dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 26 Січ 2015, і віднесено до драматургія, п'єса, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

“Діалог зі снайпером” – нова п’єса сучасного українського драматурга Жанни Безп’ятчук

Війна проти агресії Росії та окупації частин Луганської і Донецької областей знаходить відгук у творчості сучасних українських драматургів.

Пропонуємо вашій увазі нову п’єсу Жанни Безп’ятчук “Діалог зі снайпером”.

 

 

Діалог зі снайпером

П’єса у двох діях

Дійові особи

Марія, однокласниця снайпера

Снайпер

Офіціантка

Дія І

Марія і снайпер заходять і сідають за квадратні столи, розташовані напроти один одного, на певній відстані. Між столами стоїть або макет танка, або декорація із зображенням танка. Його дуло обернене просто в глядацьку залу. На сцені немає жодних інших декорацій та інвентарю.

На задньому плані сцени – мультимедійний екран, на якому впродовж усієї дії крутяться беззвучно музичні відеокліпи на попсові пісні.

Снайпер: Привіт, Маша. Сто років не бачилися чи й двісті? Останній раз до війни це ще було.

Марія: Привіт. Останній раз до війни. Але це не так і давно було. Я шкодувала потім, що не записала твій номер мобільного.

Снайпер: Мені здається, що це було в минулому житті. Так давно.

Марія:  Чому ти не прийшов вчора на зустріч випускників? Ми тебе чекали, чекали. Всім було дуже цікаво тебе побачити. Ми зібрали гроші для тебе на зимову форму. Ось. (протягує конверт).

Снайпер: Дякую. У мене вже все є, але візьму, моїм хлопцям ще багато чого треба. Я вчора навмисно не прийшов. Тобі розказали, що я в спецназі служу?

Марія: Так. Але я й без того це знаю. І те, що ти на війні був від самого початку, теж знаю. І навіть у якій бригаді.

Снайпер: Я запізнився на один день, щоб їх усіх не бачити, я хотів зустрітися тільки з однією людиною – з тобою. Іноді хочеться поговорити з розумною людиною. Я тебе завжди вважав розумною людиною. А вони всі мені не цікаві й абсолютно чужі. Я втратив терпіння до багатьох людей. Втратив терпіння до обивателів з мирного життя. Кажу чесно й одверто, як є.

Марія: Ти всіх своїх однокласників тепер вважаєш тупими обивателями? Це вони тобі гроші зібрали на форму.

Снайпер: Дякую. Давай, проїхали. це. Знаєш, яка в мене спеціалізація на цій війні? Снайпер, командир роти снайперів. Про це ніхто не знає і знати не повинен. Але тобі я можу це сказати. Ти в мене завжди викликала свідому й підсвідому довіру.

Марія: Дякую за довіру. Тоді де твій автомат? Зараз стало модно ходити з автоматом. Фотографуватися з автоматом. Зробили б селфі для фейсбуку.

Снайпер: Не смішно.

Марія: Ок. Це багато що пояснює. Я не знаю більш неіснуючої людини, ніж ти. Тебе немає на жодній фотографії твоєї бригади. Вже, мабуть, кожен ваш боєць дав по кілька інтерв’ю, вже про кожного зняли по кілька документальних фільмів, уже кожному присвятили по кілька пісень. І тільки про тебе ні слова, жодного фото, жодної згадки. Тебе нема на фейсбуку, нема в жодній соціальній мережі. Тебе нема у звітах ваших волонтерів. Про тебе ніхто не знає із журналістів. Тобі не вручають публічно нагород від вашого міністерства. Ти не виходиш на майдан до людей, які з квітами і сльозами зустрічають воїнів з фронту. Тебе немає в списках на ротацію, в списках на пільги, в списках на квартири, в списках на земельні ділянки, в списках на ліки. Тебе немає ніде без балаклави, але й у балаклаві я тебе ніде не знаходила. Тебе можна пізнати й по очах. Але твоїх очей ніде не було. Тебе немає також у холодних депешах зі східного фронту про перемоги й поразки, тебе немає у звітах Міністерства оборони й заявах армійських чинів. Тебе немає у виборчих списках партій і у бюлетенях одномандатних округів. Тебе немає ні в яких оголошеннях і ні в яких розповідях очевидців. Тебе немає у списках на бронежилети, на каски, на бушлати. Тебе немає у шеренгах на військових парадах. Тебе немає в списках живих, немає в списках полонених, немає в списках заручників. Тебе немає в художніх книжках про війну. І не в художніх теж немає. Тебе немає в розвідданих ворога. Твого голосу немає в перехоплених розмовах. Жоден безпілотник не дасть твого знімку. Жоден капілан не знає твоїх гріхів. Жоден імейл не відправлений з твоєї електронної пошти, і ти давно забув ім’я користувача та пароль. Тебе навіть немає у списках, які складають зрадники й продають їх ворогу. А це вже найостанніша межа неіснування. Ти, взагалі, існуєш?

Снайпер: У цій історії головне, що ти мене шукала скрізь і що мене немає також у списках загиблих, списках мертвих, про які ти подумала, але не згадала навмисно.

Марія: Шукала, і ніколи не знаходила.

Снайпер: Таким і повинен бути справжній снайпер – невловимим, непомітним ні для ворога, ні для своїх. Неіснуючим.

Марія: Справжній агент 007.

Снайпер: У мене інший номер.

Марія: Але ж ти ні в чому й ніде не залишишся. Я жадібно роздивлялася ваші фронтові фото на сторінці у фейсбук, тебе ніколи на них не було. Навіть із замальованим обличчям. Я би впізнала твою статуру, впізнала б тебе по руках. І я думала, що, можливо, ти просто не поїхав таки на цю війну, що перед самим вашим відправленням на фронт ти захворів грипом, у тебе була температура 40 – і тебе залишили вдома. А потім не було транспорту, яким би ти міг дістатися до своїх.

Снайпер: Температура 40? Ти навіть не уявляєш собі, яка це дрібниця на війні – температура 40. Це останнє, що тебе може зупинити. Ти могла мені подзвонити. Я існую в мобільному телефоні, уяви собі.

Марія: У мене не було твого номеру.

Снайпер: Ти могла подзвонити нашому командиру, хіба важко було дістати його номер?

Марія: Я хотіла це зробити, але твій командир мене не знає і якби я подзвонила й попросила номер засекреченого бійця, ти думаєш, він мені його видав би? Я не хотіла нічим тобі нашкодити. Я тільки просила Бога, щоб з тобою все було добре.

Снайпер: Я вважаю, що Бога немає. Я не вірю в нього. Але можеш просити в нього, звісно, що вважаєш за потрібне. Він існує лише для того, щоб викликати покірність, щоб люди схиляли голови, падали на коліна.

Марія: А якби ти вірив у Бога, то став би снайпером? Мене весь час це питання хвилює, весь час, уяви собі, коли думаю про тебе, то запитує про себе: можна стати снайпером, вірячи в Бога?

Снайпер: Ти навіть не уявляєш, як би снайперу хотілося, щоб Бог існував. Але я не вірю в Бога. Запам’ятай, зрозумій і більше не питай мене.

Марія: А ти не думаєш, що якщо снайпер з того, ворожого боку, буде вірити, то він виграє у двобої?

Снайпер: Не думаю, я же вижив – значить той інший снайпер програв, навіть якщо він вірив у Бога.

Марія: Я замовила за тебе чотири сорокоусти в церкві. Це рівно стільки днів, скільки ти був на війні.

Снайпер: Дякую. А я замовив для тебе каву й торт. Це рівно все, що я можу для тебе зараз зробити (зовсім не посміхається).

У цей момент офіціантка приносить на підносі для них каву й торт. Марія не надто звертає увагу на це. 

Марія: І мені хочеться далі замовляти за тебе сорокоусти.

Снайпер: Але ж я уже не на війні.

Марія: Але ж війна не закінчилася, і тобі буде легше завжди, якщо хтось замовить за тебе сорокоуст. Ніхто з нас не знає, коли ця війна закінчиться. І мені здається, що душа твоя далі на війні, десь у холоді чужої зими, в якихось пристріляних, простріляних полях.

Снайпер: І в крові. А що це таке, сорокауст?

Марія: 40 днів молитви за когось.

Снайпер: Цікаво.

Марія: В інтернеті виклали список позовних усіх ваших з бригади. Я намагалася вгадати, який з них твій.

Снайпер: О, цікаво. Які варіанти?

Марія: (Повільно перераховує, натужно пригадуючи всі варіанти) “Пчеловод”, або “Глиба”, або “Барон”, або “Вовк”.

Снайпер: А “Пчеловод” чому? Виходить, я мед з сепаратистів знімати мав. (Вперше сміється). Ні, вони не солодкі зовсім, не квіточки.

Марія: Навіть не знаю,  я подумала чомусь, що в тебе може бути такий-от нелогічний позивний з натяком на щось мирне, хороше, тепле, солодке, але з жалом.

Снайпер: Ні, Маша, це не мій позивний. Які там ще варіанти? “Вовк” теж не мій, він уже був зайнятий до мене в нашій роті, а підійшов би, правда? Що там ще? “Барон”? А “Барон” чому?

Марія: Я от подумала, що ти колись любив понти, зрештою, як усі суворі чоловіки. У “Бароні” є понтовість.

Снайпер: Ні, я б такий позивний не брав. Понти понтами, але, ні, не моє це.

Марія: Тоді “Глиба”?

Снайпер: Ні, не “Глиба”.

Марія: Тоді як? Скажи, цікаво дуже.

Снайпер: Ех, Маша, Маша, не вгадала ти, не відчула, де саме мій позивний. (Пауза). “Святий”.

Маша: Що?

Снайпер: “Святий”, це мій позивний.

Марія: Я звернула увагу на цей позивний у списку, але подумала, що це має бути або ваш хірург, або капелан, якщо він має позивний.

Снайпер: Ех, Маша, ну хто ж так прямолінійно, в лоб позивні роздає. Головний, засекречений снайпер повинен мати відповідний, суперсекретний, непередбачуваний, нелогічний позивний.

Марія: Снайпер з позивним “Святий”. Цей світ зсунувся з глузду.

Снайпер: Будь-яка війна безглузда. Без сенсу, без глузду, без жалості, без логіки, без Бога, без планів на майбутнє, без впевненості.

Марія: Значить ти “Святий”. Довго придумував?

Снайпер: Ні, не довго. Я не пив алкоголь, не курив, лягав спати о 10 годині весь час, як ми на базі жили. Мені наш замбрига каже: “Ну, ти святий просто”. І всі підхопили: наш ротний – святий. От так народжуються позивні. Ніякої філософії за цим, як бачиш. Взагалі, війна – це найкращий доказ, що нема Бога, нема за всім ніякої філософії, помирати всім нам один раз. От і все.

Марія: Коли я дивлюся на твоє обличчя, мені здається, що воно в землі.

Снайпер: Я мився, голився, кремом мазався, парфумами всього себе залив, як до тебе йшов. Яка земля? (Починає обмацувати свої щоки).

Марія: Ну, це тільки враження, немов у твою шкіру всоталася назавжди земля.

Снайпер: Оце таке враження я тепер справляю на жінок. Фігня якась.

Марія: Ні, не фігня. Якісь немов сутінки вляглися на обличчя й нікуди не зникають. І розсіюватися не думають. А взагалі, ти став ще красивішим і привабливішим, можеш не сумніватися. В очах будь-якоїжінки – ти просто суперчоловік.

Снайпер: Ну, дякую. Оце мені подобається більше. Але якби я тобі розказав все, що бачив там, все, що знаю, а я дуже (розтягує слово) багато можу розповісти, то тобі б не лише сутінки привиділися на обличчі. А цілий фільм жахів у режимі швидкого промотування. Але те, що тут – страшно, ненормально, хвороба, психлікарня, апокаліпсис, на війні нормально. Будні.

Марія: Наприклад.

Снайпер: Ну, йдеш собі, навколо відірвана голова, десь збоку відірвана нога. Там далі “Градом” жінку вбило. Вона ще лежить там. Ти дивишся собі на це, ідеш далі.

Марія: І що відчуваєш?

Снайпер: Нічого не відчуваєш.

Марія: Нічого не відчуваєш?

Снайпер: Нічого не відчуваєш. Це захисна реакція. Замість цього думаєш, чи ти добре зачистив територію. Бо якщо ми її не зачистили повністю, то нам стрілятимуть в спину. Там може працювати снайпер ворога – класти всіх. І це єдине, що тебе хвилює.

Марія: І саме тому ти думаєш, що немає Бога, якщо навколо можуть лежати відірвані людські голови, ти можеш між цим ходити, а завтра все почнеться спочатку?

Снайпер: Я не знаю, ти якось все закручуєш. Але, уяви собі, мені не було шкода. Просто інакше там не можна.

Западає довга пауза.

Марія: Ми з тобою зовсім не пригадуємо нічого з нашої юності, з наших шкільних років.

Снайпер: Мені здається, що це було так давно, що пройшла ціла вічність. І то були не ми. Зовсім не хочеться нічого згадувати. Це в старих радянських фільмах фронтовики згадують свою довоєнну юність, жартують. Всі такі правильні, всі такі ідеальні, такі чисті. Після війни ніхто чистим не залишиться, і правильним не залишиться. І згадувати юність не хочеться.

Марія: Ти бачиш в оптичний приціл своїх автоматів, скільки приблизно років тому, в кого цілишся? Молодий, старий?

Снайпер: Приблизно бачу.

Марія: Відводив хоч раз приціл від молодого?

Снайпер: Якщо скажу, що так, я перестану бути снайпером. Якщо скажу, що ні, ти вважатимеш мене бездушним монстром, роботом, машиною. На війні ти не маєш на таке право. Через п’ять хвилин після того, як ти пожалієш ворога, він вб’є твого товариша або багато твоїх товаришів. Або елементарно вб’є тебе. І тоді їхня смерть буде на твоїй совісті. Я ж тобі кажу, що війна – це безглуздя. Тут немає заповідей ніяких, крім однієї : вбивай ворога, бо він уб’є тебе або ще гірше – твого друга. Але те, що я тримаю у прицілі людину, живу плоть і кров, і від рухів моїх рук і пальців залежить, чи житиме ця плоть наступну хвилину, годину, день, рік, чи не є це, як ти думаєш, найпереконливішим доказом того, що Бога не існує? Від моєї волі й професіоналізму та чуйки ворога, а не Бога залежить життя іншого там, на відстані кількох сотень метрів. І де твій Бог, Маша, на війні, де він між мною і тим, іншим?

Марія: Ти себе прирівнюєш до якогось невблаганного фатуму, чорної і безжалісної німоти, що стріляє смертельними кулями, холодного і байдужого випадку, який усе вирішує в житті людини. Нема сенсу, нема янгола-охоронця, нема Бога. Ти віриш у це?

Снайпер: Ой, Маша, я занадто тупий, щоб так це все сформулювати й закрутити, як ти. Я тільки тобі скажу, що оптичний приціл мого автомату – доказ того, що Бога не існує. А я сам, отакий, як сиджу зараз перед тобою, – це живе підтвердження того, що нікого ніде не існує, крім нас. Крім тебе, крім мене, крім цих людей, які ходять по вулицях.

Марія: Ти хочеш навчитися вбивати чужу віру так, як навчився вбивати людей.

Снайпер: Мені байдуже: віра не віра. Кожен може вирішувати для себе сам. А я не вірю ­- я знаю.

Марія: Самовпевнено.

Снайпер: А що ти очікувала від професійного снайпера?

Марія: Твоя рука колись смикалась у відповідальний момент?

Снайпер: Без коментарів.

Марія: Самовпевнено.

Снайпер: Ти в праві на самовпевненість, сподіваюсь, мені не відмовиш.

Марія: Не відмовлю, звісно.

Снайпер: Я зараз з тобою вдруге в житті вчуся розмовляти людською мовою.

Марія: У сенсі?

Снайпер: Вчуся розмовляти не матом, а мовою.

Марія: Можеш розмовляти зі мною матом.

Снайпер: Ні, мені навіть приємно відчути, що я ще можу повернутися до розмови без мату. Дякую, що розмовляєш зі мною гарною українською мовою. Крім того, ти ж жінка. Я з жінками так не спілкуюсь. Мені дуже приємно відчувати, що я можу ще так говорити, тобто що я знову можу так говорити.

Марія: А з жінками на фронті можеш матом гнути?

Снайпер: Жінки на фронті – це зовсім інше. З ними можна іноді матом, коли велика небезпека навколо, коли можна загинути.

Марія: Ти майже нічого не розповідаєш. У мене таке враження, що говорити маю я, а не ти.

Снайпер: Ти навіть не можеш собі уявити, як багато я зараз тобі тут говорю. Я вже кілька оцих, як ти сказала, сорокаустів так багато не розмовляв не матом.

Марія: А в вашому підрозділі є жінки-снайпери?

Снайпери: Що значить жінки? У мене є тільки бойові побратими.

Марія: Так є жінки у вашій снайперській роті чи немає?

Снайпер: Є.

Марія: Скільки?

Снайпер: Дві.

Марія: І як вони воюють: добре чи як?

Снайпер: Одна добре, інша постійно у нас, як тобі це сказати культурніше, викликає бажання у нас усіх постійно. Її хочеться просто отпіздєть. Вибач, сказав таки.

Марія: І що далі?

Снайпер: А далі, що їй не місце на передку, тобто на передовій лінії фронту. Я буду ставити питання, щоб її в тил забирали, вона занадто жінка, розумієш, щоб бути снайпером, хоча стріляє ок, має перший розряд зі спортивної стрільби, в бою безжальна.

Марія: Безжальніша за тебе?

Снайпер: Я не збираюсь це з тобою обговорювати.

Марія: Але правда, що жінки-снайпери безжальніші за чоловіків-снайперів?

Снайпер: Не правда. Жінки, чоловіки. Ти, щоб почула, як ці жінки матюкають, то б знепритомніла. Точно так же, як ми матюкаються. Носять вонючі бушлати, тримають руки в карманах брюк і чистять автомати.

Марія: Тобі не здається, що жінка-снайпер – це як жінка-бульдозер. Це протиприродно. Жінка має давати життя, а не забирати його.

Снайпер: Так, це протиприродно, але деякі з них доводять свою корисність у бою. Таких одиниці, але вони  є. І жінки-снайпери справді дуже безжальні. Ця риса потрібна, але не всім властива. Навіть не всім чоловікам-снайперам.

Марія: А в тебе на фронті були жінки?

Снайпер: Саме на фронті?

Марія: Саме на фронті.

Снайпер: Так я тобі й розповім усе.

Марія: Ну, треба ж якось розслаблятися.

Снайпер: Ну, знаєш, географія переміщень нашої бригади вздовж лінії фронту є дуже широкою, і скрізь є жінки, і деяким дуже подобаються чоловіки у формі. Вони просто виснуть на нас, як ще один автомат. А автомати ж мають стріляти. І коли у тебе на базі є душ, то все інші справа техніки. Якби ти побувала в нашій казармі ввечері, послухала розмови, ти б все зрозуміла про жінок на фронті, але це не для дівчачих вух.

Марія: Ти коли повертаєшся з завдання, можеш потім вечеряти, їсти їжу, читати книжку?

Снайпер: Іноді можу їсти, іноді ні. По-різному. Іноді нудить, іноді ні. Книжок я не читаю. Туповатий я, ну, ти знаєш.

Марія: А сину можеш дзвонити після успішно виконаного завдання?

Снайпер: Сину обов’язково дзвоню. Я ніби очищаюсь, коли з ним говорю. Мені там часто треба поговорити з якоюсь далекою, чистою людиною з іншого світу, чистого й далекого. Тоді повертається відчуття, що, крім смерті, є життя. Починаєш за нього чіплятися.

Марія: А дружині дзвониш?

Снайпер: Спочатку питаєш про жінок на фронті, а потім про дружину. Хитро. З дружиною я вже розлучився.

Марія: І це тебе підштовхнуло йти на війну?

Снайпер: Якби ми жили далі разом, це б нічого не змінило – я все одно пішов би на війну. Я дорослий чоловік і сам приймаю такі рішення. Але тоді б я знав, що мені є за кого воювати. А взагалі, я все вирішую сам. Жіночі історики мені по барабану. Соплі, воплі, сльози – цим мене не проб’єш.

Марія: Соплі, воплі, сльози рідної мами тебе можуть пробити?

Снайпер: Ні. Мама, до речі, досі не знає, що я на фронті був увесь цей час. Для неї я навчаю молодняк на базі.

Марія: За кого ти воюєш?

Снайпер: За свою землю, за країну, за сина. Ну, це все дуже банально звучить.

Марія: І заповнюєш війною свою внутрішню пустку?

Снайпер: Можливо, не буду сперечатися.

Марія: Давно розлучилися?

Снайпер: Вже рік, як розлучилися.

Марія: Ти завжди таким щвидким був у всьому: швидко одружився після школи, швидко сина народив, от і швидко розлучився. “Еней був парубок моторний, І хлопець хоч куди козак”. Снайпер, одне слово.

Снайпер: Вже який є. Я багато не думаю, ти це, мабуть, помітила. Я дію. Я не думаю, не критикую, не аналізую особливо. Дію, дію, дію, дію. Крапка. А ти, як я помітив, стежила за моєю біографією (посміхається вперше дуже тепло).  Я моторний, а ти розумна. З нас би вийшов не поганий дует.

Марія мовчить, починає говорити через якийсь час.

Марія: Ти як усі чоловіки.

Снайпер: Не знаю, як всі чи не як всі. Я звик робити максимум у житті або не робити нічого. До речі, я хотів би показати тобі свій автомат, як я довів свою “лялю” до блаженства. Я вклав у неї дванадцять тисяч доларів, десять тисяч гривень волонтери зібрали. Зараз ще дещо вдосконалю.

Марія: “Ляля”… Красиво звучить.

Снайпер: Моя “ляля” мене жодного разу не підвела. Але “ляля” багато коштує. Принцеса, одне слово.

Марія: А що думаєш про тих, хто живе там, де вороги все захопили?

Снайпер: А що я можу думати? Частина з них нормальні люди, трошки телевізор тільки передивилися. Частина немічні старі люди, які можуть проголосувати навіть за Сталіна, якщо його прізвище вписати в бюлетень. Частина сєпари кончені, я на межі мата, вибач. Вони привели в свій дім війну, вони привели в наш дім війну, вони дякують кремлівському карлику за те, що ще живі. Всі це вже чули сто п’ятдесят тисяч разів. Але ми їм все одно роздаємо їжу, медикаменти. За великими рахунком мені це все байдуже. Я ж їм російських младєцнев на сніданок і воюю за те, щоб мені дали рабів. Що з мене візьмеш. Мені давно вже все це байдуже.

Марія: Зовсім байдуже?

Снайпер: Зовсім. Головне – не дозволити їм стріляти нам в спину.

Дія ІІ

Тепер столи, за якими на відстані сиділи Марія і снайпер, один до одного, вони стоять поруч. А танк завішаний якимось величезним строкатим простирадлом так, що його більше не видно. Єдине, що з-під простирадла далі стирчить його дуло. Мультимедійний екран чорний, на ньому більше не крутяться попсові кліпи.

Марія: Ти думаєш про тих, кого вбив? Що в них точно є батьки, бо вони є у всіх народжених на цей світ, точно є минуле, бо їм скількись-то років уже від того народження, що вони ходили до школи хоча б років дев’ять, що в них можуть бути діти, бо це логічно й часто трапляється, що вони могли когось любити?

Снайпер: Я тебе здивую: у мене теж є батьки, минуле, школа, діти, я любив навіть пару разів у житті. І в усіх наших хлопців, яких завалили ці вийобки… вибач, я на межі мату. У всіх наших хлопців, яких завалили ці сепари-москалі, були діти, любов, матері, батьки й цілий світ. У когось мало бути весілля через півроку, у когось двоє малих дітей, у когось все життя попереду, у когось – талант і не один. У всіх є батьки, ти це правильно сказала, але вони прийшли нас вбивати. І моя професія – стріляти професійно в тих, хто прийшов нас вбивати. Це моя робота.  Просто робота .

Марія: Ти уникаєш казати – вбивати. Після прицільного пострілу професійного снайпера можна залишитися живим?

Снайпер: Можна, якщо він помиляється, або якщо він сам того хоче, або жертву врятувала доля секунди. Або якщо бронік має бічні пластини, а прицілитися в шию чи голову не можеш через якісь перешкоди.

Марія: Ти залишаєш свою жертву…

Снайпер: Стоп, не жертву, а ворога.

Марія: Бувало, що ти залишав свого ворога жити, вершачи таким чином його долю? Особливо з огляду на те, що ти в Бога не віриш. Було бажання побути Ним?

Снайпер: В сенсі чи стріляв, приміром, в руку замість голови?

Марія: Ну, так.

Снайпер: Ти не уявляєш собі насправді ні що таке війна, ні що таке справжній бій, ні що таке цінність людського життя, якщо запитуєш мене таке. Це коли ти стоїш на спокійній чи принаймні відносно спокійній, твердій позиції і з неї стріляєш по беззбройних людях, в яких легко поцілити (пояснюю тобі це все дуже примітивно, на пальцях), коли навколо тебе гримлять барабани, а не снаряди розриваються, танки ревуть, ти можеш вибирати, в що стріляти.

Марія: Прям як на Інститутській 20 лютого.

Снайпер: Прям як на Інститутській 20 лютого. Справжня війна зі справжнім ворогом не робить з тебе Бога, повір мені. Вершити долі за допомогою автомата – це для слабаків. І для комп’ютерних ігор.

Марія: Тобто ти не маєш вибору на війні?

Снайпер: Ні.

Марія: Ти сам собі суперечиш. Перед цим ти казав, що ти, снайпер, – це найкращий доказ того, що Бога немає. Бо ти дієш як сліпий фатум, як безмовний випадок і збіг обставин, як глуха пітьма, яка стріляє кулями. Від твоїх пальців, від твоїх рук, від твоєї волі, від твого професіоналізму залежить остаточно, чи прошиє куля потенційну жертву, яка ще, може, тиждень перед тим з кимось цілувалась, когось обнімала, щось собі планувала, вимріювала,з мамою по мобільному розмовляла, брехала їй, що десь на будівництві в Москві працює, а не в Україні воює.

Снайпер: Ну, значить я сам собі суперечу. У моєму внутрішньому “я” все логічно й одне випливає з іншого. Маша, зрозумій, якщо я не зроблю свою роботу на цій війні, то її зробить той, щодо якого я її не зроблю. І головна мета того іншого, снайпера ворогів – вбити не мене, а тебе. Фінальною жертвою того снайпера маєш стати ти, а не я. Ну, ти розумієш, що я маю на увазі?

Марія: Розумію. Маю надію, що розумію.

Снайпер: Уяви, відкриваються двері цієї суперзатишної, мирної кав’ярні й влітає сюди снайпер з чужого світу. І всіх кладе. Жах. Щоб цього ніколи не трапилося, я маю робити свою роботу.

Марія: І тобі не будуть снитися жахи по ночах?

Снайпер: Поки що мої ночі – це як бонус. На війні спиш мало, тривожно. Це завжди напівсон. Зараз я відсипаюсь. Взагалі, у мене груба шкіра.

Марія: Від розмови з тобою мене огортає якась туга. Твій автомат, твоя зброя. У його дулі, мов у нірці, дихає, причаюється й чекає свого моменту чиясь смерть. Ти її возиш з собою, возиш при собі багато різних смертей.

Снайпер: Я вже починаю шкодувати, що зустрівся з тобою. Я б назвав твою тугу “горе от ума”. І, взагалі, мій морально-бойовий дух може й занепасти від таких твоїх розмов.

Марія: Значить ти про це думав.

Снайпер: На війні майже не думають, а підкоряються елементарним інстинктам виживання. Це вся історія, Маша.

Марія: І все ж таки ти мав вибір: ставати снайпером чи ні?

Снайпер: Мав. Мені з дитинства подобалися пістолети, автомати. Подобалося бути крутим чуваком. Не бачу в цьому нічого поганого.

Марія: Всім маленьким хлопчикам подобаються пістолети, автомати, але снайпером став саме ти. Я тобі відкрию секрет: навіть деяким дівчаткам подобається гратися пістолетами та автоматами. Це ще нічого не значить.

Снайпер: Ну, так, бо інші засцяли, а я ні. А так кожен би ставав снайпером. Але ж не можуть всі ними бути. Хтось має бути інженером, проктологом, біологом, фармацевтом. І так далі. І давай уже питай мене те, що всіх цікавить. Я вже стомився чекати це запитання.

Марія: А що я маю запитати?

Снайпер: Ну, скількох я завалив на цій війні чи, взагалі, скількох я завалив.

Марія: Я не хотіла цього запитувати. Я занадто тебе шкодую, щоб це запитувати.

Снайпер: Добре, я тобі відповім і без запитання. Дякую, до речі, за делікатність. Але в тебе воно, як у всіх теж крутиться в голові. Не соромся. Я тобі скажу правду: я не завалив жодного, жодного.

Марія: В сенсі?

Снайпер: Наступне має бути запитання: а що ти тоді робиш на цій війні?

Марія: А що ти тоді робиш на цій війні?

Снайпер: А якщо ти ставиш це запитання і всі ви ставите мені це запитання, це значить, що ви чекаєте від мене, що я буду професійно, холоднокровно, влучно, безпомильно вбивати ворогів, бажано пострілами в лоб чи скроню. Тобто ви всі очікуєте загибелі інших, тих, що по той бік від вас, їхнього вбивства, їхньої безпомильної і незворотної нейтралізації, але хочете, щоб за вас це робив хтось інший. Ви хочете, щоб це робилося чужими руками, поки ви розмовляєте про Бога й віру в нього. Відповідно, я особисто не вбивав жодного. Ми всі разом їх вбиваємо, я – лише інструмент, мій автомат – лише інструмент. Я ніколи не використовував своїх “навичок” поза війною абсолютного зла проти абсолютного добра.

Марія: Вони першими зіп’ялися вбивати нас, ненавидіти й вбивати нас. Значить вони зло, ми добро. Так ти мислиш?

Снайпер: Так, і у нас не було іншого вибору: тільки відстрілюватися. І краще, щоб це робили такі професійні люди, як я. Тоді це буде ефективно й ті, вороги, встигнуть вбити меншу кількість людей, добрих, світлих, чесних, у яких є батьки, минуле, рідна школа, діти, любов, яким треба відгуляти весілля, похрестити дитину, поховати батька.

Марія: Ти навчився настроювати себе, мов скрипку, як я спостерігаю.

Снайпер: Спочатку я настроюю себе, потім я чищу свій автомат. Мій автомат чистіший за мою душу, але це вже суто моя персональна проблема, яку я буду вирішувати самостійно.

Марія: І як ти будеш її вирішувати, якщо в твоєму Всесвіті немає Бога?

Снайпер: Якось буду вирішувати. Більшої самотності за ту, яку відчуваєш, коли дивишся крізь приціл на світ і людей, а потім швидко міняєш позицію, я вже не відчую. Цю картину може довершити тільки дзвіниця, коли були снайпери з того боку, які стріляли з дзвіниці собору й потім викладали фотки в “Контакте”. Для мене це була б остання межа самотності. А вони ще й фоткались там.  Вбивати з вершини Бога.

Марія: В якого ти не віриш. Чому відчуваєш тоді самотність, якщо не віриш?

Снайпер: Тому що ти береш на себе відповідальність за те, за що не повинен. Тому що ти обриваєш щоразу світ і розумієш, що цього не можна ні уникнути, ні попередити, ні відвернути. Я вірю у фатум, сліпий і дикий. Коли ти це бачиш, ти абсолютно самотній. Після цього опинитися сам на сам з нечистою душею не так страшно.

Марія: Навіщо тобі все це треба?

Снайпер: Я нічого не вмію, крім того, щоб бути снайпером. Я служив у спецназі, потім був на гражданці, я там себе не знаходив, а тут я знову став собою. Спецназівець для особливих операцій, засекречених операцій, найбільш небезпечних операцій у тилу ворога, на окупованих територіях, під ураганними обстрілами агресора. У морозяну зиму й у спекотне літо я виконую свою роботу. У мене немає часу на жаль і сумніви. І в є мене немає часу на страхи, будь-які страхи, абсолютно будь-які.  І головне – я не міг дозволити собі засцяти в момент, який проживають раз на 100 років, коли твою країну хочуть знищити в буквальному сенсі.

Марія: Отже, людина без імені.

Снайпер: Людина без імені.

Марія: Замість імені позивний “Святий”.

Снайпер: Замість імені позивний “Святий”.

Марія: Людина без тіла, бо факт його існування не зафіксований на фото, на відеокамерах.

Снайпер: Людина без тіла.

Марія: Людина без біографії.

Снайпер: Людина без біографії.

Марія: Людина без дат народження й смерті.

Снайпер: Людина без дат народження й смерті.

Марія: Немовби вічна завдяки цьому.

Снайпер: Немовби вічна завдяки цьому.

Марія: Людина в чорній масці й у чорних перчатках.

Снайпер: Людина в чорній масці й у чорних перчатках.

Марія: Вічний і “Святий” без часу на страх.

Снайпер: Не вічний і не святий. Просто людина не як всі. Сподіваюсь, ти не тримала диктофон під столом. Як ти сама висловилася, я ж неіснуюча людина. Я ні в чому не повинен залишитися. Всі будуть впевнені, що під позивним “Святий” ховався якийсь невідомий чистосердний  військовий парамедик чи колишній волонтер.

Марія: Я нічого не записувала, але все запам’ятала.

Снайпер: Чудово, напишеш якесь там оповідання про мене чи ще щось таке. Напиши вірш про снайпера-карателя-фашиста-бандерівця. Або п’єсу напиши. Я дозволяю.

Марія: Добре. Тобі показувати?

Снайпер: Ні, не треба, тільки на прем’єру запросиш. Я буду сидіти в останньому ряду, в темних окулярах без жодних розпізнавальних знаків колишнього фронтовика, хіба що мені відірве руку чи ногу. І тоді всі будуть звертати на мене увагу, дивитися кілька секунд співчутливо, а далі переходити до вистави. Але ніхто з них не подумає, що цей одноногий і земляний чоловік і є твоїм героєм.

Марія: Ти став виглядати набагато старше свого віку. Сподіваюсь, тебе не ображає ця моя ремарка. Можливо, це через бороду.

Снайпер: О, ні. Це вас жінок таке ображає. Мені байдуже: старше, молодше. А що борода тобі не подобається?

Марія: Ніколи не бачила тебе до цього бородатим. Ти  маєш дуже зрілий вигляд з бородою.

Снайпер: От і добре.

Марія: Що ж ловлю тебе на слові. Пішов відлік часу від сьогодні до прем’єри, на якій мусиш бути, кров з носа, мусиш.

Снайпер: Тільки не зображуй мене обмеженим і тупим, кровожерливим і холоднокровним вбивцею зла.

Марія: Бачиш себе воїном світла?

Снайпер: Бачу себе чоловіком, який не засцяв.

Марія: А якби засцяв, що б тоді було?

Снайпер: Перестав би себе поважати, перетворився на тіло. Не виключено навіть, що запив би.

Марія: Ти віддав цій війні своє справжнє ім’я, пам’ять, совість, сон. Що собі  залишив? До речі, тебе не зостанеться в публічних анналах героїв – героїчні історії будуть розповідати про інших. Тебе це не задіває?

Снайпер: Я залишив собі виключно те, що я не засцяв. А те, про що ти кажеш, не задіває. Мені навіть подобається не існувати.

Марія: Мені так і написати?

Снайпер: Що написати?

Марія: Що саме по тобі залишиться.

Снайпер: Так і напиши: все, що залишається від снайпера українських карателів на війні з імперією зла, – це усвідомлення того, що він не засцяв.

Марія: І що найбільше в житті тобі подобалося не існувати.

Снайпер: Так.

Марія: Може, ще щось додати.

Снайпер: Додай, що віддав тіло своє, душу свою, сон свій, пам’ять свою за Україну в боротьбі з нікчемним ворогом – ПТН ПНХ. В самому буквальному сенсі: я вже не існую, хоч ще живу. І з кожним днем війни, з кожним пострілом я буду існувати все менше, перетворюючись на ефірне тіло, яке, щоправда, матиме вигляд побитого, пошматованого, невиспаного, зарослого бородою дядька із земляним обличчям. Чим не святий?

Марія: Думаєш потрапити в рай?

Снайпер: Я ж не вірю в Бога, який рай? А в пеклі я вже побув, тут, на землі. Якби я потрапив у пекло, нічого нового я б уже не побачив.  (Різко відсовує вбік руку й розливає недопиту каву).

Кава виливається на підлогу сцени. Марія і снайпер спокійно на це дивляться, не виказують жодних емоцій і далі продовжують розмову, ніби нічого не сталося.

Марія: Якби там,у пеклі, тобі показували всіх, кого вбив, як професіонал, це б щось змінило?

Снайпер: Ні. Між мною і ними більше, ніж пекло і рай.

Марія: Що між вами?

Снайпер: Між нами війна.

Марія: Що будеш робити після нашої зустрічі?

Снайпер: Піду тренувати цілий взвод нових снайперів. Людей, які скоро теж не існуватимуть. Прочитай що-небудь, якогось вірша. З того, що ти пишеш на різних уривках паперу.

Марія: Я вже давно не пишу нічого на уривках паперу. Все одразу записую на комп’ютер. А ти ще й пам’ятаєш, як я писала в зошитах у школі. Я сама забула про це.

Я узгоджуюсь з тим, що не знатиму щастя твого і печалі.

Я погоджуюсь з тим, що не всі відкриваються далі.

Головне – повернись. Я всі інші болячки життя вщент зітру…

В каву, воду гірку, безвідмовну, що рятує від сну.

Головне – повернись із чужої ночі, із вогню, із війни.

З золотого нещастя ворожих, ангінних дощів.

Повернись так, щоб хтось цілував кожну зморшку твою,

Повернись так, щоб хтось шепотів тобі слово “люблю”.

 

Снайпер: Ну, все, досить. Я занадто тупий для таких віршів.

Марія: Побажати тобі удачі в бою?

Снайпер: Побажай, ніхто з нас не буде вільним від цієї війни.

Марія: Удачі в бою і не в бою теж – удачі.

Снайпер: Якщо мене вб’ють, а снайперів вбивають в бою першими, зі снайперської дуелі, як і належить, живим виходить лише один, смертність снайперів на війні дуже висока, то вважай, що це все одно удача. І не треба за мною плакати. Якщо я потраплю в полон, то з нього не повернусь ніколи. Снайперів ніколи не випускають з полону живими, тому нам краще взагалі туди не потрапляти, а одразу підривати себе гранатою. А то, знаєш, катування, знущання, насильницька підерастія – а потім смерть. Це не мій шлях.

Марія: Удача…

Снайпер: І сорокоуст. Со-ро-ко-уст. Правильно кажу?

Марія: Замовити сорокоуст?

Снайпер: Так, замов. Тільки зроби це зараз, щоб потім не було пізно. Чи за мертвих теж замовляють сорокоусти?

Марія: За мертвих їх теж замовляють.

Снайпер: А за неіснуючих?

Марія: Таких не буває для того, до кого вони звернені.

Снайпер встає і мовчки стоїть та дивиться на Марію.

Снайпер: Тим краще – значить ніколи не буде пізно.

Снайпер встає і йде геть зі сцени. Марія залишається далі сидіти сама.

На мультимедійному екрані проступає поступово фото спаленої після масованого обстрілу реактивними снарядами землі.

Кінець

 

 

Joanna Bezpyatchuk, playwright

Жанна Безп’ятчук, сучасний український драматург

 

 

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: