dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 26 Вер 2014, і віднесено до драматургія, п'єса, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

П’єса сучасного українського драматурга Анатолія Наумова “Вперед, в Обітоване!”

Автор попросив не розголошувати подробиць його життя наразі. Ми розуміємо цю позицію, й не патякатимемо зайвого.

Анатолій Наумов, сучасний український драматург[/caption]

 

АНАТОЛІЙ НАУМОВ

ВПЕРЕД, В ОБІТОВАНЕ!

Фарс-алегорія у двох аваріях і одній катастрофі

Дійові особи
ВІН.
ВОНА.
КАЛІСТРАТА, постійно в «спецназівській» формі.
МАНЬКА, постійно сексуально напівоголена.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ, постійно при потворно-короткій краватці.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ, постійно в шляпі.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ, постійно в шляпі.
КЛЬОЦ, постійно в сомбреро.
ПУЛЯЙ, постійно в довгій, до п’ят, шинелі.
ВОДІЙ, постійно з гайковим ключем.

АВАРІЯ ПЕРША

Картина перша

Сцена поділена навпіл: праворуч – густий ліс, ліворуч – чисте поле, яке в далині переходить в пагорби.
ВІН з’являється з-за куліс ліворуч, прямуючи авансценою праворуч. Вся подальша його хода буде тільки вздовж авансцени.

ВІН (натхненно). Як це офігенно – першою-ліпшою дорогою в невідоме, в нову реальність, в незнайоме життя! Тому і нуль втоми, хоча вже вісім годин крок за кроком, кілометр за кілометром! І як не дивно – крок за кроком в мене вливаються додаткова енергія і натхнення, стимулюючи йти ще бадьоріше! Тож – вперед, в обітоване, якщо воно є! Втім, воно має бути, нехай символічно, але має! Має бути, має!..
Рушаючи далі, підскакує – щоб, як в балеті, вдарити ногою об ногу.
Хух! Враження, що швидше зносяться черевики, ніж стопи. Втім, не пошкодую нічого, тим більше ніг – тільки би подалі від зрад, від підстав, від побутової затхлості! Тільки би назавжди залишити в минулому те, що принижувало, нівелювало, знецінювало! Бо вірю – десь там, де мене ще немає, але я обов’язково дістанусь туди, там – чисте повітря! Без гнилих ароматів минулого, без вимушених компромісів із власним сумлінням, без рабської залежності від ліжка з нею!
Зупиняється, реагуючи на когось із зустрічних перехожих.
Гей, шановний, до горизонту далеко, не скажете? В сенсі – скільки ще залишилось, щоб дійти туди? Ха-ха! Жартую, звичайно. Гарний настрій, що вдієш. Ноги самі за горизонт несуть…
Рушає вперед, підтанцьовуючи. Зникає за кулісами праворуч, щоб потім з’явитись з протилежного боку сцени. Але цього разу помітно, що він дещо втомлений і хода його не така вже бадьора.
Якби хто сказав, що я можу витримати пішохідний марафон довжиною у цілих шістнадцять годин, я би розреготався. Про себе розреготався би, звичайно. Не розписуватись ж привселюдно в неспроможності мати у свої за тридцять достатню фізичну форму, коли у тебе вже й черевце, яке так дратує не тільки мене… Але ж, як бачимо, велика мета породжує велику енергію. Навіть якщо ця мета – всього лише позбавитись залежності від… від… Ні, не буду нікого звинувачувати! Тільки себе, в першу чергу себе, коханого! Якого ще сьогодні зранку так ненавидів, що якби перевести цей негатив в палаючі калорії, від мене залишилась би невеличка купка попелу і жодної ознаки черевця. А то й взагалі абсолютно пусте місце, що було би найбільш адекватно, якщо чесно… Не пам’ятаю, хто сказав, що справжня собівартість чоловіка в тому, як він оцінює жінку, від якої залежний. А я певен, все якраз навпаки – як він оцінює себе по відношенню до цієї жінки. Різниця тут у певній шляхетності, яка у мене, на щастя, ще не вивітрилася, але яка, на жаль, стала для суспільства таким собі рудиментом епохи. Бо хто б ще у такій ситуації, крім мене, залишив їй «Фольксваген», хоча я на цю підтоптану німецьку колимагу півжиття витратив…
ВІН знову помічає когось.
Агов, шановна, можна вас запитати, що тут за місцевість, а то я начебто трохи заблукав?.. Куди прямую? А куди всі дороги ведуть – в майбутнє. Саме тому легко переплутати, яка із них найкоротша, адже не варто втрачати час на зайві кружляння… Не схоже, що у майбутнє? Ну, це ви даремно. А за якою ознакою не схоже, цікаво? Я поголений тільки з одного боку? Та не може бути! (Обмацує своє обличчя.) Точно. Це ж треба так замотатись! Щось відволікло, мабуть, коли голився. (Знову обмацує своє обличчя.) Я схожий, мабуть, на якогось орка чи гобліна… Втім, було б це останнє горе! А от наполовину поголеним застрягти на півдорозі – гірше навіть якби з черевцем… (Вбік, комусь.) Це я про своє щодо черевця. Так, деякі недоречні наразі асоціації… Головне – з дорогою визначитись. Тож і цікавлюсь, що за місцевість… Куди ж ви, шановна? Та не шиза я, хоча й навіпоголений, даремно остерігаєтесь… Ну от – навіть зустрічні сахаються.. (Обмацує обличчя.) Мабуть, мій наполовину прополений фейс не для слабких нервами. В кіношний трилер на головну роль би!.. Але вперед, тільки вперед, невідворотно вперед!..
Знову рішуче, проте дещо шкутильгаючи, прямує вперед, зникаючи за кулісами праворуч, щоб з’явитись з протилежного боку. Цього разу він ледве пересуває ноги і посеред сцени всідається на підлогу перепочити. ЙОМУ стає помітно, що він взутий у різного кольору черевики – чорний та світло-коричневий. ВІН починає вертіти черевиками, розглядаючи їх.
Ну, це вже щось конгеніальне – не тільки напів-поголитись, а ще й черевики поплутати! Звісно, забути поголитись як слід – ще якось зрозуміло. Перед далекою дорогою не дуже хотілося бачити свій обридлий фейс у дзеркалі. А от різнокольорове взуття начепити – ще той прикол. От що значить, коли майбутнє зненацька покличе в дорогу! Особливо коли тобі в спину вслід її пронизливий вереск щодо загубленої молодості, покладеної на вівтар помилкового кохання до мене. (Роздумливо.) Чи, може, якраз минуле таким собі ракетним поштовхом мене із себе? Причому кудись подалі, позбавивши шансу нормально взутися. Втім, краще аврально і несподівано, ніж у звичному режимі, коли роками тягнеш, щоб наважитись на рішучий крок…
ВІН важко піднімається і дуже повільно прямує далі. Видно, що дається це йому нелегко і він відраховує свої кроки.
Крок із минулого, крок у майбутнє… Крок від неї, крок до неї… (Зупиняється. Невдоволено. ) Стоп, що значить до неї? З чого це мені в голову – до неї?! Адже вона давно вже не існує для мене, якщо об’єктивно. Та й хіба вона там, куди я крокую? Тоді звідки ця обмовка? (Важко зітхає.) Мабуть за Фрейдом, як завжди… Ні, я ще десь наполовину у минулому, мабуть. Тож треба якнайшвидше розпрощатись з усім, що за спиною, треба прискоритись і відірватись від нього, яких би надзусиль це не коштувало. Крок вперед, ще вперед, тільки вперед…
ВІН звично зникає за кулісами ліворуч, щоб з’явитись із протилежного боку сцени. Але цього разу він вже повзе, опираючись на руки, в яких тримає свої різнокольорові черевики. Ноги тепер у нього босі.
Крок вперед, ще вперед… І знову туди ж! (Невпевнено.) Тобто вперед… (Виразно зітхає.) Втім, якщо це крок, то що тоді біг на місці, особливо без участі ніг? Це, мабуть, така собі гімнастика майбутнього… Втім, мені цілком можна пишатися своїми недієздатними кінцівками. (Перевертається на спину і піднімає ноги вгору, розглядаючи їх.) Адже вони відмовили мені лише коли прикрасились кривавими пухирями на шляху в обітоване. Ні, ні, я зовсім не проти, щоб фізично постраждати за світле майбутнє. Зрозуміло, що на такому шляху без втрат не обійтись. (Перевертається зі спини і знову робить слабкий порух вперед.) Але коли ж покажеться той довгоочікуваний горизонт, якщо і далі з такою крейсерською швидкістю? Втім, якщо майбутнє не менш безмежне, ніж небосхил, то і бажання дістатись туди теж повинно бути безмежним. Тож треба будь-якою ціною доповзти! Порух за порухом, і тільки вперед! Невідворотно вперед, без психологічно-зрадливих туди-сюди…
Чути як наближається автомобіль. ВІН завмирає, прислухаючись.
(Обнадійливо.) Невже?! (Скептично кривлячись.) Невже тут, на краю світу білого, теж не обійтись без остогидлого транспорту? (Прислухається, потім показує руками напрямок.) А він звідти – сюди, здається. Тобто – туди (показує вперед, куди повзе), адже тут тепер лише одна дорога. То, може, підвезе? Якщо, звичайно, йому… нам по дорозі…
Автомобільне гарчання обривається після гучних вихлопів, які свідчать про перебої в роботі двигуна.
Зламався, мабуть? Чи просто зупинився?(Із занепокоєнням.) А якщо поверне назад?! (Роздумуючи.) М-може, подивитись? Це ж десь поряд? (Розвертається на місці, пробує просунутись назад на руках, але знесилено застигає.) Ні, я ж слово дав, що назад ні кроку. (Знову замислюється.) Але ж хіба можна назвати кроками оце моє ручне пересування по місцевості? Тож якщо зроблю декілька повзунків в зворотному напрямку, хто мені може закинути, що здрейфив? Я не із тих, хто задкує, я лише роблю розворот із метою з’ясувати ситуацію з попутним автомобілем. (Пробує повзти назад, але в нерішучості застигає. Потім знову робить порух, намагаючись повзти вперед.) От і приїхали, здається. Точніше – приповзли. Бажання є, а з можливостями не дуже… (Кричить щосили.) Гей, там, де автівка! Ви застрягли чи зламались? (Прислухується, але відповіді немає. Кричить.) Ви мене чуєте?! Може, допомогти підштовхнути, якщо застрягли? (Відповіді немає.) Ви там що – в рот бензину набрали?
Чути як запрацював автомобільний двигун.
А-а, зрозуміло. Допомоги не потребують, на жаль. (Прислухається більш уважно.) А торохтить точно як мій рідний «Фольксваген». Бо так інтенсивно чхає, начебто застудив легені. (Полохливо завмираючи.) А може це… за мною? Може, вона одумалась і вирішила догнати? Все ж таки скільки років разом… Втім, на які зустрічні рухи навздогін можна розраховувати після всього? Ні, ні..
Двигун знову чхає і тут же глухне. ВІН знову зацікавлено прислухається.
(Кричить.) Карбюратор подивіться!.. (Сам із собою.) У цієї моделі ахілесовою п’ятою є саме карбюратор. Скільки я з ним намучився – абетки не вистачить, щоб адекватно висловитись. (Кричить.) Карбюратор, кажу, перевірте! Я знаю, що говорю, настраждався з ним по вуха! Сміливо можна книгу автожахів писати!
Прислухається, відповіді не чує.
Ні, якби вона – то не чекала би, а покликала на поміч. Та ще й так жалісно покликала – на космічній орбіті почули б і розчулились. За кермом швидше за все якийсь набурмосений жлоб, котрий вважає себе знавцем карбюраторів і має мою пропозицію за образу.
Двигун починає працювати.
Ну от, казав же – стовідсотково за кермом жлобосапієнс, зразковий скнара від дуже підтоптаного «Фольксвагена». Такий тобі підвезе, особливо до Обітованого!
Чути як двигун нормально запрацював.
Тоді наше вам з карбюратором, мерзенна залізяко від дойче-виробництва!
ВІН демонстративно розвертається на місці – опиняючись спиною до того боку, звідки чути автомобіль, який нарешті рушає.
(Кричить.) Якомога більше тобі поліцейських «лежачих» на шляху в нікуди! Щоб швидше туди дістався! Ха-ха!
Чути, як автівка загальмувала – двигун працює десь поряд, але тихо і ритмічно, коли він на «нульовій» передачі.
ВОНА (голос). Краще поліцейський «лежачий», ніж цивільний не стоячий!
ВІН. Ви не про мене випадково, шановна? До речі, ви за кермом чи пасажиркою? А то ніяк не можу розгледіти.
ВОНА. А вам не все одно?
ВІН. Від цього залежить рівень моєї галантності.
ВОНА. Ну, за кермом я, припустимо.
ВІН. Значить, авто-амазонка і, мабуть, досить чарівна, судячи по голосу?
ВОНА. Це не повинно турбувати не поліцейських «лежачих». Як і мій карбюратор.
ВІН. Не поспішайте з висновками. Адже не кожен, хто не стоїть, щось петрає в карбюраторах. Особливо карбюраторах «Фольксвагена» дві тисячі віддаленого року випуску. Тоді як я, наприклад, на них не одну собаку з’їв.
ВОНА. Ось чого поменшало у підворіттях дворняг!
ВІН. Найвищий бал вам за дотепність, але ж я лише хотів натякнути, що здатен допомогти вам.

Двигун замовкає. Чути, як брязкають дверцята автівки. ВОНА виходить із-за лаштунків. Побачивши її, ВІН від подиву присвистує, вражений її привабливою зовнішністю. ВОНА із іронічною посмішкою розглядає його, потім запалює сигарету.

ВІН. Беру назад свій вислів відносно досить чарівної автоамазонки. Не досить, а безперечно чарівної.
ВОНА. А у вас дуже крутий фейс.
ВІН. Що маєте на увазі?
ВОНА. Помилуйтеся своїм краєвидом з правого боку.
ВІН (береться за той бік обличчя, де не поголено). А-а! Це я надивився на футболістів і мені теж захотілось нестандартно поірокезити.
ВОНА. У вас теж «Фольксваген», якщо скільки вжито карбюраторних собак?
ВІН. На щастя. А може, й навпаки.
ВОНА. І теж дві тисячі нещасного року випуску?
ВІН. До того ж ще й високосного, якщо ви не звернули на це увагу.
ВОНА. Звісно, що не звернула. А ви навмисне, мабуть, обирали цю нежить на колесах?
ВІН. Що значить – навмисне?
ВОНА. Щоб потім, якщо не складеться у подружніх стосунках, підсунути своїй дружині на недобру пам’ять?
ВІН. Чому не складеться?
ВОНА. Не прикидайтеся першокласником у сімейних справах.
ВІН. Я взагалі по життю другорічник.
ВОНА. Похвальна самоіронія, звичайно. Але ж, будьте певним, ви у цьому не перший.
ВІН. Ваш теж, мабуть, у застряг в аналогічному стані?
ВОНА. Не одразу ж збагнеш, що для вас, таких, найбільш звичне все другорічне. Ви ж лежите навіть коли метушитесь. До речі, а чого ви тут розвалились, як ото король на іменинах?
ВІН. Круте порівняння, дякую. Але досить таки об’єктивне. Я й справді лежу як сановна особа.
ВОНА. І мета у вас, мабуть, висока та аристократична?
ВІН. Поки що просто далека. Але сподіваюсь її наблизити. Точніше – наблизитись до неї.
ВОНА. А в якому напрямку лежите, щоб наблизитись?
ВІН. Мені туди. (Показує рукою.) Тобто тільки вперед. А ви куди свого застудженого «Фольксвагена» гоните?
ВОНА. Туди, де чоловіки менше лежать. І де вони залишають своїм колишнім дружинам більш пристойні автівки.
ВІН. Співчуваю, у вас дуже непроста мета.
ВОНА. Тож нам явно не по дорозі.
ВІН. Шкода. З вами точно було б не тоскно на цьому оптимістичному шляху.
ВОНА. Особливо на тлі фантастично безлюдної місцевості.
ВІН. Невже ми з вами вже так далеко зайшли?
ВОНА. Хто зайшов, а хто й заїхав.
ВІН. А що там, далі, не задумувались?
ВОНА. А хіба ви не звертались в довідкове бюро?
ВІН. Я ж фігурально, взагалі як би…
ВОНА. А я не менш конкретно.
ВІН. Тоді не зламайтесь на шляху «до».
ВОНА. Головне було – не зламатись на шляху «від». Що й досягнуто, незважаючи «на». (Викидаючи спалену цигарку). Дякую за компанію, а то самотньо палити для мене якось не звично. Обожнюю отруювати свої легені саме у кампанії. А ви, мабуть, взагалі не палите?
ВІН. Бережу себе «для».
ВОНА. Щоб лежати на шляху «до» більш здоровим?
ВІН. Щоб тримати себе у формі. Адже, не виключено, доведеться допомогти вам із карбюратором.
ВОНА. Не сподівайтеся, цього разу він мене не підведе.
ВІН. Але ж пам’ятайте, що ваш «Фольксваген» нещасного року випуску.
ВОНА. А ви на всяк випадок поголіться. Бо якщо якась чарівна авто-амазонка вирішить поцілувати вас на знак подяки за допомогу, то може й вколотись.
ВІН. А, може, їй якраз буде прикольно?
ВОНА. А ви самовпевнений, здається.
ВІН. Тому й колючий.
ВОНА. Швидше досить прикольний. Бувайте, шановний!
ВІН. Взаємно, майже попутна леді.
ВОНА (вже щезаючи за кулісами). Приємно було побачити «лежачого» не поліцейського!
ВІН. А мені не менш приємно сидячу у «Фольксвагені»!

Чути як запрацював двигун автівки, яка потім починає віддалятись.

Ну, і адь’ю, шановна! Разом із своїм туберкульозним карбюратором! А ми якщо й не під’їдемо, то неодмінно дійдемо! А то й доповземо! Навіть якщо пальці на ногах зітруться в пил! Втім, пилу тут і без цього досить. (Виразно зітхає.) А вона й справді нічого собі! І така ж язиката… ні, швидше витончено дотепна. І губки у неї дуже чуттєві, здається… Але не треба через ці автопринади самому перетворюватись на губашльопа , необхідно абстрагуватись від них – і вперед, тільки вперед! Обітоване чекає!

ВІН важко піднімається, струшує зі штанів пил, прикладає долоню козирком, вдивляючись в той бік, куди йти і куди ВОНА поїхала.

Цікаво, це випадковість чи неминучість? Втім, хто ж знає відповідь? Я точно ні. Вона, може? Ач, яким флюїдним бантиком нагородила її матінка-природа! Тож хіба не чуттєво припухлими губками глаголить для нас істина? Та ще й підсилюючи свої аргументи стрункими ніжками… Але пора крокувати, дорога кличе, кличе, кличе!..

ВІН рішуче зривається з місця, але далі прямує вперед дуже шкутильгаючи, поки й не зупиняється. Потім повзе, щезаючи за кулісами.

Картина друга

В глибині сцени – «Фольксваген», який стоїть перпендикулярно до глядацького залу. За кермом сидить ВОНА.
Із-за куліс виповзає ВІН. Побачивши «Фольксваген», жваво підхоплюється і намагається йти, але це ЙОМУ вдається погано, доводиться виразно шкутильгати.

ВОНА (висунувшись із кабіни). Гей, заслужений пішоходе, невже ви?
ВІН. Моє вам, чарівна авто-амазонко!
ВОНА. Не очікувала вже побачити вас, якщо чесно. Як же бадьоро ви пересуваєтесь!
ВІН. А я не очікував наздогнати вас, не менш чесно кажучи. Але намагався.
ВОНА. Дуже налаштовані перегнати, мабуть?
ВІН. Вас можна тільки наздогнати. Та й то завдячуючи карбюратору. Втім, високому небу теж.
ВОНА. У вас там блат, на високому небі?
ВІН. Ну, не настільки, що звинуватити Всевишнього у корупційних схемах. Тож лише відзначу – якщо володар небес дозволив наздогнати вас, то проявив себе справжнім людинолюбом.
ВОНА. Швидше чоловіколюбом. Адже сприяв не мені, а вам.
ВІН. Він, мабуть, вважає, що жінок більше любити мусимо ми, а не він.
ВОНА. Знайшов, на кого звалити відповідальність!

ВОНА дістає сигарету і чиркає запальничкою.

Особливо якщо врахувати, що навіть на шляху «до» його протеже здатні розкуто лежати.
ВІН. А в такий спосіб легше перевертатись. Щоб потім більш успішно повзти.
ВОНА. А ви, здається, настільки «від», що ладні «до» не жаліючи ніг і рук.

ВІН уважно дивиться на неї. ВОНА відповідає йому іронічною посмішкою, смачно затягуючись сигареткою.

ВІН. Чекали на компанію, мабуть, щоб насолодитись сигареткою?
ВОНА. Не без цього.
ВІН. А ви заядла палійка, здається.
ВОНА. Чому ж здається? Так воно і є. А все ж куди повзете, шановний, якщо не секрет?
ВІН. Виникає підозра, що саме туди, куди ви їдете.
ВОНА. Це вас, здається, напружує?
ВІН. А кого би це залишило байдужим?
ВОНА. Що їду, а не повзу?
ВІН. Що через хронічно хворий карбюратор можете залишитись позаду.
ВОНА. Якщо ви ще хоч раз про цю штуку, я буду вважати це викликом на дуель.
ВІН. Де будемо стрілятися – у лісі чи в полі?
ВОНА. Перш за все – чим стрілятися?
ВІН. Звісно, що поглядами.
ВОНА. Є бажання, щоб мене наповал?
ВІН. Бажання таке присутнє, а от щодо можливостей!
ВОНА. А що вас тут, на краю світобудови, може стримувати?
ВІН. Генетична здатність жінок до такого снайперства. Тож можу не встигнути, так би мовити, звести курок…

ВОНА знову зустрічає його погляд іронічною посмішкою.

ВОНА. Вам зручно на сухій землі?
ВІН. Пропонуєте піднятись і покопирсатись у вашому карбюраторі?
ВОНА. Напрошуєтесь таки на мушку?
ВІН. Просто нестерпно не допомогти чарівній амазонці, яка кудись поспішає.
ВОНА (зітхаючи). Точно що кудись. Але ж і ви начебто в цей обітований притулок?
ВІН. Святе місце не повинно залишатись порожнім. Тож якщо не я, то ви.
ВОНА. Тому й поспішаєте?
ВІН. Ну, я ж на босу ногу, а не на моторизовану! Точніше – майже на голому животі. До речі, а від кого ви, шановна, пересуваєтесь на «Фольксвагені»?
ВОНА (хмикнувши). Хочете бутерброд?
ВІН. Щоб не запитував від кого?
ВОНА. Просто мені хочеться перекусити. То як не поділитись із ближнім, з яким довелось забратися на край світу?

ВОНА вилізає із кабіни, розстилає скатертину, потім дістає в багажнику бутерброди і пляшку коньяку.

ВІН. Коньяк – це щоб я не дійшов?
ВОНА. Якраз навпаки. Втім, дивлячись що розуміти під вашим «не дійшов».
ВІН. Звісно, що пункт призначення.
ВОНА. А можна ж не дійти і до кондиції. Або навпаки – дійти швидше.
ВІН. Вам не відмовиш в логіці.

ВОНА наливає, подає йому чарку, піднімає свою.

ВОНА. Пропоную за кондиції. Щоб швидше дійти. Такий компромісний варіант влаштовує?
ВІН. Що може бути кращого, ніж одразу дійти і до кондиції і до бажаного «до»?!

П’ють.

ВОНА. А вам не здається, що дійти «до» – це як би конкретно до абстрактного?
ВІН. Не заперечиш.
ВОНА. І що цей абстрактний пункт призначення виглядає як такий собі пунктик?
ВІН. Не без цього, звичайно. Але ж надія завжди абстрактна. Проте вона спонукає. Інакше ніхто би не відважився кудись «до». А ви б не зустріли мене.
ВОНА. Ще чого не вистачало – я вас! Це ви б мене не зустріли!
ВІН. Й справді. Вилетіло із голови, що ви на «Фольксвагені» і у вас суттєва перевага в часі і просторі.
ВОНА. А все ж цікаво, на «Фольксвагені» я від чого «від»? На що натякаєте?
ВІН. На кого. Тобто «від» кого.
ВОНА. Невже? Ну і від кого?
ВІН. Від нього, звісно.
ВОНА. Припустимо. А звідки такий прокурорський висновок?
ВІН. Ну, ми ж з’ясовували щодо блату… там. (Показує вверх.) Де ціла купа неспростовних доказів.
ВОНА. Досьє від Всевишнього, значить?
ВІН. Він же все бачить і чує.
ВОНА (іронічно, зітхаючи). Для страшного суду доказів від мене, мабуть, вистачить.
ВІН. Від нього теж. Цей… ця розмазня з черевцем, жертва телевізійного футболу, раб переповненого холодильника, він все зробив, щоб довести вас до відчаю.
ВОНА. Припустимо, зробив.
ВІН. Та ще й, вибачайте за інтимні подробиці, перетворив ваші постільні сцени із телесеріалів на короткометражки…
ВОНА. Без коментарів. А далі?
ВІН. Тож він як володар штанів чоловічого крою, як представник начебто сильної статі, як теоретично джентльмен мусив би проявити дещицю чоловічих якостей і першим позбавив би вас від своєї обтяжливої присутності.
ВОНА. А якщо трохи менше патетики?
ВІН. Простіше кажучи, я би на вашому місці теж дав би дьору від такого чоловіка. «Фольксваген» загнав би, а дав би!..
ВОНА. І куди?
ВІН. Аж сюди. Але не далі.
ВОНА. Чому не далі?
ВІН. Ми повинні були зустрітися саме тут, не знаходите?
ВОНА. Налити ще?
ВІН. Якщо заради необхідної кондиції, то звичайно.
ВОНА. А мені для сміливості. Адже хочеться поділитись з вами, чому ви «від» неї.
ВІН. То що стримує поділитись зі мною про мене?
ВОНА. Хто ж знає, як ви відреагуєте. (Наливає.)
ВІН. Звідки вам може бути відомо, чому я від неї?
ВОНА. А коли Всевишній відпочиває, його роль у цьому відношенні перебирають на себе жінки. Адже, крім них, більше нікому об’єктивно проаналізувати абсурдність вчинків, на які здатна чоловіча порода.
ВІН. Раніше я був певен, що ви заступаєте у таких випадках чорта. Але тепер бачу, що помилявся.
ВОНА. Ви прогресуєте на очах. Звісно, частинка чорта в нас завжди присутня, але ж не треба перебільшувати її вплив на всю нашу територію.
ВІН. Тоді, може, на брудершафт?
ВОНА. Захотілось на «ти»?
ВІН. Ще й поцілувати.
ВОНА (посміхаючись). Ну добре, можете підповзти ближче.
ВІН (радісно). Можу!
ВОНА. Втім, ні. Адже на брудершафт – це завжди вертикально, а вам ще рано на ноги.
ВІН. Як рано?! (Жваво підхоплюється на ноги.) Та якщо на брудершафт, то навіть запізно! (При цьому ВІН ледь не втрачає рівновагу.)
ВОНА. Ну, якщо так непохитно, то звичайно.

ВОНА підходить до НЬОГО, вони схрещують руки для брудершафту.

ВОНА. За твою чоловічу абсурдність, яка мені зрозуміла і навіть близька!
ВІН. А я за твою найбільш привабливу частинку, яка мене зовсім не відлякує!

ВОНА першою цмокає його в губи, ВІН намагається поцілувати ЇЇ більш переконливо, але, подавшись вперед, хапається за поперек.

ВОНА (іронічно). А що ж буде, коли я розкажу тобі про тебе?
ВІН. Це я тренуюсь, щоб встояти, коли почнеш свій трилер.
ВОНА. Тоді доведеться в полегшеному варіанті. Здоров’я понад усе.
ВІН. Нічого, витримаю. Не вперше ж про себе різне жахіття…
ВОНА. Все одно краще більш узагальнено. Щоб не відчував, начебто ти один такий…
Тож вона тебе так дістала, що увірвався терпець.
ВІН. Всевишній першим підтвердив би, що дістала.
ВОНА. Але не у неї увірвався, а у тебе.
ВІН. Я неординарний тому що. Я рішучий. А вона – ні, бо вона…
ВОНА (насмішкувато перебиває). І ти вискочив на волю, в прерію, в пампаси навіть як слід не поголившись?
ВІН. Спішив, звичайно, адже як справжній джентльмен не хотів доводити справу до крику і можливого рукоприкладства – звісно з якого боку.
ВОНА. Ще й черевики різнокольорові схопив у поспіху.
ВІН. В той критичний момент неважливо було в чому, важливіше – куди.
ВОНА. А от у її очах це постало яскравим прикладом твоєї чоловічої слабкості.
ВІН. Я що, виходить, – дезертирував?
ВОНА. Скажімо так – просто не витримав. А якщо трохи пом’якшити – відступив на заздалегідь заготовлені позиції.
ВІН. Мабуть, я чогось не осягаю у жіночній логіці.
ВОНА. Кажу ж – не ти один такий.
ВІН. Важко не погодитись. Втім, якби все було бездоганно логічно, – було б нудно. Для того, мабуть, Всевишній і створив таке явище, як жіноча логіка. Щоб було веселіше на білому світі. У тебе є що додати мені для настрою?
ВОНА. Невже ти встиг засумувати?
ВІН. Додати для повноти картини. А так я настільки повеселішав, що готовий навіть…
ВОНА (іронічно). Станцювати?
ВІН. А що – я не проти. (Галантно робить відповідний жест.) Дозвольте запросити вас на танок, чарівна авто-амазонко!
ВОНА (здивовано). А ти й справді рішучий.
ВІН. Нерішучий би не відважився піти куди очі дивляться.
ВОНА. Ой очі, очі!
ВІН. Зате як їм повезло! Вони побачили тебе. То дозволь запросити тебе на танок.
ВОНА. Як відмовити таким прозорливим очам?!

ВОНА підходить до нього, вони займають позицію для танцю.

Який танок обираємо?
ВІН. Якщо дами запрошують кавалерів, логічно, щоб вони і музику замовляли.
ВОНА. Танго зійде?
ВІН. Чому б і ні? Хоча можна і щось більш жваве.
ВОНА. Я би воліла вогненну «Кумпарситу», але, зважаючи на твої нещодавні складнощі пересування на місцевості в різнокольорових черевиках…
ВІН. Мені здається, що не вогненного з тобою і не вийде.
ВОНА. Все ж на всяк випадок утримаємось від танцювальної пожежі. Давай у ритмі «Ой ти, дівчино…»?
ВІН. Як не погодитись із горіха зернятком? А хіба це танго?
ВОНА. Це більше, ніж танго.

Вони повільно танцюють танго – у повній тиші. Раптом ВОНА призупиняє рух.

ВОНА (прислухаючись). Ти нічого не чуєш?
ВІН. Тільки биття твого серця.
ВОНА. Я серйозно. Начебто десь автівка…
ВІН. Тут? Такого й бути не може.
ВОНА. Чому це?
ВІН. Бо тільки ти здатна заїхати так далеко.
ВОНА. Але ж і ти не так вже недалеко зайшов.
ВІН. Це тому, що ми з тобою така собі пара, яку доля звела на шляху в обітоване.

ВІН пригортає її до себе, і, наспівуючи «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», веде її в танку. ВОНА підхоплює: «Чом твоє серденько — колюче терня?», схиляє голову йому на плечі, але при цьому торкається його щетини на щоці і відсахується.

ВОНА. Та це у тебе колюче терня, блін! До речі, в «бардачку» мого «Фольксвагена» залишилась чиясь механічна бритва. Поголитися не хочеш?
ВІН. А раптом ти знайдеш мою щетину прикольною?
ВОНА. Ти від скромності не вмреш, здається. (Знову прислухається, даючи знак йому, щоб помовчав.) Не розберу, чи автівка з лісу доноситься чи?..
ВІН. Дикий кабан, може. Я одного разу був на полюванні, так переконався, що дикий кабан хропе, як вихлопна труба в автомобілі.

Із лісу й справді доноситься щось схоже на описані ним звуки.

Стовідсотково кабан.
ВОНА. А це безпечно?
ВІН. Та я його голими руками на випадок чого.
ВОНА. За щетину, мабуть?
ВІН. Я поголюся, якщо наполягаєш. Одразу після танго.
ВОНА. Мені перехотілося танго. Щось би енергійніше.
ВІН. Я теж не проти більш веселого.
ВОНА. А твої босі ноги витримають?
ВІН. Якщо вони витримали цей марафон, то які питання?!
ВОНА. Між іншим, я колись перемогла в конкурсі на краще виконання рок н ролу.
ВІН. Хто б сумнівався!

ВІН починає награвати на губах рок н ролл і робить відповідні танцювальні рухи, запрошуючи ЇЇ. ВОНА із лукавою посмішкою починає відповідати своїми рухами. Звучить музика – рок н рол, і от вони вже танцюють з азартом. Сцена поступово затемнюється.
АВАРІЯ ДРУГА

Картина третя

Сцена затемнена. Чути як під’їжджає автобус і лунають схожі на постріли хлопки та «чхання» двигуна. Все це завершується гучним струсом.
Сцена висвітлюється. В її глибині – автобус, який стоїть перпендикулярно до глядацького залу. Ліворуч – місце водія, праворуч – двері для пасажирів.
Із кабіни автобуса виходить роздратований ВОДІЙ із величезним гайковим ключем і спересердя буцає автобус ногою.
ВОДІЙ. У-у, жертва п’яного автопрому! Як тільки на тобі Мишко їздить! Він, мабуть, і набрався до поросячого крику через тебе. Ось так і виводять із ладу кращих водіїв…
ВОДІЙ спльовує і залізає під автобус, починає щось там крутити гайковим ключем – зовні стирчать тільки його ноги. Із автобуса виходить заспана кремезна жінка літнього віку, одягнена в спецназівську зелено-плямисту форму.
КАЛІСТРАТА (потягуючись спросоння, дуже низьким, практично чоловічим голосом). Що трапилось, чого пригальмували?

ВОДІЙ не відповідає.

Що за привал, спрашую? Ти обламався чи шо?
ВОДІЙ. Йшов би ти, паря, подалі! І без тебе нудно!
КАЛІСТРАТА (загрозливо). Яка я тобі паря, ти? Я – командир жіночої штурмової трійки нашої групи, яку ти везеш, пойняв?
ВОДІЙ. Тоді взагалі іди лісом, а то я за себе не ручаюсь!
КАЛІСТРАТА (жорстко). Що ти собі дозволяєш, ти?! На парашу захотів?

ВОДІЙ показує із-під автобуса гайковий ключ.

ВОДІЙ. Бачиш? Він тобі нічого не нагадує, мадам?

КАЛІСТРАТА рішучим жестом вихвачує у ВОДІЯ гайковий ключ. Потім хапає ВОДІЯ за ногу.

КАЛІСТРАТА (жорстко). А ну вилізай із свого підпілля, підор!

Спантеличений ВОДІЙ вилізає. КАЛІСТРАТА загрозливо підступається до нього. ВОДІЙ спантеличено задкує.

Ти, мабуть, не дуже макітриш, кого везеш, ти?!

Загрозливо піднявши ключ, КАЛІСТРАТА продовжує войовничо наступати на ВОДІЯ.

ВОДІЙ. А ти, бабусю, мабуть, вже зрання під кайфом?
КАЛІСТРАТА. Яка я тобі бабуся, ти?! Ще раз кажу – я командир штурм-трійки! Зарубай це собі на всю нашу подальшу дорогу до Обітованого!
ВОДІЙ (примирливо погоджуючись). Ну, нехай командир, якщо вже так приспічило…
КАЛІСТРАТА. А ти не роби мені одолженіє, я в ньому не нуждаюсь. Це таким, як ти, сліпим та нахабним, мозги необхідно вправляти в правильном направлєнії!
ВОДІЙ. Та шо я? Я за кермом. У мене одне направлєніє – куди сказали.

В цей час із автобуса, затискуючи ноги, вискакує дуже худий чоловічок в шляпі, із борідкою клином – видно, що йому треба до туалету.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Ой, нарешті! А то їдемо і їдемо! А мені все не спиться, спасає тільки, що вкотре перечитую геніальне творіння Ніцше «Так говорив Заратустра». (Нетерпляче.) А де тут, перепрошую, туалет?
ВОДІЙ. Хе, туалет…
КАЛІСТРАТА (знущально). Вам біде чи просто пісуар?
ВОДІЙ (спантеличеному ЕДІСОНУ ПИЛИПОВИЧУ). Он під кущиками. Там туалет на будь-який смак. Хлопчики праворуч, дівчатка ліворуч…
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Вельми дякую. (Бігом прямує до лісу.)
КАЛІСТРАТА (грізно). Стій, ти!

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ в розгубленості зупиняється.

А не забагато честі праворуч? Ліс стратегічний об’єкт, пойняв? Он там, у польових умовах покрапай!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (розгублено показуючи в бік поля). А де ж тут, ліворуч, коли в полі все відкрито?
КАЛІСТРАТА. За горизонтом, значить.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Як за горизонтом?
КАЛІСТРАТА. Можна ще й наприсядки, щоб не так помітно.
ВОДІЙ (ЕДІСОНУ ПИЛИПОВИЧУ, примирливо). Зайди за автобус. Тільки не під колеса.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Вельми вдячний пане водію. (Біжить за автобус.)
КАЛІСТРАТА (невдоволено). А звідки тут взявся цей, в шляпі?
ВОДІЙ (потискує плечима). А я знаю…
КАЛІСТРАТА. Наскільки мені відомо, ти мусив везти тільки нашу групу.
ВОДІЙ. А я шо? Це ж контролера турбота – розмістити пасажирів.
КАЛІСТРАТА. Догралися у дерьмократію! Пів-автобуса зайців!
ВОДІЙ. Та мені по барабану, кого там в салон засунули! Я за баранку – і вперьод!
КАЛІСТРАТА. Товариша Саліна на вас немає!
ВОДІЙ. Кого, кого?!
КАЛІСТРАТА. Саліна! Повторюю для особливо бєстолкових – Са-лі-на! Безсмертного вождя усіх часів, засновника нашої саліцистичної партії ер… Ер – значить роз’єднаної. Бо ми вигнали із своїх монолітніх рядів ревізіоністів-силоцистів, які вимагали зробити ставку лише на силу, пойняв?
ВОДІЙ. Та ер, тобто хєр вас усіх поймеш!
КАЛІСТРАТА. Тому й розпустились ви всі, що немає на вас товариша Саліна!
ВОДІЙ (роздратовано). А на вас?
КАЛІСТРАТА. Наша група тому й тут, що порядку усюди – як в бані, де ні краплі води! А був би живий товариш Салін, ми би вас у цій бані топили, як кошенят!
ВОДІЙ. Отуди ще, блін, – топили б вони!
КАЛІСТРАТА. Не отуди, а в Обітоване, куди ти везеш нас і де ми наведемо повний порядок. А заодно і тебе можем перевоспітать.
ВОДІЙ. Мене вже пізно в порядок приводити.
КАЛІСТРАТА. Погано знаєш безсмертне вчення товариша Саліна! Немає такої людини на світі, яку не можна загнать на перевоспітаніє! А то сало жрать завсігда готові, а як саліцистичне вчення постігать – розумних із себе строять!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (з’являючись з-за автобуса). Перепрошую, але немає більш хибного вчення, ніж саліцизм.
КАЛІСТРАТА. Не тобі судити! А ще в шляпі, понімаєте!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. В шляпі чи без, але ж, шановна, дискусії підлягає будь-яка наукова теза. Якщо вона, звичайно, наукова.
КАЛІСТРАТА. Яка ще дискусію, якщо лише саліцизм – єдине правильне вчення, якщо ти ще не второпав. А значить і єдине наукове.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Назвали би вже своє псевдовчення салоцизмом, щоб ваш лохторат краще розумів утробність зниженої до найпростіших рефлексів мети.
КАЛІСТРАТА. Ми і без вас розберемось нащьот нашої мети.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Один лозунг ваш чого вартий – «Сало – тільки народу!»! А хто ж його жує, крім народу?
КАЛІСТРАТА. А пузаті хіба не прикладаються?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Ну, вони ж, як відомо, живляться виключно устрицями.
КАЛІСТРАТА. Французькі хробаки у них лише для піару, а насправді вони так вминають наше народне сало, що аж за вухами тріщить! Мєжду прочім, як ти попав у автобус?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Вам доцільніше адресувати це питання собі, шановна.
КАЛІСТРАТА. Ще не вистачало, щоб хтось нам указував, кому і які ставити впроси!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (уїдливо). У вас, саліцистів, монополія і на запитання?
КАЛІСТРАТА. До того ж наша група орендувала цей автобус. А ви обикновенні ідеологічні зайці, та ще й в шляпі! Вас за незаконний проїзд взагалі треба до стінки.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Е ні, шановна, це наша група орендувала автобус, а ви невідомо хто. Втім, відомо.
КАЛІСТРАТА (загрозливо). Що тобі відомо, ти?! Що таким, в шляпі, взагалі може бути ізвесно?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Вибачайте, але я не збираюсь полемізувати із позавчорашнім днем. (Збирається зайти в автобус.)
КАЛІСТРАТА. Ти, мабуть, силоцист гнилий, якщо так підозріло рассуждаєш?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (демонстративно відмахнувшись від КАЛІСТРАТИ, ВОДІЮ). Ми ще довго будемо стояти?

ВОДІЙ розводить руками, скептично кривлячись.

Тоді я ще трохи подрімаю.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ хоче зайти в автобус і стикається у дверях із заспаною МАНЬКОЮ.

(Галантно уступаючи їй вихід.) О, прошу вас!
МАНЬКА (позіхаючи). Проси, проси, козлику. Не втрачай надію до останнього.

МАНЬКА солодко потягується зі сну.

(Калістраті і водію, якого водночас виразно зміряє поглядом.) Моє саліцистичне вам! О, скільки тут різних кущиків!
КАЛІСТРАТА. Ти теж в туалет?
МАНЬКА. Я не проти, але ж з ким?
КАЛІСТРАТА. Не перебирай зранку, Манько.
МАНЬКА. Як це не перебирай? Я ж повинна держать себе в бойовій формі? А зранку для разогрєву перебрати навіть полєзно. (ВОДІЮ.) Молодий та інтєрєсний, хочеш прикрити мене в лісі від можливих неприємностей?
ВОДІЙ (КАЛІСТРАТІ, похмуро). Вона теж із штурм-трійки?
МАНЬКА (із викликом). Я не теж, а обов’язково.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ, який слухав це, осудливо похитавши головою, заходить в автобус.

КАЛІСТРАТА (кивком показуючи на ЕДІСОНА ПИЛИПОВИЧА). Цей, швидше за все, ідеологічний диверсант, із силоцистів, а ти при ньому мелеш!
МАНЬКА. А товариш Пєтя Миколайович Саліненко…
КАЛІСТРАТА (перебиває). Який він тобі Пєтя, він же лідер нашої саліцистичної партії?!
МАНЬКА. Ну, кому Петро Миколайович, а мені – Пєтя. І не хто інший, а іменно Пєтя Миколайович лічно мені сказав, що при повному і окончатєльному саліцизмі вопрос так не буде стоять.
КАЛІСТРАТА. А як ще?
МАНЬКА. Він буде стоять лучче.
КАЛІСТРАТА. Тьху на тебе, Манько! Не заливай, що лічно.
МАНЬКА. Ще й як лічно! Аж до рукопожатія і прочих пожатій.
КАЛІСТРАТА. Все одно до повного і окончатєльного саліцизму ще їхать та їхать.
МАНЬКА. Але ж готуватись треба. Ти, Калістратушка, лучче скажи – у Пєті Миколайовича Саліненка це справжня фамілія, чи він косить під товариша Саліна?
КАЛІСТРАТА. У будь-якого лідера саліцистичної партії фамілія завжди повинна нагадувать нашого вічно живого вождя.
МАНЬКА. Действітєльно! Як же я не допетрала?!
КАЛІСТРАТА. Потому шо думаєш не головою, а чимось нижче.
МАНЬКА. Луччє скажи – я могла би оживить товариша Саліна? Ну, десь під вечір, звичайно, неподалік від його мавзолею?
КАЛІСТРАТА. Слухай, Манько, заїхала я б тобі за таке по сапетці, якби ти не була в штурм-трійці. Треба ж хоч трохи здержуваться!
МАНЬКА. Не нуди, Калю, а то позіхать почну.
КАЛІСТРАТА. Ти ото або в кущі, або займись цим, в шляпі. Щось мені здається – це не проста штучка. Як і всі оці нелегали в автобусі. А то й до Обітованого можемо не доїхати. (ВОДІЮ.) Ти скоро наладиш свою коняку?
ВОДІЙ. Як тільки – так одразу. Краще ключ віддай. А то чим – пальцем?
КАЛІСТРАТА (повертає ключ). На вже…

ВОДІЙ знову залізає під автобус, а із салону виходить височенний, коротко стрижений чолов’яга в довгій, до п’ят, шинелі, комірець від якої закриває йому по вуха шию.

МАНЬКА (КАЛІСТРАТІ). Твій Пуляй он прорізався…
КАЛІСТРАТА. Без напівголих розберусь.

МАНЬКА заходить у ліс, а ПУЛЯЙ підходить до КАЛІСТРАТИ.

ПУЛЯЙ. Привіт, Калю! Чого стали?
КАЛІСТРАТА. Ти б зняв шинелю, Коля, – упаришся ж!
ПУЛЯЙ. Ти ж знаєш, я її зніму тільки коли дозволиш обійняти тебе.
КАЛІСТРАТА (показуючи на ВОДІЯ). Тихіше, ми ж не в лісі. (Приглушено.) Хіба тобі не відомо, що поки в Обітованому не облаштуємо куточок зразкового саліцизму, я ні про що особисте й думати не хочу?
ПУЛЯЙ. Тоді ж не пропонуй зняти шинельку.
КАЛІСТРАТА. Я ж заради твого здоров’я. Пекло ж… Хоча, звичайно, ціную, що ти із принципу не знімаєш її заради круглосуточної готовності. Товариш Саліненко Петро Миколайович так і сказав: мовляв, поки у нас є такі сподвижники, як Микола Пуляй, котрі в шинелі всі двадцять чотири години на добу, ми непереможні.
ПУЛЯЙ. Шинелю я точно ніколи не знімаю. А от в спеку можу без спіднього. Крім кальсонів, звичайно. (Розгортає шинель.) Бачиш?
КАЛІСТРАТА (демонстративно відвертаючись). Ще чого не вистачало в такий отвєтствєнний момент?!
ПУЛЯЙ. Я ж тільки для тебе, Калю, демонструю. Щоб не переживала. А так я не менш за тебе проти всіляких гермафродитів.
КАЛІСТРАТА (змовницьки). Ти краще прослідкуй за Бундюком. Він вчора критично коментував останній виступ товариша Петра Миколайовича Саліненка, підступно посилаючись на безсмертного вождя товариша Саліна. А ти ж сам розумієш, хто в наш час найбільш послідовний продовжувач саліцистичних ідей.
ПУЛЯЙ. Між іншим, Бундюк казав, що наш саліцизм, орієнтуючи широкі верстви лише на сало, дещо звужує ідеологічні орієнтири. І що треба брати курс виключно на селоцизм – тобто на село, де в коморах не тільки сало, а й інше цінне продовольство.
КАЛІСТРАТА. Та ну?! А не перебільшуєш, Колю?
ПУЛЯЙ. Вік шинелі не бачити, якщо прибріхую! А потім Бундюк…
КАЛІСТРАТА. Інтєрєсно, інтєрєсно! Продовжуй, пожалуста.
ПУЛЯЙ. Він навіть запевняв, що справжня фамілія товариша Саліна – Селін. Тобто не від сала, а від села.
КАЛІСТРАТА. Отуди, блін! Тілько-но ізбавились від силоцизму, як на тобі – селоцизм!
ПУЛЯЙ. А ще Бундюк сказав, що хтось спеціально ізвратив фамілію вождя, щоб направити наше двіженіє тільки в бік сала, тобто обмежити його одним продуктом, що потім викличе невдовольство широких мас.
КАЛІСТРАТА. Та це ж гірше ревізіонізму – отак принижувать сало! (Відходячи вбік, пальцем запрошує за собою ПУЛЯЯ.)
ПУЛЯЙ. А ще Бундюк, коли хтось підняв питання, за що ж тоді наші діди воювали, сказав, що за все, що завгодно, тільки не за позорне життя, до якого наше покоління докотилось після їх побєди. І тому, мовляв, ми не маємо морального права гордитись нашими дідами, бо не достойні їх. Не кажучи вже про славних пра-прадідів і прочих пращурів.
КАЛІСТРАТА. Невже Бундюк опустився до такого аморального скотства?! Це, Колю, дуже цінна інформація, дуже. Ти заслуговуєш.
ПУЛЯЙ. Тебе заслуговую, Калю?
КАЛІСТРАТА. Не виключаю. Але подивимось, наскільки.
ПУЛЯЙ. Хочеш, я розгорну шинельку і обнімемось?
КАЛІСТРАТА (перебиває). Потім, потім! Наразі не до телячих ніжностей – на кону недоторканість саліцизму. Але обіцяю послаблєніє, якщо ти ще понаблюдаєш за Бундюком. Треба вивести його на чисту воду. Сам товариш Петро Миколайович Саліненко похвалить нас, якщо вислідимо.
ПУЛЯЙ. Я ж не проти, Калю, але чому сам товариш Петро Миколайович Саліненко перед від’їздом сюди нехарашо підморгував тобі прямо із президії?
КАЛІСТРАТА. Не будь ревнивцем, Колю! Не позорь бойову шинелю! А то ти теж гірше ревізіоніста в лічних отношеніях. Сказала ж – ти заслуговуєш, значить заслуговуєш, а там подивимось. Іди і слідкуй, не задержуй правоє дєло. Іди, іди!

Часто оглядаючись, ПУЛЯЙ неохоче зникає в автобусі. КАЛІСТРАТА підходить до ВОДІЯ, який лежить під автобусом. Буцає його в ногу черевиком.

Ну, то що – може, зізнаєшся, що за підозрітєльних зайців підхопив незаконно?
ВОДІЙ. Слухай, тьотю, скільки будеш тут допитувать? Я у ваші штурмові ігри не граю. У мене баранка, а все інше мені до лампочки.

Із автобуса виходить вгодований чоловік із виразним черевцем, одягнений у літню сорочку з короткими рукавами, яку прикрашає теж коротка краватка із зображенням свинячої голови.

ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Вітаю бойового товариша по партії! Чого застрягли, Калістрато?
КАЛІСТРАТА. Підозріло все якось, Гордію Парфеновичу. Тут, може, й диверсія якась. Адже в кінці салону не просто зайці, а організована група.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Не помиляєшся щодо групи? Хоча у тебе нюх на ворогів – як у хорошої вівчарки, вибачай за слабке порівняння.
КАЛІСТРАТА. Тут один із них, в шляпі, вибігав в кущі, – так він хвастався, що це їхня група орендувала автобус. Як це понімать? Ми ж арендували, а не хтось там. Я вже навіть хотіла вас розбудити.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Так і розуміти, Калістрато, якщо в шляпі – це завжди небезпечно. Значить, прикривають негарні думки. А якщо групою – тим більше.
КАЛІСТРАТА. Шляпа гірше свастики. За що ж тоді наші діди воювали?!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (пафосно). А прадіди, не кажучи вже про пра-пращурів?
КАЛІСТРАТА. Бундюк, щоб знали, веде вражєську пропаганду в цьому отношенії – мовляв, ми не достойні подвигів своїх дідів, не кажучи вже про пра-пращурів.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Як це недостойні?! Скажімо, твій чи мій пра-пращур був кращим у своєму племені метальником стріл, то нам що – не пишатись? Треба, мабуть, поставити на політбюро це важливе питання із усією історичною прямотою!.. Але головне зараз, Калістратушко, – не прошляпити чогось більшого за підозрілим фактом щодо шляпи, яка й справді гірше свастики.
КАЛІСТРАТА. А якщо це силоцисти, Гордію Парфеновичу?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Свят, свят, як сказав би будь-який атеїст. Чому так думаєш?
КАЛІСТРАТА. Коли у квітні по телєку показували їхню конференцію, вони майже поголовно були в шляпах, підори!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Й справді, як же я не здогадався одразу?! Молодець, Калістрато, ти не просто штурмовик партії, ти штурмовик-інтелектуал. Запевняю, що поставлю на політбюро питання про нагородження тебе почесним знаком партії.
КАЛІСТРАТА (витягуючись). Служу саліцизму!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. А відносно цих (кивком показує на автобус), треба якнайшвидше розібратись. А зараз я, мабуть… (Показує своїм виглядом, що йому треба в туалет.)
КАЛІСТРАТА. Мєжду прочім, я вже на случай чого втямила цьому, в шляпі, що бігать в ліс їм протипоказано. Нехай свою урологію облєгчають в полі.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Дуже завбачливо, Калістрато, дуже. Ти заслуговуєш навіть на те, що стати членом політбюро, хоча й існує партійна думка, що членство у найвищому органі для жінок взагалі не дуже природнє. Але ти, Калістрато, своєю мужньою зовнішністю цілком зійдеш за бойового мужчину партії. Якби не ти, то хіба ми б сформували штурмову трійку із передових жіночих кадрів?
КАЛІСТРАТА (витягуючись). Рада старатись заради партії!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. От, от! А зараз я, мабуть, в лісок, щоб, хе-хе, краще думалось! Лише скажу по секрету: сам товариш Саліненко теж сприймає тебе не як жінку, а як чоловіка. Він так і каже – мені все одно, хто за статевою ознакою Калістрата, головне – що вона справжній боєць партії, і поки вона на чолі штурмової трійки, безпека нашому вченню гарантована. Сподіваюсь, мені в хащах теж. Тож за краще постерегти мене…
КАЛІСТРАТА. Які вопроси, Гордію Парфеновичу?! Будете в повній лісовій сохранності!

ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ і КАЛІСТРАТА заходять в лісову хащу, а із автобуса виходять ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ і ВІКТОР ЛЬВОВИЧ.

КАТАСТРОФА

Картина четверта

Картина четверта починається тим, чим завершується картина третя – із автобуса виходять ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ та ВІКТОР ЛЬВОВИЧ.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Нікого, аж дивно. (ВОДІЮ.) А куди запропастилась ота плямиста гамадрила? Вона ж щойно тут розпатякувала та погрожувала?
ВОДІЙ (невдоволено). Я вам що – довідкове автовокзалу?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (ВІКТОРУ ЛЬВОВИЧУ). Вона в лісі, мабуть. Там, де всяким гамадрилам і місце.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Це погано, що в лісі. Особливо, коли туди треба. (Мнеться, показуючи, що йому треба до вітру.)
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Більше, ніж погано. Адже ці примати кричать, що ліс виключно для них.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. А нам що – в чисте поле бігати? Ні, Едісоне Пилиповичу, так не годиться. Що там з цього приводу говорив ваш улюблений Заратустра, нагадайте, а то у мене з пам’яттю щось не дуже останнім часом?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Заратустра говорив – «Воістину, людина – це брудний потік».
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Отож і воно, що брудний. Ми не повинні їм поступитися лісом.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Боюсь, складно доведеться.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Що за невпевненість, Едісоне Пилиповичу? Ти ж професор політичних наук, найкращий в партії знавець ніцшеанства. Кому, як не тобі, знати, що назва нашої партії походить саме від могутнього слова «сила»? То як можна сумніватись в нашій здатності перебороти будь-що і будь-кого?!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Але ж, на відміну від нас, вони потурбувались про штурмову трійку.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. А хіба нашого Кльоца на неї не вистачить? Він же один здатен цілий взвод накрити.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. У салоїдів не проста трійка, Вікторе Львовичу. У них трійка, страшно й сказати, – жіноча.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (з подивом). Жіноча?! Та Кльоцу, як сексуальному мачо, такої трійки ще й мало буде.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Але ж ця трійка на чолі з таким Кінг-Конгом у спецназівській формі, що мимоволі тягне підняти руки і здатись.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Не драматизуй ситуацію, Едісоне Пилиповичу. Кльоц не менш вражає, якщо побачити його вперше, а як зніме тільняшку – то й взагалі!

В цей час із автобуса виходить КЛЬОЦ. Він оголений по пояс, увесь в тату на тему фізичної сили, серед якого вирізняється на грудях крупний надпис «Сила vs Сала!». На голові у КЛЬОЦА сомбреро.

А от і наш містер Мускул, наочне уособлення силового майбутнього, яке ми побудуємо для початку в Обітованому. (КЛЬОЦУ.) Доброго ранку, наша сило!
КЛЬОЦ. Бон джорно всім!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (КЛЬОЦУ). Що, що?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Це – здоровенькі були, італійською.
КЛЬОЦ (гордовито поправляє). Сицилійською.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Ні, щоб одразу по-людськи, а не закордонними шарадами.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Кльоцу зараз належить висловлюватися не дуже дипломатично. Адже його призначено першим помічником лідера нашої партії з силових питань.
КЛЬОЦ (стверджувально). Бон джорно!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Нічого собі бон джорно – першим!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (ЕДІСОНУ ПИЛИПОВИЧУ). А я думав, ти в курсі. Тоді
скажу виключно по секрету – Кльоца направляли на стажування в Сицилію.
КЛЬОЦ. Аве Сицилія!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Зрозуміло, що неофіційно. В одну із тамтешніх філій Кози Ностри.
КЛЬОЦ. Аве Коза Ностра!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Кльоце, скажи про головне, чому навчився.
КЛЬОЦ. Аль Капоне говорив: ти можеш досягти добрим словом і пістолетом більшого, ніж просто добрим словом. (Виймає із кишені пістолет і цілиться в ЕДІСОНА ПИЛИПОВИЧА.) Кльоц-клець, і всім аль капонець! (Регоче.)
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (відсахуючись.) Ну, ну! Що за сицилійські жарти?!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (КЛЬОЦУ). Не пустуй, наша мужня партійна сила. Мускули треба докладати, коли скажуть. Що там казав Заратустра з цього приводу, Едісоне Пилиповичу?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Заратустра казав – «Я люблю хоробрих; але недостатньо бути рубакою – треба також знати, кого рубати!»
КЛЬОЦ. Та всіх підряд, бон джорно!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Підряд то підряд, але ж з головою.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (повчально). Як казав Заратустра – «Для більш гідного ворога повинні ви берегти себе».
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Особливо для саліцистів, які… (Побачивши, що КАЛІСТРАТА і ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ виходять із лісу.) …які наразі прагнуть прилаштувати цей чудовий ліс виключно для власних фізіологічних потреб.

КАЛІСТРАТА із загрозливим видом виходить вперед, їй назустріч не менш войовничо виструнчується КЛЬОЦ, якого жестами підбадьорює ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. КАЛІСТРАТА і КЛЬОЦ обходять одне одного, оцінюючи свої силові можливості.

КАЛІСТРАТА (загрозливо). Ну, ти, підор?!
КЛЬОЦ. Аве Коза Ностра!
КАЛІСТРАТА. Шо, шо?!
КЛЬОЦ (з викликом). В гробу я бачив!
КАЛІСТРАТА. Себе себе там побач, могу підсобити!
КЛЬОЦ (витягає із кишені пістолет). А оце бон джорно бачиш, тьотю?
КАЛІСТРАТА. Не поспішай поперед своє бон джорно в наш ліс, підор! (Витягає з-за пазухи короткоствольний автомат.) Ну?

Не витримуючи, ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ намагається їх розвести.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Ще не час воювати, шановні!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (стримуючи Кльоца). Ще не бон джорно для твого пістолета, мужній Кльоце.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (стримуючи КАЛІСТРАТУ). Не будь надто скорострільною, мужня Калістрато! Автоматній черзі теж свою черга.

КАЛІСТРАТА і КЛЬОЦ неохоче відходять від одне одного, ховаючи зброю. Вперед виходять ВІКТОР ЛЬВОВИЧ і ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ, готові дебатувати.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Де б ще ми зійшлися, екс-побратиме по колишньому спільному політбюро, правда?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Правда лише на нашому боці, шановний ревізіоністе.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Я би сказав – від ревізіоніста чую, а як би сказав Заратустра… (Дивиться на ЕДІСОНА ПИЛИПОВИЧА, чекаючи підтримки.)
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Як говорив Заратустра – «Я знаю про ненависть і заздрості вашого серця».
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Заздрості? А в чому, скажіть на милість, нам, саліцистам, заздрити вам, силоцистам?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. А в тому, що ми їдемо в Обітоване, щоб там без зайвої словесної патоки організувати життя виключно за силоцистичними принципами.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Ой тримайте мене! Коли ще партія не була розколота вашими ганебними зусиллями, ви, Вікторе Львовичу, теж смішили усіх своїми теоретичними забаганками. (Жорстко.) Це ми, саліцисти, їдемо в Обітоване, щоб влаштувати там життя за світлими саліцистичними заповітами, а ви, силоцисти, в нашому автобусі – зайцями!
КАЛІСТРАТА. Підори тому що! Та ще й в шляпі!

КЛЬОЦ войовничо підскакує до КАЛІСТРАТИ і зміряє її презирливим поглядом, тримаючи руку на кишені з пістолетом.

КЛЬОЦ. Алькапонець хочеш, тьотю?!

КАЛІСТРАТА у свою чергу простягає руку за автоматом.

КАЛІСТРАТА. Який ще конець, ти?!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Правильно, Кльоце! Інколи не лишнє показать їм Коза Ностру!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Як говорив Заратустра – «Будьте такими, чий погляд завжди шукає ворога».
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (ГОРДІЮ ПАРФЕНОВИЧУ.) А от ви, саліцисти, погрузнули у солодких обіцянках, як муха в патоці! (Передражнюючи.) Це ж треба – «Сало в шоколаді – не тільки дітям!»
МАНЬКА (яка непомітно підійшла). А шикарним женщінам краще по шоколадці, правда? (Підійшовши до КЛЬОЦА, грайливо.) Ти, солоденький, не проти, щоб по шоколадці?
КЛЬОЦ (примирливо буркнувши). Бон джорно, сеньйора.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Зачекай, Маню, тут не до шоколадок, коли паплюжиться найбільш святе, на що орієнтується наша партія – сало в шоколаді.
МАНЬКА (виходячи вперед). А лідер нашої саліцистичної партії товариш Пєтя Миколайович Саліненко лічно мені довго розказував і навіть руками показував, що популізм повинен бути солодким не як патока, а як мед. (Бере КЛЬОЦА за підборіддя.) Тобі ж солодше, якщо мед, правда?
КЛЬОЦ. Мамма мія, синьйора!
КАЛІСТРАТА (рішуче відштовхуючи МАНЬКУ від КЛЬОЦА). Обережніше, у нього пістолет!
МАНЬКА (все одно рветься до КЛЬОЦА). А пістолет у тебе теж із шоколаду?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Марусю, облиш його вербувати, для нас чисельність партійних рядів не головне.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. До речі, вже майже документально встановлено, що справжнє прізвище товариша Саліна – Силін.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Ой, не смішіть! Ким встановлено?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (значимо). У монастирі в горах знайшли відповідний запис у книзі духовних одкровень.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Міф! До того ж релігійний, що взагалі нонсенс.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Чому ж міф? Скажіть йому, Едісоне Пилиповичу.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Ніцше майже документально підтвердив це у своїй знаменитій книзі про надлюдину і про всіх прочих недолюдей – «Так говорив Заратустра».
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Із поваги до нашого спільного з ними минулого процитуй їм, Гордію Парфеновичу, що значить майже документально.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Цитую. «Коли Заратустрі виповнилося тридцять років, покинув він свою батьківщину і озеро своєї батьківщини і пішов у гори».
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. А чому саме в гори, поясни їм?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Адже тільки там, де горній дух, де цей дух піднімається до самих вершин, а в ущелинах розлита мужність існування, тільки там може народитися таке вчення як силоцизм!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Ваш силоцизм точно що виник у печері, а от наш саліцизм – в полях, де широчінь і де свиноферми, в яких вирощується сало!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. А головне – вже є докази, що товариш Салін, точніше – Силін за прикладом Заратустри теж переховувався в горах у печері!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Недарма ж наш вождь Силін-Салін вустами Заратустри дійшов висновку, що «Війна і мужність здійснили більше великих справ, ніж любов до ближнього».

Гордій Парфенович, який все це слухав із іронічним виглядом обличчя, помахом руки зупиняє своїх опонентів.

ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Чому тоді товариш Салін, будучи за вашою гнилою версією товаришем Силіним, задекларував побудову свиноферм на кожних ста квадратних кілометрах? Чи не тому, що схилявся до того, що ви презирливо звете солодким популізмом?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Все досить просто, шановний Гордію Парфеновичу. Як самокритично говорив Заратустра: «Небезпека мудрого в тому, що він найбільше піддається спокусі закохатися в нерозумне».
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. В популізм тобто.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Особливо якщо врахувати, що запланованої мережі свиноферм так і не з’явилося. А ті, які побудували, приладнали під концтабори тимчасового перевиховання!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. І це свідчить, що насправді наш мудрий вождь і вчитель навіть в момент спокуси популізмом все ж залишався більше Силіним, ніж Саліним!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Саме тому ми обрали силоцизм, зрозумівши, що найкоротший шлях до зразкового силоцистичного життя – примусовий!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (перебиваючи). Як говорив Заратустра – «Свого ворога шукайте ви, свою війну ведіть ви, війну за свої думки!»
КЛЬОЦ (виймаючи пістолет і наставляючи його на КАЛІСТРАТУ). Аве Коза Ностра, аве Сицилія!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Правильно, Кльоце! Як говорив товариш Силін вустами Заратустри – «Я люблю тих, хто не вміє жити інакше, як щоб загинути»!

КАЛІСТРАТА виймає автомат і наставляє його на Кльоца.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (відтісняючи Кльоца назад). Зачекай, зачекай, сицилійське ти наше серце! Ще не на часі загинути! Партія скаже, коли.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (тягнучи за автомат КАЛІСТРАТУ). Опусти автомат, наша ти понад-мужність! Ще не черга по ревізіоністам чергою!
КАЛІСТРАТА (ГОРДІЮ ПАРФЕНОВИЧУ, показуючи помахом автомата). А може, нафіг їх із автобусу?
КЛЬОЦ (ВІКТОРУ ЛЬВОВИЧУ, наставляючи пістолета на Каілістрату). А не лучче їх усіх бон джорно звідси?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Із силовим варіантом завжди встигнеться, Кльоце. Спочатку спробуємо довести наш пріоритет мовою дипломатії.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Ні про який ваш пріоритет і мови не може бути! Адже рішення про поїздку в Обітоване ми прийняли на політбюро на півгодини раніше за вас!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. А-а, так значить ви знали, що ми зібрались в Обітоване, – тому й вирішили поперед силоцизму в автобус?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Повія ваш Петро Миколайович після всього!
КАЛІСТРАТА (виймаючи автомат). Шляпи вверх, ну! (Запитально дивиться на ГОРДІЯ ПАРФЕНОВИЧА.) Може, лічно за товариша Петра Миколайовича Саліненка, за повію?

КЛЬОЦ, у якого в руці з’являється граната, прикриває собою ВІКТОРА ЛЬВОВИЧА і ЕДІСОНА ПИЛИПОВИЧА.

КЛЬОЦ (погрожуючи гранатою). Оптом усіх бон джорно, падли!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (висовуючись з-за спини КЛЬОЦА). Як не соромно, Гордію Парфеновичу! Враження, що не ми, а ви силоцисти!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (теж висовуючись з-за спини КЛЬОЦА). Які ж ви шоколадні саліцисти, якщо у вас штурмова трійка на чолі з Кінг Конгом?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Причому трійка агресивно жіноча, а це все одно, що злочин проти людяності!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (обурено). А ви за чиєю татуюваною спиною, демагоги? Бач, який у вас Аль Капонець! Та ще й з гранатою!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Граната у нього для самозахисту!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. А чим ще від жінок підвищеної агресивності?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Он у вашої бандерші цілий автомат-кулемет!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. І точно що ізраїльський «Узі»!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Ні, щоб православно-слов’янський «Калашніков»!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. А ще кажуть, що зброя не пахне!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. А жіночий фактор в саліцизмі куди важливіше, ніж ви думаєте, шановні!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (саркастично). Особливо озброєний до ліфчика!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Так, у нас є амазонки, здатні тримати в руках автомати-кулемети. Але для чого, питається?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (іронічно). Невже для посилення партійного шарму?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Для самозахисту, шановні опоненти, виключно для самозахисту!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (саркастично). В корсетах із «бронежилетів» для самозахисту?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (тим же тоном). І в залізних поясах вірності саліцизму?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (звинувачувально, навіть гнівно). Надто швидко ви подолали шлях від атак із дєвочками за шістдесят попереду – до штурмових трійок із Кінг Конгів із автоматами позаду!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Причому дєвочками за шістдесят із оголеними бюстами і Кінг Конгами з автоматами під бюстгальтерами!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. А ми якраз пишаємось тим, що виховали цілий батальйон прихильниць, які у свої шістдесят здатні навіть на стриптиз у пилу праведної боротьби!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (ГОРДІЮ ПАРФЕНОВИЧУ). То, може, ідеологічно оголимось і поміняємось назвами? Ви станете силоцистами, а ми навпаки – вами?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Ким завгодно, Едісоне Пилиповичу. тільки не ними! Нам феміністичний порно-камуфляж ні до чого!
ЕДІСОН ЛЬВОВИЧ. Й справді, як говорив Заратустра – «Чоловік повинен бути вихований для війни, а жінка – для спочинку воїна; все інше – дурість».
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (уїдливо). Невже? А хто говорив, хто говорив… (Знаходить в кишені папірець.) Ось. (Урочисто читає.) «Двох речей хоче справжній чоловік: небезпеки та гри. Тому хоче він жінки як найнебезпечнішої іграшки»! (Переможно обводить усіх поглядом.) Хто це сказав?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (запитально дивлячись на ЕДІСОНА ПИЛИПОВИЧА). Відомо хто, звичайно.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Але ж на першому місці в цьому вислові у Заратустри, зауважте, – «не-без-пеки»! А вже потім гри та іграшки. А у вас попереду заради ідеологічних іграшок батальйон престарілих стриптизерш.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Тому що ми навмисне оголюємо для народу заповітну мрію – сала і видовищ! Тому що…

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ не встигає закінчити фразу, бо увага присутніх перемикається на інше. МАНЬКА, вихиляючи стегнами, підходить до КЛЬОЦА і змушує його заховати гранату в кишеню.

МАНЬКА. Чув, амазончику, для чого жінка? Хочеш відпочити з видовищами?
КЛЬОЦ (кивком показуючи на КАЛІСТРАТУ). Нехай і вона своє «Узі» сховає, а то я бон джорно без колєбаній.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. От, от! Життя, як то кажуть, все одно бере своє. Тож можете повертатись достроково, адже в Обітованому буде побудовано виключно саліцизм – на основі сала та видовищ.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Ми раніше за вас закупили автобус, я особисто вийшов на потрібні контакти. Тож далі поїдемо ми, а ви тут, невідомо де, демонструйте своє сало та видовища.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Наклеп! Можемо перевірити в шляховому листі водія.

В цей момент ВОДІЙ починає гучно хропіти. Всі обертаються і бачать, що той все ще лежить під автобусом – лише його ноги стирчать звідти.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. От вам і ремонт!
КАЛІСТРАТА. Підор, шо тут казать! Я його одразу розкусила!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (КЛЬОЦУ). Розбуди цього саботажника! Можна й пострілом.

КЛЬОЦ виймає пістолет і стріляє вверх. Водій сонно ворушиться, потім знову продовжує хропіти. КЛЬОЦ знову стріляє. КАЛІСТРАТА буцає водія ногою – в його ногу.

КАЛІСТРАТА. Бач, салюта йому мало!
КЛЬОЦ (ВОДІЮ). Тебе що – бон джорно наповал?
КАЛІСТРАТА. Нумо вилізай, гнидо!

Сонний ВОДІЙ вилізає, обтрушується.

ВОДІЙ (бурчить). Що за мода – відразу стрілять…
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (підступно ласкаво). Так усього ж із пістолета, шановний.
ВОДІЙ. Вдячний, що не із автомата.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Заспокойся, адже є важлива розмова.
ВОДЙ. А я причому? Моє діло – крути баранку.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Ти міг би показати нам шляховий лист?
ВОДІЙ. Міг би. Якби мав.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. А де ж він? Ти ж не з’їв його?
ВОДІЙ. Не встиг. Бо не дали.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Як не дали?
ВОДІЙ. Звідки я знаю? Не я ж повинен був їхати, а Мишко, дружбан мій. Але він забухав щось. Шкода пацана, пропаде. Довелось підмінити.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. А куди ж ти везеш нас?
ВОДІЙ. Куди сказали. В якесь Обітоване.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Як це в якесь?!
ВОДІЙ. Та звідки мені знать? Я про нього вперше чую. Мені сказали – праворуч за місто, а далі до кінця горизонту, нікуди не звертаючи. Але вже, здається, приїхали.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Як приїхали?!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Що значить – приїхали?
ВОДІЙ. А то значить, що двигун полетів.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Куди полетів?
ВОДІЙ (хмикнувши). Прямо в саліцизм, куди ж.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Ей, обережніше з політичними жартами! А то не тільки залетіти, й загриміти можна!
КАЛІСТРАТА. Казала ж – підор!
ВОДІЙ. Ну, тоді в силоцизм, якщо саліцизм вас дістає.
КЛЬОЦ (загрозливо). Бон джорно захотів?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. То що тепер – стирчати тут будемо?
ВОДІЙ. Не обов’язково тут. Можна і в салоні.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (ВОДІЮ). Ремонтувати довго?
ВОДІЙ. Де і чим?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. А де ми? Куди ти нас завіз?
ВОДІЙ. Я вам що – довідкове бюро? Куди доїхав – туди і завіз. Сам тут вперше.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Все більше, ніж зрозуміло. (Голосно позіхає.) Я погано спав усю дорогу, то, бачу, нічого не залишається, як подрімати…

ВОДІЙ спльовує, кидаючи подалі гайковий ключ. Потім через дверцята кабіни забирається на місце водія в автобусі і накриває обличчя кепкою, даючи зрозуміти, що буде спати. Всі розгублено топчуться на місці.

КАЛІСТРАТА (з серцем спльовуючи). Підор – він і є підор!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Й справді – що залишається, як не подрімати?
КАЛІСТРАТА. А думать, шо дальше делать, хто буде?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. А котра година? (Дивиться на годинник на руці.) Й справді, вже стільки натікало, що не гріх і перепочити. Бо виспавшись куди мудріше, ніж недоспавши.
МАНЬКА (виразно подивившись на КЛЬОЦА, прямує до входу в автобус). Усім би лише подрімати, а от з ким би не поспать?!

МАНЬКА заходить в автобус, але в дверях затримується. Підійшовши до неї, КЛЬОЦ підштовхує її легким ляпанцем під дупу. МАНЬКА у відповідь грайливо гойдає нею. Усі зацікавлено спостерігають за цим. КЛЬОЦ ще раз шльопає її по дупі. МАНЬКА нарешті входить в автобус, КЛЬОЦ – за нею.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (виразно зітхаючи). Як говорив Заратустра – «І як спритно вміє сука-чуттєвість молити про шматок духу, коли їй відмовляють у шматку тіла!»
КАЛІСТРАТА. Та про шо казать, коли моральноє разложеніє! Не вспіли доїхати, а вже дай полапать.

Безнадійно махнувши рукою, ВІКТОР ЛЬВОВИЧ прямує до лісу. КАЛІСТРАТА заступає йому дорогу.

А ліс вже зайнято, пойняв?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Як зайнято?!
КАЛІСТРАТА. А ще в шляпі! Спроси тоді у нього (показує на ЕДІСОНА ПИЛИПОВИЧА), він теж туди пробував. Ліс ми теж першими застовбили, пойняв?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Й справді, Вікторе Львовичу, вони невідомо за яким правом оголосили ліс своєю заповідною для нужденних справ територією.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (насмішкувато). А за правом саліцистичної гігієни!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (загрозливо підступаючи до ГОРДІЯ ПАРФЕНОВИЧА). То що – я-а, член політбюро, мушу задовольнятися убого пласким простором, де наскрізь тхне вашими потьомкінськими свинофермами?!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (не менш загрозливо наступаючи на ВІКТОРА ЛЬВОВИЧА). А ви хоча б у такий спосіб спустіться на грішну землю, шановний! А то настільки відірвались від реалій, що навіть за вашого Заратустру соромно!

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ вискакує вперед, прикриваючи собою ВІКТОРА ЛЬВОВИЧА.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (кричить, розмахуючи руками). Що ви собі дозволяєте?! Вам в лоба за нашого Заратустру чи як? Тоді я зараз покличу Кльоца!

КАЛІСТРАТА теж жваво прикриває ГОРДІЯ ПАРФЕНОВИЧА.

КАЛІСТРАТА. Ну, ти, руки прибери, а то розмажу – ніякий Заратустра не впізнає!

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ і ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ здвоєно підступають до ГОРДІЯ ПАРФЕНОВИЧА і КАЛІСТРАТИ, які теж тримаються здвоєно, але під цим тиском відступають на крок назад. Далі в ході протистояння обидві пари по черзі то наступають, то відступають. Світло в цей час поступово гасне.

ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (з-за широкої спини КАЛІСТРАТИ). Щоб ваш Ніцше удавився своєю нелюдською надлюдською теорією!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (з-за вузенької спини ЕДІСОНА ПИЛИПОВИЧА). А ваш серійний ідеологічний збоченець Саліненко щоб поперхнувся своїм голим популізмом!
КАЛІСТРАТА. А ви вообщє содоміти!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Від столітніх стриптизерш чуємо!

Затемнення

Картина п’ята

Із автобуса виходить КАЛІСТРАТА. Видно, що вона когось чекає. І ось із автобуса, загрібаючи все внизу довжелезними полами шинелі, виходить ПУЛЯЙ. Змовницьки озираючись, він підходить до КАЛІСТРАТИ і намагається обійняти її. КАЛІСТРАТА досить владно відсторонює його.

КАЛІСТРАТА. Що за юнацьке нетерпіння, Колю?! Така непонятна обстановка, а тобі ліш би за шматок тіла.
ПУЛЯЙ. А якщо я уже не управляю собствєнним організмом?
КАЛІСТРАТА. Тоді як з тобою партєйне діло мати? Особєнно коли кожну хвилину може проізойти непоправімоє. Ти ж бачиш – двигун у автобуса навсігда гавкнувся, та й заїхали кудись в тупик, і взагалі де находимось – неізвесно, та ще й поряд із шайкою силоцистів і прочих содомітів та підорів. В такій обстановці треба не пораженчеські лапання, а істинно саліцистичну витримку. Луччє докладай, що почув та винюхав, це куди важливіше, ніж неумєстні зараз телячі ніжності.
ПУЛЯЙ (виразно зітхаючи). Ну, значить, про Бундюка. Ця сволота знову про своє – мовляв, ставка лише на сало хибна, і нічого його преподносити народу в шоколаді.
КАЛІСТРАТА. Ти диви, гад, навіть в шоколаді йому невкусно!
ПУЛЯЙ. І що ж ти думаєш, Калю, – він почав прямо в автобусі писати програмну декларацію!
КАЛІСТРАТА. От підор! А декларацію про що, Колю?
ПУЛЯЙ. Страшно й сказать! Про трансформацію саліцизму в селоцизм!
КАЛІСТРАТА. Вообще безпрєдєл! Надо його раз і навсігда порвать, Колю!
ПУЛЯЙ. В яком смислі порвать, Калю?
КАЛІСТРАТА. Порвать написане, а потом і пащу йому порвать!
ПУЛЯЙ. Пойняв. Тільки не забудь, ти ж ще того разу обіцяла взамєн своє послаблєніє!
КАЛІСТРАТА. Усьому своє врем’я, Колю!
ПУЛЯЙ. А якщо я про ще більшу контру розкажу, наблизиш мене?
КАЛІСТРАТА. Шутіш? Куди ж більшу, ніж про декларацію?!
ПУЛЯЙ. А обіцяєш наблизити?Ну, хоч раз дозволиш обнять як положено?
КАЛІСТРАТА. Подивимось на твоє повєдєніє. Викладай спочатку про більшу контру.
ПУЛЯЙ. Твоя штурмтрійка, Калю, кажись, втратила бойця.
КАЛІСТРАТА. Маньку?
ПУЛЯЙ. Її, підоршу. Сам бачив, як вона неідеологічно завалила на себе отого їх бугая, із лозунгом на пузі проти нашого саліцизму. І як потім вона кричала під ним – мовляв, давно підозрювала, що силоцизм безпосередньо зверху куди сильніше, ніж на расстоянії.
КАЛІСТРАТА. Отакої! Справжня оргія!
ПУЛЯЙ. І що піддаватись силоцизму куди приємніше, ніж не піддаватись, кричала.
КАЛІСТРАТА. Натуральна содомія!
ПУЛЯЙ. І це ще не все, Калю.
КАЛІСТРАТА. Як не все, куди ж дальше?
ПУЛЯЙ. Вони ж із Кльоцом тільки те й роблять, що не тільки совокупляють саліцизм із силоцизмом, а ще й при цьому присьорбують для статевої стійкості сицилійський кальвадос. (Розгортає шинелю, показуючи у внутрішній кишені пляшку. Цього разу видно, що під шинелею у ПУЛЯЯ лише білі кальсони.) Бачиш? Реквізував як доказ.
КАЛІСТРАТА. Зачекай, Колю. Мені щось не по собі. (Розстібує свою спецназівську форму.) Навіть погано.

ПУЛЯЙ швидко відкорковує пляшку. Простягає її КАЛІСТРАТІ.

ПУЛЯЙ. Зроби ковток, Калю, – може, полегшає.
КАЛІСТРАТА. Так це ж для доказу, пляшка…
ПУЛЯЙ. Я ще реквізую, у цього мафіозі весь рюкзак кальвадосом забитий.
КАЛІСТРАТА. Ну, хіба що…

КАЛІСТРАТА бере пляшку і випиває майже половину, не відриваючись.

КАЛІСТРАТА. Хух, до чого може довести ревізіонізм! (Ще раз прикладається до пляшки.) Контра у власних шеренгах теж!
ПУЛЯЙ. До стінки би цих гермафродитів?
КАЛІСТРАТА. Гермафродитів, кажеш? (Пильно придивляється до ПУЛЯЯ.)
ПУЛЯЙ. Гарне імя у тебе, Калю! Калі-страта! Страта, бач.
КАЛІСТРАТА. Що значить – страта?
ПУЛЯЙ. Ну, це ж «казнь». Якраз те, що підорам та содомітам потрібно.
КАЛІСТРАТА. Це мене батько так назвав. Захотів, щоб я була Калістратою Калістратівною. Тобто гідним його, гідною його імені.
ПУЛЯЙ. Правильно. Бо в Калістраті Калістратівні аж дві страти. Щоб не тільки підорів, а ще й гермафродитів!
КАЛІСТРАТА. А ти в курсі, що Калістрат з грецької – красивий воїн.
ПУЛЯЙ. Так я і знав! Іначе б не закохався в тебе, Калю!
КАЛІСТРАТА. Ой, я щось сп’яніла! А ще Калістрат хоробрий і здатний до самопожертви.
ПУЛЯЙ. Хто б сумнівався!
КАЛІСТРАТА. Все, за що він береться, робить з повною віддачею сил. Визнає тільки прямий шлях, не знаючи відступів.
ПУЛЯЙ. Ще б пак!

КАЛІСТРАТА бере ПУЛЯЯ за комірець, притягує до себе і цмокає його в губи.

КАЛІСТРАТА. Чуєш – не знаючи відступів?! (Знову прикладається до пляшки.) І які б складні проблеми перед ним не поставали, Калістрат ніколи не опускає рук, хоча діє під впливом миттєвого пориву. Ось тому батькові й приспічило дати мені це чоловіче ім’я. (Цмокає ПУЛЯЯ в губи вдруге.)
ПУЛЯЙ. Може, я розгорну шинельку, Калю?
КАЛІСТРАТА. А тому, що знак зодіаку у Калістрата не драна кішка, не зголодніла собака, тим більше не петух який общипаний, а вельмиповажний лев! Ти лева поважаєш, Миколо?

КАЛІСТРАТА знову притягує до себе ПУЛЯЯ і впивається йому в губи.

Затемнення

КАЛІСТРАТА і ПУЛЯЙ лежать поряд. КАЛІСТРАТА важко піднімається і трясе головою – видно, що вона ще не відійшла від передозування кальвадосом. Потім помічає, що у неї розстебнуті штани і швиденько застібує їх. Уважно дивиться на ПУЛЯЯ, який починає здригатися у риданнях, піднімає його за комірець шинелі.

КАЛІСТРАТА. Ти чого рюми розпустив, га?

ПУЛЯЙ знову заходиться у беззвучних риданнях.

Сказала ж – не те врем’я, щоб предаватись чувствам. Якою я була Калістратою, а тим більше Калістратом, якби піддалася сексуальному пориву просто так, без всякої ідейності?
ПУЛЯЙ. Я… я про інше… Ти… ти!..
КАЛІСТРАТА. Що я, ну? Та загорни свою вічну шинелю, а то побачиш твої кальсони – і не воювати хочеться, а помитись!
ПУЛЯЙ. Ти ж… підвела! Обманула!
КАЛІСТРАТА. Обманула-підвела? Ти у своєму соображенії, Колю? В чому це я обманула?
ПУЛЯЙ. Я ж.. я ж коли поліз у твої штани… (Ридає вголос.)

КАЛІСТРАТА міняється в обличчі – воно у неї стає загрозливо жорстким. Потім хапається за ширінку.

КАЛІСТРАТА. Ти що – залізав туди, тварюко? А я то думаю, чого у мене там розстебнуто!

КАЛІСТРАТА хапає ПУЛЯЯ за комірець.

КАЛІСТРАТА. Ах ти, сексуальний маніяк! Пригріла на груді падлу!
ПУЛЯЙ (плачучи). А ти гермафродитка! Замаскована гермафродитка!
КАЛІСТРАТА. Вб’ю! Ізнічтожу!
ПУЛЯЙ. Вже вбила! Вже ізнічтожила! Кохання моє вбила, світлу мою надію побудувати життя без підорів та содомітів розстріляла!

КАЛІСТРАТА відкидає ПУЛЯЯ від себе. Той вихвачує із кишені пістолет.

Я тебе іншу кохав, Калю, не як гермафродитку, не як ізвращенку, а як… а як!..

ПУЛЯЙ стріляє собі в скроню. КАЛІСТРАТА підходить до вже мертвого ПУЛЯЯ. Довго дивиться на нього, потім запалює сигарету і спльовує.

КАЛІСТРАТА. Ех, Пуляй ти гавєнний, Колю! Погиб як собака на случці! Зарити б тебе під кущем, як собаку, адже на більше не заслуговуєш! (Ще раз спльовує.) Скажи спасіба, шо інтереси саліцизму понад усе. Тож поховаємо як жертву силоцизму. (Глибоко затягується сигаретою.) А може і як неізвєсного солдата нашої партії. Жаль, невозможно порадитись з товаришем Саліненком… (Знову затягується сигаретою.) Ти правий, Колю, Петро Миколайович ще й як мені підморгував із президіума. Намагався лапати теж, хоча я була трезва і не дозволила, щоб він дістав до самого сокровенного… Втім, рішать доведеться Гордію Парфеновичу. Чи пойме він нащьот неізвестного солдата? То, може, краще в цій неізвєсній місцевості й підпис соответствєнний – наприклад, тут покоїться неізвєсний ізвєсний солдат. Тьху, вообще заплуталась, що до чого! Нехай Гордій Парфенович сам опредєляє, як тебе поховать…

Калістрата підхоплює мертвого Пуляя, цілує його в лоба і тягне кудись вбік – за куліси.

Картина шоста

Біля автобуса стоять КАЛІСТРАТА і ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. КАЛІСТРАТА – у своїй плямистій спецназівці, а от ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ – лише у вовчій шкурі, яка у нього пов’язкою на стегнах, але з незмінною краваткою на голих грудях.

КАЛІСТРАТА. Штурмовать їх треба, Гордію Парфеновичу! Бо кожний день тільки скорочує шанси успішно і без потєрь розправитись з цим виводком силоцизму. Довиясняли ж отношенія до ручки, всю одежу порвали одне на одному. У Бундюка навіть труси розідрали навпіл! Я одна встояла, спецназ на собі сохранила. А всі інші ходять як неандертальці.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Респект тобі, Калістрато, за витримку. Якби не ти, не знаю, чи взагалі би не оголились вщент. Добре хоч краватку вдалося зберегти.
КАЛІСТРАТА. Та й ліс відстояли, тож вовчу шкуру можно заготовить замість одежі.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. То ти вважаєш – треба в останній і рєшитєльний?

В цей момент із автобуса важко вивалюється КЛЬОЦ. Він у солом’яній пов’язці на стегнах, але в незмінному сомбреро. Побачивши ГОРДІЯ ПАРФЕНОВИЧА і КАЛІСТРАТУ, презирливо хмикає і прямує в ліс. КАЛІСТРАТА кидається йому навперейми.

КАЛІСТРАТА. Куди в ліс, підор?!
КЛЬОЦ. Та пішла ти в коза ностру, гамадрила! Тебе ще буду спрашувать!
КАЛІСТРАТА. Ах ти, козьол розмальований!

КЛЬОЦ кидається в ліс, КАЛІСТРАТА – навздогін. ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ осудливо хитає головою, проводжаючи їх поглядом, потім прямує в автобус, але в дверях стикається з ВІКТОРОМ ЛЬВОВИЧЕМ.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (він теж у солом’яній пов’язці на стегнах, але звично в шляпі). Що, Гордію Парфеновичу, комфортно у вовчій шкурі? До речі, це і є ваша справжня сутність – у вовчій обгортці на пузі та з патокою на пиці.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Фу, як грубо, Вікторе Львовичу! Озвіріли ви надто швидко на польовому утриманні. Я навіть дещо жалкую, що ми не поступилися вам лісом, – це врятувало би вас від надто швидкої деградації.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Але ж вам замість польових свиноферм лісу захотілося? Так би мовити, саліцистичних фраєрів жадібність підкосила?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Не жадібність, а майже вроджене джентльменство. Адже у нас жінок більше, а їм зелене прикриття більш необхідне.

Із автобуса виходить МАНЬКА. Вона ледь прикрита вовчою шкірою – її вбрання швидше в стилі топлес. Похитуючи стегнами, МАНЬКА становиться між ВІКТОРОМ ЛЬВОВИЧЕМ і ГОРДІЄМ ПАРФЕНОВИЧЕМ.

МАНЬКА. Про що орликами клекочимо в такий чудовий ранок, хлопчики? (ВІКТОРУ ЛЬВОВИЧУ.) До речі, ви не бачили, в якому напрямку зник цей ваш, у сомбреро?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. В наш ліс намагався проникнути, диверсант!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Попрошу без ідеологічних ярликів! Наш тілоохоронець Кльоц не заслуговує…
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (перебиває). Наша мужня Калістрата обов’язково виловить вашого стриптизера! Ліс завжди буде за нами.
МАНЬКА. Каля погналась за Кльоциком? Це погано. Вони ж можуть повбивати одне одного.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (з надією). Думаєш?
МАНЬКА. От подейкують, що Коля Пуляй застрелився від любві до неї. А я впевнена, що це вона його грохнула. Для Калі секс – ворог, бо заважає саліцистичній борьбі проти підорів та содомітів. Хоча особисто я не думаю, що заважає. Навіть навпаки. (ВІКТОРУ ЛЬВОВИЧУ.) Що там ваш Заратустра нащьот любві в польових условіях? Між іншим, товариш Саліненко Петро Миколайович мені лічно казав: якщо в цих условіях розумно розпорядитись своїм основним інстинктом…

Десь в лісі лунає довгий потужний крик.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (стривожено.) Що це? Ведмідь, наче?
МАНЬКА (хмикнувши). Який ще ведмідь? Це Калістрата.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Впевнена?
МАНЬКА (попрікаючи). Сто процентів Калістрата! У неї легені куди там тому ведмедю!

Потужний крик лунає значно ближче.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Ні, навряд це людина.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Може, їй дуже погано?
МАНЬКА. А може, якраз харашо?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Тоді б вона не тільки ревла, а ще й охала. А так потужніше за ведмедя.

Потужний крик лунає ще ближче.

Ну, хто як, а я в автобус. Вам теж не раджу ризикувати. Бо цей крик щось не дуже нагадує сексуальний.

ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ зникає в автобусі. Поколивавшись, ВІКТОР ЛЬВОВИЧ теж забігає в автобус. Залишившись одна, МАНЬКА деякий час роздумує, що робити, потім рішуче прямує до лісу.

Затемнення

Картина сьома

Автобус на тому ж місці. Але тепер на передньому плані на двох вкопаних стовбурах – прив’язані до них ВІН і ВОНА.

ВІН. Я тебе кохаю, моя авто-амазонко!
ВОНА. Я тебе теж. Як ти думаєш – вони нас вб’ють?
ВІН. Їм це не вдасться, навіть якщо захочуть. Але не думаю, що в них такі наміри. Чула ж – вони із різних ідеологічних таборів. Вони скоріше вб’ють одне одного.
ВОНА. Але ж ота, в спецназівці, ревла як ведмедиця, у якої відібрали дитя.
ВІН. А у нас з тобою обов’язково буде двійко, ти не проти?
ВОНА. Звичайно, не проти. Тільки б вижити.
ВІН. Не хвилюйся люба, щось придумаємо.

Із автобуса виходять ВІКТОР ЛЬВОВИЧ і ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Позіхають, розминаються. Як і раніше, ВІКТОР ЛЬВОВИЧ у солом’яній пов’язці на стегнах, у незмінній шляпі, а ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ – у пов’язці із вовчої шкури, але із звичною краваткою на голих грудях.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Який чудовий ранок! Аж не віриться, що ми, силоцісти, нарешті десь близько біля Обітованого!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Не привласнюйте собі ще й географію, Вікторе Львовичу! Адже ми значно ближче за вас до нього!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Ну, якщо саліцизм сповідує ще й не зовсім метричну систему, то не виключаю.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Все куди простіше, Гордію Парфеновичу. Адже саме наша Калістрата першою помітила ось цю парочку (показує на прив’язаних), яка щось теревенила про Обітоване, займаючись сексом у «Фольксвагені». Тому Каля й ревла ведмедицею, бо ваш Кльоц намагався привласнити собі пальму першості.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Не переоцінюйте вашу колоритну кадру. Ревла вона швидше гамадрилою, якщо вже мова про пальму.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ підходить до прив’язаної парочки.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Так, може, вам краще зізнатись, де саме це Обітоване? Все одно ми, силоцисти, доберемось туди першими. А так будете висіти на стовбурах до кінця двадцять першого століття…
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (перебиваючи, щоб самому завершити фразу). Поки й ми, саліцисти, не розв’яжемо вас. Якщо ви, звичайно, підете саме нам назустріч і підкажете точну адресу Обітованого.
ВІН (ЇЙ, демонстративно не звертаючи уваги на ГОРДІЯ ПАРФЕНОВИЧА і ВІКТОРА ЛЬВОВИЧА). Як я вдячний цій невдалій моделі «Фольксвагена», люба!
ВОНА (ЙОМУ). Карбюратору особисто!
ВІН (ЇЙ). Якби він не зламався, ми б могли й не зустрітися, уявляєш?
ВОНА (ЙОМУ). Це був би жах, правда?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (похитуючи головою, ГОРДІЮ ПАРФЕНОВИЧУ). Чуєш? Їм на нас просто наплювати!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Може, в розход їх, як пропонує Калістрата?

В цей час із автобуса виходить ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Він теж у солом’яній пов’язці на стегнах і в незмінній шляпі.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Не треба спішити з розходом, хоча Калістрата там (киває в бік автобуса) знову розійшлася не на жарт. Вони там із нашим Кльоцом вже готові одне в одного по обоймі!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. А що робити? Вони ж (киває в бік парочки) вперлися і навіть ігнорують!
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Їм аби кохання та соціальний спокій, а там хоч трава не рости і Заратустра з гір не злізай.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Пропоную за пропорційною системою розділити цю парочку між силоцизмом і саліцизмом, якщо вже ми опинились у безвиході.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Як це?
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. А конкретніше?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Пропоную кинути жереб і визначити кому дістанеться ВІН, а кому ВОНА.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Досить справедливо, якщо жереб.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. А потім?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. А потім, Вікторе Львовичу, ми спробуємо навернути того, хто дістанеться нам, у наш праведний силоцизм, тоді як вони (показує на ГОРДІЯ ПАРФЕНОВИЧА) – у свій паточний саліцизм.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. В цьому щось є.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Тож і з’ясується, чиє вчення більш привабливе і швидше засвоюється.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Ну, це й так відомо, чиє. Хоча, звичайно, силоцистичним примусом можна й спотворити все, що…

ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ не договорює, бо із автобуса лунають крики.

ГОЛОС КАЛІСТРАТИ. А я кажу – в розход цих підорів із «Фольксвагена», пойняв!
ГОЛОС КЛЬОЦА. Я тебе саму швидше в розход, коза ностра ти! Де команда від Віктора Львовича, га? А може буде команда на змор їх?!

Крики продовжуються, потім лунає постріл – швидше за все із пістолета.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (розмірковує, прислухаючись). Якщо одиночним – стовідсотково Кльоц.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Молодець Кльоц! Ось що значить підхльоснути чимось переконливішим за будь-які ідеологічні теревені!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (саркастично). Сила є – і сала не треба?

Крики посилюються, лунає черга із автомата. Всі троє пригинаються.

ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Особливо сала з автоматом.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (уїдливо). А ви хотіли в шоколаді?

Знову лунають одиночний постріл, черга із автомата, а потім вибух – вірогідно гранати. Всі троє падають на землю.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Справжня симфонія силоцизму! (Починає жваво повзти в напрямку лісу). Жаль, що доводиться відволіктись через нужденне, а то слухав би і слухав.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ (намагаючись догнати його, теж повзком). Куди ж ви від такої симфонії, шановний?
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (зупиняючись). Куди треба. Вам, саліцистам, цього ніколи не зрозуміти.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Зате зрозуміло, що ви силоцистично струхнули.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Струхнути можна тільки саліцистично!
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Тоді вам он туди, в поле. Там, на просторі, куди краще чути, будь-яку симфонію.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Де хочу – там і слухаю.

В автобусі раптом все стихає. Всі застигають в розгубленості. ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ, який до цього нервово крутився на місці, не знаючи, що робити, похапцем підбігає до автобуса і прислухається.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Що там? Чого затихли?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Схоже на якесь гниле перемир’я.
ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Щоб Кльоц та здрейфив?!

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ жваво підхоплюється і підбігає до вхідних дверей у автобус.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (кричить у проріз дверей). Ніякого компромісу, Кльоце, чуєш! Стріляй і веди вперед за собою наших!
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (теж кричить у проріз). Ми тебе представимо до позолоченого Заратустри третього ступеня на шию, чуєш!

ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ підхоплюється і, відштовхуючи опонентів, теж кричить у проріз дверей.

ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Не піддавайся, Калістрате! Пам’ятай, за тобою батальйони наших дєвочек! Ти для них приклад. Тож краще прикладом, тобто прикладом, ніж грудями! Покажи їм!

В автобусі знову починається гармидер із стріляниною.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ (полегшено зітхаючи). Ну от! А то аж страшно стало.
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Ви праві, Вікторе Львовичу. Тиша у ідеологічних стосунках лише лякає.

В автобусі стихає.

ВІКТОР ЛЬВОВИЧ. Та що за чортівня?! Чому вони знову зупинились?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ. Тут пахне чимось диверсійним, точно кажу.
ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ. Не будьте радикальнішими за свого Заратустру, шановні опоненти. Хіба не відомо, що будь-яка стрілянина вимагає пауз для дебатів про подальше?
ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ (іронічно). Звісно. Але тільки для того, щоб ретельніше підготуватись до стрілянини.

В автобусі знову лунає постріл, у відповідь йому – черга із автомата, хтось ойкає, всі несамовито кричать. Автобус починає розгойдуватись. ВІКТОР ЛЬВОВИЧ і ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ аплодують цьому. Потім раптом лунає кілька потужних вибухів. Всі троє одразу падають на землю і починають відчайдушно повзти в бік лісу, зникаючи там, – першим ВІКТОР ЛЬВОВИЧ, за ним – ГОРДІЙ ПАРФЕНОВИЧ, останнім – ЕДІСОН ПИЛИПОВИЧ.

ВІН (ЇЙ). Казав же – вони здатні одне одного вбити.
ВОНА. Мені страшно, любий.
ВІН. Не бійся, все буде добре, я майже певен. Думай про щось хороше. До речі, треба буде подякувати «Фольксвагену» за їх паршивий карбюратор.
ВОНА. А це не зашкодить їм? Я не хочу, щоб ця дорога для нас з тобою дрібничка затьмарила їм маркетинг.

У автобусі все стихає.

ВІН. Здається, нам повезло не тільки з «Фольксвагеном»…
ВОНА (кивком показуючи на автобус). А якщо він взагалі вибухне?
ВІН. Тоді будемо вважати, що автобуси теж інколи вибухають на щастя…

У автобусі знову відновлюються постріли і крики.

Все одно нам пощастить. Тому що я тебе кохаю, моя авто-амазонко!
ВОНА. А я кохаю тебе, мій заслужений пішоходе!
ВІН. І ми ще станцюємо твій улюблений рок-н-рол.
ВОНА. Ні, краще «Ой ти, дівчино». Мені буде приємніше, якщо ти будеш ближче до мене.

Він починає наспівувати «Ой ти, дічино…». Вона підхоплює: «… з горіха зерня». Далі звучить ця пісня у виконанні оркестру – поступово посилюючись.

Завіса.

 

 

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: