dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 03 Чер 2015, і віднесено до драматургія, п'єси, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

Сучасний український драматург Сергій Щученко представляє “Придурки-3”

Насправді весь світ складається з придурків“,
стверджував Чак Паланік.

I Сергій Щученко не знущається з людей. Він підставляє до їхніх облич дзеркало.

ПРИДУРКИ 3 – колекцiя маленьких п`єс.

 

Jerks 3

придурки3

ПУСТУНКА

Діючі особи:

ВЕРОНІКА
ХУЛІО
ПЕДРО
ГОЛОС

1.

Порожній простір. Втім, не зовсім порожній. У двох протилежних сторонах знаходяться стільці. По одному стільцю з кожного боку. Спалахує освітлення – немов прожектор висвічує певну ділянку. З’являється Вероніка – симпатична, акуратна, гармонійна, але від цього ще більш еротична.

В Е Р О Н І К А. Здрастуйте шановні! Здрастуйте багатогранні та цікаві! Здрастуйте пані та панове! Сьогодні – зараз – вам пощастило. Бо ви присутні на унікальній дії, яка ось-ось почнеться і невідомо, чим закінчиться. Як ви вже здогадуєтеся, це – поєдинок. Спаринг. Бой. Бійка. Розбирання. Мочилово… При цьому суперникам, які представляють тут кожен свою, так би мовити, сторону, дозволено все. Крім зброї. Бо нас каліки і трупи не цікавлять. Нас цікавить видовище. А оскільки протиборчі сторони можуть діставати один одного довго, нудно, банально й тупо, ми вирішили видалити все, що не цікаво. Тому ніякої тривалості. Ніяких нудних теревенів і порожніх лекцій. Тільки дія. Руками, ногами, головами, мовами, вухами і хоч дупами. Головне, щоб нам було за що хворіти, та кому аплодувати. Тобто, реальним, живим і енергійним представникам тих сил, які нам з вами – ТУТ – по барабану. Але НЕ ТУТ вони дістають кожного… І головне – переможця цього спарингу очікує приз!

З різних сторін з’являються Хуліо та Педро. Одягнені – як завгодно. Хоч офіційно, хоч спортивно, хоч повністю оголені. Два променя прожекторів акцентуються на них. Суперники обертаються до глядачів та вітають їх – помахами рук, повітряними поцілунками, криками, мімічними позами, жестикулярними факами… Вероніка аплодує. Можливо, суперники також аплодують їй.

В Е Р О Н І К А. Отже, ось вони. Ліворуч – Хуліо. Праворуч – Педро. Прийдіть!

Вероніка переміщається на задній план. Звучить гонг. Хуліо і Педро повертаються один до одного і починають сходитися. Зійшовшись, зупиняються. Педро простягає Хуліо руку.

П Е Д Р О. Здрастуйте.
Х У Л І О. (демонстративно складывает свои руки у себя на груди). До свиданья. Потому как сразу предлагаю сдаться, и без публичного позора, тихо удалиться прочь. Обо мне не беспокойся.
П Е Д Р О. (прибирає свою руку) Чому?
Х У Л І О. Потому. Я не намерен ни объяснять свои действия тому, кто их не догоняет, ни использовать свои навыки для того, чтобы этого недогоняйку унесли вперёд ногами. Я просто шагаю. Сам. Вперед. Не смотря ни на какие будяки под ногами.
П Е Д Р О. Навіщо?
Х У Л І О. Что – навіщо?
П Е Д Р О. Навіщо крокуєш, а не трясешься на віслюку, не летиш, як дефективний снаряд, не пливеш, як замаскована жаба, або не повзеш, як черв’як-ніндзя? Навіщо?
Х У Л І О. Так. Ты мне тут не втирай. Зачем я что-то делаю – это знаю только я. Другим это не нужно.
П Е Д Р О. Навіть твоїм братам?
Х У Л І О. Каким братьям?
П Е Д Р О. Твоїм. Ну, тим, які відправили тебе сюди.
Х У Л І О. Меня никто никуда не отправлял. Я всё делаю сам.
П Е Д Р О. Навіть борщ?
Х У Л І О. Блин, какой борщ?
П Е Д Р О. Звичайний. Народний. Можна червоний, можна зелений, можна сіро-буро-малиновий, а можна ще й з пампушками. Пампушки ти також робиш? Які? Як?
Х У Л І О. Ты что – в рыло хочешь? Так я это устрою. Один звонок, и ты моментально получишь в рыло. Со всех сторон.
П Е Д Р О. Дзвінок? З усіх боків? Це ти не сам. Хоча, якщо твою колиску качали онаністи, то можеш і сам. Качали?
Х У Л І О.. Слушай, ты, абориген, еще один тупой вопрос – и твоя сторона тебя забудет. Даже памятник неизвестному Педро не поставит. Даже твои дети – если они у тебя есть – перестанут называть себя Педровичами.
П Е Д Р О. Чому?
Х У Л І О. Им стыдно будет, тупица.
П Е Д Р О. А-а-а… Ну, що ж, нехай буде соромно. Вони з цим впораються. Вони з усім впораються. А не осилять нічого тільки тоді, коли вони стануть Хуліовичами. Бо жодна нормальна людина не може бути Хуліовичем. І зовсім не тому, що йому буде соромно. А тому, що всім – ВСІМ – буде смішно. Майже так, як мені вже зараз.
Х У Л І О. А тебе смешно?
П Е Д Р О. Так.
Х У Л І О. Сильно смешно?
П Е Д Р О. Ну, не знаю. Камеді-клаб вже усцявся від сміху, а я ще тримаюся. Виходить, що не сильно. Навіть трохи сумно…
Х У Л І О. А мне не грустно. Даже оттого, что придётся сломать тебе ногу. Или обе.
П Е Д Р О. Навіщо?
Х У Л ІО. Чтобы тебя унесли. Ты же не хочешь уйти сам. Значит, ноги тебе не нужны…

І Хуліо раптом лупить своєю ногою по нозі Педро. АЛЕ. Педро – виявляється – все бачить, і на все реагує. Тому свою ногу (по якій лупить Хуліо) він просто підіймає, згибаючи в коліні. І одночасно штовхає – від себе – Хуліо, який опинився в цей момент на одній нозі. І виходить забавний парадокс – якусь мить обидва суперники знаходяться – кожен – на одній нозі. АЛЕ. Педро це прекрасно усвідомлює, а Хуліо на це не звертає уваги. В результаті Педро спокійно повертається в двоногу позицію, а Хуліо тупо втрачає рівновагу і гепається м’якою точкою на підлогу. Вероніка миттєво реагує – аплодує. Хуліо тут же намагається підвестися, але Педро – своїм кулаком по його голові – анігілює цю спробу. І Хуліо знову опиняється на підлозі. Вероніка аплодує. Хуліо нічого не залишається , як оцінювати ситуацію, знаходячись на підлозі. І він швидко знаходить спосіб відсторониться від Педро – рачки відбігає в сторону. Тут вже не витримує і Педро – він також аплодує. Хуліо схоплюється та – ніби так все й має бути – вклоняється глядачам. Педро сміється. Вероніка теакож починає сміятися, але встигає схаменутися, та вибігає вперед. А поки вона забирає у суперників дещицю часу, ті розминаються. Кожен по-своєму.

2.

В Е Р О Н І К А. Шановні! Поки ті, хто спостерігає трансляцію, гризуть рекламну паузу, я нагадаю вам про головне. Хоча, можливо, хтось не вважає це головним. Але мені чхати на цього когось – як мінімум, з Останкінської вежі. Отже – головне. А головне – це приз. А приз – ЦЕ Я! Розумієте – Я! Цілком. Повністю. У будь-якому одязі. Або взагалі без одягу. Як побажає переможець. А він має право побажати все, що завгодно. Бо я переходжу в його повне розпорядження на цілу добу. Безкоштовно, звісно. З усіма витікаючими з цього нюансами. З усіма. І тими, що кожен з вас здатен собі уявити, і тими, що вам уявляти соромно, або невідомо як. Розумієте?.. І я не розумію. Але відчуваю. Різницю між тим, хто переміг і тим, хто програв. Бо перший отримує ТАКЕ… а другий… другий відправляється в Академію Нагороди Ухекавшии Сюрприз. Якщо скорочено – то в АНУС. А в перекладі на народну мову – у сраку. Ну, ви розумієте. А я розумію. І не посміхайтеся – я, дійсно, розумію.

Лунає гонг. Вероніка відбігає в сторону. Хуліо і Педро перестають розминатися та прямують один до одного. Але, не дійшовши один до одного, зупиняються. І відновлюють поєдинок на вербальному рівні, що інколи доповнюється жестикуляцією з обох сторін.

П Е Д Р О. Коротше. Мені цей цирк вже набрид. І не тому, що він примітивний, а тому що – ніякий. Так що дякую тобі, і – до побачення.
Х У Л И О. В смысле? Ты уходишь?
П Е Д Р О. Ну от знову. Я ж кажу – ніякий.
Х У Л І О. Кто? Цирк?
П Е Д Р О. Ні. Ти.
Х У Л И О. Понятно. А спасибо за что?
П Е Д Р О. За те, що спробував мене хвицнути, а не вкусити. Тоді б я просто валявся від сміху.
Х У Л И О. Укусить? Хм, любопытная мысль. Тем более, что еще не вечер.
П Е Д Р О. Я бачу. Але краще вечір, ніж ти.
Х У Л І О. Почему?
П Е Д Р О. Тому що приємніше слухати цвіркунів і спостерігати за місяцем, аніж дивитися, як ти зламаними руками збираєш вибиті зуби.
Х У Л И О. Ах так… А ты… а ты… когда ржешь, не замечаешь, как с тебя снимают штаны.
П Е Д Р О. Як це?
Х У Л И О. Элементарно. Ты ржешь, дергаешься, трусишься, запрокидываешь голову, закатываешь глаза и в упор не видишь ничего, кроме малюсенького собственного Я, которое внутри тебя хихикает. Индивидуализм – называется.
П Е Д Р О. Ого. Це ти серйозно завернув. Отже, в перспективі не всі зуби збереш. І потім будеш дуже засмучуватися. Навіть носом хлюпати почнеш. Адже зуби – твої. Особисті. Частково золоті. Загалом, у результаті твоя жадібність буде скрипіти НЕ зубами, а яснами. Як наждачкою.
Х У Л И О. А твоя эта… расчётливость… всё продумает, всё просчитает, и начнёт рассчитывать на супер-пупер. Но просчитается. Потому что настоящий учитель – я, естественно – влепит ей двойку и поставит на колени в лужу. Доволен?
П Е Д Р О. В калюжу? Жорстоко … Так ти і собаку на ланцюжку повісиш, і півня в унітазі втопиш, і сортир сусіда оккупуєш. Ну, щоб всратися безкоштовно. Отака вона – жорстокість. Спочатку гавкаєш на когось так, що аж слиною давишься, а потім такаєш від цього когось, і дико шкодуєш, що в тебе лише чотири кінцівки, а не 44.
Х У Л И О. Смеёшься? Ну давай-давай. Выпекай свой сублимированный садизм. Можешь также приправить его презрением, обидой, ехидством, язвительностью и какой-нибудь ненавистью. Вот тогда все и посмеёмся. Особенно над тобой.
П Е Д Р О. Усі може й посміються. А от ти – ні. Не зможеш. Тому що сміючись, ти будеш виглядати не так круто, як тобі цього хочеться. Не так гордовито. Не так самовпевнено. Не так панськи, бундючно й пихато. Тобто, ти зможеш, звичайно, посміхнутися. Але якось так… Цинічно. Безцеремонно. Безсоромно. Егоїстично. Карикатурно. І тому – неприродньо і негарно.
Х У Л И О. Ой-ой-ой… Сплошные фигли-мигли, умноженные на выкрутасы. А в итоге – обыкновенная махинация. Простейшая, банальная, тупая…
П Е Д Р О. Що ж. Яка є… Зате – справжня. А не так, як у тебе – одна фікція. Брехливість. Фальш. Лицемірство. Фарисейство. Протилежність щирості та правди … Дивитися гидко. Але я – буду. В упор.

І Педро рішуче прямує до Хуліо. Але той – немов очікуючи такого руху – різко відскакує в стогону (або назад). І отут він помиляється – чи то через звичайні лінощі, чи то через фізичну нетренованість – спотикається, втрачає рівновагу, і гепється на землю. І завмирає. Бо Педро вже підійшов до нього, і стоїть прямо над ним.

Х У Л И О. Только попробуй меня тронуть! И я сразу так заору, что ты оглохнешь, а небо рухнет сверху и стукнет тебя по макушке!
П Е Д Р О. І що?
Х У Л І О. І всё!..

Лунає гонг. І Вероніка, що увесь час крутиться на задньому плані, швиденько виривається вперед. І звертається водночас і до суперників, і до тих, хто за ними спостерігає.

В Е Р О Н І К А. Пагнове – брек! Перерва. Перекур. Майже пікнік. Так що пропоную спокійно розійтисяю Тимчасово, звісно. Чуєте?

Педро стоїть над Хуліо і дивиться то на нього, то на Вероніку. Потім зітхає, відходить від Хуліо, розвертається та йде до свого стільця.

П Е Д Р О. (на ходу) Чую.

Хуліо схоплюється, обтрушується, чепуриться, посміхається Вероніці та глядачам, показує фак навздогін Педро, та йде до свого стільця.

Х У Л І О. (на ходу) Придурок …

3.

В Е Р О Н І К А. А зараз я відвернуся від спітнілих дядьків та сконцентруюся на іншому. Наприклад, порадую глядачів. Адже навіщо їм постійно витріщатися на тих, кому на них навіть чхати лінь? Набагато цікавіше дивитися на щось інше – на біле, пухнасте і майже оголене… На мене. Ну, звичайно, якщо суперники не проти мистецтва.
П Е Д Р О. Не тринди зайвого. Краще йди до лазні.
Х У Л И О. А потом – еще дальше. До самого конца!..

З’являється музика – легка, ритмічна, драйвова та романтична… Вероніка починає повільно роздягатися. Звичайно, не стоячи на місці, а рухаючись, трохи танцюючи, трохи жестикулюючи, трохи пантомімізируючи, трохи поважаючи акробатику та навіть трохи заертаючи увагу на мелодійні ритми… Аж кілька хвилин. Потім, не витримують суперники. Вони встають (або підхоплюються) зі стільців.

Х У Л И О. Слышь, ты! А ну перестань выдёргиваться! Здесь не ты выступаешь, здесь я выступаю! Я – единственный победитель! И уже владелец так называемого сюрприза! Владелец тебя! А моя собственность недоступна никому, кроме меня! Всё! Баста! Хватит!..
П Е Д Р О. А мене, звісно, не хвилює моя власність – ну, доки вона не стала моєю. І офіційно, і неофіційно. Але те, що увага глядачів та спостерігають розпорошується – це факт. Так що ти це… поьіркуй. Мовляв, чи варто симпатичній пташці злбражувати мавпу перед усілякими там масами. А то трапитися може всіляке, навіть таке, що пташку стане реально шкода…

І знову лунає гонг. Вероніка припиняє свої еротичні рухи, кланяється глядачам, та пересувається на задній план. Не забуваючи при цьому весело та майже мрійливо посміхатися. Педро й Хуліо дивляться один на одного. Педро починає закочувати рукава. Хуліо швиденько озирається на всі боки, потім знімає піджак (якщо на ньому є піджак), знімає краватку (якщо на ньому є краватка), скидає сорочку (якщо на ньому є сорочка). Демонстративно грає м’язами (якщо у нього є м’язи). Потім Педро та Хуліо повільно підходять один до одного і приблизно на відстані метра один від одного зупиняються. Розглядають один одного. Періодично приймають різні бойові стійки – від боксу, капоейри, дзю-до, карате, сумо, айкідо, ушу і т.п. Але один на одного не кидаються – ніби щось стримує кожного з них. І тоді знову активізується Вероніка – вона знову висувається на передній план.

В Е Р О Н І К А. Панове опоненти! Я бачу, ви не бажаєте займатися практикою скалічення. Добре. Будемо вважати це нагадуванням про те, що на нашій сцені не доречні кровопускання, травми, синці, фінгали, шрами та інша дитяча косметика. Але поєдинок все одно залишається поєдинком. І переможець має бути визначений. Не лише для того, щоб отримати сюрприз, але й для того, щоб задовольнити наших шановних глядачів. Не фізіологічно, звичайно, а ідейно. Тобто, хліба у них і так вистачає, а от розумних видовищ – на жаль. Різноманітних, телевізійних, пропагандистських, алкогольних та інших тупих – навалом. А от справжніх – ні. Тому я пропоную вам продемонструвати не вправи по травматології, а сьогодення – яким воно має бути – ефективне, веселе та розумне видовище. Ви готові?
Х У Л І О. Ну?
П Е Д Р О. Ну?

У Вероніки з’являється в руці крейда, і вона демонструє її всім, хто її бачить. Потім Вероніка підходить до Хуліо і Педро і креслить навколо них – на підлозі – щось на зразок кола. Приблизно 5 метрів в діаметрі. Педро і Хуліо синхронно спостерігають за нею. Коли Вероніка закінчує свій мальовничий подвиг, вона встає та поправляє зачіску.

В Е Р О Н І К А. Отже так. Оця створена мною фігура – це територія, яку в даний момент ви займаєте обидва. Але залишитися на цій території повинен лише один. Саме він буде і переможцем, і господарем цієї території, і власником сюрпризу, і… Неважливо. Як саме кожному з вас випхати іншого за межі накресленої фігури – вирішуйте самі. Єдина умова – це повинно бути зроблено мирним шляхом. Тобто, той, що опинився за межами зони комфорту повинен залишатися не лише живим, але також цілим, неушкодженим і в своєму розумі. Чи хоча б при тому розумі, який у нього є. Звісно, якщо він є. Легко, просто, видовищно, смішно і з підтекстом. Ви готові?

Вероніка відходить на задній план. Педро і Хуліо оглядають – то окреслену територію, то один одного. Ворушать пальцями. Посміхаються. Зрештою, дивляться один на одного. Але посміхатися не перестають.

П Е Д Р О. (прямує до Хуліо) Ну, що ж, приготуйся вилітати. Бо мене зрушити з місця складно, А тебе достатньо лише добряче штурхнути…
Х У Л И О. Все так говорят. Но за пару секунд до того, как сами вылетят. А тебе не понадобиться пары секунд. Даже одной будет много…

І суперники стрибають один на одного. Але на жаль – обидва промахуються. І обидва гепаються на землю. Один тихіше, інший вередує. Матюкання. Обидва підхоплюються. І знову кидаються один на одного. І на цей раз не промахуються. Починають штовхати один одного, щипати, лоскотати, бацати щиглі, робити підніжки, робити все. Зав’язується дивна бійка – бо кожному з опонентів важливо не завдати каліцтво суперника, а позбавити його рівноваги, щоб потім виштовхнути останнього за коло. Крекчуть, волають, залякують один одного – жестами, рухами, будь якими провокаціями. Періодично хтось падає, але тут же схоплюється – не даючи іншому його ані виштовхнути, ані випхати, ані взагалі. Доповнює картинку наївного стовпотворіння Вероніка – вона бігає навколо кола і емоційно хворіє (у всіх сенсах) то за одного, то за іншого. Чисто по-жіночому. І от трапляється несподіване – Педро та Хуліо, налетівши один на одного, розлітаються один від одного, можливо, роблячи кульбіти, або ще щось, але в результаті обидва опиняються за межами накресленої фігури. Вероніка в шоці. Вона очманіло дивиться то на Педро, то на Хуліо, потім несподівано встрибують в коло, і завмирає мимоволі пародіюючи позу статуї Свободи… Лунає гонг. Хуліо та Педро сидять зовні «зони комфорту» і отетеріло дивляться на Вероніку. Вероніка стоїть, посміхається та пишається собою. Тиша. Раптом лунає голос – чи то з якогось мегафону, чи ще якось – але посиленно.

Г О Л О С. Увага! Усім – увага! Особливо тим, хто сидить на підлозі! Ви оточені! Ви під прицілами! Кожне ваше рух ретельно контролюється! І якщо виникне необхідність, ви моментально будете знищені! Обидва! Тому повільно встаємо, закидаємо руки за потилиці, і спокійно виходимо геть. Якщо ви цього не зробите, доки я порахую до трьох, ви моментально станете мерцями! І тоді вже можна не виходити. Отже! Один!.. Два!..

Педро і Хуліо встають, закидають руки за свої потилиці та повільно йдуть на вихід. Будь куди. Вероніка коситься на них, але стоїть нерухомо.

Г О Л О С. Молодці. Відбій.

І тиша. Педро і Хуліо виходять. Вероніка якийсь час не ворушиться, потім опускає руку і розслабляється.

В Е Р О Н І К А. Отаке… Оце і є фінал. Непередбачуваний. Несподіваний. Дивний… Тільки незрозуміло – хто переміг? Невже я? І що тепер? Куди йти, ким командувати, що робити з собою? А з глядачами?.. Точно! От вона істина – неважливо, хто переміг! Бо в будь-якому випадку справжнім переможцем завжди виявляється глядач! Тому біла і пухнаста я дістаюся саме глядачам! Ну, не в усякому сенсі слова «дістаюся». Але от що стосується стриптизу, якого давно чекають всі – це реально! Я готова!..

Починає лунати музика – легка, ритмічна, драйвова і романтична… Вероніка знову починає еротично ворушитися і неквапливо роздягатися. Освітлення плотолюбно посміхається… Але. Раптово звучить гонг. І тут же гаркає посилений голос.
Г О Л О С. А тобі що – потрібно особливе запрошення? А-ну геть звідси! Сцена вже орендована іншими, з іншого історією, та з іншим фіналом! Бігом в АНУС!..

І Вероніка одразу тікає. Залишаються лише стільці. Хоча – наприклад – один тепер може повільно перекинутися.
завіса

ЖАБА

Діючі особи:

АНТУАН
МАРИНА
БОБ

1.

Кімната. Два стільця. Стоять поруч, приблизно в центрі. З’являється Антуан. З кульочком, в якому щось є. Підходить до одного стільця, кладе на нього кульочок.

А Н Т У А Н. Ну от. Жаба в мене тепер є. Жива, між іншим. Так що можна її спокійно препарувати. І так само спокійно здавати залік. Але. Чомусь не хочеться робити це прямо зараз. По-перше, вона – симпатична. По-друге, мені ліньки. По-третє…

Дістає з кульочка жабу, розглядає її.

А Н Т У А Н. Ех, була б вона не жабою, а скажімо, дівчиною – людиноподібною, звісно, а не жабоподібною – так я б оце… одружився на ній. Ну, або ніби одружився. А що? Поцілував би та одружився. А так – на жаль. Втім, поцілувати я можу і жабу. Все одно, ніхто не побачить цього збочення. (цілує жабу) Красуня.

Потім кладе жабу назад в кульочок, протикає в кульочку дірочки (щоб земноводне дихало), залишає кульочок на стільці, та виходить. Тут же змінюється освітлення – з нормального стає нормальним. Звучить дивна музика. Світло набуває різні миготливі відтінки. Шурує стробоскопічность. Але – недовго. Раптово все заспокоюється і стабілізується. Музика замовкає. А в кімнаті виявляється дівчина-красуня Марина. У гарному стародавньому балахоні. Можливо, з косою. Дівчина озирається. Вона приголомшена.

М А Р И Н А. Де це я? І що це навколо? Схоже на житло, але явно якесь підозріле. Не справжнє. Господи, де я? І хто я тут? А це що? Схоже на стілець, але якийсь неприродний. І тут лежить щось…

Марина бере в руки кульочок з жабою, розглядає – і кульочок, і вміст.

М А Р И Н А. Ух ти. Це жаб’яча шкірка. У чомусь такому м’якому і майже прозорому. Дивно. Незрозуміло … (кладе кульочок назад на стілець, підходить до вікна, дивиться – і на нього, і в нього; чіпає вікно) А це що? Схоже на вікно. Але якесь велике. І також із чимось прозорим, але твердим. Прикольно… І видно добре. Ого, а там все немов внизу. І я дивлюся на все це начебто зверху. Не зрозуміло. Я що – нагорі? Але де? В якій такий вежі? І що це там внизу за мурахи, а між ними іноді зустрічаються якісь здорові нерухомі жуки. Хоча ні – один швидко повзе. Зупиняється. Оба-на! А з жука виповзає мураха. І кудись неспішно ховається… Що це за світ? Куди я потрапила? Де мої батьки? Де мої брати та сестри? Де взагалі всі люди? І що тепер буде далі? А що було? Не пам’ятаю. Що це – склероз, або дівоча пам’ять?..

2.

В кімнату входить Антуан. Побачивши панночку, офігєває.

А Н Т У А Н. Ой. Ви хто? Ви звідки? Ви чому?..
М А Р И Н А. Я? Я не знаю. Нічого не знаю.
А Н Т У А Н. Нічого?
М А Р И Н А. Нічого.
А Н Т У А Н. Зовсім нічого? Взагалі нічого?
М А Р И Н А. Ну… Не взагалі, звичайно. Я знаю, що я – це я. Я знаю, що я – це не ви. І я знаю, що ви – це не я.
А Н Т У А Н. Логічно. Тільки хто такий я – я і сам знаю. А ви хто?
М А Р И Н А. Шановна особа. Улюблена дочка князя Степослава. Марина.
А Н Т У А Н. Дочка князя? У мене? Саме зараз? Але чому?
М А Р И Н А. Не знаю.
А Н Т У А Н. Хм. Дочка князя… Дуже навіть симпатична. По своєму стильна. І нічого не знає. Загадкова. Немов ця… До речі…

Антуан підходить до стільця з кульочком, піднімає кульочок і виявляє, що жаба зникла. А замість неї в кульочку лежить щось незрозуміле.

А Н Т У А Н. Що це? А де жаба?
М А Р И Н А. Яка жаба?
А Н Т У А Н. Звичайна. Жива. Болотного кольору… Слухайте, але ж це її шкурка! Як це?.. Нічого не розумію… Хоча… Все! Я зрозумів!
М А Р И Н А. Що ви зрозуміли?
А Н Т У А Н. Я зрозумів – куди зникла жаба! Це ви!
М А Р И Н А. Я? Жаба? Ви з глузду з’їхали. Я – дочка князя!
А Н Т У А Н. Вибачте. Я не мав на увазі, що ви – це не ви. Я просто зрозумів, що жаба перетворилася на вас. Після того, як я поцілував жабу.
М А Р И Н А. Ви поцілували жабу?
А Н Т У А Н. Так.
М А Р И Н А. Ви точно божевільний.
А Н Т У А Н. Неважливо. Нічого не важливо. Крім того, що тільки що тут сталося диво. Жаба перетворилася на дівчину-красуню. На дочку князя. Ну, наче в принцесу. Типова царівна-жаба. Офігєть…
М А Р И Н А. Зачекайте. Перетворилася?..
А Н Т У А Н. Так.
М А Р И Н А. А що було до того?
А Н Т У А Н. А я звідки знаю? Це ви знаєте. Ось, що ви робили… вчора?
М А Р И Н А. Нічого особливого. Існувала. Їздила на полювання. Стріляла з лука. Вбила зайця. Потім відпочивала. Їла. Провідала чарівника. Навчалася у нього. Ага… То оце, мабуть – довчилася…
А Н Т У А Н. А вчилися – чому?
М А Р И Н А. Всьому.
А Н Т У А Н. А точніше?
М А Р И Н А. Розумінню того, на що інші не звертають уваги. Створенню див. І…
А Н Т У А Н. Ух ти. І що ти можеш? Махати руками – направо, наліво?..
М А Р И Н А. Руками я не махала. Хіба що у дитинстві. А у чарівника я практикувала матеріалізацію.
А Н Т У А Н. Їжа? Прикраси? Або що?
М А Р И Н А. Різне.
А Н Т А Н. А що можеш зараз? Покажи.
М А Р И Н А. Зараз я слабка. Дай мені поїсти.
А Н Т У А Н. Дай? Ну… можна. Пішли поїмо. До речі, заодно й душ приймеш.
М А Р И Н А. А що таке душ?
А Н Т У А Н. Це така вода… звичайна. Тільки вона ллється зверху – через дірочки. Типу дощ. Тільки такий – компактний і слухняний. Іноді. Якщо водоканал працює.
М А Р И Н А. Що таке водоканал?
А Н Т У А Н. Неважливо. Підемо, я тобі все покажу. І тобі сподобається. Блін, тільки в мене жіночого одягу немає… Гаразд, дам тобі чоловічий.
М А Р И Н А. І на кого тоді я буду схожа? В штанях, в постолах, у сорочці, з бородою?.. Ну, або без бороди.
А Н Т У А Н. Пішли. Все буде добре. Пішли, принцеса моя.

Антуан йде на вихід з кімнати. Марина дивиться йому вслід, потім йде за Антуаном. Виходять.

3.

З’являється Марина. Одягнена в жіноче – смішно, але симпатично. Навіть місцями з викликом. Відразу видно, що вона акліматизується. Несе наповнений пакет. Розмовляє по мобільному. Продовжуючи говорити, кладе пакет на один стілець. Сама сідає на інший стілець.

М А Р И Н А. …І що? А потім? Просто гепнувся спати? Ех ти, бульба незріла… Я? Я також. Але трошки. Як досвідчена. А потім поїхала по крамницях. Ну, по маркетах. Зловила жука та поїхала. Що?.. А для мене це все одно – жуки. Ну, типу ти кажеш – «тусувалися», а я розумію це, як «шаленіли». А як інакше? Смикалися, стрибали, звивалися, жерли, бухали та відверто затискалися. Потім переміщалися в інше місце і робили те ж саме. І так всю ніч. Звичайні мурахи в цей час дрихнули на примітивних подушках, а ми – шаленіли. Активно деградували. Зате потім, коли я відпочила, я поїхала збирати данину. В основному, шмотками. Смішними, звичайно, але іноді просто веселими і практичними. Туфельки ось – червоні… (періодично дістає з пакета пакетики і коробочки з речами, розглядає речі, залишає їх на іншому стільці) І місцями – блискучі Блузка… Або щось схоже на блузку – зелене та всіяне божевільними сонечками. Джинси – неприродно сині… Ну, й всілякі тут невидимі штучки… Різні… Що? Та тому невидимі, що їх під одягом не видно. А коли стає видно – то далеко не кожному. Так, білизну. Іноді не потрібне, але завжди – смішне. Тому, хто бачить, природно. Хочеш побачити? Ну, я не знаю… Сьогодні ввечері? Ну, я не знаю… Чесно кажучи, невпевнена. Ага, а потім ти мене без жодних штучок… Ти, мабуть маніяк якийсь. Біснуватий. Що?..

До кімнати входить Антуан. Неспішно підходить до Марини.

А Н Т У А Н. О. З’явилася – не запорошилася. Дві доби зникала, а тепер зайшла. Їсти захотіла, чи як? Так ми можемо пообідати.
М А Р И Н А. … Все – поки що. Бувай. (кладе мобілку на інший стілець) Дчкую. Я не хочу.
А Н Т У А Н. Чому?
М А Р И Н А. Я сита. Це – по-перше. А по-друге, навіть якби я не була сита, все одно не стала б істи те, що ти мені пропонуєш. Бо все це занадто примітивно для молодої княгині.
А Н Т У А Н. Примітивно? А це що за сміття? Знову шмотки? А за які бабки?
М А Р И Н А. За звичайні. За ті, заради яких ви пихкаєте все життя. А я не пихкаю. Я їх просто використовую. На дурниці, звичайно, але використовую.
А Н Т У А Н. І мобільний – я бачу – у тебе новенький… А де старенький?
М А Р И Н А. Викинула.
А Н Т У А Н. Викинула? Круто. Я навчаюся, працюю, підробляю – все, щоб піклується про тебе – а ти викидуєш гроші на дурниці, а потім викидаєш і ці дурниці? Ні – ти не дочка князя. Ти – навіть не жаба. Ти – ЖАБА.
М А Р И Н А. Дурниці? Так ти називаєш те, про що нічого не розумієш? Хоча ось цю «дурницю» повинна мати кожна поважаюча себе жінка. Про поважаючих себе чоловіків я мовчу. Бо це казка для чайників.
А Н Т У А Н. Ах, для чайників… А ти у нас – цілий самовар. Ну, що ж, тоді шукай собі іншу оселю – не для чайників, а для антикварних самоварів. Бо я почну вважати, що не жаба перетворилася на принцесу, а принцеса перетворилася на жабу.
М А Р И Н А. Самовар? Антикварний? Добре. Іншу оселю? Чудово. Дійсно, чому моя нога повинна торкатися цього льоху? Навіть тіні моєї ноги має бути соромно. Повинно бути. Але не буде. Бо я йду. Є куди.

Марина демонстративно скидає звалені на стільці речі у великий пакет. Бере мобілку, набирає номер, встає, та йде на вихід.

М А Р И Н А. Алло? Так, це знову я. Коротше, я згодна. Так. Нікуди приїжджати не треба. Я сама приїду. Скоро. Чекай. Бувай.

І йде. Антуан залишається один. Дивиться на стільці, зітхає, походжає.

А Н Т У А Н. Капець. Вона зобов’язана мені вже тим, що завдяки мені вона перетворилася на людину, а вона – викаблучується. Знущається. Демонструє позу, яку сама вигадала в своїй жаб’ячої голові. Ні, треба її провчити! Але як? О! Десь у мене лежить та сама шкурка… А, згідно з переказами, ця шкурка – ще та штучка. Ахіллесова п’ята. І якщо її спалити, принцеса знову перетвориться на жабу. Спалимо? Ні-і-і… Тепер ми поміркуємо. Ми добре поміркуємо. Так, щоб вона раптом спалахнула… і залишилася ліхтарем. Хе-хе-хе.

Антуан розносить стільці по різні боки кімнати. Посміхається. І виходить з кімнати.

4.

З’являється Антуан. Спокійний. Він несе кульочок зі шкіркою жаби. Йде до стільця, який стоїть ліворуч. Сідає на стілець, піднімає кульочок, розглядає шкурку. З’являються Марина й Боб. Збуджені, веселі, розгальмовані, рухливі. Направляються до стільця, що стоїть праворуч.

Антуан розглядає шкурку то так, то сяк, то ще якось. М А Р И Н А. Ну, і як тобі прогулянка по зоопарку?
Б О Б. Офігєть. Я все життя живу в цьому зоопарку, але ніколи не знав, де саме я живу.
Антуан дістає з кишені мобільник, активізує його, розглядає щось на моніторчику мобільника.

Антуан набирає номер на мобільнику, прикладає апарат до вуха.
А Н Т У А Н. Привіт.
А Н Т У А Н. Лимонаду. Расслабься. Я пожартував. Мне нічого не реба. Лише сказати тобі кілька слів.
М А Р И Н А. Ось. Навколо нас завжди дефілюють різні тварини, а ми й гадки не маємо, що це – тварини. Більше того – в упор не бачимо – які саме це тваринки. Справжні, вигадані, дикі, ручні, живі, муляжі…
Б О Б. Згоден. Не бачимо. Принаймні, я не бачив. Але мені відкрила очі розумниця моя. Кудесница. Красуня. Дай я тебе поцілую.

Марина таі Боб цілуються. Навіть злегка мацають один одного. Потім сміються.

М А Р И Н А. А асортимент який! То цей чоловік верблюд, який одвічно щось плямкає, та періодично кудись плює.
Б О Б. А оце бородатий павіан. То сидить, мовчить і посміхається, то раптом схопиться і з понтом засміється.
М А Р И Н А. А ця панянка, яка танцює, як чапля. З ноги на ногу – тик-дик, тик-дик, тик-дик…
Б О Б. Здуріти! А пам’ятаєш товстопузіка-кабана. Ворушить носом і постійно, щось бурмоче під ніс – немов хрюкає!
М А Р И Н А. А отой – сивий кавказець. Вартує посередині вулиці, немов орел на вершині, та немов видивляється того, кого треба клюнути в потилицю!
Б О Б. А черепаха Тортилла з кравчучкою! У упор не бачить, куди йде, але йде!
М А Р И Н А. Так-так-так! А назустріч їй кобра в окулярах, яка вигулює маленького ховраха! Також в окулярах!..

Марина та Боб регочуть. Потім знову цілуються. Потім посміхаються один одному. У Марини дзвонить мобільник. Вона відштовхує Боба, дістає з сумочкі мобілу, відповідає.

М А Р И Н А. Алло?

М А Р И Н А. А, цео ти, студеньТ. Чого треба?

М А Р И Н А. Ну?
А Н Т У А Н. Коротше, мені набридло чекати й терпіти. Тому з нинішнього моменту я чекаю останню добу. Потім кремую шкурку, яка – якщо ти пам’ятаєш – зберігається в мене.

А Н Т У А Н. Так треба. Я повернув тобі людську подобу? Повернув. Я тебе годував, одягав? Так. А ти що?

А Н Т У А Н. Ти мене зрадила. Тому якщо за наступну добу ти не повернешся до мене – з вибаченнями, подяками та іншими фізіологічними доповненнями – шкурка буде анігільована.
.
А Н Т У А Н. Ага. На іншій планеті. Але мене це не турбує.

А Н Т У А Н. Гуд бай? ОК. Буде гуд бай. Рівно через добу. Все. До зустрічі, принцеса.
Антуан відмикається та знову вдоволено розглядає шкурку, потім кладе шкурку на підлогу біля стільця, і немов медитує.
М А Р И Н А. Навіщо?

М А Р И Н А. Що?
М А Р И Н А. Зачекай. Погано чути! (запитує у Боба) Що таке анігілював?
БОБ. Знищена.
М А Р И Н А. Алло! Слухай, я не можу зараз прийти до тебе! Я за кордоном!

М А Р И Н А. Чому? Я ж принцеса. І мені таке звернення огидно. Так що – гуд бай.
У Марини псується настрій.
Б О Б. Що трапилося? Хто це був? Чого хотів?
М А Р И Н А. Складно сказати. Але якщо я все-таки скажу – ти матимеш мене за божевільну.
Б О Б. Така як ти – не може бути божевільною. А якщо раптом ти й опинишся – реально – в божевільній машкарі, значить, таке слово як «розум» – ще не доросло до такого дива, як ти.
М А Р И Н А. Я не диво. Я – дочка князя. Справжнього. Він жив давно, а зараз існує невідомо де і невідомо як. Але це ще не все. Є версія, що весь час – від того моменту, як я пам’ятаю себе дочкою князя до зараз, я була жабою. Ну, ніби мене хтось перетворив. Втім, я здогадуюсь – хто. Смішно?
Б О Б. Ні. Навпаки – схоже на казку. Ти – казка!
М А Р И Н А. Так, я казка. Точніше – булла казкою. Була принцесою. Потім стала жабою. Потім знову стала людиною. А зараз можу перестати бути взагалі.
Б О Б. Я проти. Що потрібно зробити для того, щоб цього не сталося?
М А Р И Н А. Що?.. Ну… Хоча це звучить, як маячня – піти до однієї людини, і забрати у нєї одну штучку.
Б О Б. До кого? Яку штучку? Коли?
М А Р И Н А. До такого собі Антуана. Шкурка жаби. Зараз.
Б О Б. Адреса?

Марина дістає з сумочки листок паперу та ручку. Пише щось на листку. Віддає листок Бобу. Боб дивиться на те, що написано на листку.

Б О Б. Зрозуміло. Відпочивай. А я скоро повернуся.

І Боб неспішно йде до Антуану. Марина йде геть. Боб зупиняється на півдорозі – від стільця до стільця. Чухає потилицю.

Б О Б. Взагалі-то людина може виглядати як завгодно. Але якщо він скарб – то нехай виглядає навіть, як гівно. Він все одно скарб. І навпаки. Якщо людина – гівно, то нехай він виглядає, як скарб – він все одно – гівно.

І Боб йде далі. Доходить до Антуана, розглядає його. Потім раптом дає Антуану такий репаний, що той злітає зі стільця. Боб піднімає кульочок зі шкіркою, і ховає це собі в кишеню. Антуан, тим часом, піднімається з підлоги.

А Н Т У А Н. Гей – ви. В чому справа? Віддайте негайно те, що ви взяли.
Б О Б. Чуєш ти, шнурок. Я це забираю. І якщо ти, фуфлятина, почнеш виникати, вважай, що останній день твого життя вже настав. А якщо ти зараз замовкнеш, але потім – коли я піду – почнеш смикатися, вважай, що твій останній день вже всрався. Тобі на голову. ЯСНО?!..
А Н Т У А Н. (автоматично сідає на стілець) Так.
Б О Б. Гуд бай, тарган.

І Боб йде від Антуана – у бік другого стільця. Антуан залишається на стільці – в прострації. Проходячи повз другого стільця, Боб раптово зупиняється.

Б О Б. До речі. А чи не краще так заховати цю шкурку, щоб ні їй, ні принцесі Марині нічого та ніколи не загрожувало? Краще. Отже, так і зробимо.

І Боб іде на вихід. Антуан встає зі стільця, торкає місце на голові, куди отримав репаний, кривить обличчя, і також іде. В іншу сторону.

5.

З’являється Марина. Підходить до одного стільця, сідає. Совається. Незручно. Встає, йде до іншого стільця. Приблизно на півдорозі зупиняється. Трохи нервує.

М А Р И Н А. Блін горілий, пеньок замшілий… Де ж він? І як там все було? Як почалося, як закінчилося? Якщо закінчилося. Хоча Боб – він такий. Якщо поясниш йому – виразно і зрозуміло – що щось потрібно зробити, а не теліпати язиком про те, як ти це зробиш – він зробить. Можливо, потім і буде думати – що з цього вийшло, але спочатку зробить. Тому логічно припустити, що він все зробив саме так, як треба.

З’являється Боб. Марина його не помічає, тому Боб обережно підходить до неї ззаду. Слухає.

М А Р И Н А. Але. Чому його все ще немає? Може, там щось сталося? Зі шкіркою? Або з Бобом? Або з Антуаном? Ех, шкода, що під рукою немає холопів – справжніх і відданих. Їм тільки свисніть – фіу! – миттю злітають куди треба, дізнаються про все, що треба, і зроблять навіть більше, ніж треба. На жаль – більше. Зате – люблять. А дурні – тому, що слухняні. Хоча і неслухняні – також дурні. І також люблять. Але – по своєму. Коротше, всі – дурні. Планета дурнів…

Боб аплодує. Марина здригається, обертається.

М А Р И Н А. Налякав, дурень… Ну як?
Б О Б. Все зробив.
М А Р И Н А. Де шкурка?
Б О Б. В надійному місці.
М А Р И Н А. Де?
Б О Б. У банку. Відпочиває в сейфі. Отже й ти тепер можеш відпочивати.
М А Р И Н А. А що Антуан?
Б О Б. Нічого. Отримав шишку, та потім мовчав і не квакав.
М А Р И Н А. Я думала – ти принесеш шкурку мені.
Б О Б. Я так і хотів. Але потім виникла думка – сховати її. І я сховав. Від усіх. Так що тобі тепер ніхто і ніщо не загрожує. Можеш продовжувати бути казкою. Наприклад, перебирайся до мене. Будемо жити разом.
М А Р И Н А. До тебе? Думка гарна. Але я хочу подорожувати. Все ж змінилося. Світ став божевільним.
Б О Б. То давай подорожувати разом. Куди захочеш і коли захочеш. Ти прикольна, з тобою цікаво… ОК?
М А Р И Н А. А що таке ОК?
Б О Б. Це типу «все добре». Навіть краще, ніж «все добре». Ну, в сенсі, якщо у корови все добре – вона каже «Му». А якщо у людини все добре, вона говорить «ОК».
М А Р И Н А. Зрозуміло. А якщо у жаби все добре?
Б О Б. Ква.
М А Р И Н А. ОК…

Цілуються. Беруться за руки. Йдуть.

6.

З’являється Антуан. Походжає, міркує.

А Н Т У А Н. Насправді – все просто. Шкурка була – добре. Шкурка зникла – також добре. Навіть те, що вчора вдерлися у головний міський банк та абсолютно непередбачувано і незрозуміло пограбували його дочиста, до копієчки, до самого крихітного секретика в сейфах – це також добре. Звичайно, більшість не побачить у цьому нічого гарного. Але це не означає, що нічого гарного у цій ситуації немає. Воно є. Просто його не бачать. От, наприклад, Марина була жабою. Добре це, чи погано? Невідомо. Потім Марина перетворилася на людину. Добре це, чи погано? Фіг його знає. Але. Можна припустити, що той, хто перетворюється – той перетворюється на якусь сутність, що являє собою певний етап еволюції. Ну, там мікроб, пуголовок, риба, пінгвін, жаба, змія, ящірка, хом’ячок, кішка, кінь, лев, мавпа, людина… Плюс пташки всякі. Коротше, це означає, що Марина в своєму розвитку відповідала тому етапу, на якому знаходяться жаби та їм подібні. Вже не риба. Але ще не ховрах. То може при ній і виник якийсь чоловік – я, Антуан – щоб допомагати і підтримувати на шляху до наступного етапу? Щоб більш розвинений брав участь у розвитку менш розвиненого? Ну, типу сутності Марини випав такий життєвий бонус – я. Але я – вчасно – про це не подумав. Виходить, був неправий. Хоча їй випав просто дивовижний шанс – з земноводного етапу перестрибнути на розумний. Звісно, без тлумачного, обізнаного та унікального супутника тут сам чорт ногу зламає. І Марині був наданий такий супутник. Але він на свою важливу функцію забив. Ех, шкода, що Марина пішла. Хоча шанс все ще лишається. Може, це і є те ДОБРЕ, якого я поки не помічаю?..

Антуан засмучується. Зупиняється. Йде.

7.

З’являються Марина і Боб. Кожен іде до стільця, бере його і приносить в центр кімнати. Ставлять на підлогу. Сідають на стільці.

Б О Б. Ну що? Коли йдемо за квитками?
М А Р И Н А. Якими квитками? Куди? Навіщо?
Б О Б. Подорожувати. В Іспанію. Ніколи не був в Іспанії, але давно хочу. Матадорів подивитися, конкістадорів згадати.
М А Р И Н А. А хто це?
Б О Б. Ну, активні. Одні з биками б’ються. Інші колись людей ковбасили. Прикольно.
М А Р И Н А. Не хочу. Ковбасили і доковбасились. Скрізь. Всі. А мене зараз не цікавлять всі. І не цікавить скрізь. Я для початку, хочу ознайомитися з тим, що поруч, під боком, близько. Я ж нічого ні про що не знаю. Ну, познайомлюсь я з твоїми матадорами, але ж ні фіга не дізнаюся, скажімо, про поросят.
Б О Б. До чогу тут поросята? Ти ще згадай бездомних котів і цих… літаючих чірікалок.
М А Р И Н А. А що? Захочу і згадаю.
Б О Б. Та заради Бога! Роби собі, що завгодно. Але в Іспанію хочу я. І така можливість є. Поїхали!
М А Р И Н А. Не хочу.
Б О Б. Блін. (встає – щоб як би «нависати» над Мариною) І мені тепер що – обламуватися з тим, що я хочу – тільки тому, що цього не хочеш ти?
М А Р И Н А. Навіщо? Хочеш – їдь. Але без мене.
Б О Б. Смішно. Я хочу те, чого не хочеш ти, але я не хочу цього без тебе. Як бути?
М А Р И Н А. Ніяк.
Б О Б. Ніяк – мене не влаштовує. Поїхали. Інакше ти мене змусиш сходити в банк.
М А Р И Н А. Навіщо?
Б О Б. За шкіркою.
М А Р И Н А. Навіщо?
Б О Б. Ну… Щоб ти поїхала зі мною.
М А Р И Н А. Ага…

Марина встає. І тепер вони з Бобом стоять один перед одним. Обличчям до обличчя. Між ними тільки стільці.

М А Р И Н А. В принципі, я цього очікувала. Тільки мені цікаво було – що буде приводом. Тепер ти мене з цим приводом познайомив. Що ж. Тоді я теж познайомлю тебе з дечим. З інформацією. Про твій прекрасний банк.
Б О Б. Цікаво…
М А Р И Н А. Чи не цікаво. А просто смішно. Твій банк пограбували. Дочиста. Так що від того, що туди підеш – нічого не зміниться. Там порожньо.
Б О Б. Як це – порожньо? У банку не буває порожньо.
М А Р И Н А. Буває. Зараз у них навіть жаб’ячої шкурки немає. Не смішно? Смішно. Бо тепер я не знаю, що зі мною станеться в кожну наступну секунду. Я, звичайно, і так не знала, але тепер не знаю подвійно.
Б О Б. Та ні… Ти вигадуєш (дістає з кишені мобільний, починає дивитися записну книжку в ньому).
М А Р И Н А. Вигадую? Можливо. Зате я точно знаю інше.
Б О Б. Що?
М А Р И Н А. Дрібницю. Але реальну. Про те, що ти йдеш на фіг, а я йду від того, хто пішов на фіг. Гуд бай. (йде на вихід, пішла)
Б О Б. (поривається за Мариною) Та зачекай ти, психована!.. (але тут оживає телефон, і Боб – на ходу – відповідає) Алло! Так. Привіт. Слухай, скажи мені, що там у банку? Що значить – капець? Обчистили? На фіг? Пусто? Банкрут? Гаплик…(відключається, ховає телефон, і бігом кидається слідом за Мариною) Марино, почекай!.. (біжить)

8.

З’являється Антуан. Йде до стільців, сідає на один з них. Замислюється. З’являється Марина. Підходить до стільців – але так, що Антуан її не помічає. Видає звук – покашлювання, чи щось подібне – і Антуан обертається до неї. І одразу встає.

М А Р И Н А. Привіт.
А Н Т У А Н. Привіт… Марина. Офігєть, я не очікував тебе побачити. Тобто, хотів, але не очікував.
М А Р И Н А. Хотів?
А Н Т У А Н. Так. Але тільки побачити.
М А Р И Н А. Навіщо?
А Н Т У А Н. Щоб вибачитися. Пробач мені, будь ласка.
М А Р И Н А. За що?
А Н Т У А Н. За те, що я поводився, як остання сволота. Шантажував тебе шкіркою, ставив умови, погрожував… Я був неправий. І сам собі цього не пробачаю. Але тебе благаю – пробач.
М А Р И Н А. Добре. Але за однієї умови.
А Н Т У А Н. За якої?
М А Р И Н А. Якщо й ти пробачиш мене.
А Н Т У А Н. За що?
М А Р И Н А. За те, що я вела себе, як остання дурепа. Випендрюватися, ставала в позу, пропадала цілодобово, а потім і взагалі звалила, навіть не подякувавши тобі за твою турботу про мене.
А Н Т У А Н. Все нормально. Тобі нема за що вибачатися. Ти просто вела себе так, як відчувала. І це не ти ставала в позу, а я. Але більше – обіцяю – не буду. Пробачаєш мені?
М А Р И Н А. Звичайно.
А Н Т У А Н. Дякую. І я – відтепер – обіцяю у всьому допомагати тобі. У всьому. Ну, окрім, дурних примх, звісно. Але це не означає, що будь-яку твоє дію я буду сприймати, як дурість. Навпаки. Я буду уважним і терплячим, буду до всього прислухатися і на все звертати увагу. Буду, як розумний та люблячий батько перед своєю прекрасною, але ще нетямущою дитиною. Розумієш?
М А Р И Н А. Розумію. І відчуваю себе вдячною тобі. Дуже вдячною. І за це…

Марина виходить перед стільцями, та йде до Антуана. Антуан трохи ніяковіє, але залишається на місці. Марина підходить до нього, бере Антуана за руку, тягнеться до нього, та – цілує. І одразу змінюється освітлення – з нормального стає ненормальним. Лунає музика. По стінах танцюють різні миготливі відтінки. Шурує стробоскопічность. Але – недовго. Раптово все заспокоюється і стабілізується. Музика замовкає. А в кімнаті виявляються Марина і… жаба. Яка сидить на підлозі і дивиться на Марину. Кумкає. І знову тиша. Марина ошелешено дивиться на жабу. Потім починає сміятися. А відсміявшись, піднімає жабу на долоні, гладить її, і прямує до виходу. Тільки перед самим зникнути геть, призупиняється, обертається і зауважує…

М А Р И Н А. А все-таки дуже цікаво – що ж таке має зараз відбуватися із моєї шкіркою, щоб в моїй присутності заквакав той, хто перетворив мене на людину?..

І йде.

завіса
КОЛИСКОВА

Діючі особи:

ЖІНКА
ДИТИНА

Ніч. Житлова кімната, в якій не видно майже нічого. Тільки – в колі неяскравого світла – ліжко, на якому спить дитина. А поруч, на ліжку, присіла і вербально заколисує малюка його мама.

Ж І Н К А. Баю-люлі-баю.
Не лягай на краю,
бо грошики перетворяться на насіння.
Насіння браковане,старе,
крадене,бліде,
погане, регулярно п’яне,
часами жадібне,
часто контрафактне,
псевдоенергічне,
реально – непристойне.
Тонке і зухвале,
товсте і мерзенне,
зовні – просто брудне,
всередині – різноманітне.
Вчора – міфологічне,
нині – канонічне,
завтра – похоронне,
загалом – пустозвонне…

Жінка щось поправляє – щоб дитині було зручніше і затишніше.

Ж І Н К А. Баю-люлі-баю.
Не лягай на краю.
Краще по центру, з рівною спинкою.
Щоб грошики до тебе бігли,
і сміялися, і жартували,
без депресії і пилу,
як вода і кисень,
стимулятор і схід,
Чебурашка, Пітер Пен,
Айболіт і Супермен.
Щоб нам з тобою світило
Щирим оком світило.
І танцювали в хороводі
зірочки на небосхилі.
Словом, радуйся собі,
мені, тваринкам, долі,
бігай, стрибай,
будь як магнітік для монет…

Жінка посміхається і знову щось поправляє – щоб дитині було приємніше.

Ж І Н К А. Баю-люлі-баю.
Не лягай на краю.
Втім, сон тобі суддя (і трішки я).
Так що – нічого не бійся.
Розсердився – заспокойся.
Заблукав у трьох звичках –
пригости зерням синичку.
Будь собою – простим та чистим,
Гарненьким та променистим,
супутником, мрією, загадкою,
несподіваною розгадкою.
Будь живий, чарівною казкою,
пензлем – і одночасно – фарбою,
і нехай оплески будуть
різними інструментами.
Спи… посмішкою на воді.
Тут, зараз, завжди, скрізь.
Немов монетка в раю…
Баю-люлі-баю.

Жінка гладить дитину по голові. Встає. Посміхається.

Ж І Н К А. Спи. І ні про що не думай. Ні про смішне, ні про дурне. Ні про те, чого багато, або чого мало. Ні про те, що занадто, або вже взагалі. Ні про що. Тому що важливо тільки одне – це ти. Маленьке живе диво. Не залишу тебе ні за які гроші. Спи.

Жінка йде. Дитина спить. Звучить композиція Pink Floyd – Money. Поступово гасне світло. Причому так, що останні музичні звуки збігаються з останніми проблисками світла. Тиша.

завіса
ФІНІТА ЛЯ КИРДИК

Діючі особи:

ВУЛИЦЯ
ЛІХТАР
АПТЕКА

1.

Три чоловіки стоять за «стоячим» столиком в генделику. Перед ними – на столику -пляшка горілки, три склянки і щось на папірці, схоже на тюльку. Спілкуються.

В У Л И Ц Я. Ну що? Для початку познайомимося. Я – Вулиця. Просто з дитинства люблю не стирчати всередині, а швендяти за межами. Тому мене і прозвали – Вулиця.
Л І Х Т А Р. А я – Ліхтар. Я завжди – тобто, іноді, але часто – бачу таке, яке не тільки ніхто не помічає, але ніколи про це й не думає. Отаке.
А П Т Е К А. Аптека. Тут все просто. Працюю кур’єром при аптеці. Завжди. Відповідно, став Аптекою. Все інше – неважливо.
В У Л И Ц Я. А що важливо?
А П Т Е К А. Неважливо. Тому – наливай.
В У Л И Ц Я. Логічно. (розливає) Ну що – здригнулися?

Чоловіки беруть по склянці. П’ють. Закушують. Жують.

Л І Х Т А Р. Чуєш, Вулиця, а чому ти так дивно виглядаєш?
В У Л И Ц Я. Тобто?
Л І Х Т А Р. Ну – похмурий такий. Ніби тебе все дістало. Причому не тільки в цьому житті.
В У Л И Ц Я. Не зрозумів.
Л І Х Т А Р. Пояснюю. Я деколи можу побачити місце, де людина впаде. І підказати постелити соломки. Або можу побачити майбутнє кого-небудь. Або не майбутнє. Я сам не знаю, що саме і коли я побачу. Просто раптом щось спалахує у мене в голові, і я бачу. Ось і зараз я в тебе я бачу таке …
В У Л И Ц Я. Яке?
Л І Х Т А Р. Наливай.

Вулиця розливає, чоловіки беруть по склянці, п’ють, закушують.

Л І Х Т А Р. Скажімо так – у кожної людини багато життів. Але. Є одна кумедна категорія. Суїцидники. Самогубці. Як тільки людина робить собі кирдик, починається відлік. І відтепер ця людина може зробити собі тільки вісім кирдик. Бо всього відпущено дев’ять
А П Т Е К А. Ким відпущено?
Л І Х Т А Р. Там (вказує пальцем наверх). Ну, тобто, якщо людина зробить другий кирдик – залишиться сім. Третій – залишиться шість. Етсетера. А фінал настане тоді, коли відбудеться дев’ятий кирдик. Після цього людина зникне – назавжди. Фініта ля комедія.
В У Л И Ц Я. А до чого тут я?
Л І Х Т А Р. А по тобі видно – мені видно – що в тебе за спиною вісім кирдиків. Так що останній – вже заряджений.
В У Л И Ц Я. Останній?
Л І Х Т А Р. Так.
В У Л И Ц Я. Вже поруч?
Л І Х Т А Р. Так.
В У Л И Ц Я. Це – привід.

Вулиця розливає (до кінця), чоловіки беруть по склянці. П’ють. Закушують.

В У Л И Ц Я. Брешеш ти безглуздо. Навіть нецікаво.
Л І Х Т А Р. Що бачу – те й співаю.
В У Л И Ц Я. Чхати. Плюс бухло закінчилося. Так що – гуд бай.

І Вулиця йде. Ліхтар і Аптека дивляться один на одного.

Л І Х Т А Р. Продовжимо?
А П Т Е К А. Ні. І тобі не раджу. А то почнеш бачити кирдик під кожним кущем.

І Аптека йде. Ліхтар дивиться йому вслід.

Л І Х Т А Р. Також дивно виглядає. Ніби він нетутешній… Ну то й фіг з ним.

І Ліхтар йде.

2.

З’являється Вулиця. Зі стільцем в одній руці, з мотком мотузки в інший. Виходить на середину, ставить стілець, кидає мотузку на підлогу, сідає на стілець. Дістає з кишені чвертку, збовтує її, відкорковує, випиває. Ставить порожню чвертку на підлогу. Розслабляється. Влаштовується на стільці зручніше. Закидає ногу на ногу.

В У Л И Ц Я. Ну, от і все. Взагалі – все. І нехай навіть світ обломається, якщо я щось вирішив – я це зроблю. От захотів свиснути в магазині цей шкалик – свиснув. Негарно, гидко, огидно – а мені плювати. Краще б я здох, аніж свиснув? Плювати двічі. Адже я можу і те, і те. І вкрасти, і здохнути. А на те, що триндів отой Ліхтар – про вісім кирдиків – плювати тричі. Хоча – чисто теоретично – я це розумію. Ну, скажімо надурив ти себе. Навантажив мізки бухлом, наркотою, шизанутим менталом та іншим баластом. Наступив НЕ на горло своїй пісні, а собі на голову. Чоботом. І офігів. Причому настільки, що довго перебувати в такій дупі – це вже кирдик. І виникає бажання послати цю дупу подалі. Будь-яким способом. І бажання послати трансформується в парадокс – прибрати кирдик кирдиком. Типу – раз, і нема. Нічого нема. Суцільний спокій. Глюк, що складається з відсутності глюків. Хе!.. Ну, і я роблю це. Так!.. Забиваю на себе? Плювати чотири рази! Хоча б тому, що – за словами Ліхтаря – я забивав на себе вже вісім разів. І що? І нічого! Ось він я! Живий та бухий! А хто не бухий – той дурень. Живий дурень. А я не дурень. Вісім разів не дурень. І дев’ятий раз буду не дурень! Зрозуміло? А може, і не тільки дев’ятий, а й 999. Адже говорив Ліхтар, що у людини багато життів. От і все. Якщо одне попалося браковане – на фіг його. І інше браковане – на фіг. І сто двадцять п’яте. Все браковане – на фіг! І Ліхтаря туди ж. І мене. Всіх на фіг. Головне – нірвана, до якої залишився один крок. І що – я не зроблю цей крок? Та легко!..

Вулиця схоплюється зі стільця, підхоплює мотузку, майструє з мотузки петлю, накидає петлю собі на шию, підіймається на стілець, дивиться вгору, потім жбурляє наверх вільний кінець мотузки. Кудись потрапляє. Посміхається.

В У Л И Ц Я. Ну що? Поїхали!..

І Вулиця стрибає зі стільця вперед. Гасне світло. Можливо, звучить похоронний марш. Чи то Шопена, чи то Моцарта, чи то Бетховена, чи то Баха, чи то Мендельсона, чи то Альбіноні, чи то Ліста, чи то Гріга, чи то Вагнера, чи то взагалі Монгол Шуудан. А можливо і все разом – одночасно. Плюс щось веселеньке. Коротше, оптимістична какофонія.

3.

Раптово все стихає. З’являється стандартне освітлення. Вулиця лежить на підлозі. З мотузкою на шиї. Приходить до тями. Підводиться. Сідає. І виявляє, що на стільці сидить Аптека.

А П Т Е К А. Привіт.
В У Л И Ц Я. Привіт. А ти хто?
А П Т Е К А. Ще раз привіт. Ми з тобою і з Ліхтарем нещодавно зависали в генделику. Ліхтар тоді ще патякав про вісім кирдиків. Пам’ятаєш?
В У Л И Ц Я. Пам’ятаю. А потім місцями не пам’ятаю. Ми де?
А П Т Е К А. Ми тут. Я – у справі. Ти – за традицією. Все нормально. А дещо взагалі супер. Бо подібне траплялося поки тільки раз. І ось тепер – другий. З тобою.
В У Л И Ц Я. Зі мною? А що зі мною?
А П Т Е К А. З одного боку – нічого особливого. Звичайний кирдик. Через примітивне повішення. Але з іншого боку – ти вже увійшов в історію. У всесвітню історію.
В У Л И Ц Я. Як це?
А П Т Е К А. Ти вчинив кирдик. Каюк, кранти, гаплик, капут, повний абзац, триндець, фініта, хана, капець… Ну, ти зрозумів. І цей твій кирдик був дев’ятим. Так що тепер ти зобов’язаний зникнути. Назавжди. Але! Сталося неймовірне. Ти – виграв!
В У Л И Ц Я. Що? Коли?
А П Т Е К А. Все. Зараз.
В У Л И Ц Я. Не зрозумів.
А П Т Е К А. Пояснюю. Ти виграв вічне життя. Тому кирдик скасовується. Відтепер і довіку. Але це ще не все. Ти виграв також одвічну пам’ять. Пам’ять усіх самогубців у всьому всесвіті. Всіх часів. А це – поки що – єдине поєднання. Так що я вітаю тебе і активізую призи.
В У Л И Ц Я. Вічна пам’ять? Блін, я не пам’ятаю, що було вчора. Я не пам’ятаю, як і чому я опинився тут. А ти мені верзеш про вічну пам’ять…
А П Т Е К А. Спокійно. Призи активізуються поступово. Тобто, зараз ти можеш нічого не пам’ятати. Але дуже скоро ти згадаєш стільки, скільки ніколи собі не уявляв. Так що – так буде! (десь нагорі відбувається спалах) Все. Твої регулярні зради себе закінчилися. Залишилося тільки один статус, від якого ти ніколи не втечеш. Бувай, везунчикІ

Аптека зникає (пішов, тікає, відлітає, провалюється крізь землю – як завгодно). Вулиця здивовано дивиться на місце, де щойно був Аптека. Встає. Чеше ріпу. Озирається. Сідає на стілець. Дивиться вперед. Раптово хапається за голову.

В У Л И Ц Я. Ой. Ой ой ой! Що це? Башка не болить, але типу хитається. Зсередини… Ой-ой-ой-ой-ой-ой-ой! А це що? Коли? Де? Хто? Я? За що? Я не люблю нікого? Я не люблю себе? Я обманюю себе? І не лише себе? То й що? Всі обманюють. Ой! Що що що? Утоплення? (схоплюється) Але ж це мокро, це холодно, це огидно!.. Caída desde gran altura? (іпанська) Ого, як високо… І що тепер? Блін, стояти важко. Так можна і… Ні! Мама!.. Firearms? (англійська) (підносить свій палець до своєї скроні, немов пістолетик) Бабах!.. Gift? (німецька) Це огидно! Це гидко! Це смертельно! О Боже! Kendinden immolation? (турецька) Згасіть негайно! Боляче! І так пече, що в мене волосся горить!.. Harakiri !? (есперанто) Навіщо? А це що? Ооооо! А це? А це? Самоанігілляція? Оооооооооо! А це? І … і … і … Мама! Допоможіть! Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!..

І Вулиця тікає. Ні на секунду не замовкаючи… Десь він бігає й зараз. І потім буде бігати. І ще потім. І ще, і ще, і ще. Його спіймають і кудись заховають. Можливо, зв’яжуть. Але він все одно переживе тих, хто його ловив та в’язав. І знову буде бігати і кричати. Його знову впіймають. Але він всіх переживе. Можливо, тому його – рано чи пізно – просто почнуть забувати. Ігнорувати та забувати. Як зараз забувають Агасфера. Потім… Неважливо. Потім буде потім. А зараз є зараз. І от саме зараз він десь неподалік. Мало не за рогом. Чуєте? Відчуваєте?..

завіса

СТОВП

Діючі особи:

СТОВП
ЧИНОВНИК
ВІН
ВОНА
ДІВЧИНКА
ДЯДЬКО

1.

З’являється СТОВП. Молодий, акуратний, енергійний. Оглядається і займає якесь місце, на якому надалі і знаходиться. Тобто, ворушитися і жестикулювати може, але переходити з даного місця на будь-яке інше – ні. Стоїть, продовжує оглядатися.

С Т О В П. Отже, відтепер я живу тут. Не в самому активному місці, але й не на околиці пустелі. Наскільки мені відомо, люди тут інколи з’являються, ходять туди-сюди, цілуються, пісяють, отже, живуть повноцінним життям. Загалом, пристойне місце. От і чудово. Будемо дивитися. Спочатку з цікавості – адже я ще не бачив живих людей – а потім … за звичкою. І – якщо комусь знадобитися допомога – в силу своїх можливостей будемо допомагати (раптово замовкає і прислухається). О. Хтось іде. Справжня людина. Ну-ка, ну-ка…

З одного боку з’являється типовий ЧИНОВНИК. Костюм, капелюх, портфель… Мовчки і рівномірно проходить повз стовпа, йде геть.

С Т О В П. Хм. Звичайний. Хоча зовні дуже схожий на муляж. Тільки відчувається, що він живий. А в іншому – ні позаду, ні зараз, ні попереду – звісно, я маю на увазі не простір – нічого особливого. Жив, живе і колись перестане жити. Отже порадувати його нічим. Втім, і засмутити також нічим. Так що нехай собі живе і ходить. Тільки не занадто часто – а то мені буде нудно. О. Знову хтос…

З’являються ВІН та ВОНА. Досить молоді. Трохи старші ніж підлітки. Активно жестикулюють. Проходять повз стовпа, спілкуються.

В І Н. Нє, ну ти вааще, крейзанулась! Він був уже майже готовий! Ще пару пива, або дозу шнапсу – і все! Звільняй його кишені, забирай ключи від хати та спокійно відвалюй! Чувак навіть не згадає, що з ним було, і де він просрав усе! А ти що? Здулася? Йо-мойо! Ти пішла в одну сторону, а чувак потеліпався в іншу! З баблом, з сумкою, з сигаретами! А в мене, між іншим, куриво здохло. Його немає! Жодної сигарети! А ти що?..
В О Н А. Та він мене дістав. Він придурок. Ми вже дві пляшки водяри ковтнули, а йому по фіг! І якби ми почали наступну, то першою б здохла я, а не він! Розумієш? Я! А якби він потім мене трахнув – що далі?
В І Н. Ой, не малюй з мухи Годзілу!.. Та кому ти на хер потрібна? Та ще й буха. А от баблоси з чувака можна було струсити. І не лише баблоси. А ти що? Ти – нічого! Отже йі тобі сьогодні нічого не світить.
В О Н А. Блін! Це западло якесь! Я ж не знала, що він такий пияк!
В І Н. А треба було знати. Все. Базар закінчено. Або йди та ковбась ще когось, або переді мною більше не маяч. Бо відлупцюю. Зрозуміла?
В О Н А. Але…
В І Н. Все – я сказав! Порожня – вільна! Будеш не порожня – побалакаєм…

Вона щось бурмоче, але він кривиться та демонстративно не звертає на неї уваги. Зникають. Він перший, вона за ним.

С Т О В П. Хм. Також звичайні. З їхнього погляду, звісно. Позаду у них сморід і сміття. Зараз – бухло, наркота, сморід і сміття. Попереду – бійки, щось металеве та гостре, сморід, сміття. Коротше, скрізь сміття. Хоча й недовго. Її через рік втоплять, а його через п’ять років заріжуть. Банально й тупо. І це – люди? Дивно. Або я чогось не зрозумів, уявляючи людей дещо іншими, або я у щось не врубаюсь прямо зараз … Хм. Добре. Спостерігаємо далі.

З’являється ДІВЧИНКА. Весела дівчинка. Йде, розмахує кошиком, щось наспівує, або лялякає, корчить комусь уявному кумедні пики, усміхається. Побачивши стовп, підходить до нього, оглядає його, обходить його навколо, озирається, дістає з кишені вуглинку, щось пише на стовпі, потім сміється і тікає.

С Т О В П. Хм. Смішна. Весела. Життєрадісна. І пустунка. Ну, правильно. Адже позаду у неї нічого поганого. Тільки брат вреднючий, і все. Пиріжки, борщ, цукерки, компот, ляльки, яблука… Зараз майже те ж саме. Правда, брат задирає кипу все вище та вище. А згодом він свою сестричку взагалі… Ого. Зґвалтує. Мда. Вона зробить аборт. Потім виросте, стане балериною, поїде за кордон, вийде заміж, її поб’ють, знову згвалтують, вона зап’є, стане повією, випадково знайде скарб, повернеться з-за кордону, придбає будинок, заведе коханця, буде мотатися туди-сюди, але пити НЕ перестане, і одного разу в літаку просто вимкнеться назавжди… Але до цього ще довго. Отже, проживе вона довге, але безглузде життя. Втім, це з моєї точки зору. Інші точки мені невідомі. Отака дівчинка. Мда. До речі, а що вона написала на мені? (дивиться). КОЗЕЛ… Хм. Невже тут всі такі незрячі?..

З’являється ДЯДЬКО. Середнього віку. Можливо, в окулярах. Йде не поспішаючи. Періодично призупиняється, дивиться по сторонах, але все одно знаходиться ніби не тут. Посміхається.

С Т О В П. О. Оцей зразок схожий на людину. Ну, на теоретичну. Так, дивимося… Дитинство у нього було… було. На пляж бігав, на ровері ганяв, з рогатки стріляв, кіно любив, рибку ловив, навіть кота цієї рибкою пригощав… Так… Потім школа, знову ровер, бійка, ПТУ, бійка, армія, бійка… Дивно, а на вигляд такий мирний… ВУЗ, бухло, завод, бухло, віршики якісь, газета, жінка, журнал, бухло, інший ВУЗ… А там люди різні, але є й кілька тямущих… До того ж, дехто з них зустрічався йому й раніше. Знову журнал, будівництво, телебачення, бухло, незрозуміле слово «драматургія», бухло, провал в пам’яті, самокопання, самоіронія, лікарня – це вже зараз – якісь прибамбаси в голові, ремінь в кишені… А чому він в кишені? Незрозуміло… Ого! Гей, дядько, не ходи в ліс! Зупинись! Іди в зворотну сторону! Чуєш! Ворона, каркні йому! Розверни його! Котяра, збий його з дороги! Блін, чому мене ніхто не чує? Адже він може не повернутися з цього лісу! Дядько-о-о!.. Нуль реакції. Всі глухі, чи що? Чи все байдужі? Капець якийсь… Хоча, стоп. Ні, не капець. Це я просто вперед не заглядав. І мене – недосвідченого – переклинило. Хух… Він вийде з лісу. І піде далі. Неспішно так, посміхаючись. І думаючи про щось таке, чого я не розумію. Зірве квіточку… Ще пару квіточок… Потім… Ого. Йому будуть аплодувати… А якась – хм, симпатична – дама – його поцілує… А ще потім… Стоп. Не буду дивитися. Нехай іде. Головне, що він з лісу вийде, а все інше буде в нього потім. Не відразу, з перебоями, але буде. До того ж так, як він сам вигадає. Тобто, не так, звичайно, але… буде. От і добре. Доброго шляху, тобі, дядько!

Дядько йде.

С Т О В П. Хм. Все-таки, люди тут трапляються. Не супер герої, звісно, не богатирі, не королеви краси і навіть не космонавти. Але трапляються. І з вигляду не всі з них є такими ж, як і всередині. І це ще були не всі люди. Будуть й інші. Прикольно. Воістину правильно хтось мовив: «Вік живи – вік вчись». Що ж. Будемо вчитися.

Завіса.

 

Serhiy Shchuchenko, Playwright

Сергій Щученко, драматург

 

Сергій ЩУЧЕНКО
УКРАЇНА, КИЇВ, (044) 5193604
schuch@mail.ru

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: