dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 01 Кві 2014, і віднесено до п'єса, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, , ,

Нова комедія/мелодрама сучасного українського драматурга Анатолія Наумова

Своєрідне вітання з Першим квітня 2014 року від майстра гумористичного жанру Анатолія Наумова.

Анатолій Наумов, драматург[/caption]

ПАЦІЄНТКА  НАЙКРАЩОГО ХІРУРГА

                                   

ДІЮЧІ ОСОБИ

ВІКТОРІЯ, пацієнтка.

БІЛОЗІР ІГОР ОЛЕКСІЙОВИЧ, хірург.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА, старша медсестра.

МАТВІЙЧУК ВЛАД, друг Вікторії.

БОРЖОК БОРИС БОРИСОВИЧ, слідчий.

НЕПРОБУДНА, сектантка.

 

Сцена представляє собою шикарно обладнану лікарняну палату на одного пацієнта. Телевізор, ноутбук, холодильник, автомат для приготування кави. Кондиціонер. Два зручні м’які крісла. Стіл і стільці. Картини на стінах. Свіжі троянди у вазі. Біля ліжка для хворого – різноманітні прилади для повноцінного лікування.

 

 

Картина перша

 

Палата затемнена, а на авансцені ліворуч світло вихоплює Білозіра, який відповідає на дзвінок свого мобільного телефону.

 

БІЛОЗІР. Слухаю, Ромо. Що-о?! Коли? Як це сталося? (Важка пауза, вона позначається на виразі обличчя Білозіра.) Ти, мабуть, і за кермом був зазвичай напідпитку? Ну, молодець, нічого не скажеш! Попереджував же – кінчай пити! (Знову пауза.) І що тепер? А чого мене запитуєш, а не себе?! Як я можу тебе прикрити, через яких прооперованих знайомих? Мама вже знає? То помовчи поки, а то і її угробиш  (Майже кричить.) Я не знаю, що тобі сказати, не знаю!

 

Білозір в серцях вимикає телефон, який майже одразу починає дзвонити.

 

Алло, що ще там у тебе?! А, слухаю… Бевзенко відмовився оперувати?! Як це відмовився і поїхав додому?.. Зрозуміло. У нього такий же розлад шлунку, як у мене грижа правого мізинця! Бо не пахне, мабуть, гарантовано грошима. Добре, в понеділок все з’ясуємо. А крім Бевзенка більше нікому? Розберіться без мене! Я теж хворий, у мене миттєве запалення хитрощів! (Вимикає мобільник. Той знову дзвонить.) Ні, кажу, цього разу без мене! Я вам не нянька на всі випадки, у кожного з вас голова на плечах і лікарський диплом в кишені!.. В чому цей випадок складний? Збита автівкою жінка? Як збита?! (Пауза з приводу того, що Білозір завагався з тим, що сказати.) А що з нею? Не приходить до тями? (Невеличка пауза. Невдоволено.) Добре, зараз буду… (Піднімається і швидко йде за куліси.)

 

Палата освітлюється. В ліжку нерухомо, після важкої операції, лежить Вікторія. В палату заходить старша медсестра Лідія Миронівна. Нахиляється над хворою.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ну, от ми і прокинулися, здається… Відкрий оченята, пані хороша. Відкрий, відкрий, зроби таку ласку. Хоча би для себе. А особливо для Ігоря Олексійовича. Бо він чомусь переживає за тебе більше, ніж за будь-якого пацієнта, якого оперував… От, от! Слава Богу і скальпелю! Важко поки що, мабуть? А як ти хотіла після кінської дози анестетиків? Тут витримати може тільки жіночка на зразок тебе – тендітна та прозоріша за серпанок. А от всілякі мачо, як правило, розтікаються сопельками на простирадлах. (Натискує кнопку на мобільнику.) Алло, Ігоре Олексійовичу, вона відкрила очі… Ні, здається, реагує, коли звертаєшся… Добре, проконтролюю.

ВІКТОРІЯ (слабим голосом). Де я?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. О! Яка ми молодець – вже й заговорила! Значить, все буде окей, а то й краще. Я знаю, що говорю, десять років медсеструю тут у поті чола.

ВІКТОРІЯ. Де я?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А де можна бути після операції? В палаті.

ВІКТОРІЯ. В палаті?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та не просто в палаті, а в палаті номер п’ять. А вона не для всякого пацієнта – тільки для патентованого. Повалятись тут коштує стільки, що краще не називати цифр. Тому всі видужують прискореними темпами. Чого й тобі бажаю.

ВІКТОРІЯ. А що?..

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Що трапилось, питаєш? Все за відомою формулою. Ти йшла, автівка їхала. Але ви чомусь не розминулись. Після чого ти не опритомніла, а от автівка далі поїхала . Та так швидко, що тільки її й бачили. А тебе наша не дуже «швидка» доставила в лікарню.  Прямо на операційний стіл. А Ігор Олексійович склеїв тебе. І, виходить, успішно. Я зрозуміло виклала хвилюючі подробиці автодорожнього чепе з тобою?

ВІКТОРІЯ. А хто?..

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Хто такий Ігор Олексійович? Соромно задавати такі школярські питання! Адже кожен із нас ходить проспектами й провулками, шукаючи щастя врізатись на проїжджій частині власними ребрами чи стегном в автомобіль. А значить, має шанс потрапити на операційний стіл. А якщо більше пощастить, то прямо під скальпель Ігоря Олексійовича – щоб мати гарантію, що скелет буде реставровано на всі сто.

 

Лідія Миронівна знову натискує кнопку на мобільнику.

 

Ігоре Олексійовичу, ми тут вже й заговорили, так що поздоровляю… Звісно, що не залишу без нагляду ані на хвилинку. (Виключає мобільник. Вікторії.) Так от – якщо жити не одним днем, а ще й передбачати дуже ймовірну перспективу не сьогодні-завтра потрапити під колеса, то треба, навіть необхідно знати, що Ігор Олексійович – найкращий хірург не тільки нашої лікарні, але й, мабуть, всієї планети. Ну, може конкуренцію йому склав хіба отой хілер із Філіппін, який оперує без скальпеля. Але то інша хірургічна парафія. А так Ігор Олексійович, без будь-якого сумніву, – геній, титан. І стоїк, звичайно. Бо хто ще здатен вистояти шість-вісім годин біля столу не із фуршетом, а із форшмаком у вигляді почавленого автівкою пацієнта?!

 

У палату входить Білозір.

 

БІЛОЗІР. Ну, що тут?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Краще не може й бути.

 

Білозір підходить до ліжка, схиляється на хворою, придивляючись. 

 

БІЛОЗІР. Ви мене чуєте, Вікторіє? (Лідії Миронівні.) Вона ж навіть не реагує.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А щойно ми з нею говорили.

БІЛОЗІР (до хворої.) Ви мене можете бачити?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Мабуть, втомилася. Нічого, проспиться.

БІЛОЗІР (виходячи із палати). Тримай мене в курсі постійно. І не завантажуй її, будь ласка, надлишковою інформацією.

 

Білозір виходить. Лідія Миронівна невдоволено знизує плечима.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Надлишковою інформацією? З чого би це? (До хворої.) Уявляєш, він заговорив не як хірург, а як завідуючий відділенням . Це як ото скальпелем по вухах, а то й гірше. Бо ще вчора він вважав, що мої розмови із хворими – щось на зразок підтримуючих наркотиків. Такий собі оздоровчий кайф. (Махнувши рукою на хвору, відходить, починаючи займатися своїми справами.) Добре, що ти не чула цього неподобства, а то би…

ВІКТОРІЯ. А я…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (стрепенувшись). О, знову ожила?

ВІКТОРІЯ. А я…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Хочеш сказати, що чула? Краще б не чула! А якщо вже тобі не пощастило і ти почула, то скажу – він так через те, мабуть, що дуже переживає за тебе. От і наїхав на мене. Цікаво тільки, чому у такій грубій формі, ти ж йому не дружина і навіть не коханка, хоча, якщо відверто,  ні того, ні другого у нього, слава Богу, зараз немає. А чому немає, він, мабуть, і сам не знає. А от я в курсі. (Нахиляється над хворою.) Знову заснула. Наркоз від нашої анестезійної мадам Валентини Сергіївни видихати не так просто. Вона у нас чаклунка найвищої кваліфікації. Ти мене чуєш, Вікторіє-Віко? (Розводить руками.) Ну, подрімай ще, не завадить. Може, який путній сон побачиш. Про автомобільні перегони, наприклад. Ні, ні, боже упаси, перегони не у нас на вкрай задрипаному проспекті імені Вернадського, а десь у князівстві Монако, наприклад, де кінозірки спостерігають за ними у позолочені біноклі…  Між іншим, якби ти не спала, я б тобі ні за що не розказала, чому Ігор Олексійович неодружений-холостий, хоча це у нас в лікарні відомо навіть прибиральницям. Та й за межами лікарні теж багато хто в курсі… Нещодавно, наприклад, за ним ув’язалася одна, кров з коньяком, правда, не розбереш, чого більше… (Замислюється на якусь мить.) А от у мене коньяку в крові ні міліграма з самого ранку. Хіба це справедливо? Особливо коли коньяк поряд, а за вікном неділя… 

 

Лідія Миронівна крадькома підходить до холодильника.

 

Ось тут він, у вічній мерзлоті.  Де все для віп-клієнтів, навіть закусити для прискореного курсу одужання. А що, гроші ваші – обслуга наша! Тим більше що сьогодні святий вихідний навіть для безбожників, сам Всевишній велів релаксувати…

 

Змовницьки озирнувшись, Лідія Миронівна дістає із холодильника пляшку коньяку, наливає в чарку. Підходить до хворої, придивляється, потім піднімає чарку.  

 

Гріх не випити за твоє здоров’я, бо для нашого брата, а точніше – сестри… тобто медсестри… не випити – це б означало зневажання найбільш дорогоцінним, що є у нашого пацієнта – його температурою, пульсом, наявністю цукру та інших інгредієнтів…  Та й якщо не у цій палаті, із цього холодильника, який символізує завтрашнє всенародне меню, то де ще?! (П’є.) Хух! (Декламує наспівом.) І розіллється волога черевоугідна периферією тілесною! Адже не п’ємо ми, а лікуємось!.. До речі, кажуть, що вона, ну та, що кров з коньяком, танцює на вечірках оголеною. Бо хіба можна вважати за одежу якусь невидиму простим оком пов’язку десь в районі її секс-трикутника? Ой, що це я тобі такі таємниці із приватних моментів особистого життя найкращого хірурга?! Втім, ти ж вся ще у наркозі, то можу й про головне. А головне полягає якраз у фіфочці із юстиції. Ніде правди діти, Ігор Олексійович одного разу ледь не одружився з нею. Втім, без сліз і додаткової чарки не розкажеш…

 

Знову змовницьки озирнувшись, Лідія Миронівна наливає і п’є.

 

Але будемо пильні на посту номер один нашого віп-мавзолею! Бо хоча й неділя, а не приведи і помилуй ще й головлікар припреться з якогось адміністративного переляку розпитати, як спиться цій пташці після анестетиків. Бо хто знає, якого вона польоту…

 

Лідія Миронівна придивляється, чи спить хвора.

 

Спи спокійно поки що, а то я би не розповіла тобі про цей прикрий факт, який, на жаль, справді мав місце.

 

Лідія Миронівна сідає в крісло, дістає сигарету. Запалити не дає дзвінок мобільнику.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я ні на крок, Ігоре Олексійовичу, як і належить на бойовому посту номер один… Добре, вахту тримаю до останнього. 

 

Лідія Миронівна дістає сигарету і запальничку, маючи намір запалити, але, схаменувшись, ховає їх.

 

Ні, не можу порушувати в цьому реанімаційному місці першу нашу заповідь – не нашкодь собі… гарною сигаретою. (Зручно вмощується в кріслі.) Так от, розказую тобі як безпробудно сплячій, що приблудився якось Ігор Олексійович до фіфочки із юстиції. Окуляри у неї більші за обличчя. Не окуляри, а натуральні тарілки для десерту на дванадцять персон. Загалом – вилита адвокатша єго превосходітельства! Тут, мабуть, загадка природи в тому, що цими тарілками такі, як вона, зомбують романтичних чоловіків наче локаторами. Звичайно, у цієї фіфи стегна нічого так, але ж… Віко, ти чуєш чи?.. (Прислухається, чи спить та.) Бай-бай, значить? Ну тоді розкажу таке, від чого кров згортається в жилах ефективніше за гемостатики… Ні, без коньяку цей трилер не намалюєш в усіх його юридичних нюансах.

 

Лідія Миронівна, озираючись на двері, швиденько наливає собі коньяку і випиває.

 

І от коли ця фіфа вже замовила весільну сукню, а Ігор Олексійович троянду в петлицю, вона раптом ультиматум йому – тільки через шлюбний контракт! Хоч стій поряд, хоч падай мимо ліжка, але через контракт! Уявляю цю сцену. (Передражнює.) Він: невже кохання треба заганяти в якісь параграфи?! А вона йому: кохання повинно мати надійні юридичні тили. Припустимо, завтра мене хтось зіб’є на дорозі автівкою, а ти мені зробиш невдалу операцію, і почнеться в судах комедія з трагедією… А так – ось він, контракт, все цивілізовано, все за літерою і духом закону, розійдемось як два швидкісних катера десь в лагуні на островах! (Звертається до хворої.) Ну, і як тобі такий юридичний привіт перед походом в подружнє ліжко? Звісно, що він свій катер круто розвернув у протилежний бік…

 

Заходить Білозір. Прямує одразу до хворої.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Вона недавно прокидалася. Але ненадовго.

БІЛОЗІР. Ви розмовляли?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Практично ні. Вона якихось два слова вимовила. Але я не хотіла її турбувати.

БІЛОЗІР (поглядом показуючи на холодильник). Там ще є?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Коньяк?

БІЛОЗІР. Налий трохи, а то голова, як колода.

 

Білозір сідає в крісло, тре скроні долонями.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ще б пак! Цілу ніч в операційній, вихідний коту під хвіст…

БІЛОЗІР. Вибач, що не дав і тобі відпочити.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Мені що – я виспалася наперед на рік. (Наливає чарку і простягає.)

БІЛОЗІР. Тобі би заміж, Лідо. А то якось не дуже нормально, коли ще молода та красива ігнорує закони природи.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не тобі би про такі закони, Ігоре Олексійовичу.

БІЛОЗІР. А хіба я присягався, що моя дружина – хірургія? Я ж пробував, як відомо. А от чи пробувала ти? Налий і собі, маємо право в такий день.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. На службі не вживаю. Але як рідкісне виключення із суворого правила…

 

Лідія Миронівна наливає.

 

БІЛОЗІР. Сідай, в ногах правди немає.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (сідаючи). А чого ти думаєш, що не пробувала? Я не про коньяк, звичайно, а про закони природи.

БІЛОЗІР. Принаймні, я не чув нічого такого про тебе.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я ж не така видатна фігура, щоб про мене легенди нашіптували.

БІЛОЗІР. Це ти так тонко натякаєш на ту мою?.. Як ти її називала?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Це не я, а народ охрестив її чистопородною фіфою. Та й магнітно-резонансна томографія підтвердила би цю очевидну істину.

БІЛОЗІР. Є підозра, що саме ти підказала її народу.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ні, народ й без мене своїм рентгеном все безпомилково висвітив.

БІЛОЗІР. Так вже й безпомилково?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не думай, що випадково пішов такий резонанс про твій неприродний вибір. Народ ніколи не помиляється у таких випадках.

БІЛОЗІР. Не нагадуй мені більше про неї, добре?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Про томографію? Чи про фіфу?

 

Білозір п’є, ставить чарку і розслаблено відкидається, не відповідаючи.

 

(Лідія Миронівна киває в бік хворої.) А ця, вона хто?

БІЛОЗІР. Вона – Вікторія. І цього достатньо. (Рішуче піднімається. Виходячи, обертається.) Лідо, потерпи до вечора, будь ласка. Прошу як ніколи. Дам два відгули. Треба убезпечити хвору за будь-яку ціну. Мені це дуже потрібно.

 

Білозір виходить. Лідія Миронівна у подиві знизує плечима.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (звертаючись до хворої). Ну, чула? (Та не реагує.) Скільки туману навкруги тебе, що ніякого просвітку… Знаєш, чому він так невдало пробував одружитись? А ніхто не знає, навіть він сам. Одна я в курсі. Хоча мені самій в цьому зізнаватись страшно. Але я вже достатньо хильнула, щоб розповісти, поки ти не чуєш.  Тільки нікому навіть півслова. Нехай все буде за грифом «цілком секретно». (Лідія Миронівна озирається, чи не може хто почути. Потім стукає пальцем себе в груди.) Це він через мене. Звичайно, десь на рівні підсвідомості, а то й глибше. Є така категорія чоловіків, які перебувають з тобою поряд, зав’язані, так би мовити, на тебе, але до кінця не усвідомлюють цього, тому пробують десь на стороні реалізуватись. А там – якщо не фіфа, то стриптизерка, там все тимчасове, швидкоплинне і, прости господи за двозначність, фізіологічно нестійке… Я вже не кажу про суспільний аспект справи. Бо сімейно приватизувати такого хірурга – все одно, що позбавити хворе населення неабиякої надії. І хоча він тут розпинався, що не присягався хірургії на подружню вірність, але якщо копнути глибше, то саме ампутаційний ніж чи кісткові кусачки  – ось його шлюбні аксесуари… Ну, ти ж сама на собі відчула, мабуть, які вони в його руках ніжні. Від них кайф, а то й оргазм одразу, прости господи за операційний гумор. Тому я при ньому, а він при мені, зрозуміло?

ВІКТОРІЯ (слабим голосом). Я… я…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ой, я тебе розбудила? (Підбігає до хворої.)

ВІКТОРІЯ. Я… я…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (нахиляється над хворою). Ти чула про що я, чула? Говорити можеш, ну? Шкода, звичайно. Але пора вже прийти до тями, бо Ігор Олексійович дуже переживає. Я таким стурбованим його ніколи не бачила. Мабуть, ти й справді птиця неабиякого польоту. Але він чомусь про це ні слова. Швидше приходь в себе і розкажеш…

 

Затемнення

 

В палату входить Білозір, сідає біля хворої.

 

БІЛОЗІР. Доброго ранку, Вікторіє.

ВІКТОРІЯ. Рада вас бачити, Ігоре Олексійовичу.

БІЛОЗІР. Як почуваємось?

ВІКТОРІЯ. Непогано. Я дуже вам вдячна.

БІЛОЗІР. Як-то кажуть – так би на моєму місці прооперував кожний.

ВІКТОРІЯ. Знаю, що ви склеїли мене із майже неможливого.

БІЛОЗІР. Склеїли? Що за термінологія?!

ВІКТОРІЯ. Із палатного лексикону.

БІЛОЗІР. Це, мабуть, Лідія Миронівна у своєму епатажному стилі все вам піднесла?

ВІКТОРІЯ. А хіба неправда?

БІЛОЗІР. Не слухайте її. Вона інколи може такого нафантазувати, що Джоан Роулінг із своїм Гаррі Поттером відпочиває.

ВІКТОРІЯ. Але ж операція була не з простих?

БІЛОЗІР. Операція як операція, такі доводиться робити майже щодня.

ВІКТОРІЯ. Невже так часто збивають автівками?

БІЛОЗІР. Що поробиш – епоха мажорів. Гасають вулицями, як скажені. Але я раджу поки що забути про особливості нашого дорожнього руху. Вам необхідно сконцентруватись на одужанні.

ВІКТОРІЯ. А варто?

БІЛОЗІР. Вам песимізм не личить, повірте. Тим більше не дуже обґрунтований.

ВІКТОРІЯ. Як там у вас жартують – хворий пішов на поправку, але не дійшов?

БІЛОЗІР. Звичайно, у медиків гумор дещо специфічний. Але це скоріше похибки професії.

ВІКТОРІЯ. Мабуть, у цих похибках є ексклюзивно для мене параграф про те, що час – найкращий лікар, але поганий косметолог?

БІЛОЗІР. У вашому випадку цей лікар водночас і найкращий косметолог.   

ВІКТОРІЯ. Залишається сказати, що у мене попереду суцільне сяйво?

БІЛОЗІР. Ризикую лише спрогнозувати, що ви покинете цю палату ще більше чарівною, ніж до операції.

ВІКТОРІЯ. Мабуть, особливого шарму мені нададуть милиці?

БІЛОЗІР. Я звик відповідати за свою роботу. Тому надівав маску під час операції не для того, щоб ви мене потім не впізнали.

ВІКТОРІЯ. Не переживайте, я ж була під кінською дозою анестетиків.

БІЛОЗІР. Впізнаю стилістичні прикраси від Лідії Миронівни.

ВІКТОРІЯ. Та й до операції не встигла опритомніти, здається.

БІЛОЗІР. Головне – опритомніти опісля.

ВІКТОРІЯ. Важко було ремонтувати мене скальпелем чи кусачками?

БІЛОЗІР. Якби Лідія Миронівна не була класною медсестрою, то я би, може, й відважився вкоротити цими кусачками їй язика за такі просвітницькі моменти.

ВІКТОРІЯ. Істину не вкоротиш!

БІЛОЗІР. Звучить пафосно, але не дуже реалістично. Ви ж журналістка, Віко. Кому краще знати, що з істиною можна робити все що завгодно.

ВІКТОРІЯ. Я про медичну істину.

БІЛОЗІР. Вона для мене втілена у відому формулу: не нашкодь.

ВІКТОРІЯ. А як щодо неправди в порятунок?

БІЛОЗІР. Психологічні ін’єкції, звісно, інколи необхідні. Але у вашому випадку можу без неправди запевнити, що милиці вам стовідсотково не загрожують.

ВІКТОРІЯ. А як щодо перспективи стати кульгавою качкою?

БІЛОЗІР. Підозрюю, що залишитесь не менш прекрасною лебедицею, ніж до операції.

ВІКТОРІЯ. А хіба лебедиць у вашій лікарні не по одужанню рахують?

БІЛОЗІР. По-перше, таких, як ви, не так вже й багато.

ВІКТОРІЯ. У вас недосконалий смак, мабуть. Або з підрахунками проблеми.

БІЛОЗІР. Не можу погодитись. Всі жінки у нашій лікарні вважають, що смак у мене майже бездоганний. 

ВІКТОРІЯ. Лідія Миронівна теж?

БІЛОЗІР. Ну, хіба що вона має окрему думку. Але вона її міняє з такою швидкістю, що не встежиш. Втім, якщо вже вам так хочеться вийти із нашої лікарні кульгавою ходою, то раджу добряче потренуватись. Звісно, коли більш-менш станете, так би мовити, на ноги. Але запевняю, що із цієї затії навряд чи щось кульгаве вийде. Ви приречені на норму, навіть якщо це вас не влаштовує. 

 

У Білозіра дзвонить мобільний телефон.

 

Хвилинку. (Відповідає на дзвінок.) Алло, що там? Добре, зараз буду. (Вимикає мобільник.) Шкода, мені треба терміново в ординаторську. А то би навів ще з десяток неспростовних аргументів.

ВІКТОРІЯ. А мені шкода, що не встигла вас переконати, чому вони не спрацюють.

БІЛОЗІР. Тоді доведеться продовжити нашу дискусію.

ВІКТОРІЯ. Тоді буду готуватись до наших дебатів.  

 

Білозір виходить. Вікторія лежачи дістає на столику пігулки і запиває їх водою із склянки. Палата затемнюється, а прожектор вихоплює ліворуч на авансцені Білозіра, який розмовляє по мобільному телефону.

 

БІЛОЗІР. Дякую за в чергове п’яну інтонацію, братику… Я тобі, здається, втокмачував – не кажи «гоп», поки не проясниться. Чи ти розраховував на допомогу міліцейського бога? А такого в древньогрецькому пантеоні не значиться! Там тільки твій покровитель Діоніс, він же Вакх… А даішники, виявляється, не тільки відслідковують на трасах, хто які дорожньо-грошові знаки ігнорує, а ще й інколи транспортні пригоди розслідують… Які зв’язки, які знайомства?! Я теж не бог, як це для тебе не дивно. Дякую за слушну рекомендацію! Розберусь без твоїх нетверезих порад. Сиди ото і пий на радість дітям і дружині, так краще буде, принаймні зараз! Все, кінець зв’язку, і більше не дзвони мені на роботу!.. (Вимикає мобільник.)

 

Палата висвітлюється. Входить Лідія Миронівна зі шприцом для уколу.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не розумію, про що можна вам з Білозіром говорити майже вічність!

ВІКТОРІЯ. А хіба не довше?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не знаю, але у жодного годинника не вистачило би стрілок, щоб зафіксувати, скільки ви тут розводили теревені. Втім, оченята у тебе так оптимістично блищать, що ви тут, мабуть, смакували якийсь мобілізуючий морфій, не менше.

ВІКТОРІЯ. Наступного разу я сплакну спеціально для вас, Лідіє Миронівно, якщо не заперечуєте. Для здорового балансу.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А хто тоді буде оперувати особливо крутих пацієнтів, якщо він

буде затримуватись тут без будь-якого ліміту?

ВІКТОРІЯ. Невже більше нікому оперувати цих крутих?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я й сама могла би їх з насолодою різати, круті на це заслуговують, але ж вони чомусь хочуть довіряти свою дорогоцінну плоть саме Білозіру. У головлікаря дах зносить від впливових дзвінків – щоб тільки Ігор Олексійович оперував. Тож краще тобі підтримувати блиск в очах за допомогою моїх уколів. Підставляй руку і моли бога, щоб якомога швидше ми добрались до твоєї чарівної сідниці. Хоча й не сумніваюсь, що ти ще будеш нею вертіти, як ото в кабаре «Мулєн Руж»…

 

Лідія Миронівна робить укол.

   

Між іншим, вся лікарня гуде про це.

ВІКТОРІЯ. А чому не співає? Втім, якщо лише гуде, – про що саме?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не про твою чарівну сідницю, звичайно. А про те, що Ігоря Олексійовича відтепер треба шукати в палаті номер п’ять. Як і мене. І це для всіх ребус, загадка. От і гудять.  І саме хором. Тож можеш вважати, що співають.

ВІКТОРІЯ. А для чого особисто вам таке жертвопринесення, Лідія Миронівно?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А він тільки мені довіряє в найбільш важливі моменти. Але ж мені завжди зрозуміло, хто і до чого. А от у твоєму випадку ні грама, один наркоз. Ну, журналістка ти, це вже не секрет, а хто чи що за тобою і чому тобі така ексклюзивна увага – ось питання навіть для головлікаря. Сама чула, як він пробував хоч щось випитати у Білозіра, але той вів себе, як герой-партизан на допиті. Добре, подрімай трохи після уколу, я відлучуся на кілька хвилин.

 

Лідія Миронівна виходить, а невдовзі в палату змовницьки зазирає Непробудна. Вона в невиразно-сірому домашньому халаті , в яких зазвичай лежать в лікарні малозабезпечені пацієнти, в руках тримає тоненьку, надруковану на ротапринті, книжечку. Крадучись, Непробудна прямує до Віки, але, незграбно заступивши нога за ногу, падає.

 

ВІКТОРІЯ (стривожено). Що з вами?! Ви забилися?

НЕПРОБУДНА. Бог покарав мене, нечестивицю! Покарав за те, що спокусилась на в’яленого ляща, а не одразу  до тебе, сердешненька! Бо побігла на ринок, там якраз привезли лящів аж із під Мелітополя, а я саме збиралась до тебе… (Несамовито хрестячись,скоромовкою). Боже наш милостивий, Боже праведний, поможи нашій Вікторії, благослови її! (Наблизившись до хворої, хрестить її, потім всідається.)

ВІКТОРІЯ. А до чого тут в’ялений лящ?

НЕПРОБУДНА. Бач, я на ринку торгувала рибою, скільки себе пам’ятаю. Поки й не осяяло мене, що не торгувати треба, а Господу нашому служити. Та й зненавиділа я рибу, усіма зябрами, тобто фібрами. А от від в’яленого ляща відмовитись не можу, хоча я відчуваю, що це гріх – бо чим лящ кращий за коропа?!  Вся ж риба однакова, якщо вона риба, а не раки. Але я заговорилась! Я ж на хвилиночку – слово співчуття висловити. Їй-їй! (Хреститься.) Я тут недалеко лежу, в терапії. Я бачила, як тебе везли із операційної. Ваші тоді казали, що ти, може, й не жилець, їй-їй! Але Бог милував – на те він і Бог! На те він і спаситель наш! (Придивляється до хворої.)

ВІКТОРІЯ. А чого саме до мене?

НЕПРОБУДНА. Та я ж дала обітницю навертати до нашої віри всіх нещасних і калік, які б’ються в житті як риба об лід! Як от ти, Вікторіє! А я замість тебе – цього клятого ляща! Я ж його навіть сирим ладна! Та й взагалі грішна я, бо аж за сімох заміж виходила, та ще й за восьмого хотіла! А годувала їх тільки сьомгою, в ліжко її носила, а вони!..

ВІКТОРІЯ. А вони що – осетра хотіли?

НЕПРОБУДНА. А вони втікали, як ото мальки від щуки! Хоча не я була хижачкою, а вони, вони, прости їх, грішних, Господи! Першенький був ну вилитий окунь, коловся навіть в ліжку, їй, їй! Другий судак судаком, збережи і помилуй! Третій – як ото електричний скат у триста вісімдесят вольт! А от сьомий і взагалі! Називав себе то Миколою, то Микулою! А коли я зазирнула в його паспорт, а там він не Микула, а Вакула! Ось тут мене і осінило – це ж не випадково, це знак диявола, бо ніякий він не Вакула, а справжня акула! Тільки й того, що чоловічого роду! (Вікторії, яка закрила очі.) Ти, мабуть, задрімала після уколу? Але, сподіваюся, чуєш мене. Тоді я тихенько, бо про святе інакше й не можна, їй-їй! Слово істини божої повинно звучати як тиха музика. Ми ж не ляща ловимо, а душі спасаємо. (Сідає біля хворої.) Я знаю, Вікторіє, тобі зараз дуже важко. Але всяке нещастя і горе, яким би важким і гірким воно не здавалося, завжди послужить благословенням тому, хто переносить його з вірою. Їй-їй!

ВІКТОРІЯ. Благословенням?

НЕПРОБУДНА. Аякже, тільки благословенням! Адже важкий удар, який в одну мить перетворює в ніщо радості земні, може звернути наш погляд до небес…

ВІКТОРІЯ. Там теж радості? На небі?

НЕПРОБУДНА. Там Бог! А дотик до Бога повністю змінює життя людини. Як от у мене, коли я в одну-єдину мить відмовилась від торгівлі рибою, а збираюся відмовитись навіть від в’яленого ляща, щоб повністю звільнити себе для служіння Богу!

ВІКТОРІЯ. Дотик, кажете?

НЕПРОБУДНА. До нього, до Бога!

 

Непробудна розкриває свою книжечку.

 

Ось, послухай. (Читає скоромовкою.) «Одного разу Ісус прямував у дім старшини синагоги Іаіра. Безліч людей оточувало його, але серед цього натовпу перебувала жінка, яка протягом дванадцяти років була хвора. Вона сказала про себе: «Якщо доторкнуся одежі його, то одужаю». Вона доторкнулась і отримала зцілення»… 

ВІКТОРІЯ. А про скальпель там нічого не сказано?

НЕПРОБУДНА (продовжує). «Вернися до дому свого і розкажи, повелів колись Ісус зціленому»…

ВІКТОРІЯ. Мабуть, цей дотик був скальпелем.

НЕПРОБУДНА (читає). «Заклик «Розкажи про це світові» звучить і сьогодні, спонукаючи Церкву божу поділитися із знайденою у Христі радістю і благовістити про його чудесну благодать».

ВІКТОРІЯ. Церква божа – це секта?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (входячи в палату). Звісно, що секта. (До Непробудної, яка, побачивши Лідію Миронівну, жваво підхоплюється зі стільця.) Знову ти партизаниш, Непробудна?!

НЕПРОБУДНА (задкуючи до виходу). Коли ми пізнаємо божу істину, нам слід негайно відкрити її тим, хто в темряві, хто не мав можливості доторкнутися до Господа…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (перебиває її). У вас що – монополія на доторкнутися? Киш звідси, і щоб ноги твоєї тут більше не було!

НЕПРОБУДНА. Побійся Бога, Лідіє Миронівно! Я ж тільки…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (перебиває). Це не та палата, де агітують, мізки твої риб’ячі!

НЕПРОБУДНА. Я ж від Бога, я з праведною метою, їй-їй!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Сюди стороннім вхід заборонено, навіть якщо у них мандат від небесної канцелярії, заруби собі на в’яленому лящу, піранья чортова!

НЕПРОБУДНА. Свят, свят, свят! Що ти таке говориш?!  

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та й взагалі ти в хірургічному відділенні персона нон грата!

НЕПРОБУДНА (зовсім скоромовкою). Даруючи нам звільнення від гріхів, Господь дає нам доручення. Він ставить перед нами мету: йдіть і станьте благословенням для інших…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тут лікуються, а не зцілюються, ревізіоністко ти біблейська! Бігом звідси – подалі від скандалу, а то вашій пресвятій Валентинці точно наведуть цитату із трудового кодексу про звільнення!

 

Непробудна щезає.

 

Блін, замахали ці сектанти своїми проповідями! (Вікторії.) Уявляєш – завідуюча терапевтичним відділенням їм потурає. Дозцілялися, блін! Ця Валентинка, завідуюча, сама сектантка швидше за все, бо поводить себе як остання святенниця. Принаймні, факт, що ось такі, як Непробудна, запросто влаштовуються у неї на місяць-два начебто на лікування, а насправді щоб здійснювати свої хрестові набіги до нас, обираючи для релігійної обробки  важких хворих.

ВІКТОРІЯ. Що вдієш, якщо я для них підходящий об’єкт?!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А от це зовсім не факт, заспокойся. Бо у віп-палату вони ніколи не мали доступу. Непробудна, мабуть, палати поплутала.

ВІКТОРІЯ. Не думаю.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та запросто. Вона ж ще й підсліпувата. Хоча нахабства їй не бракує, вона прослизне крізь будь-які стіни. Добре, закрили тему, давай краще про райську насолоду деяких процедур, які зараз тобі доведеться випробувати на собі…

 

Затемнення

 

Картина друга

 

Лідія Миронівна вводить у палату Матвійчука. Той з букетом квітів і пакунком.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ось де ваша колега прохолоджується від нічого робити… Віко, не спиш? До тебе знову гості.

 

Вікторія піднімає голову.

 

ВІКТОРІЯ. Ти, Владе?

МАТВІЙЧУК. Як бачиш. (Нахиляється над хворою, цілує її.) Ну, як ти тут?

ВІКТОРІЯ. Не гірше, ніж ти там. До мене навіть екскурсії влаштовують. Мабуть, я експонат не гірше за виставлених у Луврі.

МАТВІЙЧУК. Я так переживав за тебе!

ВІКТОРІЯ. Я це відчувала навіть на тій відстані, яка нас надійно розділяла. До речі, а скільки кеме до Парижу, не скажеш?

МАТВІЙЧУК. Ти образилась? Але я намагався додзвонитись, повір.

ВІКТОРІЯ. А моя мобілка намагалась не відповісти, мабуть? Треба її змінити.

МАТВІЙЧУК. Потім мені сказали, що ти попала в аварію, і що з твоїм телефоном –невідомо.

ВІКТОРІЯ. Пропав мій телефон.

МАТВІЙЧУК. Шкода, що так трапилось.

ВІКТОРІЯ. І ти теж пропав, здається. Тож утішся, що не тільки ти на таке здатен.

МАТВІЙЧУК. Не іронізуй. Я й справді місця собі не знаходив.

ВІКТОРІЯ. Мабуть, в Парижі туристів занадто, ступити ніде?

МАТВІЙЧУК. Та й не міг я образити Жака і Антуанетту, які скільки зусиль приклали, щоб звозити мене в Монако, де я мріяв побувати.

ВІКТОРІЯ. Зіграв там в казино на мене?

МАТВІЙЧУК. Я в азартні ігри не граю, ти ж знаєш.

ВІКТОРІЯ. А хіба я для тебе не виключення?

МАТВІЙЧУК. Припини, будь ласка, своє слововиверження…

ВІКТОРІЯ. Та ще й Лувр на останній день залишався, так?

МАТВІЙЧУК. Ти пробачила би собі – не побувати в Луврі? Хоча я намагався вилетіти раніше, але через проблему з квитками…

ВІКТОРІЯ. То ти додому парашутиком? Вчора?

МАТВІЙЧУК. Віко, мені важко розмовляти в такій тональності. Може, треба було й додому не заходити і щоб дружина на летовищі не зустрічала?

ВІКТОРІЯ. Вона тебе зустрічала, напевно, із червоними гвоздиками?

МАТВІЙЧУК. А хоча би й з червоними? То що?

ВІКТОРІЯ. Червона гвоздика означає захоплення, шлюб і пристрасну любов.

МАТВІЙЧУК. Давай залишимо цю тему. Мені й без цього тоскно. (Виймає із пакунка новий мобільний телефон.) Ось тобі на заміну. Теж «Нокіа». Найбільш оптимальний варіант у співвідношенні ціна-якість.    

ВІКТОРІЯ. Дякую за надзвичайно збалансований варіант.

МАТВІЙЧУК. Тут дві сім-карти. Я навмисне вибрав, щоб дві. Одна – тільки для нас з тобою. Я вже забив туди свій номер.

ВІКТОРІЯ. Цей найкращий твій номер в житті, мабуть. Не менш ефектний, ніж у Девіда Копперфільда. Я не помиляюсь?

МАТВІЙЧУК. Не зрозумів?

ВІКТОРІЯ. Тоді залишайся й далі нетямущим. Так воно буде краще. Для нас обох. Та й для твоєї сімейно-сіамської половинки.

 

Обтяжлива пауза.

 

МАТВІЙЧУК. Ох, фрукти забув! (Починає метушливо викладати із пакунка яблука, апельсини, банани.) Може, щось таке треба, скажи?

ВІКТОРІЯ (киває на вазу із фруктами). Хіба не бачиш, який тут сервіс? Виявляється, капіталізм теж буває із дуже гуманним обличчям. Хочеш випити? В холодильнику коньяк, горілка і навіть віскі. Все для віп-відвідувачів, хоча, звичайно, неофіційно.

МАТВІЙЧУК. Але ж такий гуманізм, мабуть, не безкоштовний?

ВІКТОРІЯ. Все одно народ за все платить. Адже більше нікому.

МАТВІЙЧУК. Мене запрошують в адміністрацію, курирувати там всю галузь.

ВІКТОРІЯ. Вони не помилились у своєму виборі. Кращих стрибунів у кар’єрну висоту годі й шукати.

МАТВІЙЧУК. Не певен, що тебе влаштував би фахівець з марафонського кадрового запливу.

ВІКТОРІЯ. А сіамська дружина, мабуть, в захваті від такого твого злету?

МАТВІЙЧУК. Я розумію твій стан, Віко. Краще я завтра-післязавтра зайду, коли ти…

 

Матвійчук не договорює, бо біля входу з’являється Лідія Миронівна.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Вибачайте, але попрошу закруглитись. (Вікторії.) До тебе із міліції.

ВІКТОРІЯ. Із міліції?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Слідчий, щодо твоєї аварії. Старший лейтенант Борис Борисович Боржок. Перед яким ми, здається, зараз опинимось в неоплатному… (Слідчому, який десь за дверима.) А от тепер міліція може заходити не побоюючись…

 

Входить Боржок. Матвійчук піднімається.

 

МАТВІЙЧУК (Вікторії). То домовились? Я зателефоную тобі. Одужуй скоріше. (Швидко виходить.)

БОРЖОК. Мої вам вітання, Вікторіє Іванівно. (Бере під козирок, відрекомендовуючись.) Слідчий Боржок. Борис Борисович.

ВІКТОРІЯ. Теж рада вітати вас, Борисе Борисовичу.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ну, а я, мабуть, піду. (Боржку.) Якщо буде потрібна допомога, Вікторія знає, як мене викликати.

БОРЖОК (зацікавлено дивлячись на Лідію Миронівну). Не виключено.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Маю на увазі, яку-небудь термінову процедуру чи, може, укол кубиків на п’ятсот. Адже у слідчих робота і опасна і трудна, як співають по телеку. БОРЖОК. Особисто я обожнюю уколи. Хіба по мені не видно?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я це одразу помітила. Хоча традиційне місце для них традиційно прикрите штанями.

БОРЖОК. Хіба з цим проблема? Я готовий в будь-який момент…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А у нас на те й хірургічне відділення, щоб в будь-який момент.

БОРЖОК. Я буду це пам’ятати.

 

Змірявши Боржка виразним поглядом, Лідія Миронівна виходить.

 

ВІКТОРІЯ. Сідайте, будь ласка. 

БОРЖОК. Дякую. (Оглядає палату.) У вас тут круто.

ВІКТОРІЯ. Так хірургічне ж відділення!

БОРЖОК. У нас так комфортно тільки в СІЗО. В номерах, пардон, в камерах для обраних… Сподіваюсь, ви здогадались, що мені доручено  розслідувати вашу справу.

ВІКТОРІЯ. Справу?

БОРЖОК. Яку порушено за фактом. Так офіційно формулюється. Був наїзд – значить, треба встановити, хто здійснив його.

ВІКТОРІЯ. Тобто не факт, що встановите?

БОРЖОК. З божою допомогою. Але розраховуємо і на вашу. (Виймає папери із теки, подає листок Вікторії.) Я тут, щоб не втомлювати вас, занотував деякі дані про вас. Подивіться, чи все правильно.

 

Вікторія знайомиться із написаним.

 

ВІКТОРІЯ. Яке чудове досьє! Навіть не підозрювала, що хтось знає про мене більше за мене.

БОРЖОК. Це вічна проблема слідства – коли допитувані не пам’ятають головне. Тож

декілька питань до вас, шановна Вікторіє.

ВІКТОРІЯ. Спробую максимально згадати навіть про те, що пам’ятаю мінімально.

БОРЖОК (виразно зітхнувши). Так би на вашому місці кожний! А то, буває, півдня домагаєшся, чи вживав допитуваний щось міцніше за чай, а результату – нуль градусів.

ВІКТОРІЯ. Я точно не вживала. Ні крапельки. Хоча й досить пізно поверталася з роботи.

БОРЖОК. Я теж ні крапельки не сумніваюсь, що на перехресті вулиць Вернадського і Сагайдачного ви були кристально тверезі. А от чи достатньо уважні?

ВІКТОРІЯ. Чесно кажучи, я не дуже зразковий учасник дорожнього руху.

БОРЖОК. Це перехрестя ви точно «зеброю» переходили?

ВІКТОРІЯ. Перехреститись можу, що «зеброю».  І навіть на «зелений».

БОРЖОК. Ви не дальтонік, сподіваюсь?

ВІКТОРІЯ. Мене щойно звинуватили в надто райдужному баченні подій. Так що точно на «зелений». Пам’ятаю, спочатку навіть зробила півкроку на жовте світло, але, хоча і розмовляла по мобільному, все ж дочекалася зеленого і тільки потім рушила далі.

БОРЖОК. Жінка, яка розмовляє по мобільному, – це, звичайно, найбільш дисциплінований сегмент учасників дорожнього руху. А що далі було?

ВІКТОРІЯ. Далі – спалах. Коли пішла на «зелений». А прийшла до тями тільки після операції.

БОРЖОК. Звісно, краще пізніше, ніж ніколи. Та й хірург у вас класний. Білозір, маю на увазі.

ВІКТОРІЯ. Старша медсестра теж. Маю на увазі Лідію Миронівну.

БОРЖОК. Схоже, що так. Вона, мабуть, ще не одружена?

ВІКТОРІЯ. Вам у дедуктивному дізнанні не відмовиш.

БОРЖОК. Добре, а за мить до спалаху вам нічого такого не запало в око?

ВІКТОРІЯ. А що розгледиш в темряві, особливо коли розмовляєш по телефону?

БОРЖОК. Там, звичайно, ще й досі належно не освітлено. Чудеса турботи від мерії. А з ким ви розмовляли в той момент?

ВІКТОРІЯ. З подругою. 

БОРЖОК. Мені б не завадило поговорити  з нею. Підкажіть, будь ласка, її мобільний.

ВІКТОРІЯ. На жаль, на пам’ять не можу сказати. 

БОРЖОК (кивком показує на подарований Вікторії телефон). Подивіться номер у вашому мобільному.

ВІКТОРІЯ. Це новий телефон. Тут ще жодного номера не зафіксовано. Крім одного, випадкового. А де дівся той телефон – не знаю.

БОРЖОК (подивившись у папери). Й справді про мобільник в огляді місця події ні слова. Це добре.

ВІКТОРІЯ. Добре, що він пропав?

БОРЖОК. Добре, що є хоч якась зачіпка. Адже нічого назавжди не пропадає, Вікторіє. Принаймні я в це вірю. На це і будемо сподіватись.

ВІКТОРІЯ. Сподіватись, що вірите?

БОРЖОК. А то не слідчий, хто завчасно прощається з надією.

ВІКТОРІЯ. Ви оптиміст, Борисе Борисовичу.

БОРЖОК. Причому оптиміст сучасний. (Показує на ноутбук.) Скажіть, ви в фейсбуці чи твіттері присутні?

ВІКТОРІЯ. Я хоча і песиміст, але журналістка теж сучасна. Тож ще й як присутня.

БОРЖОК. Френдів у вас багато?

ВІКТОРІЯ. Цілком достатньо, щоб відчувати себе досить самотньою.

БОРЖОК. Цікаво. Але я би просив запустити запит про ваш прикрий випадок. У соціальних мереж грандіозні можливості щодо випадкового пошуку.

ВІКТОРІЯ. Пропонуєте публічно поплакатись перед френдами?

БОРЖОК. Навпаки, бадьоро запропонувати їм напружити мізки та розпитати своїх знайомих та колег, чи не бачив хто автівку, яка вас збила. 

ВІКТОРІЯ. Думаєте, допоможе?

БОРЖОК. І фейсбук раз на рік стріляє.

ВІКТОРІЯ. Ну, якщо так часто, то надія не тільки не вмре, а ще довго буде жити, я правильно розумію ситуацію?

БОРЖОК. Не вмре, звичайно, але й проживе не дуже довго. Слідство не дозволить. Адже є процесуальні терміни, тож хвилюватися зайве.  

 

Боржок щось пише на листочку, простягає його Вікторії. 

 

БОРЖОК. Ось адреса моєї електронної пошти. Треба буде погодити текст для соціальних мереж, який ми підготуємо. З розшукової точки зору, звичайно. (Показує на ноутбук.) Ви вже можете користуватись цим ноутбуком?

ВІКТОРІЯ. Ще ні. Але пора спробувати.

БОРЖОК. Номер свого мобільного я вам теж написав. Будемо підтримувати зв’язок. (Піднімається.) Бажаю якнайшвидше одужати, пані Вікторіє.

ВІКТОРІЯ. Було б непогано ще швидше.

БОРЖОК. Білозір сказав, що у вас все буде добре.

ВІКТОРІЯ. Йому належить офіційно випромінювати оптимізм.

БОРЖОК. Він запевняв, що ви будете танцювати не гірше балерини.

ВІКТОРІЯ. Значить, справи у мене не такі вже й обнадійливі, якщо дійшло до балету.

БОРЖОК. У Білозіра репутація серйозного фахівця, вірте йому. Мені теж. До побачення!

 

Боржок виходить. Вікторія бере листочок, дивиться на нього в задумі. Потім заносить в  мобільник його дані, заглядаючи в листочок. Входить Лідія Миронівна, починає возитися із якимись медичними інструментами.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Який симпатюля цей старлей, правда?

ВІКТОРІЯ. Вилитий комісар Каттані. Точніше – артист Мікеле Плачидо.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не знаю, як там той Каттані, а от Боржок знайде будь-кого і будь-що.

ВІКТОРІЯ. Схоже. На те він і Боржок.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Він мене цмокнув в щоку, уявляєш? Коли проводжала його.

ВІКТОРІЯ. На його місці так повинен би поступити кожен слідчий.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ти серйозно?

ВІКТОРІЯ. Не бачу причини, чому б інакше. Якщо вже про слідчих мова.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Може, це якась карма. Років зо два до нас вже приходили із міліції. Так один із них, теж Каттані, майже освідчився мені.

ВІКТОРІЯ. Значить, це знак долі.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Якщо чесно, я би такому Боржку віддалася без вагань. В сенсі – запросто за нього заміж.

ВІКТОРІЯ. То в чому проблема?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Якби ж скинути десь років п’ять! А то ж я, мабуть, старша за нього. Я навіть старша за Білозіра.

ВІКТОРІЯ. Але ж не старіша за них?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тільки це і підтримує. Тримайся і ти. До речі, а чого цей симпатюля  приперся в суботу? Йому що – робити більше нічого? Чи він теж такий же прибацаний, як і Білозір?

ВІКТОРІЯ. Мабуть, в будній день не знайшов у своєму щільному графіку вільної хвилинки на таку дрібничку, як я.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Натомість Ігор Олексійович знаходить для тебе навіть вільні годинки. Отож питання поточного десятиліття – з чого би така фантастична увага до тебе? (Пробує на дієвість заправлений шприц – той цвіркає.) Добре, спробуй нарешті підставити під оце орудіє медичного виробництва свою сідничку. Давай допоможу… (Допомагає Віці повернутися боком.) Ось так! Шкода, що Білозір десь гав ловить, а то би порадів такій чудовій панорамі. Адже у тебе не сідниця, а, можна сказати, витвір сексуального мистецтва. Так і хочеться погладити. Не мені хочеться, звичайно, я не лесбі, на жаль.

ВІКТОРІЯ. А чого «на жаль»?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Приймала би участь у гей-парадах. Все ж яка не яка, а розвага. По телевізору б, може, показали… А що хорошого в чотирьох стінах міської квартири один на один з телевізором?

ВІКТОРІЯ. Тоді треба терміново одружуватись, якщо все так теледраматично.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ах, який кльовий  старлей! Та ще й у розлученні!.. Але спочатку, ніж вискочити за нього, відзвітую Білозіру про вдало проведене вприскування у твою сексуальну попу. (Натискує кнопку на своєму мобільнику.) Алло, Ігоре Олексійовичу, укол здійснено за всіма правилами прогресивної медицини. І саме в найкраще тилове місце нашої віп-пацієнтки. Тепер можу нарешті на всі чотири на честь оптимістичного завершення суботи? Дякую. Аж не віриться, їй-бо! Але не треба забувати про обіцяні щедрі відгули за мої старання на посту номер один. Тоді гудбайте, шеф! (Вимикає мобільник. Вікторії.) Тобі знову щастить, до речі.

ВІКТОРІЯ. На прогресивну медицину?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ще й на прогресивного хірурга. З цього моменту він власною персоною буде опікуватись тобою. А мені дозволив відпочити від уколів у твою сідницю. Між іншим, я би на місці старшого лейтенанта Боржка провела ретельне розслідування, що скоїлося з Ігорем Олексійовичем, якщо він приділяє тобі таку ексклюзивну увагу?

ВІКТОРІЯ. Непогана ідея! Але спрацює тільки якщо саме Лідія Миронівна очолить цей процес.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я-а?

ВІКТОРІЯ. Дуетом у вас краще вийде. Тим більше, що у вас особисто для цього є достатньо підстав, здається.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Якщо ти думаєш, що я ревную, то це більше, ніж правда.

ВІКТОРІЯ. Ви, мабуть, кохаєте Ігоря Олексійовича?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ні, я його просто люблю.

ВІКТОРІЯ. А хіба це не одне й те ж?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тут різниця як між кухонним ножем і скальпелем. Пояснюю популярно – я його люблю як видатного хірурга і неперевершеного завідуючого відділенням. А як класного мужчину ревную в тому сенсі, щоб не дістався якій шалаві. А то вже були прецеденти! Ми навіть могли його втратити – так його одна фіфа обкрутила!

ВІКТОРІЯ. Він що – дуже керований?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Гірше! Він дуже вразливий! Тож медицина могла би отримати в його особі швидко прогресуючого алконавта з наступною деградацією як фахівця!

ВІКТОРІЯ. Він здатен запиячити?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А шалави те й роблять, що каструють в мужчині всі кращі чоловічі якості. Особливо самостійність і здатність протистояти!

ВІКТОРІЯ. Хіба Ігорю Олексійовичу так вже й бракує смаку, щоб розгледіти, яка ви приваблива. Та й зовсім… не хижачка? 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. В тому й фокус, що бракує. Мабуть, тому що я з ним вічно поряд. А привабливе краще бачиться на відстані. Саме тому, знаходячись поряд, вони стріляють оченятами на тих, хто подалі.

ВІКТОРІЯ. А от цьому старлею… Борису Борисовичу… варто було побачити вас поблизу, і він одразу…  

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Що він одразу? Заарештувати мене хотів?

ВІКТОРІЯ. Навпаки – здатися вам з головою.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ну, міліції це якраз властиво – швидко здаватись.

ВІКТОРІЯ. Якщо я вже у хірургічному відділенні, то голову на відріз, – ви йому дуже сподобались. Це було так помітно. Та й недарма ж замість того, щоб допитувати мене, він розпитував про вас.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Розпитував? Втім, досить подобатись, заміж пора.

ВІКТОРІЯ. Я чомусь впевнена, що Борис Борисович не тільки освідчиться вам, але й запропонує руку і серце.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Нічого у нього не вийде.

ВІКТОРІЯ. А якщо постарається?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Він занадто молодий для мене. А у мене пунктик – мужчина повинен бути старше. Та що там пунктик – цілий параграф! От ти цікавилась, чому я не кохаю, а люблю нашого славетного зарізяку, Білозіра?  А якби ти була в курсі, що між нами прірва у чотири роки, п’ять місяців і тринадцять днів, не задавала би лишніх питань.

ВІКТОРІЯ. Шкода, що не враховані хвилини, а то можна й не помітити.  

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Це коли з молодшим лягаєш, то може, й не помічаєш, а встаєш і

одразу підраховуєш, скільки ще за цей час натікало.

ВІКТОРІЯ. А от Борис Борисович зовсім не виглядає молодше. Навіть навпаки.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Мабуть, міліцейські Шерлоки Холмси вміють перевтілюватись. Але ж коли він запропонував мені зустрітись, я одразу запитала, скільки йому стукнуло. І виявилося, що він молодше за мене на два місяці і чотири дні. Причому один місяць має тридцять один день. Ой, запліткувалась я щось з тобою! Побігла звідси, а то Білозір

ще перехватить і знайде, чим мене завантажити заради тебе…

 

Лідія Миронівна швидко виходить.

 

Затемнення

 

Вікторія бере мобільник і, пригадуючи вголос номер, набирає його.   

 

ВІКТОРІЯ. Нуль дев’яносто п’ять… ага, два шістнадцять, здається… а потім три-чотири… ні, чотири-три, і ще, здається, – ні, точно… Алло, Свєтік, привіт! Так, у мене тепер новенька «Нокіа». Подарунок долі, так би мовити. Замість іншого її подарунку. Я навіть згадала твій номер, хоча нещодавно не змогла пригадати його слідчому із міліції. Мабуть, десь у підсвідомості ми зберігаємо деякі важливі моменти. Тож будь готова, якщо він тобі зателефонує. Ну, оскільки саме з тобою я патякала перед зіткненням, то він хоче на всяк випадок з тобою теж переговорити. Бачте, для  нього важлива будь-яка інформація… А не хочеш – так переадресуй його куди подалі. Ні, у мене все в порядку. Скоро ось завітає на оглядини найкращий хірург найгіршої пацієнтки…

 

В цей час заходить Білозір. Побачивши його, Вікторія дещо розгублено застигає з телефоном в руці.

 

Я тобі передзвоню, Свєтік, добре? (Вимикає мобільник.)

БІЛОЗІР. Не знаю, як відносно найкращого хірурга, а от я завітав точно до найкращої пацієнтки.

ВІКТОРІЯ. Найкращими за якими показниками?

БІЛОЗІР. За будь-якими.

ВІКТОРІЯ. Маєте на увазі поточні показники мого стану?

БІЛОЗІР. Постійні теж. Але ближче до поточних реалій. Уколи…  нормально переносите?

ВІКТОРІЯ. Кожний як чергову порцію оптимізму.

БІЛОЗІР. А от Лідія Миронівна в тривозі за ваш оптимізм – після партизанського візиту сюди сектантки.

ВІКТОРІЯ. Не ми ж, а вони обирають нас, що тут вдієш?

БІЛОЗІР. Але ж не в цій палаті! Це вперше такий нахабний прорив сюди.

ВІКТОРІЯ. І про що це свідчить?

БІЛОЗІР. Що сюди їх тягне не усвідомлений вибір жертви, а скоріше якась хвороблива жага потрапити в цю палату.

ВІКТОРІЯ. Мені за дивним збігом обставин доводилось робити правку в інформації про їхні набіги у вашій лікарні. Тож я в курсі, що вони обирають для обробки найбільш безнадійних. Або потенційних калік.

БІЛОЗІР. Ви в клятви вірите, Віко?

ВІКТОРІЯ. Через одну. Ніяк не можу відбутися як завершена песимістка.

БІЛОЗІР. Тоді у мене ще є шанс. Треба тільки занести в мобільник ваш номер. А вам – мій.

ВІКТОРІЯ. Для чого?

БІЛОЗІР. Завжди треба мати можливість зателефонувати своєму лікарю, щоб висловити йому наболіле чи відболіле. Або просто терміново проконсультуватись.

ВІКТОРІЯ. Але ж ви…

БІЛОЗІР. Щойно стало відомо, що з понеділка мені необхідно змотатись на семінар у Варшаві, пся крев.

ВІКТОРІЯ. А чого пся крев, чому би не змотатись?

БІЛОЗІР. Та на кого ж я вас залишу?!

ВІКТОРІЯ. Вас – це кого?

БІЛОЗІР. Вас – це в першу чергу вас. А вже потім і загалом відділення.

ВІКТОРІЯ. Хіба Лідії Миронівни не вистачить для мене?

БІЛОЗІР. По її профілю більше ніж. А от…

ВІКТОРІЯ. Значить, не виключається, що мені погіршає?..

БІЛОЗІР. Це значить лише те, що мені, як вашому лікарю, треба поки що кожного дня контролювати ситуацію. 

ВІКТОРІЯ. А я точно не буду шкутильгати?

БІЛОЗІР. Як не будете?! Ще й як будете – аж до виписки.

ВІКТОРІЯ. А після?

БІЛОЗІР. Якщо є бажання і після, то повинен вас розчарувати.

ВІКТОРІЯ. Невже це правда, а не чергова лікарська фраза?

БІЛОЗІР. Можу повторити клятву Гіппократа з доповненням відносно вас персонально.

ВІКТОРІЯ. Але ж кажуть, що вона зараз не більше аніж пустий звук?

БІЛОЗІР. Ну, тоді хіба за усталеним звичаєм можу запевнити – якщо такій чарівній жінці всупереч моєму прогнозу випаде щастя шкутильгати, то як порядний лікар буду зобов’язаний на ній одружитись.

ВІКТОРІЯ. Вас не лякає, що жінки в таких ситуаціях можуть бути підступними? Наприклад, навмисне зашкутильгати, лишень би вискочити за того, який подобається?

БІЛОЗІР. Сумніваюсь, що ви здатні на таке.

ВІКТОРІЯ. А от і даремно!

БІЛОЗІР. А вас не лякає припущення, що я здатен одружитись навіть якщо би випало нещастя не шкутильгати?

ВІКТОРІЯ (передражнюючи Білозіра). Сумніваюсь, що ви здатні на таке.

БІЛОЗІР. Теж даремно! Тоді я буду телефонувати вам із Варшави кілька разів на день – в надії переконати. Якщо ви, звичайно, не проти.

ВІКТОРІЯ. Навпаки, буде цікаво, чи вдасться це вам.

БІЛОЗІР. Обіцяю бути наполегливим.

ВІКТОРІЯ. Поекспериментуємо, значить. Диктую номер мого мобільного…

 

В цей час у Вікторії звучить мобільний телефон.

 

(Білозіру.) Перепрошую. (В телефон.) Алло? Уважно вас слухаю, Борисе Борисовичу. Так, згадала її номер. Можна я через декілька хвилин передзвоню вам і повідомлю… Ні, Лідія Миронівна вже пішла додому, а чому її телефон не відповідає, сказати не можу.

БІЛОЗІР. Цей Борис Борисович… він що? Невже підозрює в чомусь Лідію Миронівну?

ВІКТОРІЯ. Підозрює, звичайно. У неабиякій привабливості.

БІЛОЗІР. А-а. Цього у неї не відбереш.

ВІКТОРІЯ. Але Борис Борисович, здається, здатен розгледіти в ній значно більше.

БІЛОЗІР. Думаєте?

ВІКТОРІЯ. Він дуже просунутий слідчий. Використовує у пошуку навіть фейсбук і твіттер.

БІЛОЗІР. Ну, тоді є надія, що він знайде, хто збив вас. (Його перебиває дзвінок мобільного.) Перепрошую, мене брат турбує.  Це невідкладно. (Вмикає мобільник.) Ромо, я через хвилину передзвоню тобі. (Вимикає мобільник. Вікторії.) На жаль, мені пора. Варшава чекає.

ВІКТОРІЯ. А я вашого дзвінка звідти.

БІЛОЗІР. Я вже завтра вранці там буду.

ВІКТОРІЯ. Варшава ж майже поряд.

БІЛОЗІР. Я теж так думав раніше. А тепер відчуваю, що десь на краю світу. Принаймні дуже далеко від вас.

 

Білозір йде на вихід, повертається і цілує Вікторію. Потім стрімко виходить. Вікторія закриває обличчя долонями – чи то плаче, чи то сміється.

 

Затемнення

 

Вікторія сидить в ліжку, поряд милиці. Лідія Миронівна заводить у палату Матвійчука. Той з пакунком в руках.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Приймай гостей, Віко. (Матвійчуку.) Шановний, тільки не до опівночі тут, адже неділя, наші хворі мають право на відпочинок від вас. Бо відвідувачів багато, а Вікторія одна. Особливо в цій палаті. (Виходить.)

МАТВІЙЧУК (Вікторії). Крута у тебе палата, не заперечиш. Ну, здоровенькі були… (Цілує Вікторію в щоку і вручає букет.)

ВІКТОРІЯ. Були. А може, ще й будемо. Дякую за квіти.

МАТВІЙЧУК. Чому так песимістично? Ти виглядаєш просто чудово.

ВІКТОРІЯ. У мене, крім обличчя, є й інші частини тіла, здається.

МАТВІЙЧУК. Я мав розмову із твоїм лікарем, він запевнив, що все йде як треба.

ВІКТОРІЯ. Йде як треба ще не означає ходити як треба. 

МАТВІЙЧУК. Він ні на що таке не натякав.

ВІКТОРІЯ. А ти ні про що таке, мабуть, і не запитував.

МАТВІЙЧУК. Звісно, у мене б язик не повернувся…

ВІКТОРІЯ. Якщо ти про свій англійський, то ти, мабуть, бережеш його для спілкування за кордоном?

МАТВІЙЧУК. Ти вже знаєш?

ВІКТОРІЯ. Світ не без фейсбуку чи твіттера.

МАТВІЙЧУК. До речі, а за твоїм зверненням у фейсбуці про можливих свідків є якісь результати?

ВІКТОРІЯ. Хіба це так вже й важливо у порівнянні із твоїми клопотами у зв’язку із відбуттям в європейський заобрій?

МАТВІЙЧУК. Я й сам не очікував, між іншим. Пропозиція була в адміністрацію, а потім одразу в дипломатичне представництво.

ВІКТОРІЯ. Так в Києві дядько ж!

МАТВІЙЧУК. Мені треба було відмовитись, щоб принципово, без допомоги дядька Василя, грудями дорогу прокладати собі? Але ж і ти, здається, була не проти, щоб я використав родинні зв’язки в цьому випадку?

ВІКТОРІЯ. Я пам’ятаю, що не проти. Навіть дещо більше пам’ятаю.

МАТВІЙЧУК. Звичайно, я би бачив себе там… дещо інакше. Ну, маю на увазі, разом із тобою, як і домовлялися. Як і обіцяв… Але так складається, що…

ВІКТОРІЯ. Уявляю, як би я прикрасила твій дипломатичний гламур своїм шкутильганням.

МАТВІЙЧУК. А може, все ще обійдеться? Чому ти вирішила, що не будеш нормально ходити?

ВІКТОРІЯ. Знаєш, про що я говорила із Свєткою в той момент, коли мене збили?

МАТВІЙЧУК. Звідки? Не зі мною ж говорила.

ВІКТОРІЯ. Але про тебе.

МАТВІЙЧУК. Не виключаю. І що з того? Не на часі було про мене, мабуть?

ВІКТОРІЯ. Теж не виключаю, що не на часі. Але про це вже пізно…

МАТВІЙЧУК. Чому тоді про це згадуєш?

ВІКТОРІЯ. Тому що ще тоді збиралася розставити всі крапки над і.

МАТВІЙЧУК. Ти про що?

ВІКТОРІЯ. Я про нас з тобою. 

МАТВІЙЧУК. Тобто?

ВІКТОРІЯ. Деякий час я після аварії ще припускала, що в такий жорстокий спосіб доля як би відтермінувала цей момент. Але, мабуть, надія попадає під колеса останньою.

МАТВІЙЧУК. Про що ти, не розумію?

ВІКТОРІЯ. Розумієш, не прикидайся.

 

Обтяжлива пауза.

 

Не приходь більше сюди. Туди теж…

МАТВІЙЧУК. Куди туди?

ВІКТОРІЯ. Туди, де я буду чи можу бути.

МАТВІЙЧУК. Ну… якщо ти так… Хоча шкода, звичайно, що…

ВІКТОРІЯ. Шкода лише, що до лікарні не встигла зателефонувати тобі із цією приємною звісткою. А тепер залиш віп-палату…

 

Матвійчук знизує плечима і прямує на вихід, наприкінці зіткнувшись із Лідією Миронівною.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Як, ви вже покидаєте нашу палату? Але ж до опівночі ще далеко? 

ВІКТОРІЯ. Він спішить, його в Європі чекають.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (вслід Матвійчуку, який, не відповідаючи, виходить.) Правда? Невже в Європі?

ВІКТОРІЯ. А може, у Америці. Десь там, загалом.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. У вас щось не так?

ВІКТОРІЯ. У мене все не так. А як у нього, не знаю.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Між іншим, Ігор Олексійович краще за нього. Борис Борисович теж. Особливо Борис Борисович.

ВІКТОРІЯ. Чим саме Борис Борисович краще?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. У нього такі глибокі очі і дуже чуттєвий рот, не помітила?

ВІКТОРІЯ. Я ж його тільки раз бачила, а то все по телефону.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А хіба я тобі не говорила, що він вчора забігав? Тебе якраз забрали  у фізіотерапію. Тож я віддувалась за тебе.

ВІКТОРІЯ. Сподіваюсь, успішно?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не надто засмучуйся цим. Він обіцяв заскочити сьогодні десь о п’ятій. Тобто з хвилини на хвилину.

 

У Лідії Миронівни дзвонить телефон.

 

А от і він, по дзвінку чую. (В телефон.) Алло? Борисе світ Борисовичу, у тебе точність короля карного розшуку. Якби всі менти були такі пунктуальні, то особливо небезпечні злочинці сиділи би не в ресторанах, а в скупих їдальнях колоній суворого режиму… Пані Вікторія вільна, як студент на канікулах, і чекає на тебе. Йду зустрічати тебе персонально. (Вікторії.) Ну от, я ж казала – зараз припреться. Даю безкоштовно пораду – придивись до нього. Це ж лялька, а не мент. Зацілувала би. А то й зґвалтувала без права на помилування!

ВІКТОРІЯ. А ви суттєво просунулись у взаємовідносинах, здається.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та отож. Добре, піду постелю йому скатертину на вході… (Виходить.)

 

Вікторія прибирається. Входить Боржок.

 

БОРЖОК. Доброго здоров’я, пані Вікторіє!

ВІКТОРІЯ. Рада бачити вас, Борисе Борисовичу.

БОРЖОК. Я буквально на хвилинку.

ВІКТОРІЯ. Можете не спішити. Кавою пригостити? У нас тут бельгійський автомат, смачно виходить.

БОРЖОК. Як швидко прогресує наша медицина! Не встигнеш чимось зашкодити своєму дорогоцінному, як тобі вже пропонують каву для реанімації.  

 

Вікторія натискує кнопку біля узголів’я.

 

ВІКТОРІЯ. Зараз Лідія Миронівна зробить нам каву. Без неї автомат не приготує так реанімаційно, як ви потребуєте.

 

Входить Лідія Миронівна.

 

Лідіє Миронівно, ми не могли би пригостити Бориса Борисовича кавою?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Зайве питання. Для Бориса Борисовича ми все що завгодно. Навіть масаж.

БОРЖОК. От би до вас почесним пацієнтом! Коли приспічить, звичайно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Віко, ти маєш неабиякий вплив на Ігоря Олексійовича, то, може, замовиш слівце щодо почесного?

ВІКТОРІЯ. Для Бориса Борисовича все, що в моїх силах.

БОРЖОК. Сил у вас, як бачу, побільшало.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тренування на милицях сприяє. Хочеш спробувати?

БОРЖОК. В такій милій кампанії чому б і ні?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Навчимо. Приходь частіше, і десь за тиждень-два будеш крокувати з милицями як професійний інвалід опорно-рухового апарату. Вікторія як пацієнтка з неабияким досвідом буде інструктувати. А я – підтримуватиму. Не заперечуєш, щоб підтримувала?

БОРЖОК. Навпаки, буду розраховувати на таку підтримку.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тоді тост буде не тільки кавою. Коньяк зійде?

БОРЖОК. Е ні, тільки не сьогодні!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тоді треба визначитись, коли.

БОРЖОК. Та хоч завтра.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Це краще, ніж післязавтра, звичайно. 

 

Лідія Миронівна подає Боржку чашку. Ставить каву і на столик для Вікторії.

 

БОРЖОК (пробуючи каву). Не кава, а подвійний бальзам із потрійним ефектом!

ВІКТОРІЯ. Я ж казала, що сподобається. До речі, так приготувати каву може тільки Лідія Миронівна.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Бо з цим автоматом треба вміти треба знаходити спільний смак і таку ж мову.

БОРЖОК. Якби я лежав зараз у вас в лікарні тяжко хворим, то вже після ковтка піднявся би і почав вимагати виписати мене.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А от у інших не кава, а валеріанка чомусь виходить.

БОРЖОК (Лідії Миронівні.) Можна раз на тиждень до вас на не валеріанку?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Для карного розшуку бельгійський автомат завжди буде заряджений. Але умова – на каву з результатами. Віка чекає їх. 

БОРЖОК. Дещо вже накльовується, між іншим. (Вікторії.) Ну, що у нас в мережах? Фейсбук мовчить, Твіттер сачкує, Вконтакті не контачить?

ВІКТОРІЯ. Одні співчуття.

БОРЖОК. Почекаємо ще трохи. До речі, подивіться на цю мобілку. (Дістає телефон, простягає Вікторії.)

ВІКТОРІЯ. Це мій телефон.

БОРЖОК. Не помиляєтесь?

ВІКТОРІЯ. Ось подряпина на корпусі ззаду. Я примудрилась зробити її в кухні, коли готувала салат олів’є. 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Борю, чуєш – салат олів’є, а не якийсь там кулінарний примітив?!

ВІКТОРІЯ (Боржку). А звідки у вас мій телефон?

БОРЖОК. Він сам знайшовся.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А дружина у тебе, Борисе Борисовичу, часом, сама не знайдеться?

БОРЖОК. На жаль, дружини чомусь на дорозі не валяються. Хоча мені ніколи розгулювати та роздивлятись.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Можу підказати один гарантований варіант.

БОРЖОК. Щось забагато для мене сьогодні хорошого. Але я витримаю.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Краще розкажи, як саме знайшовся телефон.

БОРЖОК. Ми затримали одного цікавого персонажа. А у нього в кишені знайшлась ця мобілка.

ВІКТОРІЯ. Вона без сім-карти, до речі.

БОРЖОК. Цікавий персонаж каже, що він знайшов мобілку вже без сім-карти. Але я не виключаю, що він її підібрав на вашій «зебрі» ще із сім-картою. А може, й автівку бачив, яка збила. Але не хоче «світитися», бо рильце й так в пушку. Тому вирішив убезпечити себе. Але розберемось. Особливо після термоядерної кави.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Впевнена, що після такої кави карний пошук не зіб’ється з правильного шляху і не заблукає десь на узбіччі. Але якщо буде потрібна швидка медична, то без проблем.

ВІКТОРІЯ. Лідія Миронівна вміє допитувати, повірте.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Спочатку ми твого цікавого персонажа просвітимо через рентген, потім витримаємо у сірководневій ванні, прочистимо йому шлунок потрійною дозою реагентів, прогонимо через недіючу барокамеру, а вже потім…

БОРЖОК. Нічого собі системка! Карний розшук може позаздрити таким витонченим засобам впливу.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А для гарантії не завадить на завершення десь по п’ять-шість найбільш болючих уколів водночас в кожну сідницю окремо. Словом, провернемо все не гірше, ніж у ваших застінках.

ВІКТОРІЯ. Гріх буде не перейняти такий арсенал дізнання.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А то давай його сюди, твого цікавого, ми його так опроцедуримо, що розколеться як миленький.

БОРЖОК. Обов’язково доповім начальству. Не виключаю, що в деяких випадках можна буде пропускати через вашу систему найбільш тертих суб’єктів. Мого цікавого теж, якщо впреться. Але я не сумніваюсь, що цього разу мені вистачить досвіду (Піднімається.) Ґречно дякую, дівчатка, за гостинність і особливо за суперкаву. І не хвилюйтесь, бо в такій палаті  не личить перейматись негативними емоціями. А у всьому іншому карний розшук розбереться, запевняю. Була б мобілка, а сім-карта знайдеться… (Лідії Миронівні.) Як мені не заблудитись у ваших безкінечних коридорах та переходах?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Й справді, це нонсенс, якщо потім доведеться розшукувати карний розшук. Ходімо, Борисе світ Борисовичу, я проведу. Причому найбільш правильною дорогою, і прямо у світле майбутнє…

БОРЖОК. До побачення, пані Вікторіє. Все буде окей, от побачите.

ВІКТОРІЯ. Якщо Лідія Миронівна не дозволить вам загубитись, то не сумніваюсь, що побачу.

 

Боржок і Лідія Миронівна виходять.

 

Затемнення

 

Вікторія пробує ходити без милиць, і це їй вдається. Вона сідає перепочити і радісно потирає руки.

 

ВІКТОРІЯ. Перший крок у світле майбутнє зроблено, браво! А якщо і другий без… Та ще й щоб не шкутильгати, то й взагалі бравісимо…

 

Вікторія піднімається і робить кілька кроків, пробуючи не шкутильгати. Це їй вдається.  

Вона сідає і закриває обличчя долонями – сміється крізь сльози від щастя. Потім заспокоюється.

 

ВІКТОРІЯ. Як сумно відчувати, що ти програєш парі… Бач, «як порядний лікар буду зобов’язаний на вас одружитись…». І це за умови, що не буду шкутильгати! А я вже не буду, я вже не шкутильгаю!

 

Вікторія знову підхоплюється і пробує зробити кілька кроків не шкутильгаючи. І знову це їй вдається. Вона сідає.

 

(Передражнюючи Білозіра.) Бач, а вас не лякає припущення, що я здатен одружитись навіть якщо випало би нещастя не шкутильгати? А от і випало! То що тоді означає це «припущення»?! Що це лише лікарське припущення? А там ходи хоч пряміше за всіх прямоходячих! Ні, так не вийде! Тобто – не піде! (Вікторія лягає.) Бач, його навіть не лякає, що жінки в таких ситуаціях можуть бути підступними і навмисне зашкутильгати, лишень би вискочити за того, який подобається… Бач, він сумнівається, що я здатна на таке. А от і подивимось! А от і пошкутильгаємо!..

 

Входить Білозір.

 

БІЛОЗІР. Як справи?

ВІКТОРІЯ. Для тебе вкрай погано, на жаль.

БІЛОЗІР (здивовано). Для мене? Це чому?

ВІКТОРІЯ. Ти ж вважаєш себе порядним лікарем, здається?

БІЛОЗІР. Не здається, а вважаю. Чи це гідне осуду, що вважаю?

ВІКТОРІЯ. Я про інше. Про те, що не годиться лікарю пускати слова на вітер.

БІЛОЗІР (іронічно). А не лікарю хіба можна?

ВІКТОРІЯ. Про нелікарів іншим разом. Сподіваюсь, ти все-таки вмієш не дотримуватись свого слова? Як і переважна більшість мужчин?

БІЛОЗІР (потискує плечима). Дивна постановка питання. Вже навіть боюсь сказати, що  

не вмію не дотримуватись.

ВІКТОРІЯ. Тоді дозволь висловити тобі свої співчуття.

БІЛОЗІР. В чому співчуття? Нічого не розумію…

ВІКТОРІЯ. Типово чоловіча логіка. Не кажучи вже про пам’ять. А хто тут нещодавно розписувався, що як порядний лікар не зможеш не одружитись на кульгавій пацієнтці?

БІЛОЗІР. А-а! (Сміється.)

ВІКТОРІЯ. А замість сміятись – краще б сльозу пустити. А ще краще взагалі впасти в жалобу.

БІЛОЗІР. А кого хоронимо з нагоди успішного видужання?

ВІКТОРІЯ. Чийого видужання?

БІЛОЗІР. Твого, звісно.

ВІКТОРІЯ. Якби успішного, не пропонувала би жалобу.

БІЛОЗІР. Що трапилось все ж таки?

ВІКТОРІЯ. Якщо не вмієш не дотримуватися свого слова, то доведеться таки побратися з кульгавою.

БІЛОЗІР. Тоді дещо нагадаю, якщо вже чую типово жіночу логіку у поєднанні з дівочою пам’яттю. А хіба не я розписувався, що зобов’язаний буду одружитись в будь-якому випадку?

ВІКТОРІЯ. Але чомусь із невипадковою обмовкою, що здатен одружитись навіть якщо випало б нещастя не шкутильгати. Та ще й з уточненням, чи не лякає мене таке припущення. (Звинувачувально.) Бачте – припущення!

БІЛОЗІР. Але ж воно тобі випало! Щойно Лідія Миронівна запевнила мене, що ти вже майже почала нормально ходити.

ВІКТОРІЯ. А от я не впевнена, що нормально. Можу навіть продемонструвати, чому краще розраховувати на жалобу.

БІЛОЗІР. Тоді вже на жалобний тріумф, якщо так ставиш питання. А взагалі що трапилось, можеш до пуття пояснити? Ти пробувала без милиць?

ВІКТОРІЯ. Щойно вкотре пробувала.

БІЛОЗІР. І що?

ВІКТОРІЯ. Не виходить з кульгавої качки прекрасна лебедиця, як не шкутильгай!

БІЛОЗІР. Не вірю. У тебе жодних показань, щоб шкутильгати.

ВІКТОРІЯ. Тоді нічого не залишається, як продемонструвати.

 

Вікторія піднімається за допомогою милиць. Потім демонстративно намагається стояти без них, що їй начебто вдається дуже важко.

 

БІЛОЗІР (підбадьорюючи). Нумо, сміливіше, сміливіше! У тебе все вийде, от побачиш!

ВІКТОРІЯ. Не побачу.

БІЛОЗІР. Віко, у тебе зараз неясне валове відчуття, мабуть. Чого ти боїшся?

ВІКТОРІЯ. Яке ще валове відчуття?

БІЛОЗІР. Ну, це такий психологічний стан, коли … Що досить природно після важкої операції. Але це не я так розумно сказав, а видатний фізіолог Сєченов. Я би лише уточнив, що для тебе зараз на цьому відчутті буде поставлено жирну крапку. Вже після першого кроку. Треба тільки відважитись.

ВІКТОРІЯ. Я спробую, звичайно, але, боюсь, неясне одразу проясниться – коли гепнусь.

БІЛОЗІР. Зроби обережно хоча би крок.

ВІКТОРІЯ. Легко казати – зроби…

 

Вікторія пробує зробити крок, але застигає на місці.

 

БІЛОЗІР. Ну, так ми далеко не просунемось!

ВІКТОРІЯ. А я про що?!

БІЛОЗІР. Але треба.

ВІКТОРІЯ. Та хто ж заперечує?! Але тоді треба і на всякий випадок підстрахувати. А то валове відчуття буде означати одне – валитися…

 

Білозір становиться неподалік перед Вікторією.

 

БІЛОЗІР. Добре, я весь увага. Не витримаєш – сміливо вались!

ВІКТОРІЯ. Дякую за таку готовність. Але я тоді принципово зроблю все, щоб не впасти.

БІЛОЗІР. На що і розраховую.

ВІКТОРІЯ. Ах, так?!

 

Вікторія робить крок і починає валитися вперед. Білозір підхоплює її, вони на деякий час застигають в обіймах, потім починають цілуватись.

 

Затемнення

 

В палату входять Лідія Миронівна і Боржок. Вікторія, яка сидить перед ноутбуком, обертається і бачить, що слідчий шкутильгає.

 

ВІКТОРІЯ. Що з вами, Борисе Борисовичу?!

БОРЖОК. Ну, як вам сказати?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та скажи прямо – бандитська куля.

ВІКТОРІЯ. До речі, мене скоро випишуть, але можу вже зараз поступитися цією віп-палатою.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ні, Боря до мене і лише на процедури.

БОРЖОК. Так точно. А ногу я просто підвернув. Коли допитував вашого очевидця щодо мобілки.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Але трохи перестарався.

БОРЖОК (гордо). Проте який результат!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Боря розколов його, уявляєш!

ВІКТОРІЯ. І який же результат, цікаво?

БОРЖОК. Він таки бачив, як вас збила автівка. Але, поцупивши мобілку, втік з місця події подалі. А номера автівки начебто не запам’ятав. Лише помітив, що це був сірий «Рено». Але, запевняю, він у мене згадає і номер. Я і другої ноги для нього не пошкодую!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ось тоді й розмістимо тебе в цю палату.

БОРЖОК. Звичайно, я не проти повалятись в такій палаті з тиждень.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Між іншим, щоб попасти сюди, шкутильгати не обов’язково. А от великі гроші ще й як! Але про віп-палату потім. Спочатку будь ласка у фізіотерапевтичне відділення. Зараз і невідкладно.

БОРЖОК. Допит будеш вчиняти?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Виключно пом’якшувальними процедурами. (Командирським тоном.) Вперед, пане міліцейський слідчий!

БОРЖОК (Віці). Ви не хвилюйтесь, Вікторіє. Слідство на правильному шляху.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. У фізіотерапевтичне відділення.

БОРЖОК. Туди теж.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (зібравшись виходити, Вікторії). Боря докопається, не сумнівайся.

БОРЖОК. Якщо Ліда каже, так воно і буде. А щодо моєї ноги на допиті, то жарт, звичайно. Просто підвернув, причому на рівному місці.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Та скажи вже, що дуже хотілося попасти до мене на процедури.

БОРЖОК. Ну, не без цього, звичайно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Отож.

 

Заходить Білозір.

 

БІЛОЗІР. О, радий бачити представника органів.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Пошкоджених. На ліву ногу.

БІЛОЗІР. А чому не на праву?

БОРЖОК. Права на черзі.

БІЛОЗІР. Сподіваюсь, до скальпелю не дійде?

БОРЖОК. Думаю, що вистачить процедур від Лідії Миронівни.

 

Білозір потискує руку Боржку.

 

БІЛОЗІР (Боржку). Ви із приємними звістками до нас?

БОРЖОК. Ми нарешті встановили марку автомобіля.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Віку збив «Рено» сірого кольору.

БІЛОЗІР. Поздоровляю.  І номер, мабуть, вже відомий?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ще ні, але Боря забезпечить, можна не сумніватися.

БОРЖОК. Звісно, що забезпечу. Якщо не сьогодні…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (перебиває). Не сьогодні. Сьогодні процедури. А після них необхідно буде розслабитись.

БОРЖОК. Значить, завтра.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. І не пізніше.

БІЛОЗІР. Не сумніваюсь, що вам це вдасться.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я теж ні на грам.

БОРЖОК. Ну, якщо ні на грам, то успіх гарантовано. (Вікторії.) Видужуйте на всі сто і не сумнівайтесь ні на міліграм!

ВІКТОРІЯ. Після процедур від Лідії Миронівни навіть ні на нанограм!

БОРЖОК. А скільки це?

ВІКТОРІЯ. Одна мільярдна грама начебто. А то й менше.

БОРЖОК. Ну, тоді я просто приречений на успіх. (Віті, піднімаючи руку на прощання.) Бажаю швидше за мене одужати!

 

Лідія Миронівна і Боржок виходять. Вікторія відставляє ноутбук, піднімається назустріч Білозіру. Вони обіймаються, цілуються.

 

ВІКТОРІЯ. У тебе щось не так?

БІЛОЗІР. З чого ти взяла?

ВІКТОРІЯ. З твого погляду і голосу.

БІЛОЗІР. Мені, мабуть, не дуже хочеться тебе виписувати.

ВІКТОРІЯ. Й справді, я вже майже нормально ходжу. Та й взагалі пора би звільнити палату, вона ж не в копієчку тобі обходиться.

БІЛОЗІР. Вважай, що майже переконала. Але побудь тут ще день-два.

ВІКТОРІЯ. Чому?

БІЛОЗІР. Так треба.

ВІКТОРІЯ. Ти щось не договорюєш.

 

Білозір притягує до себе Віку і цілує її.

 

БІЛОЗІР. На жаль, шкутильгати тобі не доведеться. Тож залишається одружитись просто так. Такий варіант не засмучує?

ВІКТОРІЯ. Мене тільки цей і влаштовує.

 

У Білозіра дзвонить телефон.

 

БІЛОЗІР (дивлячись на дисплей). Черговий сюрприз, здається…

ВІКТОРІЯ. Брат?

БІЛОЗІР. Він. (Цілує Віку.) Вибач, мені треба з ним поговорити. (Виходить.)

 

Палата затемнюється, а прожектор вихвачує ближче до авансцени Білозіра, який вмикає свій мобільний телефон.

 

БІЛОЗІР. Ну, що там ще?А звідки відомо?..  Ти сп’яну нічого не переплутав? Його прізвище Боржок? Борис Борисович? Значить, всі будемо у нього в невідкладному. Чому бути – того не уникнути, зрозуміло? Тоді проспись, а щодо потрібних знайомств потім поговоримо.

 

Білозір нервово вимикає телефон, але той дзвонить знову. Білозір дивиться на дисплей і, не маючи бажання відповідати, ще раз вимикає його і йде за куліси.

 

Затемнення

 

Вікторія знову за ноутбуком. Заходить Лідія Миронівна.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Йолі-палі днинка сьогодні! То Ігорьоша Олексійович накинувся на мене, наче я кого зарізала в операційній замість нього, то Борюсик як сніжний барс – гр-р!

ВІКТОРІЯ. Ну, чого Ігорьоша Олексійович – зрозуміло, у нього якісь неприємності, а от Борюсик чого?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Все з точністю до навпаки. Мені цілком зрозуміло, чому Борюсик. А от чому твій Білозір сказився, невідомо. Ти, мабуть, відмовила йому?

ВІКТОРІЯ. Як ви напрочуд коректно ставите питання!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А без коньяку й не скажеш інтелігентніше! Та й маю право на фізичне відшкодування за моральну травму від Білозіра.

 

Лідія Миронівна дістає із холодильника пляшку.

 

Тобі теж налити? Тобі вже можна, навіть відрами.

ВІКТОРІЯ. Не налити, звичайно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Як знаєш. А я не відмовлюсь. (Наливає собі.) Тим більше, що трохи алкоголю – корисно. Вчора в ординаторській чула – вчені виявили, що наш мозок для заспокоєння виробляє аналоги ліків.

ВІКТОРІЯ. Звісно, кожен сам собі аптека.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Не іронізуй. Вже доведено, що наш організм синтезує величезну кількість різноманітних речовин.

ВІКТОРІЯ. Здогадуюсь.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Але не завадить знати, що в тому числі навіть «гормони-наркотики» і різні спирти. Дай згадаю цей термін… Ага, опіоїди! Тобто не випадково цей термін звучить як «опій». То, може, допоможеш ослабленому організму?

ВІКТОРІЯ. Ні, мабуть.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тоді за твоє і моє здоров’я! Втім, за моє більше, бо у мене його сьогодні двічі відбирали. Спочатку твій Білозір, а потім Борюсик. Хоча Борюсик за моєї згоди, тож, мабуть, я вип’ю за його здоров’я! (П’є.) 

ВІКТОРІЯ. Але ж Борюсик накидався як сніжний барс? 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. То я трохи спересердя – що сніжний. А насправді – ніжний. (Демонструє шию, відвертаючи комірець.) Бачиш засос?

ВІКТОРІЯ. Схоже на відкриту рану.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Отож. До речі, в ординаторській казали, що алкоголь в організмі виробляється до дванадцяти років, а потім його кількість різко знижується. А десь біля сороковки й взагалі майже не виробляє, а для боротьби з бактеріями і кліткового синтезу він конче необхідний. То, може, наллю і тобі?

ВІКТОРІЯ. От випишусь і надолужу прогаяне в боротьбі з бактеріями.

 

Лідія Миронівна наливає собі.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ну, будь… (П’є.)  А чого Білозір такий розлючений сьогодні, якщо не секрет? 

ВІКТОРІЯ. У нього щось з братом.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А-а, знайома ситуація. Рома у них практично алкаш. Ігор його двічі клав у лікарню, ампулу зашивали, до екстрасенса возили…  Мабуть, знову щось утнув.

ВІКТОРІЯ. Тож треба його вибачити.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Кого – Рому? Ну, хіба за те, що надто успішно бореться з бактеріями.

ВІКТОРІЯ. Ігоря Олексійовича, а не Рому.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Я вже навіть не пам’ятаю, чого твій Ігорьоша Олексійович накинувся на мене. Проте пам’ятаю, як накинувся на мене Борюсик. Момент, я тобі скажу!..

 

Лідія Миронівна наливає собі ще.

 

Бог любить трійцю. Борюсик теж. За його ментівське здоров’я!  (П’є.) До речі, Борюсик тричі накидався на мене. Сумніваюся тепер, що різниця у віці має якесь значення. А може, вона інколи й потрібна, і сам Всевишній це благословляє. Треба якось проконсультуватись у сектантки Непробудної. Вона ж сім раз вискакувала заміж, не рахуючи неабиякого стажу базарною повією…

 

Лідія Миронівна ставить пляшку в холодильник.

 

Все, зав’язала з трійцею. Більше однієї більше не буду, а то Борюсик не зрозуміє. Та й Непробудна скаже, що бог любить не тільки трійцю…

 

Затемнення

 

В палату заходить Лідія Миронівна. Вікторія читає книгу.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Привіт, Віконечко! Щойно зателефонував Борюсик, у нього якась важлива новина відносно тебе.

ВІКТОРІЯ. Краще б їх не було вже!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А може  він таки розколов того типа, бо у голосі відчувалось міліцейське торжество. Але мені чомусь не сказав, і буде покараний за це.

ВІКТОРІЯ. Не тримайте зла на нього, він же на службі.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Якщо мент хоче одружитись, то повинен знати, що найбільш секретний відділ, де треба берегти службову таємницю, – це кохана жінка.

ВІКТОРІЯ. Логічно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Він зараз під’їде.

 

Заходить Білозір.

 

БІЛОЗІР. Як ми тут?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ми на всі сто.

БІЛОЗІР. Маєш на увазі сто грам?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Можна й більше. На честь видужання. Чи для вас, шеф, це не свято?

БІЛОЗІР. Розберемось пізніше. Залиш нас на хвилину.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Можна й на півтори. (Виходить.)

 

Білозір цілує Вікторію.

 

ВІКТОРІЯ. Чим ти стурбований? Знову щось з братом?

БІЛОЗІР. Треба поговорити.

ВІКТОРІЯ. А може, ти засмучений тим, що я завчасно перестала шкутильгати?

БІЛОЗІР. Ціную твою дотепність. Але мені зараз не до гумору.

ВІКТОРІЯ. Розмова стосується мене?

БІЛОЗІР. Нас обох.

ВІКТОРІЯ. Окремо?

БІЛОЗІР. На щастя чи на жаль, але разом.

ВІКТОРІЯ. Тоді не може бути, щоб не на щастя.

БІЛОЗІР. Я би теж так хотів. Але це буде залежати від…

ВІКТОРІЯ. Теж від обох?

БІЛОЗІР. Певною мірою.

ВІКТОРІЯ. Від кого більше?

БІЛОЗІР. Не знаю. Мабуть, від тебе.

ВІКТОРІЯ. Від мене нічого не може залежати. Я тебе кохаю, чуєш – кохаю!

БІЛОЗІР. Я тебе теж. Але…

ВІКТОРІЯ. Ніяких але! Головне, що ми кохаємо одне одного, чи не так?

БІЛОЗІР. Так, звичайно.

ВІКТОРІЯ. Тоді все інше – дрібниці, погодься.

 

Білозір пригортає Віку.

 

БІЛОЗІР. «Рено» сірого кольору, який збив тебе, належить моєму брату. Такі ось дрібниці…

 

Вікторія повільно опускається – у неї підкошуються ноги, Білозір підхоплює її і допомагає сісти. Важка пауза.

 

ВІКТОРІЯ. Т-ти знав?

БІЛОЗІР. Ще коли мені подзвонили, щоб прооперувати тебе, я вже не сумнівався, що ти – це саме та людина, на яку наїхав «Рено» мого Роми. Бо все співпадало – перехрестя Вернадського і Сагайдачного, двадцята година…

ВІКТОРІЯ. Значить, знав.

БІЛОЗІР. Рома вже встиг зателефонувати мені, благаючи допомогти викрутитись.  В розрахунку на мої зв’язки.

ВІКТОРІЯ. Тож знав.

БІЛОЗІР. Я спочатку відмовлявся оперувати, адже був шокований. У нього ж троє діток… Та й матінка наша не пережила би… Вже в операційній я дещо взяв себе в руки, розуміючи, що повинен, мушу спасти тебе. А потім, коли побачив твоє обличчя… Воно було на подив чарівно спокійним, як у сплячої красуні із казки… І мене чомусь наповнило відчуття, що я рятую свою майбутню кохану… Повір, я збирався розповісти тобі. Але відкладав і відкладав. Мені здавалося, що спочатку треба поставити тебе на ноги… Я боявся сполохати удачу, адже все пішло напрочуд гарно… Пробач, але мені треба тепер побути одному…

 

Білозір стрімко виходить. 

 

Затемнення

 

Вікторія сидить на краю ліжка. Входять Лідія Миронівна і Боржок, якого вона тримає за руку, наче школяра.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Прошу любити і жалувати Боржок Борис Борисович, слідчий усіх часів і народів. 

БОРЖОК (трохи упираючись). Лідо, як я можу порушувати службову таємницю, невже не розумієш?!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Таємницю?! Ти телевізор дивишся? Щодня скандали то із незаконним прослуховуванням, то із таким же стеженням! Сьогодні якщо й можна кому довіряти і з ким поділитись, то кращої кандидатури за мене не знайдеш!

БОРЖОК. Я в цьому вже переконався, але ж мені треба поговорити з Вікторією один на один, так вимагає процедура.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А хто ще вчора вихвалявся, що кращих процедур, як від мене, не було і не буде?

БОРЖОК. Але ж я про слідчу процедуру, Лідусю!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А чим вона краща, твоя слідча?

ВІКТОРІЯ. Хай Лідія Миронівна залишається. Які стосовно мене можуть бути таємниці?

БОРЖОК. Воно то так, але ж… (Насторожено озираючись). Тоді прошу, щоб далі цих стін…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Де дві такі жінки, як ми з Вікою, – там подвійні стіни.

БОРЖОК. Добре, переконали. Але у випадку чого – я вам нічого такого не говорив.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. У випадку чого скажеш, що був фактично під жіночим арештом.

 

Сплеснувши руками, Боржок глибоко зітхає. Потім піднімає руки вгору.

 

БОРЖОК. Скажу, що попав у полон у напівпритомному стані.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Зійде також зізнання, що закохався.

БОРЖОК. О, саме те, що треба! Наше керівництво обожнює, коли особовий склад трохи того… (Вікторії, знову зітхнувши.) Вікторіє, сприйміть це з мужністю, але щойно з’ясувалося, що «Рено» сірого кольору належить рідному брату Ігоря Олексійовича – Роману.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А брат за брата не відповідає, міліції це зрозуміло?

БОРЖОК. Достатньо, що мені. Але на випадок чого, нагадаєш.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Обов’язково. І не раз, не сумнівайся.

БОРЖОК. Завтра перевіримо корпус «Рено» на вм’ятину. Але помилка практично виключена. Свідок, який поцупив вашу мобілку, щойно пригадав і номер «Рено».

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (Вікторії). Недарма ж Борюсик практично шкутильгає вже і на праву ногу. (Боржку.) Ти його бив, мабуть?

БОРЖОК (гордо). Я використовую власні напрацювання щодо обробки клієнтів.

ВІКТОРІЯ. За секретну інформацію дякую, але можете закривати справу.

БОРЖОК. Що значить – закривати?

ВІКТОРІЯ. Це значить, що я наполягаю, щоб її закрили.

БОРЖОК. Ми можемо багато що, а от закрити вже порушену за фактом справу…

ВІКТОРІЯ. Я відкликаю свою заяву.

БОРЖОК. Розумію.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Розуміти мало. Треба щоб справи не було.

БОРЖОК. Ну, перевищити я…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА (перебиває його). Не впевнена. Навіть не вірю! Щоб ти, Борюсику, та не в змозі перевищити?!

БОРЖОК. Воно то так, але ж… (Вікторії.) А ви точно відкликаєте заяву?

ВІКТОРІЯ. Більше, ніж точно.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ти краще розберись із тим цікавим екземпляром, який пригадав номер «Рено». Адже не виключено, що твоя права нога в цей момент виглядала дещо загрозливо і збила його з пантелику.

БОРЖОК. Я й сам думаю, що вона дещо перевищила свої повноваження.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Тоді треба ще раз оглянути її і визначитись із необхідними процедурами.  Пішли у фізіотерапію, товаришу слідчий…

БОРЖОК (Вікторії). Я спробую зробити все можливе, якщо ви й справді  знімаєте будь-які претензії. 

ВІКТОРІЯ. Я готова підтвердити це письмово.

БОРЖОК. Добре, завтра я проконсультуюсь де треба.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. І з ким треба, правда? (Вікторії.) На що тільки не відважишся заради правильного вирішення справи! Тож я зовсім не проти проконсультувати нашу славетну міліцію в правильному напрямку. (Боржку.) Пішли процедуритись, любий…

 

Лідія Миронівна і Боржок виходять.

 

Затемнення

 

В палаті Лідія Миронівна, щось прибирає. Заходить Боржок.

 

БОРЖОК. Ку-ку, рибко моя!

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ой, налякав як! Мабуть, ви там, в міліції, більше нічого не вмієте, як зненацька лякати.

БОРЖОК. Ні, вміємо ще й обіймати чарівниць у білих халатах. (Обіймає Лідію Миронівну.) Втім, без халатів ще більше. А особливо без будь-якої одежі…

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Ну хіба це ще якось виправдовує вас.

БОРЖОК. А Вікторія де?

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Помахала ручкою усім нам. Виписали Вікторію годину тому. Ігорьоша сам за кермом кудись повіз. Підозрюю, що до себе додому. І ще більше підозрюю, що назавжди.

БОРЖОК. Шкода, бо я сюди із таким класним сюрпризом.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Невже тебе по службі підвищили?

БОРЖОК. За цим не станеться, ти ж знаєш. А сюрприз в тому, що справу Ігорьошиного брата можуть навіть перекваліфікувати в адміністративну. Або ж в суді він відбудеться чимось символічним. Враховуючи рішучу відмову Вікторії від будь-яких претензій.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А твоє начальство з цим згодне?

БОРЖОК. Не забувай, що слідчий – незалежна процесуальна фігура.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Так вже й незалежна?

БОРЖОК. Ну, хіба тільки не від тебе, рибко.

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. Дай я тебе поцілую за це, мій любий слідчий. (Цілує Боржка.) І хай тобі Бог допомагає у кар’єрі! 

 

В цей момент в палату крадькома входить, хрестячись, Непробудна. Прочувши слова Лідії Миронівни, виразно реагує на них.

 

НЕПРОБУДНА (натхненно). Бог обов’язково допоможе! Аякже! Їй-їй!

 

Лідія Миронівна і Боржок обертаються на ці слова.

 

ЛІДІЯ МИРОНІВНА. А от і швидка допомога із терапевтичного відділення! За дорученням Всевишнього, не нижче!

НЕПРОБУДНА. Бог любить кожного! Бог усім допомагає! Їй-їй! (Далі скоромовкою, яка з кожним словом прискорюється, а потім стає взагалі нерозбірливою.) Господь звертається до нас із закликом стати інструментом в його руках для порятунку інших людей… Невже Вікторію вже виписали?! Горіти тоді  мені в геєні вогненній, що запізнилася! А все клятий в’ялений лящ! Знову захотілося поласувати! І це замість того, що прийти й утішити рабу божу Вікторію! Я коли торгувала рибою, то безбожно продавала, не відчуваючи, що це гріх, а тому Микула-акула ледь не загриз мене, а увосьме не змогла вийти заміж, бо у восьмого зуби були більші, ніж у касатки, їй-їй…  Отаке воно, безбожне життя, не життя, а існування, коли сам перетворюєшся у в’яленого ляща, а то й взагалі тюльку…

 

Завіса

 

Анатолій Наумов, драматург[/caption]

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: