  …Не відганяйте від себе хоч цього чоловіка! Погляньте, який він чемний!

МАРИНА. Ми ж його зовсім не знаємо..?

НАТАЛКА. Та це ж просто гріх – отак собі взяти та й відмовитися від подарунка долі, піднесеного прямісінько тобі під ніс. (Нахиляється ближче до вуха Марини, продовжуючи її переконувати, але слів більше не чутно.)

МАРИНА (Вдає, ніби уважно слухає). …У моїй уяві завжди постає Ігор. (Наталка відсахується, плеще Марину по плечу.)

(Пауза.)

МАРИНА. Згадую, яким він був замолоду. Згадую його поцілунки, дотики та вірші. І свою дівочу дурість, через яку втратила такого чололовіка. А тепер я гризу свої лікті від самотності.

НАТАЛКА (Жартома). Що за тон! Що за сум у ваших словах, коли в авто, зауважте – безкоштовно, їдуть дві такі просунуті дами, як ми?! Та у нас усе іще попереду!

МАРИНА. Якби не ти, руде дівчисько, ти, моя Наталка-веселуха, я б давно з глузду з´їхала і запроторили б мене до будинку, чи то для божевільних, чи то для літніх. Хоча старою я себе сама ще точно не вважаю!

ГОЛОС. Відтоді Максим щодня приїздив до Марини в гості. Привозив різні подарунки, приправляючи їх букетом шалених компліментів. Тільки Марина залишала їх без уваги – чи то надокучили вже їй за стільки років, чи не вмів їх говорити Максим, чи то хотілося їх чути геть від іншого чоловіка. Наталка ж, ледь не навколішки, благала Марину не припиняти спілкування з Максимом.

НАТАЛКА. Ну то й що, що старий, згорблений та сивий! Усе вам не так, тітко… Зате ж любить! Он які подарунки носить…

МАРИНА. Та справа ж не в подарунках. Не хочу я їх. Не вабить мене цей дідок.

ГОЛОС. Але гойдалка самотності та годинник часу, який невгамовно цокотів-дріботів своїми стрілками-ніжками щоразу вперед змушував Марину приховувати внутрішні амбіції та спустошено кивати у відповідь Максимові на його привіти фальшивою взаємністю.

МАРИНА. Щось перемінилося у моїй душі… Я більше не перечитую листів від Ігоря. Спересердя якось узяла і спалила їх, аби не мати змоги більше перечитувати.

ГОЛОС. А потім вона довго сиділа біля каміна самотня. І голосно плакала, перебираючи чорний попіл, що залишився на місці зотлілих рядків її колишнього кохання.

(Лунають останні акорди танго.Світло згасає.)

 

ЧАСТИНА ДРУГА

ЯВА І.

Кімната Марини.

У темряві ледь синіє вікно. За вікном – дощ.

 

ГОЛОС. Збіг ще один рік. У житті нічого не змінилося. Максим продовжував іноді приїздити в гості до Марини, пропонував вийти за нього заміж. Марина все зважувала. Літо було дощовим як ніколи. Дощило-мокрило мало не щодня. Марина любила спостерігати за танцем води за вікном. Вона подумки цілувала теплі краплі, які текли потічками-шнурівками донизу, залишаючи тоненькі стежинки-сліди.

НАТАЛКА. Тітко Марино, тітко Марино!!!

ГОЛОС. Наталка мала окремі ключі від Марининої кварити і бувало, щоб повідомити якусь новину, чи пересвідчитися, чи та ще жива, просто відчиняла двері своїм ключем і, спотикаючись об пороги, бігла до Марини.

НАТАЛКА (Лементує, трусячи Марину з усієї сили). Тітко Марино! Тітко Марино!! Ну прокиньтеся вже!!!

МАРИНА (Прокидаючись). Та не сплю я… Не лякай мене так!  Що трапилося? Чи хтось помер?

НАТАЛКА (Хвилюючись).  На щастя, ні. Ось, подивіться. (Кладе Марині на її, вкриті ворсистим пледом, коліна якусь книгу).

МАРИНА (Здивовано). Що це?..

НАТАЛКА. Книга. Кажуть, що попит на неї просто зашкалює. Розкуповують, хто може. На роботі  у нас усі читають. І я собі взяла. А коли відкрила першу ж сторінку, то… (Наталка вмовкає, тицнувши пальчиком у розкриту книжку.) Далі самі дивіться. А я піду собі.

(Наталка швидко виходить.)

ГОЛОС. Наступні декілька годин, аж до опівночі, Марина читала. Неодноразово дзвонив телефон, та хтось стукав у двері. Приїздив Максим, вигукуючи шось за вікном. Тільки Марина не чула нікого. Читала і змінювалася, мов та погода за вікном. В очах її палахкотіли вогнисті сльози, зігріваючи усе зсередини теплими спогадами…

МАРИНА. Читаючи ці рядки, я впізнаю ті обставини, ті пригоди, тих себе та Ігоря…

ГОЛОС. Вони трималися за руки, і він довго-довго дивився на неї, виціловуючи очима кожну ниточку її личка. У книзі були  опубліковані усі листи, написані колись нею до Ігоря. Ця книга була про них… На мить жінці здалося, ніби її роздягли, оголили перед усім світом… Адже це були її інтимні листи, адресовані одному-єдиному чоловікові. І ніхто більше не мав права їх читати. Марина досі не могла втямити, чому Ігор опублікував їх – усі до одного, не викресливши жодного рядка. Марина ж бо дуже добре знала вдачу Ігоря. Він завжди вберігав своє особисте від чужих очей.

МАРИНА. На обкладинці вказано не його прізвище. Тут виблискує ім’я геть іншого автора. Я мушу довідатися і розібратися, чому мої листи стали частиною цієї книги, писаної чи то Ігорем, чи то не Ігорем.

ГОЛОС. У деяких розділах Марина впізнала його власний творчий почерк, а деякі були далекі від його стилю письма. Наче написані зовсім іншою людиною. Та хто інший міг це все опублікувати без дозволу автора?

МАРИНА. Ігор, мабуть, точно одружений і  живе щасливо. Якщо лише тоді, у  парку, це був не він?

ГОЛОС. Марина уже нічого не розуміла. Та її серце відчувало щось лихе. А  допитливість підштовхувала її на рішучі кроки.

 

ЯВА ІІ.

Кімната Марини.

Денна пора. Біля Марини – Наталка.

 

НАТАЛКА. І куди ви оце поїдете? Та ще з вашим то тиском?! От же я дурепа, що принесла вам ту книгу. Цей Ігор вам жити не дає. Забудьте ви вже його нарешті!

МАРИНА (Прикладаючи руки до грудей). Наталю, ну от чого тобі гніватися? Не можу ж я отак… От відчуваю усім своїм єством…

НАТАЛКА. І де ви його шукатимете? Може, він тепер вже у Німеччині?

МАРИНА. Ні, я думаю, що він перебуває в Україні. Гадаю, треба їхати до столиці –  там видано книгу. Знайду видавництво, а там і сліди самого автора..

НАТАЛКА. То ви вирішили погратися у детектива?.. Тоді й я поїду з вами! Жодних “сама” й чути не хочу. Пакуймо валізи. Лише зателефоную наперед друзям до Києва – щоб зупинитися  у них тимчасово.

 

ЯВА ІІІ.

Купе міжміського пасажирського потяга.

Марина з Наталкою сидять одна навпроти одної.

 

МАРИНА. Цей потяг так звитяжно пахкотить і стогне, свищить і клекоче на коліях. Щось усе це занадто галасно.

НАТАЛКА. А мені здається, з нього зараз повипадають останні заклепки. Просто тобі якась музейна річ, а не потяг. Та ще й запах оцієї службової білизни…

МАРИНА. А я вже й не помічаю зайвих деталей. Хочеться чимскоріш дістатися мети.

НАТАЛКА. Переваги віку…

ГОЛОС. Обидві жінки думали. Кожна – про  своє. Марина уявляла зустріч з Ігорем, нервувала, бентежилася. А Наталка захоплювалася Марининою мужністю та вмінням любити, берегти цю любов і не зраджувати їй. Вона щиро бажала тітці, яка стала їй і мамою, і другом, і вчителькою, лише щастя. Знала усю історію її непростого пристрасного життя, любила з дитинства вислуховувати ночами розповіді про  романи молодості своєї тітки; плескала в долоні від захвату, після чого просила розповідати ще.

МАРИНА. Я усе думаю про Ігоря, Наталю.

НАТАЛКА. Зрозуміло.

МАРИНА. Ти хоч і знаєш про нашу з Ігорем історію, та все одно нічого тобі не зрозуміло, дитино. Вибач.

НАТАЛКА. Чого ж? Для мене це теж наука.

МАРИНА. От я й наказую тобі: не повторюй моїх помилок. Обіцяй не відпускати свого щастя, як зустрінеш його, гаразд?

ГОЛОС.  І Наталка слухала про такі прості й водночас такі складні речі під стукіт квадратного кореня у формулі сталевого залізничного кола, привідкривши свій тендітний ротик та широко розплющивши  стиглі абрикоски-оченята. Її серце розуміло, що у всій історії життя її тітки щось сталося надобре. Щастя вже відбулося. Чи ще має відбутися. Важливо не пропустити його, не втратити. Бо у нього на футболці ж не буде попереджувального напису: «Це я! Твоє Щастя!». Чи, як вони там зараз пишуть: “It’s Me! Your Happiness!”

 

ЯВА IV.

Офіс видавництва.

Марину та Наталку приймає директор видавництва.

 

ГОЛОС. У Києві Марина з Наталкою легко віднайшли видавництво. Там їх прийняли гостинно та з усмішкою. Наталку по телефону представили як журналіста одного з впливових українських видань, і під виглядом взяти інтерв’ю вона побігла зі своєю, нібито помічницею, Мариною до видавництва Н. П.

МАРИНА (Невдоволено шепче, смикаючи Наталку за рукав). Ну ти геть розум втратила! А що як від вимагатиме потім номер видання з оцим  інтерв’ю?

НАТАЛКА. Ну ви, їй-богу, тітко… Та що ви так хвилюєтеся? Усе буде гаразд. Едік  владнає.

ГОЛОС. Едік був знаною в інформаційному просторі постаттю. Він шаленів від цієї дикої Наталки-пострибухи, і був готовий на все заради неї. І посвідчення видавав, і інтерв’ю міг де завгодно замовити, надрукувати, і всі її витівки вдовольнити. Крутила ним Наталка, як віником по хаті. Може, десь у глибині душі й любила. Та лише у глибокій глибині.

МАРИНА. Чи ти, бува, не закохана у нього, дитино?

НАТАЛКА. Я раніше теж так думала, цьоцю. Навіть заміж кортіло. А тепер, з висоти свого досвіду, відчуваю, що у мої  25 мені ще рано про таке думати. Нехай Едік набереться терпіння і зачекає. А там, може, щось і зашелестить у моєму серці.

ДИРЕКТОР. Отож, ви отримали відповіді на усі ваші запитання. Навіть маєте адресу нашого славного автора.

НАТАЛКА. Дякуємо вам щиро, і за інтерв’ю, і за додаткову інформацію. Ми, відтепер, ваші боржниці.

ДИРЕКТОР (Трохи знервовано). Тільки ж не кажіть нікому, що то я дав, Я не маю такого права. Закон про особисту інформацію. І все таке… Якби лише не прохання Едуарда Миколайовича… І ви ж – журналістки з такого знаного видання… то …Ну, ви самі розумієте…

НАТАЛКА (Улесливо усміхаючись). Будьте певні, усе це залишиться у таємниці. Лише між нами!

ГОЛОС. Інколи Марина впізнавала у Наталці себе, з усіма своїми жіночими вихватками. Хитренька лисиця вміла переконати, та не залишити ані краплі сумнівів у чоловічих головах. Хвилювалася лишень Марина, щоб дурниць таких, як вона колись у своєму минулому, її племінниця не наробила…

 

ЯВА V.

Веранда приватному будинку в передмісті столиці.

Марину з Наталкою зустрічає гарний юнак. Такий гарний, що й закохатися одразу можна, і розчахнутися у цьому коханні навічно.

 

ЮНАК. Ви до кого? Вітаю вас…

НАТАЛКА. Доброго дня. Нам потрібен Ірко Буньковський. Ми журналісти видання…

ЮНАК. Проходьте, прошу. Сідайте. Пригощайтесь гербатою. Ось тут – смаколики, фрукти. Мене звуть Сашко.

САШКО (До Марини). Я упізнав вас одразу. Я знав, що ви приїдете. Правда, не думав, що так швидко.

МАРИНА (Здивовано переглянувшись з Наталкою). Хіба вам щось про мене відомо?

САШКО. Ви не дивуйтеся. Я – Олександр, син Ігоря. Того самого, вашого Ігоря. Коли померла мама, ми вирішили повернутися до України. Ми тут уже вісім років. Тато давно цього хотів, але мамі на той час краще було лікуватися в Лондоні. А я люблю Київ. Хоча, зізнаюся, Львів-більше. Ми часто туди їздимо з татком. І знаєте навіщо?   Щоб потанцювати.

НАТАЛКА. Ви теж танцюєте?

САШКО. Ні, я не танцюю. Та й тато приховував від нас справжню мету своїх попередніх відвідин України. Про неї я дізнався лише цього літа. А перед тим, щоразу, батько вигадував якісь робочі візити. І поки я сновигав львівськими вуличками у пошуках нових вражень, він біг до парку, де організовували танці. Можете собі уявити! Чи тих танців у столиці немає? Ні, йому кортіло до Львова. Я знав, що він навчався у цьому місті, і думав, що цей парк – то якісь його спогади молодості. Й не помилився. Адже він приїздив туди, аби зустріти вас, Марино. Тільки він не танцював. Лише підходив до дерев, ставав і дивився. Дивився на вас.  Не підходив. Це він згодом розповідав мені. І лише останнього разу, як ми приїздили, пустився в танок з якоюсь жіночкою.

НАТАЛКА. Тю… Так вам тоді не марилося, тітко… (Звертається до юнака) А чого ж він до Марини не підійшов?

САШКО. Зачекайте. Не все й одразу. У Києві я почав зауважувати, що батько хмурніє з кожним днем усе більше й більше. Я думав, що він мами ніяк забути не може. Але причина була в іншому. Він  щодня закривався у кабінеті та й просиджував там упродовж кількох годин.

НАТАЛКА. Це б мало вас стривожити?

САШКО. Якось, коли батька не було вдома, я пробрався у його кабінет і, немов злодій, усе обнишпорив. На щастя для мене, того дня він забув замкнути шуфлядку на ключ. Там я знайшов листи, безліч  листів та фотокарток. На світлинах були ви, Марино.

МАРИНА. На знімках я мала бути молодою?

САШКО. Але ж ви, й анітрохи, не змінилися…

НАТАЛКА. І що ж то були за листи?

САШКО. А листи були від вас… Від Марини. Я, вочевидь, не мав права їх читати,  але прочитав. Ще там було безліч листів від тата, адресованих вам. Він писав їх щодня… Та не відправляв.

МАРИНА. І що ж трапилося потім?

САШКО. А потім трапилося лихо. Того ж самого дня, як я прочитав ці листи, таткова машина врізалася у вантажівку. Травма головного мозку виявилася надто сильною, також кілька переломів… Лікарі ледве вивели його зі стану коми.

МАРИНА. Чи він живий?!!

САШКО. Живий. Втім, втрата пам’яті залишилася. Він часом мене впізнає. Бурчить, галасує, кричить. Траплялося, викликав кілька разів поліцію, заявляючи, що якийсь незнайомий злодій вламався до  його дому.

НАТАЛКА. І так, відтоді… завжди?..

САШКО. Інколи  пригадує мене: підійде, поплескає по плечу та обніме. Знаєте, коли тобі лише 21… Так важко жити без матері, та з батьком, якого не можеш називати татом, бо він гнівається від цього. До Львова, усе ж, його постійно тягне. І я його відвожу туди.

НАТАЛКА. …І він стоїть там біля дерева…

МАРИНА (Зі сльозами у голосі). І танцює… Я бачила його…

(Марина плаче.)

САШКО. Але все менше упізнає. Тільки листи читає. Втім, не пише більше. Лікарі дають невтішні прогнози. Я вже й до Лондона  його возив. Але йому дедалі стає усе гірше. Він хоче повернутися до України.  Тому я й вирішив видати цю книгу. Я вважав, що ваша історія  є вкрай цікавою. Я звів до купи усі таткові записи, ваші листи… і, вибачте, дофантазував трохи сам. Питати татової згоди я не зміг, адже він і так вже нічого не пам’ятав. Тому… пробачте, що ось так.., таким способом я хотів вас відшукати.

МАРИНА. А ім´я ж на ній чуже?

САШКО. Книгу я підписав псевдонімом, який татко використовував, друкуючи вірші, у Німеччині. Та я й подумати не міг, що книга стане такою популярною. Що всі захочуть поспілкуватися з автором. Я ж лише мав на меті відшукати вас… І все.

МАРИНА. Ми не знаємо, які з наших вчинків є дрібними й буденними, а які приведуть нас до слави.

САШКО. І от  ви приїхали. Тато все життя любив саме вас. Не маму. Мені якось прикро навіть. Вони так часто сварилися. Були такими різними. Принаймні мені так здавалося.

МАРИНА. Ну, що ви! Не треба так про власну маму!

САШКО. Вибачте. Та це правда. Чи не щодня вони сперечалися з приводу дріб’язкових побутових речей, та ніхто не хотів йти на компроміс. Я забивався в куток кімнати, закриваючи вуха руками, аби не чути, як плаче мама, клянучи той день, коли вийшла заміж за тата. В якийсь момент мама почала підозрювати тата у зраді…

НАТАЛКА (сплескує в долоні, ойкнувши) Боже! Ну невже все так серйозно?!

САШКО Мама вистежувала тата поза будинком, підслуховувала телефонні розмови, порпалася в його кишенях, оглядала сорочки в пошуках губної помади. Та не знаходила нічого. Він не мав нікого – носив у грудях відданість вам, Марино… Хоча, що я, малий, міг тоді ще розуміти… Тепер розумію, що він любив вас. Лише вас. Не знаю, чому він ще при пам’яті вас не знайшов.

МАРИНА. І я не знаю…

САШКО. Боявся, чогось, мабуть… Може, боявся, що ви йому відмовите?

МАРИНА. Та я б не відмовила!

НАТАЛКА. Чи ви впевнені, цьоцю..?

МАРИНА (Подумавши). І це теж правда, дітки… По-усякому могло скластися.

САШКО. Він геть скромний. І боїться відмов… Не знаю. Протягом останніх днів таткові погіршало. Його забрали до лікарні. Я навідуюся до нього щодня, приношу гостинці. Та він геть припинив мене впізнавати – навіть на хвилинку. Лікарі кажуть, що в його випадку один на тисячу повертається до повного відновлення пам’яті. Має відбутися диво. Якийсь яскравий спалах чогось, споминів, подій…

(Юнак перериває власну розповідь, вибігає з веранди.)

МАРИНА. Як тут у них тихо… Яка дивовижна тиша панує у цьому будинку…

(Тиша. Пауза.)

(Повертається юнак, з червоними заплаканами очима.)

САШКО. Даруйте… Нині я ще не був у тата. Може поїдете зі мною до нього?

ГОЛОС. Марина поїхала до лікарні сама. Так вона захотіла. Без свідків та зайвих очей. Наталка залишилася втішати Сашка вдома, адже чудово розуміла його біль. Вона ж бо взагалі ніколи не мала тата. Зі  щирої оповіді Сашка вона зрозуміла, як це добре мати свого рідного батька. Їм було приємно ділитися власним досвідом одне з одним.

 

ЯВА VI.

Лікарня.

Марина стоїть перед дверима палати, ніяк не наважуючись зайти всередину. Довго вагається. Підшукує слова, які вимовить при зустрічі.

 

(До неї, одягнений у лікарняну піжаму, коридором наближається Ігор.)

ІГОР (Відстороненим тоном, ніби перебуваючи під дією заспокійливих ліків). Ви до когось прийшли? Чи ви тут когось шукаєте?..

(Марина рвучко обертається на голос, струснувши з себе хвилювання.  Худий, немов бадилина, з запалими мішками під очима та вкрай утомленим, блідим обличчям, Ігор дивиться на Марину. Якось дивно. З цікавістю та допитливістю.)

МАРИНА. …У тебе в очах пусто…

ІГОР. Не розумію вас.

МАРИНА. Невже у тебе не виникло жодного спогаду?

ІГОР. Що?

МАРИНА. Ігоре, чи ти не впізнаєш мене? Це ж я – Марина.

ІГОР (Наспівує). «Марина, Марина, Марина! Марина, Марина, Марина!…» Танець такий був – твіст. Ми танцювали його під цю італійську пісню. Але не довго, так, щоб викладачі не помітили. Бо потім проблем не оберешся. На комсомольських зборах пісочитимуть за буржуазні танці-вихилянці…

МАРИНА. І я ж там була з тобою. Згадай?!

ІГОР. Марина – це таке щось морське… Не знаю. На флоті я не служив. Не взяли. Приписали до артилерії. (Хтось здаля стукає ложкою по каструлі.) О! Обід! Діставайте свою ложку та тарілку, пані!

(Налякана, розчарована та пригнічена Марина виходить з лікарні.)

 

ЯВА VII.

ГОЛОС. Сашко вблагав її залишитися ще на кілька днів, погостювати, аби оглянути столицю. Також і Наталка наполягала – видно, припав їй до вподоби цей хлопчина. Такий юний ще, а водночас уже такий дорослий. На дзвінки Едуарда Наталка більше не хотіла відповідати. Уся її увага була прикута до інтелігентного Сашка. У неї очі навіть стали іншими. Вона почала змінюватися не по днях. Стала спокійнішою та ніжнішою. У колишній юній пострибушці, своїй племінниці, Марина почала помічати жіночність та стриманість.  Тож, Марина погодилася залишитися.

 

Квартира Сашка.

Марина наводить лад. Входять Сашко та Ігор.

 

САШКО. Добридень! Ось я привіз додому тата. Привітайся, тату.

ІГОР. З ким?

САШКО. Це Марина. Вона залишилася пожити у нас, щоб пробудити твою пам’ять.

ІГОР. Яку пам´ять? Я все пам´ятаю. Хіба за мною якісь приховані злочини?

МАРИНА. Та ні, Ігоре, жодних злочинів…

ІГОР. Тоді чому ви звертаєтесь до мене на «ти»? Хіба ми знайомі? (Звертаючись до Сашка) Та й ви, шановний, поводитесь тут, неначе вдома! Ви, особисто – хто такий?!

МАРИНА. Заспокойся, Ігоре. Ось, сядь до свого улюбленого крісла.

ІГОР (Вибухає). Це не моє крісло! Я взагалі не знаю, куди ви мене привели! Де я?!

САШКО. А ось тут твій телевізор. Поглянь.

ІГОР. Га? Так, телевізор мій. Я полюбляю його дивитися.

САШКО. Ну, то й сідай. Ось аналітики розповідають про зовнішню політику.

ІГОР. А що там, у світі?

САШКО. Стабільності не вистачає…

ІГОР. Звичайно. Світ вже давно здилеманів.

МАРИНА (Подає Ігореві філіжанку кави). А ось твоя улюблена кава, Ігоре. Питимеш?

ІГОР. Так. Дякую. Каву я люблю. Ти диви! Та це ж моя улюблена чашка!

МАРИНА. Чудово. Отак ми й принесемо дещицю стабільності у цей світ.

САШКО (Заглядаючи в очі Ігоря). І пробудимо його… Ні, не пробудимо. Вочевидь, іще рано.

ІГОР. Гаразд. Усе. Не заважайте слухати. Дивні ви якісь люди. І поводитесь якось дивно, і розмовляєте… Та небезпеки я від вас не відчуваю.

МАРИНА. Бо небезпеки немає. Є лише любов.

(Марина з Сашком виходять на авансцену.)

МАРИНА. Шкода… Хвилини просвітлення, які траплялися у нього, десь-колись, ще декілька місяців тому, більше не повторюються.

САШКО. Мені так важко щодня усе розпочинати знову. Розповідаю йому про його власне життя, а він і слухати не хоче. А телевізорові вірить, немов мала дитина.

МАРИНА. Він живе у якійсь своїй, вигаданій реальності, дзеркалом якої і є той телевізор.

САШКО. Дивно, що комп´ютер його так не приваблює.

МАРИНА. На все існують свої ліки. Та, щоб вони подіяли, потрібен час. (Пауза.) Поглянь на нього – він ніби заснув?

САШКО. Так. Заснув. І спить немов дитина. Не хропе.

(На цьому слові вони обоє усміхнулися, незрозуміло чому.)

Затемнення.

 

ЯВА VIII.

Марина розмовляє з Наталкою.

 

МАРИНА (На межі гніву). Я поїду геть звідси. Не можу я так більше. Я чужа йому. І йому важко, бо він нервує, коли бачить мене. Я більше так не можу!!!

НАТАЛКА (Зніяковіло). А я… Я залишуся тут…

МАРИНА. Закохалася?

НАТАЛКА (На межі ніжності). Мамо…

ГОЛОС. Наталка уперше назвала Марину мамою. Хоча мріяла вже давно це зробити. Усе чогось боялася. А нині це слово, якось неконтрольовано, майже самотужки, вихопилося у неї.

НАТАЛКА  (Обійнявши Марину.) А я приїжджатиму до вас… Щотижня. Тут Сашко мені вже й роботу підшукав. Зізнаюся, мені добре з ним, як ні з ким іншим. Але я хвилююся, як же ж як ви там будете – без мене?…

МАРИНА А я не пропаду. У мене є моя гойдалка. (Пауза.) А ти залишайся і не відпускай його! Не віддавай нікому! Щоб не трапилося, як ото колись у мене…

НАТАЛКА. Він такий… Такий..!

МАРИНА. Як його батько колись. Я знаю! Дівчинко моя, я люблю тебе. І бажаю вам щастя.

ГОЛОС. Вони ще раз обійнялися і Марина чмокнула Наталку в щічку, залишивши  на ній слід від своєї, бузкового кольору, помади.

 

ЯВА IX.

ГОЛОС. У Львові  усе повернулося на свої місця. Знову робота, знову простора квартира, яка блимала пусткою.

 

Марина у власній кімнаті.

Сидить у кріслі-гойдалці. Лунає телефонний дзвінок.

 

МАРИНА. Ало? Хто це? Максим? Ми ж з вами попрощалися. Що? Повторіть ще раз, що саме ви зрозуміли? Ага… Наші стосунки не мають перспектив розвитку. Тепер ви зрозуміли? Я ж вам про це й торочила усі попередні дні! …Я для вас велика втрата. Розумію. Вам важко буде з цим змиритися? А варто! Раджу вам утихомиритися. І про все забути. До побачення! (Кладе слухавку.Вигукує сама до себе.) Утихомирся вже нарешті!

МАРИНА. Не можу я бути ні з ким іншим, окрім Ігоря. Перечитую книгу, заглиблюючись у свою гойдалку, і плачу. От, просто хоч плач! Отак! І все!

ГОЛОС. Наталка телефонувала до Марини часто, заповнюючи розмови веселим сміхом та довгими розповідями про те, як сильно її любить Сашко, і що вона ні з ким ще не почувалася такою щасливою. Ось лише приїздила Наталка до Львова не так часто, як  обіцяла – зайнятість на місці праці дозволяла ледве раз на місяць вириватися. Та й то – не регулярно.

Повідомляла, що Ігореві, на жаль, краще не ставало. Марина втратила усі надії, які ще жевріли десь у шкатулках її душі, на його одужання.

 

ЯВА X.

Літо. Яскравий день. Святково одягнена Марина.

 

ГОЛОС. Це літо було сонячним і спекотним – такого  Марина ще не пригадувала. Пахло липою. Спекотна заграва чіплялася довколишніх вулиць, обпалюючи асфальти смолоскипами гарячого тепла. Марині не сиділося вдома. Потягло до парку. Нині там танцювали.

МАРИНА. І чого це я знову йду до того парку? Наче ж уже так давно не ходила на танці, що могла б і відвикнути. Уже й з памяті мені зійшов той день, коли востаннє була тут.

ГОЛОС. Сьогодні Марина не хотіла танцювати. Просто прийшла подивитися, як інші вирують та тріпотять метеликами. Милували око пари, та звук живого саксофона. А поміж зеленими пасмами лип виднілися чорні кучері та знайома худорлява постать.

МАРИНА (Збентежено). Ігор…

ГОЛОС. Ігор стояв і дивився  на неї. Розглядав і вдивлявся. По його обличчю було помітно, як весь його організм напружував пам’ять. І це завдавало йому чималого болю. Марина не витримала і підійшла до чоловіка.

МАРИНА. Може, потанцюємо?

ІГОР (Вдячно приймаючи її пропозицію). А як вас звуть?

МАРИНА. Марина…

(Танцюють під музику.)

ІГОР (Майже співає, не відводячи погляду від її уст). Марина…

ГОЛОС. І лунала тоді мелодія Оскара Строка «Місячна рапсодія». Як і колись, раніше. Під її  супровід вони кожними наступними вихідними танцювали. Всі оточуючі аплодували лише їм. То була мелодія, яка познайомила їх зимового морозного вечора на одній з дискотек для студентів. Марина тоді була одягнута у все біле – як  Білосніжка. Легка, ніжна, й така сексуальна, що одразу привертала до себе увагу всіх чоловіків. Ігор, перед цим завжди скромний, ледь не боязкий, того дня практично вихопив її з рук кремезного, значно старшого за себе, хлопця, і закрутив у танго. Він сам не впізнавав тоді себе: ця дівчина запаморочила йому голову і  пробудила у ньому нотки мужності та рішучості, яких ніколи раніше за собою сам Ігор не зауважував. З того танцю пристрасті, інтимності та близькості, багато років тому, все й  розпочалося…

ІГОР. Марина?

МАРИНА. Що, коханий?

ІГОР. Марина?

МАРИНА. Так, любий. Твої очі якось дивно змінилися. Ніби ти щойно прокинувся, і бачиш мене вперше.

ІГОР (Пломеніючи любов’ю). Саме так, кохана. Як колись… Я пригадав тебе. І усе в нас, як уперше.

МАРИНА. Це щастя.

ІГОР (Міцно обіймаючи Марину). Маринко… Малинко…

МАРИНА. Я.

ІГОР. Ні, це я!

МАРИНА. Що ти, любий? Що?

ІГОР. Я знайшов тебе…

ГОЛОС. Малинка! Тільки Ігор мав право так називати її за студентських років, і всі вірші підписував: «Любій Малинці»… Марина плакала та сміялася. Вона не знала, як надовго вистачить пам’яті Ігоря, скільки часу їм обом відміряно. Та це були найкращі хвилини їхнього спільного життя – нехай і лічені, але наймиліші та найдорогоцінніші.

МАРИНА. Після цього я наперед готова чути твоє агресивне галасування і спалахи невдоволення. Моє щастя, то просто бути біля тебе… Мовчати, і споглядати. Відтепер я чітко зрозуміла свою місію. Мені відкрився подальший сенс усього мого життя. Я чекатиму. І якогось дня знову трапиться те, що лікарі називають дивом. Ігоре, ти неодмінно усе пригадаєш. Підбадьорливо ляснеш сина по плечу, підморгувши йому по-батьківськи. Поведеш очима на Наталку, так щоб Ігор бачив, підбадьорюючи: мовляв, вибір ти зробив хороший, сину. Потім помчиш до саду, де сидить твоя Малинка, у  порепаній, побитій часом, улюбленій гойдалці, у якій звикла писати листи – листи до тебе. Підійдеш, обнімеш мене за плечі та поцілуєш. За кілька хвилин, після легкої розмови, пустишся зі мною у танго. А поміж нами, спираючись на наші два щирі та добрі серця, танцюватиме сама Любов.

ЗАВІСА.

ЯВА XI.

На авансцену виходить літній чоловік у довгому плащі, капелюсі, з собачкою.

 

ГОЛОС. Це я розповідав вам цю історію. Хто я такий? Та я просто ще один хлопець із минулого життя Марини, якого вона не помітила і не запам´ятала… Мешкаю тут, неподалік. (Коротка пауза.) Я був здавна закоханий у неї. Та це вже – цілком інша історія.

КІНЕЦЬ.

 

10.12.2017 р.

 

oksana shchyrba

Оксана Щирба, сучасний український драматург

 

Volodymyr Serdiuk

Володимир Сердюк, сучасний український драматург

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: