dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 03 Гру 2013, і віднесено до п'єса, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

Щойно з-під пера – комедія сучасного українського драматурга Анатолія Наумова “Три жінки в мантіях”

Перша публікація нового твору сучасного українського драматурга Анатолія Наумова – комедії “Три жінки в мантіях”, що його буде надруковано у ювілейному номері журналу “Донбас”, який 11 грудня 2013 року відзначатиме 90-річчя з дня свого заснування.

 

 

Анатолій Наумов

ТРИ ЖІНКИ В МАНТІЯХ

Химерно-реалістична комедія на дві дії

ДІЮЧІ ОСОБИ

ОЛЬГА, головуюча апеляційної колегії, доповідач у справі.
ВІКТОРІЯ, суддя апеляційної колегії.
ГАННА, суддя апеляційної колегії.
ЕДУАРД, відповідач у справі, він же голова апеляційного суду.

Зліва на сцені кімната із вхідними дверима теж зліва, де ззовні невеличкий простір для коридору. В кімнаті стіл, ліжко, велике дзеркало, шафа та холодильник, якісь інші предмети побуту. Оскільки ця кімната – одна для Ольги, Ганни і Вікторії, тому відповідно до подій, потрібна деяка трансформація побуту. Але обов’язково в кімнаті Ольги – портрет Альберта у светрі, в кімнаті Ганни – його ж портрет в літній сорочці, а в кімнаті Вікторії – в малиновому піджаку.

Справа на сцені – фрагмент приміщення апеляційного суду, де навскіс (з метою кращого ракурсу) до глядацького залу три суддівські стільці з високими спинками, перед якими – довгий стіл для ділових паперів із стопками справ, а перед столом – табуретка для відповідача.

ДІЯ ПЕРША

ПРОЛОГ

Кімната Ольги, на стіні – портрет Альберта у светрі. Ольга перед дзеркалом, розглядає себе.

ОЛЬГА. Ох-ох-ох! Ну й вигляд у тебе, суддя апеляційного суду Ольго Опанасівно… На яку він тоді спромігся крилату фразу про мене? Ага – у тебе, Олю, вигляд, як у найкращої жінки нашої планети та її околиць. Еге ж, особливо околиць… (Придивляється до свого відображення в дзеркалі.) Й справді жінка цілком неземної краси… (Передражнює.) Це я-а, Альбертик!.. Цікаво, він тоді так і сказав, – неземної? Чи я цю симпатичну метафору щойно із власної підсвідомості, під впливом побаченого в дзеркалі? Але якщо й сказав, що з тих пір змінилося? (Знову ретельно розглядає себе в дзеркалі.) Ну, хіба що ця неземна поверхня збагатилась додатковими кратерами. Що свідчить, зрозуміло, про шалену активність моєї розпеченої лави… Втім, якщо надто інтенсивно дегустувати текілу, як вчора, то скоро на моєму космічному обличчі й везувії пробудяться… Недарма ж я тоді попросила його уточнити, яких самих околиць нашої планети я найкраща жінка – не Марса, випадково, де, як вже точно відомо, ніякого життя взагалі?.. Звичайно, він міг би на це сказати, що життя там немає саме без мене… Чи сказав таки? Господи, в голові у мене така ж ясність, як у нашому процесуальному кодексі, написаному, схоже, лівою ногою і під текілою…

Ольга одягає мантію і знову розглядає себе в дзеркало.

А яка шикарна сукня у тебе, Ольго Опанасівно!.. Альберт сказав би, що майже від Гуччі чи Пакко з його Раббане – і був би майже правий. (Крутиться, оглядаючи себе.) А що – дуже навіть! Хоча й від кутюр пенітенціарної системи. Бо коли в цьому широкому довгому одягу у вигляді плащу, який (робить відповідні рухи, оцінюючи мантію) надягається зверху іншого плаття, виготовленому з тонкої шерстяної тканини чорного кольору без підкладки… силует трапецієподібний… довгий рукав напівреглан з оздоблювальною атласною смужкою чорного кольору… застібка на три ґудзики…

Ольга то відходить від дзеркала, то підходить.

Я в цій мантії майже вилита міс Феміда! Відчувається таки дизайнерський геній вітчизняних майстрів крою та шиття! Бо коли з’являєшся в такій мантії перед народом, йому під враженням від побаченого одразу хочеться щиросердно зізнатись хоч в чомусь… Звісно, попадається інколи яка хвойда, вбрана новорічною ялинкою, яка готова викаблучуватись перед апеляційною колегією, видаючи свої модні шмотки за видатні досягнення власного я. Але навіть хвойда, розглянувши цей витвір тюремного мистецтва, на очах тьмяніє, начебто її загасили, як свічку… (Дивиться на годинник.) Ну, що ж – пора йти гасити. Як то кажуть, служба кличе…

Ольга виходить із кімнати і прямує до суддівських стільців, всідається на той, що посередині – це місце головуючого апеляційної колегії. З відразою починає перекладати папери.

Затемнення

КАРТИНА ПЕРША

Ольга, прокидаючись у своїй кімнаті, піднімається в ліжку, сідає, протираючи очі.

ОЛЬГА. Таке ж наснилося! Краще б кошмар який, чим Альберт! Причому в малиновому піджаку, начебто в ті божевільні роки, коли вони були ознакою крутизни. Але ж він ніколи не носив такого… Чи, може, це мені кортіло побачити його тоді саме в малиновому піджаку?

В цей момент перед дверима в кімнату з’являється Альберт. Він у малиновому піджаку. Альберт нерішуче топчеться біля дверей, намагаючись постукати в них, але не відважується. Ольга, яка вже вляглась досипати, раптом підскакує і прислухається. Потім хреститься. Нарешті, прокашлявшись, відважується запитати.

Чого топчешся, наче слон у спальні?

Альберт завмирає.

Заходь вже, двері я навмисне забула замкнути.

Альберт несміливо протискується в двері і застигає на місці.

ОЛЬГА (насмішкувато). Невже це ти, Альбертику?
АЛЬБЕРТ. Дякую за доброзичливу іронію.
ОЛЬГА. Це не мій стиль – щоб доброзичливу, ти ж знаєш.
АЛЬБЕРТ. Знаю. Але інтонація у тебе вже менш жорстка, здається.
ОЛЬГА. А хіба ти не помічав, що з часом покинуті жінки розм’якшуються?
АЛЬБЕРТ. Раніше не завжди.
ОЛЬГА. Мабуть, у пересувних мужчин зір теж поступово покращується.
АЛЬБЕРТ. Просто я давно тебе не бачив.
ОЛЬГА. Катаракта, може, яка заважала?
АЛЬБЕРТ. Гірше. Я взагалі був сліпий.
ОЛЬГА. Як же ти заробляв собі на життя незрячим? Мабуть, в підземному переході з простягнутою рукою, якщо вже на тобі такий шикарний прикид епохи дев’яностих минулого століття?
АЛЬБЕРТ. Я був сліпий тільки відносно тебе.
ОЛЬГА. Ось чому ти тут саме в цей час! Невже опівночі мене легше розгледіти?
АЛЬБЕРТ. Я серйозно, Олю. Я більше не можу без тебе.
ОЛЬГА. А ще без кого? Там, за дверима, випадково, немає якогось хвоста? Жіночого, звичайно?
АЛЬБЕРТ. Н-не розумію…
ОЛЬГА. Ну, може, хтось за тобою слідкує – як за особливо цінним антикваріатом?
АЛЬБЕРТ. Ти не хочеш, щоб я?..
ОЛЬГА. Навпаки. Але я допускаю, що тебе можуть викрасти. Тим більше в такому піджаку – ексклюзивного зараз кольору.
АЛЬБЕРТ. Так вийшло, що цей піджак довелось надіти. У мене не було іншого вибору, повір.
ОЛЬГА. Зніми його.
АЛЬБЕРТ. Як зніми? Для чого?
ОЛЬГА. Досить безглузде питання.
АЛЬБЕРТ. Пригадай, як такі питання ти теж задавала мені в наші бадьорі опівночі.
ОЛЬГА. То по молодості років. А зараз вже треба дивитись на деякі речі тверезо. Знімай! (Встає з ліжка, знаходить в шафі піжаму, простягає.) На випадок чого не завадить замаскуватись під домашнього принца.
АЛЬБЕРТ. Мені побоюватись нічого. І нікого. (Знімає піджак.) Я прийшов сам, мене ніхто не затримував і не підганяв. (Надягає піжамні куртку.)
ОЛЬГА (оглядаючи його). О, в цій святій одежині можна бути спокійним за твою безпеку! Вигляд у тебе – начебто все життя звідси не виходив.
АЛЬБЕРТ (оглядаючи себе в дзеркалі). Згоден. Я майже взірець статечного чолов’яги в цій піжамі. Втім, у неї якась незвична смугастість… (Розглядає нашитий на грудях номер.) І номер – сто тридцять два…
ОЛЬГА. Можеш вважати, що це фірмовий лейбл.
АЛЬБЕРТ. Як у в’язниці.
ОЛЬГА. Штани теж надягни.

Альберт скидає свої брюки і надягає смугасті піжамні.

АЛЬБЕРТ. Звідки у тебе така піжама?
ОЛЬГА. Нам на свята пенітенціарна служба презентувала по комплекту. На знак такої собі службової спорідненості. А тобі личить.
АЛЬБЕРТ. Нічого собі одежинка! (Іронічно.) Наче народився в ній.
ОЛЬГА. Якщо не народився, то, як мінімум, заслужив.
АЛЬБЕРТ. Звичайно, я перед тобою провинився…
ОЛЬГА. Бери вище за тяжкістю. Ти вчинив абсолютно злочинно. Тож ця піжама тобі, так би мовити, як на замовлення.
АЛЬБЕРТ. Я й справді погано вчинив… Але ж під твоїм тиском, погодься.
ОЛЬГА. І так скучив за цим тиском, що опівночі сюди – наче лунатик, причому в малиновому піджаку?
АЛЬБЕРТ. Пробач за це слово… За тиск. У мене вирвалось.
ОЛЬГА. Буває. Нетримання слова куди поширеніше, ніж нетримання сечі, – вибачай за фізіологічне порівняння.
АЛЬБЕРТ. Тільки не треба мене вважати якимось бездушним механізмом. За час нашого… нашої…
ОЛЬГА (підказує). Драматичної.
АЛЬБЕРТ. Для мене трагічної!
ОЛЬГА. Ну, припустимо, трагічної? Ти хотів сказати – розлуки? Вгадала?
АЛЬБЕРТ. Ти ж завжди все наперед…
ОЛЬГА. Що ти чомусь завжди сприймав за тиск.
АЛЬБЕРТ. Я помилявся. Але нарешті зрозумів, що це просто опіка. Як передбачення майбутнього. У формі подружнього попередження.
ОЛЬГА. Ти точно прозрів, це вже видно і без офтальмолога.
АЛЬБЕРТ. Правда, інколи це попередження, може, трохи щільніше, ніж материнська опіка, але ж…
ОЛЬГА. Договорюй, мені подобається твоя вистраждана синівська філософія.
АЛЬБЕРТ. Але ж опіка задля турботи про мене. Жаль, що я це зрозумів не одразу.
ОЛЬГА. Краще пізно, ніж ще пізніше. Хочеш, вип’ємо?
АЛЬБЕРТ. Взагалі я вже тиждень як зав’язав, але… Як скажеш.
ОЛЬГА. Ти полюбляв шампанське, здається. Але я пропоную кубинську текілу, зважаючи на твої відринуті уподобання.
АЛЬБЕРТ. Хочеш, поїдемо на Кубу? Як би у весільну подорож?
ОЛЬГА. Медовий місяць у присутності Фіделя? До речі, він ще вічно живий, цей бородатий марксист?
АЛЬБЕРТ. Зате там найкраща текіла.
ОЛЬГА. Найкраща текіла в Мексиці. А цю мені просто подарували. Між іншим, саме в Мексиці її винайшли.
АЛЬБЕРТ. Але там немає Фіделя. А мені чомусь імпонує саме Куба.
ОЛЬГА. Вам із Фіделем, мабуть, важко одне без одного… Втім, заодно можна випити і за його здоров’я. (Дістає пляшку і чарки, ставить на стіл, а сама сідає на стілець, наливає. Альберт продовжує стояти.)
АЛЬБЕРТ. Справді, ми втрачаємо час, а треба ще багато чого встигнути.
ОЛЬГА. А куди так поспішаєш, якщо не секрет?
АЛЬБЕРТ. Знову ти опівночі такі питання! Повір, крім тебе, на цій планеті у мене більше нікого!
ОЛЬГА. А чому не згадуєш про її околиці?
АЛЬБЕРТ. Але ж навіть на Марсі життя немає! А в порожньому який сенс нишпорити?
ОЛЬГА. Тоді згадав би про деякі квартири в нашому місті. Вони ж, здається, ще поки в межах сонячної системи?
АЛЬБЕРТ. Без тебе всюди безповітряний простір.
ОЛЬГА. Та ти ж кричав, що я тобі не даю дихати?
АЛЬБЕРТ. То з осердя, бо ніс було закладено.
ОЛЬГА. Добре, що ніс був твій, а не гоголівський.
АЛЬБЕРТ (переминаючись). То, може? Я кохаю тебе. Як і раніше. Навіть сильніше.
ОЛЬГА. Вважаєш, цього достатньо?
АЛЬБЕРТ. Не знаю. М-мабуть.
ОЛЬГА. Ти присів би, чи що?
АЛЬБЕРТ (оглядаючись, але перед столом лише один стілець, на якому сидить Ольга.) На коліна тобі? Чи по-свійськи на підлогу?
ОЛЬГА. Та якби й на коліна?! Я вже тиждень як вранці роблю присідання. Тож достатньо зміцнила м’язи.
АЛЬБЕРТ. Мої коліна вже не влаштовують?
ОЛЬГА. На них інколи було зручно, я не забула.

Альберт робить вигляд, що збирається сісти до Ольги на коліна, але раптом рішуче піднімає її, сідає на стілець і садовить Ольгу собі на коліна, цілує.

АЛЬБЕРТ. За цей час я остаточно переконався, що завжди і навіть безперервно тільки тебе…
ОЛЬГА. Я не раз згадувала, що безперервно. То, може, в ліжко, а то ще перестанеш поспішати?

Ольга знімає через голову свою нічну сорочку і лягає в ліжко. Едуард починає розстібувати піжамну куртку.

Не треба піжаму знімати.
АЛЬБЕРТ. Як не треба?!
ОЛЬГА. Краще би в малиновому піджаку, але тоді в ліжку буде занадто красиво.
АЛЬБЕРТ. Я хочу як раніше – без будь-якої одежі. Що тобі більш за все подобалось, здається.
ОЛЬГА. Смаки з часом змінюються, хіба не так?
АЛЬБЕРТ. Але ж не до такого… антистриптизу!
ОЛЬГА. А може мені захочеться… самій роздягнути тебе?
АЛЬБЕРТ. Все одно ця піжама…
ОЛЬГА. Чим вона тебе не влаштовує?
АЛЬБЕРТ. Та я в ній, як у гамівній сорочці.
ОЛЬГА. Але ж в одне й те ліжко… після всього… не можна відразу роздягненим. Піжаму знімеш завтра.
АЛЬБЕРТ. Чому саме завтра?
ОЛЬГА. Не знаю. Але завтра.
АЛЬБЕРТ. Завтра?
ОЛЬГА. Лягай вже, скільки тебе чекати.
АЛЬБЕРТ (влягаючись). А ти нудьгувала… щоб я поряд?
ОЛЬГА. Ні. Я ж завжди пам’ятала, що ти поряд безперервно – чого ж нудьгувати?
АЛЬБЕРТ. Ображаєшся, я розумію. Пробач, якщо можеш. Але й справді…
ОЛЬГА. Не виправдовуйся, тебе це не прикрашає.

Альберт робить спробу притягнути Ольгу до себе. Та, пручаючись, відсторонює його.

АЛЬБЕРТ. Бач як пручаєшся! Ти, мабуть, не тільки присідання вранці робиш.
ОЛЬГА. А щоб розраховувати лише на себе в ліжку, треба бути сильною жінкою.
АЛЬБЕРТ. Все одно я не можу поряд з тобою в піжамі. Вона мене просто паралізує.
ОЛЬГА. Тобі потрібен випробувальний термін. А краще за все для цього підходить саме піжама.
АЛЬБЕРТ. Особливо за номером сто тридцять два!

Альберт ображено замовкає.

А тебе не лякає, що навіть піжама за номером сто тридцять два може врешті-решт не втримати? Адже поряд з тобою важко не?..
ОЛЬГА. Тому й наполягаю, бо знаю, з яким рецидивістом маю справу.
АЛЬБЕРТ. Може, мені краще одразу за грати – для більш ефективного випробування?
ОЛЬГА. Не суди себе так строго.
АЛЬБЕРТ. Ти вже встигла це зробити за мене. І навіть в тюремну піжаму загнати.
ОЛЬГА. Не ображайся. Так вийшло. (Піднімається на ліктях.) Хочеш, я тебе поцілую?

Ольга цілує Альберта в лоб.

АЛЬБЕРТ. Дякую за лобову атаку. Вона така сексуальна!
ОЛЬГА. Невже у тебе вже і на лобі ерогенна зона?
АЛЬБЕРТ. Знущаєшся?
ОЛЬГА. На випадок чого діагностую. Адже невідомо, з ким, де і як ти набував подальший статевий досвід. Може, ти мене зараз знайдеш консервативнішою за монашку.
АЛЬБЕРТ. Якщо хочеш – ти майстерніше за цілий взвод професіоналок. Принаймні, була.
ОЛЬГА. Сподіваюсь, це комплімент?
АЛЬБЕРТ. Кажу тобі як не монах.
ОЛЬГА. Не переживай, все ще може налагодитись.
АЛЬБЕРТ. Що для цього потрібно, крім до ранку в піжамі? Може, апеляцію подати?
ОЛЬГА. Не ризикуй. В нашому апеляційному суді сімдесят відсотків суддів – жінки. Тож цілком вірогідно, що тобі випаде щастя потрапити на колегію із трьох красунь. І навряд чи вони тебе правильно зрозуміють.
АЛЬБЕРТ. То чи не краще укласти мирову угоду? (Притягує Ольгу до себе. Вона знову пручається.)
ОЛЬГА. Дивлячись, які обов’язки сторін.
АЛЬБЕРТ. Зрозуміло, що без піжами не обійдеться. (З іронічним пафосом.) Піжама понад усе.
ОЛЬГА. Я теж принаймні до ранку в цьому буду впевнена.
АЛЬБЕРТ. А якщо творчо підійти до проблеми?
ОЛЬГА. Вважаєш, тут є простір для якихось рухів?
АЛЬБЕРТ. Не буває безвихідних ситуацій. Навіть із гамівного покрою піжами. Не знаю, як це обґрунтувати юридично, але коли, наприклад, її не знімати, а лише приспустити…
ОЛЬГА. У тебе є задатки адвоката. Але якщо виходити не із права, а із принципу, то…
АЛЬБЕРТ. Добре, більше не будемо зачіпати твою священну до ранку одежину. Але ж ще не вечір, навіть якщо виходити із принципу?
ОЛЬГА. Вибач, я недооцінила твої адвокатські здібності. Ти ще й здатен до високої красномовності, виявляється.
АЛЬБЕРТ. Напружене життя опівночі хіба не змусить?
ОЛЬГА. До того ж ти як ніколи орієнтуєшся у часі, принципово підмітивши, що ще не вечір!
АЛЬБЕРТ. Мужчина в піжамі поряд з жінкою без піжами й повинен знаходитись в більш оптимістичному часовому поясі. Тож не дивно, що я відчуваю себе, як, наприклад, в Гавані. І дуже бажав би, щоб і ти теж зі мною поряд саме в Гавані.
ОЛЬГА. Звичайно, я не проти Гавани. А скільки там у Фіделя натікало, цікаво?
АЛЬБЕРТ. У Фіделя, на твоє щастя, якраз ранок.

Ольга забирається на Альберта, всідаючись.

ОЛЬГА. Прокидайся, любий, вставай! Сонце над Гаваною встало, хіба не бачиш?. Хочеш каву прямо в ліжко? З нагоди зміни часового поясу. (Знову цілує його в лоба.)
АЛЬБЕРТ. Кава – це, звичайно, чудово. Але якщо вже ми з тобою в Гавані, то, може, спочатку, як і обіцяла, роздягнеш мене? Бо такий чудовий та екзотичний ранок краще починати так, начебто нас вже більше нічого не розділяє.
ОЛЬГА. Ні, любий, гаванський ранок окремо, піжама теж.
АЛЬБЕРТ. А я про що?! Окремо – так до кінця ж!?
ОЛЬГА. Не перетворюй мене на відьму, яка на тобі аж в Гавану! Все ж таки я реалістка, і піжама для мене дуже матеріальний символ.
АЛЬБЕРТ. Ну, тоді злізь з мене, будь ласка.
ОЛЬГА. Хіба тобі неприємно, що я зверху?
АЛЬБЕРТ. Якщо ти не відьма, то я не мітла.
ОЛЬГА (злізаючи). Он як?!
АЛЬБЕРТ. Я хочу, щоб не на мені літали, а разом зі мною. Щоб ці польоти були як у чарівному сні, а не в жорсткій реальності.
ОЛЬГА. Знову ти розділяєш мене на якісь складові!
АЛЬБЕРТ. А чи не навпаки? Бо я за гармонію, здається! За романтичні польоти! І вмовляю тебе не застосовувати прісну алгебру в такі високі моменти.
ОЛЬГА. Це, мабуть, тому, що я надто старанно оволоділа математикою подружнього з тобою життя. Коли ти, наприклад, останнім часом, нашим і гаванським, волав про мої реальні та уявні вади, я намагалась якнайкраще засвоїти ці уроки точних підрахунків. А потім, коли ти подався до якоїсь хвойди, я вже цілком уміло підсумовувала в умі хвилини, години, тижні… Я навіть зуміла зафіксувати зморшки, які з’явились за цей час. Хочеш знати скільки у мене зморшок? Сімнадцять глибоких, майже очевидних, ще дванадцять середнього ступеню прояву, двадцять три ледь помітних, плюс одна ціла, шість десятих, вісім сотих, три тисячних, тринадцять десятитисячних…
АЛЬБЕРТ. Ти можеш успішно посперечатись із пошуковиком Гугл. А от я ледве розгледів у тебе півтори зморшки – та й ті проявляються лише коли ти починаєш командирським тоном ставити умови. Тоді вони прорізуються на твоєму надто вольовому підборідді.
ОЛЬГА. Не може бути! Ти ж дуже сліпий?
АЛЬБЕРТ. Забула, що я прозрів?
ОЛЬГА. А ти впевнений, що ледве півтори? А то через хвилину скажеш, що помилився.
АЛЬБЕРТ. Я, здається, помилився в іншому. (Піднімається.)
ОЛЬГА. Ти чого?
АЛЬБЕРТ. Не чого, а куди.
ОЛЬГА. А куди?
АЛЬБЕРТ. Вийду попалити. Сигарету ось в піжамі знайшов – на щастя. Мабуть, якийсь зек приховував. (Виймає із кишені в піжамі сигарету.) Треба ж якось дотягнути до ранку.
ОЛЬГА. Пали тут. Тут не Гавана, час ще є.
АЛЬБЕРТ. Якби не знав, що у тебе на тютюновий дим алергія, то уважив би. А так не можу не проявити своє вроджене джентльменство. (Виходить і щезає.)

Ольга піднімається, підходить до дзеркала і розглядає своє обличчя.

ОЛЬГА. От негіднику! Де ж він розгледів ці півтори зморшки? (Робить гримаси, владно помахуючи рукою.) Якби він був справжнім джентльменом, то сказав би, що жодної рисочки! Недарма ж я вчора скільки попрацювала над своєю вітриною, начебто відчувала, що він прийде розглядати її. Звичайно, я трохи перегнула зі своєю математикою щодо зморшок, але ж він повинен був здогадатись, що навмисне наговорюю на себе, очікуючи на зворотній комплімент… (Спохвачується.) Де ж він? (Прочиняє двері. Голосно.) Сигарета щастя часом не згасла, чуєш? Не закацубни там в такій цінній піжамі… (Повертається до дзеркала, поводить стегнами.) Я б на його місці взагалі б здуріла від напруги! Чи, може, він недостатньо перейнявся, бо розводив тут теревені, замість того, щоб в силовий спосіб зламати бабину дур? (Знову прочиняє двері.) Альбертику-у, поділись димком, а тобі за це… (Стурбовано.) Альбертику, ти де? (Виходить і відразу за дверима оглядається.) Альберте, якщо ти в піжмурки, то кінчай… Я вже дозріла, щоб зняти з тебе піжаму, тож не будемо гаяти часові пояси. Нас чекає розпечений ранок у Гавані, чуєш? Невже?! (Переконавшись, що Альберта немає, повертається, витираючи сльози, і валиться в ліжко.) Ось тобі, Ольго Опанасівно, переповнене Альбертом ліжко! Обіймай його, цілуй в лобик, цілуй!..

Затемнення

Картина друга

Кімната Ганни, на стіні – портрет Альберта в літній сорочці. В кімнату входить, похитуючись від випитого, Ганна.

ГАННА. Як я помолоділа від текіли! Навіть літати хочеться! (Робить помах руками.) А він, бачте, обожнює шампанське! А я роблю вигляд, що теж… Хоча після шампанського я лише на бриючому польоті. Але наразі, після текіли, краще спікірувати в ліжко, щоб ненароком не занесло кудись за межі… (Скидає з себе одежу. Звертається до уявного співрозмовника.) Хочеш, любий, я надіну еротичну білизну – і в політ разом з тобою? А-а, ти запізнюєшся… Як недоречно. Але коли з’явишся, обов’язково розбуди мене. Чуєш – обов’язково… (Помахуючи руками, звалюється в ліжко. Чути як вона швидко починає хропіти.)

Лунає стук в двері – це стукає закацубілий Альберт. Він у піжамі. Ганна важко піднімає голову, крутить нею, осмислюючи, що відбувається. Стук повторюється. Ганна насилу встає і нерівною ходою підходить до дверей.

ГАННА. Хто там?
АЛЬБЕРТ (тремтячим голосом). Ц-це я.
ГАННА. Хто я?
АЛЬБЕРТ. Н-не впізнаєш?
ГАННА. Коли саму себе важко впізнати, то не вистачало ще когось за дверима.
АЛЬБЕРТ. То відчини їх, щоб не заважали побачити мене.
ГАННА. Мені двері не перешкода, а навпаки. Хто ти? Чи хто ви? Скільки вас там?
АЛЬБЕРТ. Я о-один.
ГАННА. Зробіть перекличку для достовірності.
АЛЬБЕРТ. Ц-це я, Альбертик. Один-однісінький. Навіть без будь-якого хвоста.
ГАННА. Що значить мужчина глухої ночі… без будь-якого хвоста? Навіть якщо тебе звати Альбертик, у що я ніколи не повірю? Ти, мабуть, – відьмак який, якщо про хвіст ? До того ж у Альбертика зовсім інший голос. У нього голос – як у оленя під час гону, такий закличний, такий трубний! Альбертик – це справжній мачо! Мачолик! А у тебе голос – начебто тебе із домівки вигнали.
АЛЬБЕРТ. Н-не вигнали. Я сам втік.
ГАННА. Як відомо, вночі не втікають із раю. А тобі, мабуть, вдалося?
АЛЬБЕРТ. А якщо рай на зразок слідчого ізолятора?
ГАННА. Можна подумати, що у тебе жодних гріхів.
АЛЬБЕРТ. Я, з-звичайно, не ангел.
ГАННА. Значить, в слідчому ізоляторі повинен почуватись як у раю.
АЛЬБЕРТ. Тоді вважай, що я із щиросердним визнанням.
ГАННА. Ну, я тобі не суддя, хоча й…
АЛЬБЕРТ. Але ж і я до тебе не за вироком, який не підлягає оскарженню.
ГАННА. Ти, мабуть, із апеляцією?
АЛЬБЕРТ. Ну, якщо іншого твоя юстиція не придумала, то…
ГАННА. Добре, заходь…

Ганна відкриває двері і, побачивши Альберта в піжамі, вся стискається від жаху.

Що з тобою?! Ти й справді як із СІЗО?!

Ганна кидається обійняти його, але він стримує її.

АЛЬБЕРТ. Не треба мене жаліти.

Він раптом розправляється, а його обличчя стає самовпевненим.

ГАННА. Але ж у тебе вигляд, начебто втік із в’язниці!
АЛЬБЕРТ (з гідністю). Із власної, в яку сам себе загнав.
ГАННА (міняючи тон). І тобі довелось втікати прямо в піжамі? (Насмішкувато.) Це так незручно, мабуть?
АЛЬБЕРТ. Вночі доволі терпимо. А от якби голим…
ГАННА. Вона тебе так дістала, твоя мегера? До речі, такі піжами нам нещодавно тюремники по комплекту на свято.
АЛЬБЕРТ. Усім би на свята, щоб не забували, від чого не варто відрікатись.
ВІКТОРІЯ (придивляючись до піжами). Але номерків на тих піжамах не було, здається.
АЛЬБЕРТ. Я сам нашив. Бачиш – сто тридцять два…
ГАННА. А що ці цифри означають?
АЛЬБЕРТ. Щось містичне. Принаймні для мене.
ГАННА. Для мене теж, здається. Пам’ятаєш, коли ти жив із тою блонді… як її?
АЛЬБЕРТ. Жив я тільки з тобою. З іншими існував.
ГАННА. Шкода тільки, що подовгу. Мабуть, все не міг переконатись?
АЛЬБЕРТ. Вже переконався. Остаточно. Навіть безповоротно, повір.
ГАННА. Сподіваюсь, що маю справу не з рецидивістом.
АЛЬБЕРТ. Я захоплювався, звичайно. Але якось до кінця не усвідомлено, ти ж знаєш.
ГАННА. Це полегшує відповідальність, звичайно. Так от, коли ти жив з тою блонді, про яку ніколи не розказував, але у якої мріяв про свіже повітря…
АЛЬБЕРТ. У тої я справді існував як у СІЗО.
ГАННА. А скільки перебував у неї за ґратами, пам’ятаєш?
АЛЬБЕРТ. Хоча в неволі зазвичай рахують дні і навіть години, але я…
ГАННА. Ти сам тоді сказав, що рівно сто тридцять два дні.
АЛЬБЕРТ. Невже не більше?
ГАННА. А знаєш, скільки ти у мене після того жив?
АЛЬБЕРТ. Знаю, що мало. Навіть менше миттєвості.
ГАННА. Рівно сто тридцять два дні!
АЛЬБЕРТ. Відчував же, що містика! Хоча, якщо реально, то сто тридцять два дні з тобою мені здались хвилинами. Навіть секундами.
ГАННА. Як ти красиво про хвилини зі мною, мачолику! (Схаменувшись). Проходь, будь ласка, сідай. Ти, мабуть, голодний?
АЛЬБЕРТ. Без тебе я постійно немов на дієті…
ГАННА. Бідненький! (Обіймає його.) Ну, сідай же, ти не в СІЗО тепер, а у мене в квартирі!
АЛЬБЕРТ. Пробач, що називав її кліткою.
ГАННА. Це було на емоціях, впевнена.
АЛЬБЕРТ. Але ж якщо вона й була кліткою, то воістину золотою. Всі інші із грубого заліза, а то й взагалі із якогось екологічно небезпечного пластика.
ГАННА. Ти весь тремтиш. Тобі, може, не завадило б випити. Хочеш текіли?
АЛЬБЕРТ (полегшено сідає). Кубинської, мабуть?
ГАННА. Та дідько знає, якої! Мене пригостили, тому й пропоную.
АЛЬБЕРТ. Втім, із твоїх рук навіть отруту…
ГАННА. Тоді наступного разу приготую приворотне зілля. Щоб моє золото більше не поіржавіло в твоїх очах.

Ганна бере пляшку і розглядає етикетку.

Текіла, на жаль, мексиканська.

Наливає в чарки.

АЛЬБЕРТ. Мексиканська краща за кубинську. Хочеш з’їздимо в Акапулько?
ГАННА. З тобою хоч на край світу! А чому в Акапулько? Де це, нагадай?
АЛЬБЕРТ. Це і є майже на краю. Ну, (наспівує) Акапулько, ая-я-яй? Знаменитий мексиканський курорт.
ГАННА. А-а! Тоді без проблем. А можна й подалі.
АЛЬБЕРТ. Це куди?
ГАННА. Ну, де завжди був для нас кінець світу?
АЛЬБЕРТ. Боюсь, що тоді я сьогодні взагалі не засну.
ГАННА. Я саме на це й розраховую.

П’ють.

ГАННА. Який ти мужній! Два мачо в одній піжамі! Та ще й з номером моїх сто тридцяти двох днів.
АЛЬБЕРТ. В першу чергу ночей, люба! Ночей!
ГАННА. Ой, справді?!
АЛЬБЕРТ. Ти ще питаєш?!
ГАННА. Я навіть не мала сумніву, що ти рано чи пізно…
АЛЬБЕРТ. Я завжди хотів рано.
ГАННА. Вдень чи вночі…
АЛЬБЕРТ. Просто життя – воно як піжама.
ГАННА. Але все одно прийдеш…
АЛЬБЕРТ (показує на піжамі). Ось ці темні смужки – це дні без тебе.
ГАННА. Бо жодна жінка не зможе тобі дати те, що здатна дати я…
АЛЬБЕРТ. А світлі смужки – це ночі разом з тобою.
ГАННА. Тому що ночі зі мною – як сяйво, вгадала?
АЛЬБЕРТ. Це настільки очевидно, що не здогадатись значно важче.
ГАННА. А котра година?
АЛЬБЕРТ. Ображаєш, люба! Для мене це більше, ніж щаслива ніч, тож спостерігати за якимось годинами…
ГАННА. Але ж ця наша сто тридцять третя ніч так стрімко спливає! А ти ще, бачу, не зігрівся.

Ганна знову наливає текіли.

АЛЬБЕРТ. Стреси вже швидко не проходять, на жаль. Не те здоров’я. (Піднімає чарку.) За наше майбутнє Акапулько, люба!
ГАННА. І заодно за те, щоб максимально наблизити його!
АЛЬБЕРТ. Воно не за горами, певен.
ГАННА. Воно вже поряд, хіба не бачиш?
АЛЬБЕРТ. Як не бачу?! Вночі з тобою я бачу значно краще ніж вдень. Це вдень я інколи як засліплений.
ГАННА. Але ж завжди потрапляв на якусь там блонді. Хочу, щоб ти реально осліп, мачолику! Аби більше жодної сукні не бачити, крім моєї!
АЛЬБЕРТ. Та то якщо й було щось, то майже напомацки. Через що і опинявся в СІЗО. Але давай не будемо про ті чорні дні. Адже попереду у нас з тобою такі світлі ночі! Певен, що вони затьмарять все минуле – в позитивному значенні, звичайно.
ГАННА. Тоді за безхмарне майбутнє!
АЛЬБЕРТ. За Акапулько! Там стільки сонця, кажуть.
ГАННА. Але ж там, мабуть, недовгі ночі?
АЛЬБЕРТ. Не думаю. Хоча…
ГАННА. То, може, куди північніше?
АЛЬБЕРТ. Хоч за полярне коло, люба!
ГАННА. Тоді туди, де ніч майже півроку!
АЛЬБЕРТ. Неодмінно туди!

П’ють.

ГАННА. Але ж коли ще ті півроку!? То чи не краще залишок ночі зараз? Щоб не Акапулько ай-я-яй, а наше ліжко знову – ох-ох-ох!? (Пригортається до Альберта, розстібує піжаму.) Знімай, мачолику.
АЛЬБЕРТ. Що знімай?
ГАННА. Піжаму знімай.

Ганна піднімається і знаходить ще одну подушку для ліжка.

АЛЬБЕРТ. Хочеш замінити на свою піжаму?
ГАННА. На яку свою?
АЛЬБЕРТ. Ну, на ту, що тюремники презентували?
ГАННА. Не вистачало ще! Я не взяла її.
АЛЬБЕРТ. Я би теж не взяв.
ГАННА. Тож і знімай. Вона тобі більше не знадобиться. Принаймні до ранку. (Обертається до Альберта, який мнеться.) Чого тягнеш, мачолику?
АЛЬБЕРТ. А може, трохи пізніше?
ГАННА. Боїшся, що замерзнеш?
АЛЬБЕРТ. Мене й справді все ще морозить.
ГАННА. Повір, що у мене в тілі градусів вдвічі більше, ніж у текіли. Тож ніч не буде полярною. Вона буде тропічною!
АЛЬБЕРТ. Та й всередині якось тремтить… Мабуть, від стресу.
ГАННА. Краще би від нетерпіння. Але тоді для початку треба розслабитись.

Ганна обіймає Едуарда і вкладає його в ліжко. Накриває його одіялом. Потім скидає з себе халат і, не поспішаючи та еротично похитуючи стегнами, лягає поруч. Деякий час вони лежать мовчки.

АЛЬБЕРТ. Ніколи би не подумав, що буду поряд з тобою в цій ідіотській піжамі.
ГАННА. Але ж з яким номером, мачулику, – сто тридцять дві!
АЛЬБЕРТ. Дві-і?
ГАННА. Так ночі ж!
АЛЬБЕРТ. А, ночі. Вдячний за високу оцінку моєї ролі в цьому ліжку.
ГАННА. Сподіваюсь, твій неабиякий талант ще повністю не розтрачений?
АЛЬБЕРТ. А може, я взагалі геній?
ГАННА (пригортаючись до нього). Тремтиш ти точно геніально.
АЛЬБЕРТ. Не тисни. Я справді щойно пережив таке, що нікому не побажаєш. Звідси, мабуть, і проблеми.
ГАННА. Ніколи б не подумала, що у мачо можуть бути проблеми.
АЛЬБЕРТ. А мачо хіба не люди? Знаєш, скільки серед них імпотентів!?
ГАННА. Сподіваюсь, не по собі судиш… Над чим ти зараз працюєш?
АЛЬБЕРТ. Пишу книгу про маркетинг.
ГАННА. Як краще продати?
АЛЬБЕРТ. З думкою, як краще продатись. Але щось затягується. Тож терміни підтискають.
ГАННА. Вдень пишеш?
АЛЬБЕРТ. Ні, тільки вночі. Останнім часом натхнення починає з’являтись лише коли сутеніє. Поки й не попре цілими абзацами. От і зараз крутиться в голові майже готовий розділ про те, що для багатьох підприємств вивчення і застосування міжнародного маркетингу вкрай необхідне – внаслідок відкритості стосовно зовнішніх ринків і з метою удосконалювання їхніх відносин з цими ринками.
ГАННА. Нічого собі маркетинг опівночі!
АЛЬБЕРТ. А от вдень як рукою відрізає – жодної раціональної тези!
ГАННА (пригортаючись). На жаль, вдень надихати тебе на тези у мене змоги немає, а от зараз, опівночі… (Починає гладити його, збуджуючи.)
АЛЬБЕРТ. Визнаний авторитет у маркетингу Філіп Котлер казав: «Маркетинг – вид людської діяльності, спрямований на задоволення потреб через обмін»…
ГАННА. Цей Філіп геній! Саме на задоволення, мачолику!То, може пора вже обмінюватись…
АЛЬБЕРТ. Але для того, щоб забезпечити взаємозв’язок між виробниками і споживачами товарів у процесі цього обміну, треба застосовувати маркетингову політику комунікацій…
ГАННА. Він більше ніж геній, цей Філіп! Саме через політику комунікацій… М-м.. (Цілує Альберта, гладячи його.)
АЛЬБЕРТ. І зокрема через прямий маркетинг. Це я тобі кажу, а не Філіп.
ГАННА. Хто б ще, крім тебе, міг сказати, що саме прямий?!
АЛЬБЕРТ. А особливістю прямого маркетингу в порівнянні з іншими складовими маркетингових комунікацій є можливість встановлення контакту з потенційним або реальним споживачем незалежно від місця його знаходження.
ГАННА. Та куди тому Філіпу до тебе, мачолику?! Особливо коли реальний споживач поряд, чи не так?
АЛЬБЕРТ. Але можливий і негативний ефект, якщо прямий маркетинг застосовується тільки в короткостроковий період…
ГАННА. Це ти чи Філіп – про короткостроковий?
АЛЬБЕРТ. Це Філіп. Я компіляціями не займаюсь.
ГАННА. Тоді цей Філіп у порівнянні з тобою просто французький нуль! Бо що значить короткостроковий?
АЛЬБЕРТ (мнеться). Ну-у…
ГАННА (обурено). Це за хвилину замість класичних одинадцяти, не кажучи вже про твої традиційні півгодини?! (Пригортається до Альберта.) Як ти правий, мачолику, що за короткостроковий період цілком можливий негативний ефект. Тож колишніх твоїх двадцять – і не менше!..
АЛЬБЕРТ. Він не французький, він американський нуль, цей Філіп.
ГАННА. Ну от! Недарма ж у мене відразу думка – як могли витончені в міжособистісному маркетингу французи сказати таку дурість?
АЛЬБЕРТ. А батьки Філіпа, між іншим, саме із України емігрували туди.
ГАННА. І правильно зробили. У нас цей їх Філіп ніколи би не став авторитетом у такому маркетингу. Бо хіба надто практичні американці коли-небудь розумілися на періодах задоволення потреб через комунікації та прямий обмін?!
АЛЬБЕРТ. Ти який маркетинг маєш на увазі?
ГАННА. А хіба незрозуміло – який? Наш з тобою, мачолику. Той, що вночі, а не вдень.
АЛЬБЕРТ. Бачиш, люба, коли недостатньо кваліфіковані менеджери неправильно використовують інформацію про клієнтів, це цілком логічно викликає в них неадекватну реакцію.

Ганна невдоволено піднімається на ліктях.

ГАННА. Що значить – неправильно використовують?
АЛЬБЕРТ. Ну, я ж тобі прямо сказав – щойно пережив неабиякий стрес. А у тебе на це не зовсім адекватна реакція.
ГАННА. Тобто я тебе більше не збуджую?
АЛЬБЕРТ. Я б так не ставив питання…
ГАННА (розчаровано). Залишилось лише подискутувати, чому життя немає не тільки на Марсі!
АЛЬБЕРТ. От і негативний ефект! Майже у повній відповідності до моїх тез, не кажучи вже Філіпа Котлера. А раніше ти мені в рот заглядала, щоб я не сказав, навіть дурість.
ГАННА (жорстко). Жінки з часом навчаються заглядати чоловікам в будь-які місця. Особливо туди, де вже нічого немає.

Ганна зіскакує з ліжка.

Скільки ти ще ночей поряд зі мною будеш писати про свій бездушний маркетинг? Сто тридцяти двох вистачить?
АЛЬБЕРТ (дещо здивовано). Не впізнаю тебе.
ГАННА. Бо дивишся не на мене, а у свою нікчемну книжку.
АЛЬБЕРТ. Раніше ти була такою чуйною…
ГАННА. Треба було ночувати разом, щоб не дозволяти жінці змінюватись на краще.
АЛЬБЕРТ. На краще? Може, ти й права… Зізнаюсь, мене дратувала твоя здатність погоджуватись зі мною в усьому.
ГАННА. От і намагаюсь компенсувати.
АЛЬБЕРТ. Але ж так може дійти навіть до…
ГАННА. Тоді тобі краще додивитись та додумати свою книжку про безтілесний маркетинг десь в слідчому ізоляторі. Саме там ніщо не буде відволікати тебе від низьких матерій.

Ганна розкриває настіж двері, показуючи рукою на вихід.

АЛЬБЕРТ. Ти всерйоз?
ГАННА. Перегортай аскетичні сторінки про задоволення без реального споживача без мене. Зайдеш, коли кінчиш.

Альберт без видимого бажання піднімається з ліжка.

На таку еротичну піжаму жінки будуть просто кидатись, тож будь обережним.
АЛЬБЕРТ. А якщо замерзну?
ГАННА (протягуючи недопиту пляшку текіли). Тоді хильни на доріжку. Втім, візьми з собою. Згодиться, щоб більш натхненно цитувати жінкам Філіпа Котлера в суміші з собою.

Альберт сьорбає із пляшки. Потім, безрадісно махнувши рукою, виходить, тримаючи в руках пляшку.

ГАННА (вслід йому). Передай привіт Акапулько.
АЛЬБЕРТ (із-за дверей). Ай-я-я-яй!

Затемнення

Картина третя

Кімната Вікторії, на стіні – портрет Альберта у малиновому піджаку. Вікторія спить. Альберт в піжамі і з пляшкою в руках підходить до дверей, обережно стукає.

АЛЬБЕРТ (неголосно). Віко, ти сонькаєш, мабуть? Віко-Віконечко, агов?!
ВІКТОРІЯ (ворочаючись в ліжку). Юрочко, ти?

Не чуючи її, Альберт знову обережно стукає.

ВІКТОРІЯ. Чи це ти, Вовчику? Чому повернувся, тобі сьогодні не вистачило?

Стук повторюється, Вікторія неохоче піднімається, запитує більш голосно.

ВІКТОРІЯ. Кого там принесло майже на світанку?
АЛЬБЕРТ. Це я, Віконечко.

Вікторія підходить до дверей.

ВІКТОРІЯ. А у твоєї літери «я» хоча б поганеньке чоловіче ім’я є?
АЛЬБЕРТ. Це я, Альбертик.
ВІКТОРІЯ. А-а, значить, «я» на букву «а»! Але ж Альбертик пішов від мене вже на сто тридцять другий день і обіцяв не повертатись ніколи і ні за які гроші.
АЛЬБЕРТ. Я усвідомив, що ніколи не говори ніколи.
ВІКТОРІЯ. А гроші теж ніколи? Чи, може, все-таки?..
АЛЬБЕРТ. Пробач і за фінансову дурість.
ВІКТОРІЯ. Добре вже, що вона у тебе не надовго і, може, не назавжди. Сподіваюсь, твій гаманець це засвідчить. (Відчиняє двері.) Завалюйте, будь ласка, блукачу по бабах! (Дивуючись його вбранню та недопитій пляшці текіли.) Який оригінальний у тебе костюм, секс-мандрівнику!
АЛЬБЕРТ. Гра випадку. А хіба мені погано в цій піжамі?
ВІКТОРІЯ. В комбінації з недопитою пляшкою текіли навіть круто.
АЛЬБЕРТ (протягує пляшку). Мексиканська. Хочеш спробувати?
ВІКТОРІЯ (розглядаючи етикетку). Мене в Акапулько пригощали кращою.
АЛЬБЕРТ. Ти встигла і в Акапулько? Ми ж разом збиралися!
ВІКТОРІЯ. А то би тебе чекала! З недопитою пляшкою. Уявляю, як би це було епатажно – саме з недопитою, і саме в Акапулько, в розкішному готелі «Лас Брісас» на пагорбі з видом на красиву затоку – тисячу баксів за добу!
АЛЬБЕРТ. У мене домовленість про посібник з маркетингу – могли би собі дозволити, коли вийде друком.
ВІКТОРІЯ. На Нобелівську розраховуєш, мабуть?
АЛЬБЕРТ. Як знати, як знати.
ВІКТОРІЯ. А от я точно знаю, що до мене під ранок ще жодного разу не приходили кандидати на Нобелівську премію в піжамі. Чи це такий у вас просунутий дрес-код?
АЛЬБЕРТ. На чому б ще тобі поточити зубки, як не на цих чорно-білих смужках?!
ВІКТОРІЯ. До речі, нам на свята ідіоти із пенітенціарної системи умудрилися підсунути майже такі. Тільки з номерами – мабуть, на довгу та недобру пам’ять, як і належить тюремникам. А де у тебе номер?
АЛЬБЕРТ. Не заслуговую, мабуть, належати до пронумерованих.
ВІКТОРІЯ. Даремно. Треба виправити ситуацію. (Виймає із шафи піжаму, показує номер на ній.) Зверни увагу – сто тридцять два. Знаменне число, не знаходиш? (Жорстко.) Заміни зараз же! (Іронічно.) Не годиться такому кандидату, як ти…
АЛЬБЕРТ (перебиває). Досить вже про Нобелівську! Я пожартував, а ти!..
ВІКТОРІЯ. Добре, проїхали цей визначний момент. Перевдягайся скоріше. До речі, тобі приспічило переспати зі мною в разовому, так би мовити, режимі чи як?
АЛЬБЕРТ. Переспати з тобою хоча раз – це вже як Нобелівська премія. Бо такої пекельної пристрасті, як у тебе, годі й шукати.
ВІКТОРІЯ. Багато шукав?
АЛЬБЕРТ. Не сказав би. Скоріше котився по похилій як прийдеться.
ВІКТОРІЯ. І як вони, круті вихиляси професійного колобка?
АЛЬБЕРТ. Не переоцінюй мій професіоналізм. Зате можу відповідально стверджувати, що краще за тебе в ліжку не було, немає і не буде!
ВІКТОРІЯ. У порівнянні з ким, ти вже уточнюй, будь ласка? А то, може, зіставляєш мене з якоюсь нецілованою, що дуже некоректно.
АЛЬБЕРТ. Хіба я винен, що ти незрівнянна?
ВІКТОРІЯ. Нарешті сказав щось варте. Хоча не сумніваюсь, що у тебе такої, як я, більше не буде, судячи з того, яка у тебе піжама. Хоча шанс є, тож перевдягнись, а я подивлюсь, який він у тебе, цей шанс. Перевдягнись, перевдягнись!..

Альберт скидає свою піжаму і надіває запропоновану. Вікторія розглядає його піжаму.

А номерок тут був, здається.
АЛЬБЕРТ. Де?
ВІКТОРІЯ. Ось. Видно, що тут було нашите.
АЛЬБЕРТ. Таку купив, значить.
ВІКТОРІЯ. В секонд-хенді, мабуть?
АЛЬБЕРТ. Не пам’ятаю.
ВІКТОРІЯ. Значить, десь в супермодному бутіку.
АЛЬБЕРТ. Ти, мабуть, спросоння злишся.
ВІКТОРІЯ. Я злюсь, що тобі вистачило на мене лише ста тридцять два дні.
АЛЬБЕРТ. Ні, не вистачило. Інакше би я не з’явився тут.
ВІКТОРІЯ. М’яко стелеш, Альбертику. Мабуть, хочеш, щоб я тобі у відповідь постелила ще м’якше?
АЛЬБЕРТ. Як цього не бажати?! Хоча я ще зовсім недавно почував себе повним імпотентом, вибачай за таке шокуюче одкровення.
ВІКТОРІЯ. А ти впевнений, що перестав ним бути?
АЛЬБЕРТ. Ти ж і мертвого оживиш, хіба не так?
ВІКТОРІЯ. Невже?
АЛЬБЕРТ. Кому, як не мені, краще знати?!
ВІКТОРІЯ. Не влаштовуй монополію на такі істини. Відійди, подивлюсь, як тобі в моїй піжамі.
АЛЬБЕРТ. Дуже сексуально, мабуть.
ВІКТОРІЯ. Загалом непогано. Одежина як за Фрейдом – колись все може закінчитись добровільним ув’язненням.
АЛЬБЕРТ. Але тільки ось в цій кімнаті.
ВІКТОРІЯ. Покрутись трохи, я ще помилуюся тобою.
АЛЬБЕРТ. Перестань, який з мене манекенник?
ВІКТОРІЯ. Недооцінюєш себе. В піжамі ти більш сексуальний, ніж зазвичай. Майже в сто тридцять два рази.
АЛЬБЕРТ. Так мало?!
ВІКТОРІЯ. Вистачить з тебе!
АЛЬБЕРТ. А з тебе?
ВІКТОРІЯ. Про серйозні проблеми потім. Зараз краще по текілі в честь твоєї появи у звабливо пенітенціарному вигляді. Сідай, в ногах відповіді немає.

Сідають за столик. Альберт наливає.

ВІКТОРІЯ. Ну, з поверненням блудного коханця в твоїй особі! (П’є.)
АЛЬБЕРТ. Пенітенціарно дякую. Але ж навіть у місцях масового скупчення чоловіків у піжамах з номерами завжди дають шанс. (П’є.)
ВІКТОРІЯ. Коли так елегантно одягнені одинаки мігрують поза колючим дротом – це інша правова площина.
АЛЬБЕРТ. Розумію твої професійні суддівські побоювання. Але ж…
ВІКТОРІЯ (перебиває). Заспокойся, про надто жагучу брюнетку, з якою я тебе побачила біля ресторану «Веселка», запитувати не буду. Як і про інших, не менш фарбованих.
АЛЬБЕРТ. Я теж не буду про твоїх можливих коханців.
ВІКТОРІЯ. Ну й негідник же ти, Альбертику! Як ти можеш не питати про них, якщо у тебе ще залишилась чоловіча гордість?! Та, може, до мене в ліжко була черга!
АЛЬБЕРТ. Вибачаюсь за завдану моральну шкоду.
ВІКТОРІЯ. От бачиш, який ти флюгерний!
АЛЬБЕРТ. Я просто намагаюсь бути діалектичним.
ВІКТОРІЯ. Де ти бачив діалектику в ліжку?!
АЛЬБЕРТ. Ну, хоча би теоретично…
ВІКТОРІЯ. Ти, мабуть, вже перетворив свої мізки на посібник з маркетингу!
АЛЬБЕРТ. Я не винен, що у мене аналітичний склад ума.
ВІКТОРІЯ. Якби він був аналітичний, ти б знав, що в ліжку задають рух усьому саме протиріччя, а попередня згода є чисто формальною.
АЛЬБЕРТ. О боже праведний, як це філософічно!
ВІКТОРІЯ. Праведний у нас тільки суд, і то лише коли я там в мантії!
АЛЬБЕРТ. Між іншим, мантія тобі личить.
ВІКТОРІЯ. А хіба ти мене в ній бачив? До суду ж у нас ще не дійшло.
АЛЬБЕРТ. Здається, він вже не за горами. З неабияким досвідом численних справ про розлучення.
ВІКТОРІЯ. Не за горами, може, й Акапулько. Давай вип’ємо за піжаму?
АЛЬБЕРТ. Блискуча пропозиція. Я ще жодного разу не випивав за піжаму.

Альберт наповнює чарки.

ВІКТОРІЯ. Але за ту, яка з номером. Все ж таки не просто цифра, а майже дата – сто тридцять два. До речі, скоро розвидниться. У тебе чудовий шанс скоро вже вразити не одну жінку, якій пощастить побачити тебе на світанку в цій символічній одежині з номером.
АЛЬБЕРТ. Взагалі я хотів завітати до тебе в малиновому піджаку, який ти мені колись подарувала, пам’ятаєш?
ВІКТОРІЯ. Звичайно. Хоча й переживала, чи не перетворишся під його впливом на кримінального авторитета. А з якої нагоди збирався порадувати малиновим минулим?
АЛЬБЕРТ. Сподівався, що хоча би в уяві повернемось в ті романтичні часи.
ВІКТОРІЯ. А врахувавши сьогодення, вирішив, що смугасте майбутнє у вигляді піжами більш закличне?
АЛЬБЕРТ. Навпаки, враховуючи, що життя в усі часи (показує на піжаму) – смужками, не хотів чимось виділятися.
ВІКТОРІЯ. Особливо коли воно під ранок.
АЛЬБЕРТ. Особливо коли починає світати поряд з такою жінкою, як ти.
ВІКТОРІЯ. Це звучить, як гімн малиновому піджаку.
АЛЬБЕРТ. То чому би не випити за нього?
ВІКТОРІЯ. Ну, якщо не шкода було за піжаму, то за малиновий піджак й поготів!..

Затемнення

ДІЯ ДРУГА

Картина четверта

Ольга сидить на суддівському стільці.

ОЛЬГА (глибоко зітхаючи). Як приємно зранку змусити себе зайнятись нелюбимою справою! Мабуть, позитивно дається взнаки вчорашня текіла із закускою на ім’я Альберт… Тож не завадило би для рівноваги декілька крапель чого-небудь наскрізь протверезного. Та чи є таке, щоб пігулку – і не плачеш, а регочеш? Хоча, звичайно, якби чоловіки менше пили, то давно би винайшли щось таке, що миттєво приводило б жінок до тями, аби вони, як-то кажуть, тримали лице. Ех! (Риється в паперах. Розчаровано.) Ну, от і черговий привіт від начальства – знову вонюча справа про те, хто в сім’ї більше сатана: він чи вона? Хоча хто краще за апеляційну колегію із трьох відьом зможе розібратись в цьому філософському питанні?! І що далі? Ну, от, саме мені випала з керівного неба честь очолити апеляційну колегію і виступити в невдячній ролі судді-доповідача у справі! Велика подяка за це керівництву апеляційного суду – аж до занесення в трудову книжку. Бо якщо чого ще не вистачало, то саме додаткових до похмілля емоцій! Цікаво, а з ким я в цьому трибуналі? Ага, кішечка Ганна! (Передражнює.) Я йому так до душі!.. Звісно, що не до тіла! Бо що ти йому можеш запропонувати, крім душі, – при такому дефіциті тіла! Та й кому це – йому? Чого приховуєш, кому це ти не до тіла, а до душі, що за такий секрет?! А хто ж в колегії третьою, цікаво? (Перебирає папери.) Невже пресвята повія Вікторія?! О, господи! (Передражнює.) Вчора мені освідчилися двоє… В чому, цікаво, – в скоєних у твоєму ліжку злочинах проти просунутого людства чоловічої статі? Словом, ще той трибунал підібрався! (Дивиться в папери.) О, та головний герой має пенітенціарне ім’я Альберт! Значить, вельмишановні мегери йому якраз те, що треба… (Дивиться в папери. Потім набирає номер на мобільному телефоні.) Алло, Ганно, турбує Ольга. Чого хрипиш? Не виспалась? З ким не виспалась? Тоді раджу замість пігулок чарку текіли – кажуть, допомагає. Хто каже? Всі, хто жодного разу її не пробував…Слухай, є дві новини, за традицією – гарна і погана. Яку спочатку?.. Та, яка мені більше на смак? Ну, звичайно, погана. Про те, що мене, а не тебе призначили доповідачем у справі. А то би тобі довелося копатись у якомусь сімейному мотлоху, а я би залюбки теревенила по телефону з ким-небудь. А гарна новина – що в цій справі фігурує відповідач із дуже ненадійним ім’ям Альберт… Чим гарна? Так наперед же зрозуміло, що задовольняти апеляцію від такого Альберта – все одно що розтоптати правосуддя, навіть якщо цей Альберт на всі сто правий… Та мало що голова нашого суду теж Альберт! Це ніяка не пом’якшувальна обставина, а, може, й навпаки. Тож похмелись і дуй сюди… Добре, чекаю. (Дивиться в папери.) Ага, ось номер, за яким можна передати поздоровлення сіамській кішечці Вікторії. (Набирає номер.) Зайнято. Ну, це, мабуть, до кінця робочого тижня… (Починає читати папери.) Його звати Альберт, бачте! О-о! Він ще й Петрович! Жаль, що не наш Петрович, нашого би відповідачем без права на помилування! Цікаво, що він знайшов у цій, як її?! Ну, якщо навіть я не можу згадати, як її, то точно знайшов щось не варте уваги. А ще керівник апеляційного суду – і такий нерозбірливий в жінках, що за установу соромно! (Знову занурюється в папери.) Так, так, Альберт, значить?.. Працювала би у пологовому будинку – не радила би породіллю називати хлопчиків Альбертами. Тим більше, якщо вони від Петра. Бо з цим іменем та по-батькові у них, здається, найбільше шансів потрапити в апеляційний суд. Таке враження, що Альбертів свідомо народжують для лави підсудних… Так, а чим цей Альберт світ Петрович відзначився? Ну, як завжди… І це в свої ще пристойні роки! Та за таке йому треба мінімум довічне, а то й років п’ятсот, як ото щедро дають в Америці… Втім, наш суд повинен й надалі залишатися найгуманнішим судом у світі, тому краще застосовувати найвищу міру лише для Альбертів десь від тридцяти до сорока п’яти. Бо саме в цьому віці вони найбільш шкідливі для подружнього життя… Тьху, навіть противно читати!

Ольга знову набирає номер Вікторії. Та нарешті відповідає, знаходячись вдома у своїй кімнаті.

ОЛЬГА. Алло, Віко, це Ольга.
ВІКТОРІЯ. А, привіт, Олю!
ОЛЬГА. А чого таким сонним голосом?
ВІКТОРІЯ. Якби й тобі не дали так поспати, як мені, ти б, може, взагалі голос втратила.
ОЛЬГА. Ти, мабуть, пристрасна дівчинка і дуже стогнеш.
ВІКТОРІЯ. Скоріше вимоглива і тому кричу.
ОЛЬГА. Головне, що є з ким.
ВІКТОРІЯ. Головніше, коли є на кого.
ОЛЬГА. Хіба у тебе проблема з кандидатурами?
ВІКТОРІЯ. Проблема в їх надлишку.
ОЛЬГА. Співчуваю. Як тільки тобі вдається впоратися з нею?!
ВІКТОРІЯ. А в мені більше заліза, ніж свого часу у леді Маргарет Тетчер.
ОЛЬГА. Тоді бажаю не заржавіти від його надлишку.
ВІКТОРІЯ. Кисню й так не вистачає, тож не заржавію. Добре, чого дзвониш ні світ ні зоря?
ОЛЬГА. Ти про зорю вечірню?
ВІКТОРІЯ. А котра година?! (Дивиться на годинник.) О боже!
ОЛЬГА. Саме час за роботу. А заодно і на роботу.
ВІКТОРІЯ. А кому там і заради чого приспічило в такий час? До того ж, може, у мене нежить. А то й невиліковна форма гикавки.

Дзвонить телефон службового зв’язку, який на столі перед Ольгою.

ОЛЬГА (Вікторії). Зачекай, телефонує Альбертик.
ВІКТОРІЯ. Який Альбертик?
ОЛЬГА. Наш.
ВІКТОРІЯ (зацікавлено). Який наш?
ОЛЬГА. Який, який?! Голова нашого апеляційного суду, а не перший-ліпший Альбертик з вулиці. Зачекай, кажу… (Відповідає голові суду.) Слухаю, Альберте Петровичу. Є розмова? Це завжди краще, ніж її немає. Зараз зайдете? Чекаю. (Кладе слухавку. Вікторії.) Зараз він до мене власною персоною. Тож треба встигнути надати обличчю належну заклопотаність. Я тобі передзвоню пізніше. Справу підкинули, я головуюча і доповідач. А ти член колегії, зрозуміло? (Вимикає мобільник.)

Входить Альберт, голова апеляційного суду.

АЛЬБЕРТ (дещо пафосно декламує). Чоло її під тягарем турбот таке прекрасне!..
ОЛЬГА (відриваючи очі від паперів). Рада бачити високе начальство.
АЛЬБЕРТ. А високе начальство – високу елегантність.
ОЛЬГА. Твої компліменти, Альберте Петровичу, все більш вишукані.
АЛЬБЕРТ. Завдячуючи нашій судовій системі, в якій чого тільки не почуєш від головного творця вишуканого слова – відповідача по справі.
ОЛЬГА. Ну, якщо вірші інколи народжуються із сміття, то чому би компліменти не із прокльонів?
АЛЬБЕРТ. У тебе, Олю, дуже витончене відчуття естетики нашого фаху.
ОЛЬГА. Щойно воно навіть загострилось. До рівня леза.
АЛЬБЕРТ. Що маєш на увазі? До речі, тобі не личить гніватись, бо твої навдивовижу правильні риси обличчя тоді не дуже правильно…
ОЛЬГА (перебиває). Маю на увазі, що вже втретє доводиться розглядати якусь побутову нудоту.
АЛЬБЕРТ. Й справді! От в Америці що не тиждень, то така захоплююча стрілянина! І є що розглядати суддям! А тут! Враження, начебто у нас одружуються, щоб розлучитись, і чомусь саме через судову тяганину. Якщо і далі так піде, то нам треба буде видавати текілу – від професійної депресії.
ОЛЬГА (зацікавлено). А чому текілу, а не, скажімо, коньяк?
АЛЬБЕРТ. Це я так, із власних уподобань. Кому що, як говориться. А ти пробувала текілу?
ОЛЬГА. Не пам’ятаю.
АЛЬБЕРТ. Значить, пробувала. Бо саме текіла найбільш ефективно забиває памороки.
ОЛЬГА. Добре, а до чого це ти зранку про текілу?
АЛЬБЕРТ. Теж не пам’ятаю, до чого. Бо вчора довелось трохи вжити її з приводу, не пам’ятаю якого…
ОЛЬГА. А чого прийшов, пам’ятаєш?
АЛЬБЕРТ. І на тебе помилуватись, і про апеляцію, яку розписали на тебе, поговорити.
ОЛЬГА. Я справу ще не встигла прочитати. Знаю тільки, що головний герой в ній теж Альберт.
АЛЬБЕРТ. Аж соромно за таке чудове ім’я! До того він ще й Петрович, уявляєш?!
ОЛЬГА. Тоді що хоче цей Альберт Петрович від того Альберта Петровича?
АЛЬБЕРТ. Цей взагалі би хотів, щоб того до вищої міри справедливості. За погане ставлення до жінок.
ОЛЬГА. Та ти що – смієшся?! Як можна до вищої справедливості, коли відповідач – чоловік?!
АЛЬБЕРТ. Не розумію?.. А хіба наш брат не буває стовідсотково винним?
ОЛЬГА. Стовідсотково – це мінімум. А зазвичай більше.
АЛЬБЕРТ. Ну, я би з тобою, Олю, посперечався із принципу, але побоююсь, що в даному випадку наші інтереси співпадуть.
ОЛЬГА. Чого ради?
АЛЬБЕРТ. Якщо чесно, не маю жодного уявлення, що там інкримінували цьому бідному Альберту Петровичу в районному суді, але вчора на мене вийшла така поважна людина, що відмовити їй – все одно, що засудити себе самого до несправедливості.
ОЛЬГА. Невже ще хтось у нас деколи за когось?!.
АЛЬБЕРТ. Тільки не у нас! Наш апеляційний поза будь-якою підозрою, ти ж знаєш!
ОЛЬГА. Та знаю, і не вперше.
АЛЬБЕРТ. Тож це востаннє, та й то із чисто гендерних міркувань.
ОЛЬГА. Ну, хіба що із гендерних. Але хто саме цього гендерного разу?
АЛЬБЕРТ. А хіба не краще обійтись без прізвищ? Для чого конкретизувати загальне явище?
ОЛЬГА. Не вислизай.
АЛЬБЕРТ. Ну, це із Верховного суду, Рубльовська.
ОЛЬГА. Рубльовська? Вона теж за погане ставлення до жінок, якщо клопочеться за того Альберта Петровича?
АЛЬБЕРТ. О-олю! Підозрювати стару діву Рубльовську в потаканні легковажним чоловікам?!
ОЛЬГА. Я вісімнадцять років як Оля. То що далі?
АЛЬБЕРТ. Ну, ми ж двадцять із них знаємо одне одного! Ти, мабуть, як слід не виспалась.
ОЛЬГА. Не ображай. Як слід не поспала. Точніше – зовсім.
АЛЬБЕРТ. Та тоді під суд цього негідника, який заважав!
ОЛЬГА. Скоріше негідницю.
АЛЬБЕРТ. Маєш на увазі… кого?
ОЛЬГА. Себе саму.
АЛЬБЕРТ. А-а. Тоді ти сама собі суддя першої інстанції.
ОЛЬГА. Спрацюю за апеляційну колегію, не сумнівайся.
АЛЬБЕРТ. Навіть не сумніваюсь. До речі, для бідного Альберта у тебе в трибуналі Ганна та Вікторія. Як ти вважаєш, проблем з ними не виникне?
ОЛЬГА. Якщо Вікторія з’явиться на роботі хоча б під вечір.
АЛЬБЕРТ. А що з нею?
ОЛЬГА. Офіційно – невиліковна форма гикавки.

Альберт гикає.

АЛЬБЕРТ. Ой, вибач!
ОЛЬГА. Випадково за Фрейдом – ця гикавка у неї не від тебе?
АЛЬБЕРТ. Я би не відмовився, щоб від мене, звичайно. Вікторія – дівчинка непересічна, а головне – жодному осуду не підлягає.
ОЛЬГА. Переговори тоді з нею. А то, боюсь, до гикавки добавиться такої ж форми нежить від кого-небудь. До речі, а чого ти надаєш таке значення цій другорядній справі? Ти ж не просиш виправдати цього бідного Альберта Петровича?
АЛЬБЕРТ. Та ти що – виправдати?! Я не вживав цього бридкого для мене слова! Бо стовідсотково впевнений, що він винен навіть більше, ніж на двісті відсотків. До речі, справу в першій інстанції розглядав відомий тобі бабій.
ОЛЬГА. А хто ще у нас в судовій системі такий популярний, крім тебе?
АЛЬБЕРТ (докірливо). О-олю! Невже варто вірити не поінформованим як слід язикам?! Якби я був бабієм, то хіба пропустив би тебе?!
ОЛЬГА. Але врахуй – якщо язики наведуть беззастережні докази, то я тобі із принципу не пробачу такої легковажності відносно мене.
АЛЬБЕРТ. Ти мене, мабуть, змусиш рано чи пізно з’явитись перед тобою з щиросердним визнанням, навіть якщо беззастережні докази виявляться сфальсифікованими.
ОЛЬГА. Досить полемічної лірики. Хто цей бабій, і що з того витікає?
АЛЬБЕРТ. Тільки не регочи.
ОЛЬГА. Краще не інтригуй, а то відкрию справу і подивлюсь.
АЛЬБЕРТ. Тоді міцніше тримайся за стілець. Цього бідного Альберта нокаутував теж Альберт.
ОЛЬГА. Який ще Альберт? Невже Коропчук із Лівобережного райсуду?
АЛЬБЕРТ. Саме звідти.
ОЛЬГА. Ну, це вже щось ірраціональне, їй-право!
АЛЬБЕРТ. Це ірраціональність в квадраті, якщо згадати, що Коропчук теж Петрович.
ОЛЬГА. Текіли би, щоб отямитись.
АЛЬБЕРТ. Я тобі бочку цього пійла, якщо ти в темпі провернеш справу.
ОЛЬГА. А що там складного, що тобі так не терпиться?
АЛЬБЕРТ. Це не мені приспічило. Але прізвищ все одно краще не називати.
ОЛЬГА. Значить, не все так вже й чисто у цій справі?
АЛЬБЕРТ. Як може бути чисто, коли, як відомо, любов і голод правлять світом. А Коропчук, нагадую, – бабій. Тож коли така гримуча суміш – чекай на будь-який вибух.
ОЛЬГА. Досить темнити! Не забувай, що коли замість любові голод, та ще й сексуальний, то справа дуже часто доходить до суду.
АЛЬБЕРТ. Ну, Коропчук начебто мав зв’язки із позивачками.
ОЛЬГА. Що значить із позивачками? Невже сексуальний голод у Коропчука був таким всеохоплюючим?
АЛЬБЕРТ. Подивись у папери. Там їх три.
ОЛЬГА. Три справи?
АЛЬБЕРТ. Три позивачки.
ОЛЬГА (перегортаючи папери). Й справді якась судова гуртовуха.
АЛЬБЕРТ. Гірше – порушена честь всіх мужчин нашої Феміди.
ОЛЬГА. Але ж не до Коропчука позов?
АЛЬБЕРТ. Це не пом’якшує гостроту ситуації. До речі, є неспростовні докази позасудового спілкування Коропчука з позивачками.
ОЛЬГА. Сподіваюсь, не безпосередньо в ліжку відразу з трьома?
АЛЬБЕРТ. Достатньо того, що опівночі.
ОЛЬГА. Мабуть, ще й із свідками, які перебували в ногах з ліхтариком?
АЛЬБЕРТ. З камерою нічного бачення, якщо вже тобі так цікаво.
ОЛЬГА. Цікаво, уяви собі.
АЛЬБЕРТ. Можу уявити.
ОЛЬГА. Що саме ти здатен уявити? Ти що – теж ходив до позивачок опівночі?
АЛЬБЕРТ. Чому би й ні?
ОЛЬГА. Скажи ще, що й до таких, як я? До суддинь чи як там нас можна назвати в такій ситуації?
АЛЬБЕРТ. Якщо до таких, як ти, Олю, то без вагань в будь-який час доби. Навіть під ранок.
ОЛЬГА. Уявляю!
АЛЬБЕРТ. Ось тим і нелогічні інколи позашлюбні відносини, коли не з тим чи тією, а майже вимушено, бо голод.
ОЛЬГА. Добре, якщо навіть опівночі, і навіть не з Коропчуком, то хіба це не приватна справа?
АЛЬБЕРТ. Звичайно, яке тут зловживання службовим становищем, якщо за взаємною згодою? Якраз навпаки.
ОЛЬГА. Й справді, чому б не кваліфікувати це як такий собі соціально позитивний акт статевої реабілітації позивачок чи суддинь з боку служителів Феміди?
АЛЬБЕРТ. Але ж, Олечко, іронія іронією, а треба якнайшвидше затвердити рішення Коропчука, аби попередити можливі спекуляції на цій темі. Навіть якщо він там наламав дров на всю зиму.
І тоді ми з тобою розіп’ємо обіцяну бочку текіли. Я навіть можу заявитись до тебе опівночі.
ОЛЬГА. А камери нічного бачення не побоїшся?
АЛЬБЕРТ. Подивимось. Але ж будемо пити не коньяк для ліричних спогадів, а текілу для безпам’ятства. Нам же ще судити й судити.
ОЛЬГА. Ти правий щодо текіли. Краще судити, а не судитись.

Затемнення

Картина п’ята

Ольга за суддівським столом, на стільці головуючого, перебирає папери. Дзвонить внутрішній телефон. Ольга бере слухавку.

ОЛЬГА. Слухаю, Едуарде Петровичу… Дякую за черговий комплімент. Та яка я бджілка, скоріше – така собі апеляційна матка… Саме на таких тримається судова система, правильно… Ні, сьогодні колегія обов’язково відбудеться. У Вікторії не тільки нежить пройшла, а й гикавка стрімко закінчується. А Ганна вже в дорозі. Добре, проінформую як тільки, так одразу…

Входить Ганна.

ГАННА. Привіт доповідачам! Ти чудово виглядаєш сьогодні.
ОЛЬГА. То ти мене рідко бачиш.
ГАННА. Зате продовжую симпатизувати тобі. А якби часто – вже б зненавиділа.
ОЛЬГА. Ти сьогодні більш жорстка начебто. Щось трапилось? Ти ж завжди була такою собі кішечкою.
ГАННА. Щось завжди трапляється. Особливо опівночі.
ОЛЬГА. І це заважає працювати?
ГАННА. Тобі – ні.
ОЛЬГА. Я привчилася топити свої побутові емоції в роботі.
ГАННА. А я роботу топлю, щоб виплисти із стресу. Бо ладна тоді весь білий світ за грати!
ОЛЬГА (показує на папери). Тоді ситуація якраз для тебе.
ГАННА. Щось серйозне? Вбивство, розкрадання в особливо великих розмірах?
ОЛЬГА. Куди серйозніше. Справа про несанкціоноване Всевишнім перелюбство. Начебто.
ГАННА (розчаровано). А чому начебто? Ти ж доповідачка по справі?
ОЛЬГА. Руки ще не дійшли, щоб ознайомитись. А тут цей… (показує поглядом на стелю) Альберт наш керівний, шулікою на мене – негайно йому, не пізніше ніж на позавчора.
ГАННА. До речі, у нього начебто з очима проблеми.
ОЛЬГА. Вперше чую. Він тут таким пронизливим поглядом – наче наскрізь.
ГАННА. Тому і пліткують, що проблеми із зором у нього через те, що на тебе око поклав.
ОЛЬГА. Ну, блін, не апеляційний суд, а центр діагностики ока!
ГАННА. А ще…
ОЛЬГА (перебиває). Досить, а то на моєму обличчі скоро не залишиться жодного міліметра без вашого профогляду! Краще давай знайомитись із справою, а то із кішечки перетворюєшся в рись, коли мова про мене.
ГАННА. А хіба тобі не цікаво про себе?
ОЛЬГА. А тобі про тебе?
ГАННА. Мені навіть дуже.
ОЛЬГА. Шкода, що я плітки не збираю, а то би пригостила тебе по повній!
ГАННА. Ну, якщо ти так реагуєш на коридорну міфологію, то вибач. Давай далі про справу, тільки про справу, виключно про справу. До речі, а де шановний третій член нашого трибуналу?
ОЛЬГА. Вікторія ось-ось підійде.

Входить Вікторія.

ВІКТОРІЯ. Привіт, колежанки!
ОЛЬГА (до Вікторії). А хто це? Я щось не впізнаю.
ГАННА. Здається, суддя нашої апеляційної трійки.
ВІКТОРІЯ. У вас, мабуть, проблеми з очима?
ГАННА. Для розгляду справи зору вистачить.
ОЛЬГА. А ти круто налаштована начебто.
ВІКТОРІЯ. Тоді будемо вважати, що з моєю появою колегія буде виглядати як трибунал.
ОЛЬГА. Будемо. Якщо ти ходитимеш на роботу.
ВІКТОРІЯ. Тепер буду. Я вже вилікувала нежить і рішуче взялась за невиліковну гикавку.
ГАННА. А чим тобі до вподоби саме трибунал?
ОЛЬГА. Невже трійка гірше?
ВІКТОРІЯ. Трійка історично скомпрометована.
ОЛЬГА. Тоді нехай буде трибунал. Хоча мені до душі більше трійка.
ГАННА. Тоді трійка.
ВІКТОРІЯ. А кого будемо лякати до напівсмерті?
ОЛЬГА. Відомо тільки, що відповідача точно звати Альберт.
ГАННА. І треба терміново розібратись, що цей Альберт натворив.
ВІКТОРІЯ. Що там розбиратись, бо якщо Альберт, то й так все ясно.
ГАННА. Сідай, Віточко, й розслабся. Будемо вважати, що консенсус знайдено.
ОЛЬГА. Хоча справа дріб’язкова до смішного. Єдине, що її треба провернути на раз-два.
ВІКТОРІЯ. На раз пропоную по п’ять крапель. (Дістає із сумочки пляшку.) Це текіла.
ГАННА. Текіла? Кубинська?
ВІКТОРІЯ. Ображаєш. Вживаю тільки мексиканську. Лише після мексиканської нічого не пам’ятаєш.
ГАННА. Це так зручно інколи – не пам’ятати.
ОЛЬГА. Ти маєш рацію. А то я, наприклад, після кубинської пам’ятаю навіть те, що не відбулося.
ВІКТОРІЯ. Текіла – сила!
ОЛЬГА. Причому креативна!
ГАННА. А якщо й руйнівна, то позитивно!
ВІКТОРІЯ (наливаючи в чарочки, які теж дістає із сумочки.) Тоді за практику, яка, як відомо, – критерій істини.
ГАННА. І саме у текілі.
ВІКТОРІЯ. Особливо зранку.
ОЛЬГА. Тим більше на роботі.
ГАННА. Враховуючи, що на роботі не п’ють, а дегустують.
ОЛЬГА. Тоді за що чи за кого дегустація?
ГАННА. Тільки не за Альбертика!
ОЛЬГА. Значить, за гуманітарну допомогу ображеному альбертиками жіноцтву.
ВІКТОРІЯ. На що натякаєш, цікаво?
ГАННА. Яких таких альбертиків маєш на увазі?
ОЛЬГА. Та не всіх, не хвилюйся! Лише у віці від тридцяти до сорока п’яти.
ГАННА. Тоді це й справді дуже гуманно. Хух! (П’є.)
ВІКТОРІЯ. А чому саме в цьому віковому коридорі? (П’є.)
ОЛЬГА. В ці роки вони сексуально нудяться, що об’єктивно несе жіноцтву загрозу. (П’є.)
ГАННА. Я теж помітила, що саме через цей коридор вони туди-сюди.
ВІКТОРІЯ. А Альбертик, який у справі, теж, мабуть, як той маятник?
ОЛЬГА. Ще не познайомилась зі справою, якщо чесно. До мене бувший приходив, вибив із колії – не можу отямитись.
ГАННА. То, може, на тому тижні займемось? Бо у мене теж настрій як після коньяку, коли напружене минуле постає телесеріалами.
ВІКТОРІЯ. Я – за.
ОЛЬГА. За телесеріали?
ВІКТОРІЯ. За гросмейстерську паузу.
ОЛЬГА. А що начальству скажемо?
ВІКТОРІЯ. Та мало що?!
ГАННА. Що якби відповідач не був Альбертиком, то найменших зволікань би.
ВІКТОРІЯ. А оскільки у нього знакове ім’я, то треба прискіпливо придивитись, чи не пахне тут якимись морально нездоровими метастазами.
ОЛЬГА. В цьому щось є, звичайно. Мене теж насторожує, що за цим нікому не відомим Альбертиком скільки метушні. Хоча, може, заковика в тому, що в цій справі відразу три позивачки.
ГАННА. Три?!
ВІКТОРІЯ. Як три?!
ГАННА. А чого три?
ОЛЬГА (Вікторії). Думаєш, мало?
ГАННА. Та якщо Альбертик, то точно що небагато.
ВІКТОРІЯ. Чорт Альбертиків мітить.
ОЛЬГА. Але ж поки що троє, тому будемо виходити із факту.
ГАННА. Нас теж не менше.
ВІКТОРІЯ. То ми трійка чи трибунал?
ОЛЬГА. От і давайте вникнемо в справу, щоб визначитись.

Дзвонить службовий телефон на столі. Ольга бере слухавку.

Слухаю вас, Альберте Петровичу. Наш відповідач у вас на прийомі?.. Йому теж не терпиться?
А ми якраз вивчаємо матеріали справи… Ні, вже зранку у повному складі. Вікторія теж прийшла, незважаючи на величезні проблеми із здоров’ям… Формалізувати наше засідання, кажете? Що значить формалізувати?.. Реально почати розгляд справи з участю відповідача?Але ж… Він сам наполягає? Та мало кому що заманеться – є ж порядок, встановлений процесуальним кодексом, а не чиїмось примхами… Управління юстиції теж наполягає, бо відповідач на межі зриву, а наш суд, особливо апеляційний, повинен і далі залишатись найоперативнішим? Згодна, звичайно, але ж… Добре, спробуємо. (Кладе слухавку. До колег.) Чули? Навмисне для вас повторювала, щоб перейнялись важливістю моменту. Вимагають поспішити.
ГАННА. Так квапимось – аж спотикаємося!
ВІКТОРІЯ. Особливо після текіли!
ОЛЬГА. Звісно, ми незалежні у своїх рішеннях, і самі вправі вибирати – починати розгляд чи продовжити дегустувати текілу, але ж…
ГАННА. Та які можуть бути сумніви?!
ВІКТОРІЯ (пафосно). Апеляційна інстанція обирає текілу!
ОЛЬГА. Тихіше на поворотах долі, дівчатка! Не треба недооцінювати ситуацію із альбертиками.
ГАННА. Але ж ми в цій справі ні бум-бум?!
ВІКТОРІЯ. Ні вздовж ні впоперек!
ОЛЬГА. Достатньо того, що цей відповідач – Альберт. То просто проштампуємо рішення суду першої інстанції.
ГАННА. А позов до нього задовольнили?
ОЛЬГА. Судив Коропчук, із Лівобережнього райсуду. Яке ще могло бути рішення?
ГАННА. Цей Коропчук – така лапочка!
ВІКТОРІЯ. А погляд у нього – наче лазером!
ОЛЬГА. Звісно, що типовий бабій. Але ж…

Знову дзвонить службовий телефон.

Ну, от, казала ж! Слухаю, Альберте Петровичу. Розпочинати без зайвих «але»? Зрозуміло, що на карту поставлено престиж апеляційного суду і не можна знижувати високу репутацію установи… Зараз цей Альберт підійде? Він з адвокатом? Сам собі захисник? Дивно. Втім, нічого дивного, Альберт же… Добре, щось придумаємо. (Кладе слухавку.) Ще раз запитую – чули? У нас немає іншого виходу. Ховай текілу, Віточко, і негайно всі обличчя налаштувати на повний серйоз! Щоб кожна з нас виглядала як справжня мадам Феміда!

Входить Альберт. Він у довгому плащі до п’ят, застібнутому по горло. Плащ явно з чужого плеча, який придає Альберту якусь комічну детективність. Альберт вітається досить зневажливим кивком.

ОЛЬГА. Сідайте, будь ласка.
ВІКТОРІЯ. А чому ви, шановний, в плащі?
ГАННА. Що у вас під плащем?
АЛЬБЕРТ. Як що? Здається, я. Якщо хочете – моє тіло.
ОЛЬГА. Ми нічого не хочемо. Особливо вашого тіла.
ВІКТОРІЯ. Не переоцінюйте себе, будь ласка.
ГАННА. А крім тіла що ще у вас під плащем?
ВІКТОРІЯ. Може, у вас там автомат «Калашникова»?
АЛЬБЕРТ. Там у мене автоматична система наведення на…
ОЛЬГА (перебиває). Шановний відповідачу, ви, здається, на засіданні апеляційного суду у справі, яку ви оскаржили, тому…
АЛЬБЕРТ (перебиває). Як не оскаржити?!
ОЛЬГА. Тому поводьте себе цивілізовано. Зніміть з себе верхній одяг і надалі дотримуйтесь правил пристойності.
АЛЬБЕРТ. Зняти не можу.
ВІКТОРІЯ. Вам допомогти?
ГАННА. Може, ви й спите у плащі?
АЛЬБЕРТ. Ще не пробував.
ОЛЬГА. Зніміть, а то припинимо розгляд вашої апеляції!
АЛЬБЕРТ. Невже вам не все одно, в чому я?! Ну, я в піжамі, в піжамі! (Альберт з серцем скидає плащ, залишаючись в піжамі.)

Апеляційна колегія завмирає в якійсь оціпенілості.

АЛЬБЕРТ. Плащ мені Жора сьогодні вранці позичив. А він баскетболіст. Тому плащ до п’ят.
ОЛЬГА. А піжаму хто?
АЛЬБЕРТ. Не пам’ятаю.
ГАННА. Як – не пам’ятаю?
ВІКТОРІЯ. Це тюремна піжама?
АЛЬБЕРТ. Не знаю.
ОЛЬГА. А номер на піжамі замість ордена?
АЛЬБЕРТ. Може. Не я чіпляв.

Вікторія підходить до Альберта і придивляється до номера.

ВІКТОРІЯ. Бачте – сто тридцять два!
ГАННА. Сто тридцять два?!
ОЛЬГА. А чому не менше чи більше?
ГАННА. Мабуть, ви сюди прямо із СІЗО?
АЛЬБЕРТ. Не пам’ятаю.
ОЛЬГА. Дивно. Що баскетболіст Жора вам плащ позичив – пам’ятаєте, а звідки піжама і що за номер на ній – ні грама?
ВІКТОРІЯ. Може, він сп’яну? У нього ж он руки трясуться.
ОЛЬГА. Він, мабуть, нажерся якогось самограю.
АЛЬБЕРТ. Я пив тільки текілу. Більше нічого не пам’ятаю.
ОЛЬГА. Текілу?!
АЛЬБЕРТ. Текілу. А що – не можна?
ГАННА. Яку текілу – кубинську чи мексиканську?
АЛЬБЕРТ. Не пам’ятаю. Вам не все одно?
ОЛЬГА. Тоді все зрозуміло.
ВІКТОРІЯ. А що я вам казала про текілу?! Найкращий засіб не пам’ятати.
ОЛЬГА (Альберту). Добре, розслабтеся. Але пам’ятайте, що ви в суді і вам належить відповісти на деякі питання. І що ухиляння від щиросердного зізнання тягне за собою…
АЛЬБЕРТ (перебиває, з викликом). Мені ні в чому зізнаватись!
ГАННА. При такій пам’яті, як у вас зараз, не зарікайтесь.
ВІКТОРІЯ. А на випадок чого можемо й допомогти згадати.
ОЛЬГА. Сподіваємось, ви не забули, скільки у вас позивачок у справі?
АЛЬБЕРТ. Ну, три.
ГАННА. А не більше?
АЛЬБЕРТ. Н-не пам’ятаю.
ВІКТОРІЯ. А може, більше?
АЛЬБЕРТ. Н-ні.
ОЛЬГА. Пам’ятаєте, значить?
АЛЬБЕРТ. Як я можу забути їх?!
ГАННА. А чому всіх інших можете, а цих трьох ні?
АЛЬБЕРТ. Тому, що я їх кохаю.
ОЛЬГА. Що?!
ГАННА. Кохаєте?!
СОФІЯ (іронічно). І без пам’яті кохаєте, мабуть?
ОЛЬГА. Одразу трьох?!
АЛЬБЕРТ. Одразу.
ВІКТОРІЯ. Між іншим, таке буває.
ОЛЬГА. Сумніваюсь. Ну, двох – це ще якось можна зрозуміти, але одразу трьох?!
АЛЬБЕРТ. Вважайте як хочете.
ГАННА. Та ми якраз нічого не хочемо!
ОЛЬГА. Крім правди.
ВІКТОРІЯ. Крім голої правди!
АЛЬБЕРТ. А в піжамі вона вам не подобається?
ОЛЬГА. Відповідачу, не нахабнійте, якщо не хочете нарватись на окреме визначення!
ГАННА. Яке ми можемо направити за місцем вашої роботи!
ВІКТОРІЯ. А то й за місцем проживання!
АЛЬБЕРТ. Хе, за місцем проживання!
ОЛЬГА. Що за «хе», шановний?! Якщо вам не відомо, то саме органи судової влади дають тлумачення правовим нормам…
ГАННА. Навіть поза зв’язком з конкретним позовом…
ОЛЬГА. Бо правова норма – це загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки…
ГАННА. Встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин…
ВІКТОРІЯ. Яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів…
ВІКТОРІЯ. І забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу!

Пауза.

АЛЬБЕРТ. Ніхто не може мене примусити, щоб не трьох!
ГАННА. А от наша апеляційна колегія і продемонструє, що може.
АЛЬБЕРТ. Тоді це узурпація,бо порушуються групові інтереси.
ОЛЬГА (Ганні і Вікторії). Все зрозуміло з ним. Це не що інше, ніж збочення.
ГАННА. От би запитати цих трьох, чи подобається їм таке групове кохання?!
ВІКТОРІЯ. Між іншим, я читала, – таке трапляється.
ОЛЬГА. То в літературі, а в житті навряд чи. Якщо це не секс, який видається за кохання, а не кохання, яке не треба видавати за секс.
ГАННА. Ну, це ти вже занадто науково, Олю. В житті все значно складніше.
ВІКТОРІЯ. Особливо щодо кохання. Відповідачу, а ви, часом, не плутаєте кохання з сексом?
АЛЬБЕРТ. Як можна плутати одне й те ж?!
ГАННА. А ці троє, позивачки тобто, теж не плутають?
АЛЬБЕРТ. Їх і питайте.
ОЛЬГА. З ним все зрозуміло. Цілком можна приймати неминуче рішення.
ВІКТОРІЯ. Підожди, Олю. Скажіть, відповідачу, а ви кохаєте їх трьох, так би мовити, оптом чи вроздріб?
АЛЬБЕРТ. Звісно, що кожну окремо.
ГАННА. А ці троє як до вас?
АЛЬБЕРТ. Кажу ж, кожна по-своєму.
ОЛЬГА. Тоді скажіть, як у вас із першою із трьох?
АЛЬБЕРТ. Ну, у нас з нею одне. Вона, так би мовити, завжди хоче бути зверху.
ВІКТОРІЯ. Цікава поза, звичайно.
АЛЬБЕРТ. Не поза, а позиція.
ГАННА. А з другою?
АЛЬБЕРТ. Зрозуміло, що друге. Бо вона завжди… як вам сказати? Ну, знизу. Я про психологічну позицію, а не про сексуальну.
ВІКТОРІЯ. А як тоді з третьою?
ОЛЬГА. Зверху чи знизу?
ГАННА. Збоку, мабуть?
АЛЬБЕРТ. Ні, не збоку.
ВІКТОРІЯ. А як тоді?
АЛЬБЕРТ. Ну, загалом поперемінно. Сьогодні зверху, завтра – навпаки.
ВІКТОРІЯ. А чим це вас не влаштовує?
ГАННА. Ну, що за допит, Віко, все ж ясно як божий день!
ОЛЬГА. Чого даремно час втрачати?
ВІКТОРІЯ. Та майте терпіння, колежанки! (Альберту.) Це ж як ото в рекламі – два в одному, тобто в пакеті?
АЛЬБЕРТ. Якби ж не було ще й те післязавтра, коли не розбереш, як і що взагалі вона хоче!

Всі на деякий час замовкають від напруги в диспуті.

ОЛЬГА. Ну, пора підвести риску, здається. (Альберту.) Тепер зрозуміло, чому ви в піжамі.
ГАННА. Абсолютно.
ВІКТОРІЯ. Навіть безапеляційно.
АЛЬБЕРТ. Я так і знав!
ОЛЬГА. Що знав?
ГАННА. Посоромились би!
ВІКТОРІЯ. Якщо вже Демокрит…
ОЛЬГА. І Сократ теж!
ВІКТОРІЯ. Якщо вже ці видатні греки не нашої ери відважились зізнатись…
ГАННА. Причому не в районному суді!
ОЛЬГА. Навіть не в апеляційному!
ГАННА. А просто всьому людству!
ВІКТОРІЯ. Без суду і, як говориться, слідства…
ОЛЬГА. Що я знаю…
ГАННА. Що вони знають…
ВІКТОРІЯ. Що я і вони нічого не знаю-не знають…
ОЛЬГА. А ви!..
ГАННА. Солідний з виду мужчина!..
ВІКТОРІЯ. До того ж в піжамі!..
ОЛЬГА. В наш просунутий двадцять перший вік! (Переводить подих.) І після всього кажете, що не пам’ятаєте, чому ви в такій солідній установі як апеляційний суд – в сумнівного дизайну піжамі?
ГАННА. Та ще й з номером сто тридцять два?!
ОЛЬГА. Особливо сто тридцять два!?

Голова у Альберта безвольно опускається. Вікторія стривожено зривається з місця і підбігає до нього.

ВІКТОРІЯ. Вам погано? (До Ольги і Вікторії.) Води, йому треба води?
ГАННА. Води немає.
ОЛЬГА. Дай йому своєї текіли.
ВІКТОРІЯ. Та ви що – текіли?! А якщо у нього серце?!
ГАННА. Саме тому – текіли.
ОЛЬГА. Бо у нього, здається, воно дуже об’ємне.

Вікторія прямо із пляшки дає Альберту зробити кілька ковтків.

ВІКТОРІЯ. Вам краще?
АЛЬБЕРТ (віддихавшись). Як ніколи. А що це я пив?
ОЛЬГА. Живу воду.
ГАННА. Точніше – оживляючу.
ВІКТОРІЯ. Ви пили текілу. Води не було. А вас треба було терміново спасати.
АЛЬБЕРТ. А де я зараз?
ОЛЬГА. Ви в апеляційному суді.
ГАННА. Гуманніше якого не знайдете.
ВІКТОРІЯ. Навіть не пробуйте.
АЛЬБЕРТ. Текілу?
ГАННА. Апеляцію. Апеляцію ж подавали?
АЛЬБЕРТ. Не пам’ятаю.
ОЛЬГА. Стоп, фініта ля піжама! Другого кола цієї фантасмагорії не буде! (Альберту.) Ви вільні, відповідачу.
АЛЬБЕРТ. Від чого?
ГАННА. Від нас.
АЛЬБЕРТ. Але ж вас троє?
ОЛЬГА. Значить, в першу чергу від мене!
ГАННА. А від мене в другу!
ВІКТОРІЯ. Ну, що вам сказати, відповідачу? Мені вас, якщо відверто, жаль. Навіть в піжамі. Особливо в піжамі. Але ж колегія є колегія, особливо апеляційна. Тож буду третьою. (Витирає сльози, які навернулись.)
ОЛЬГА. Відповідачу, начепіть свого мушкетерського плаща.
ГАННА. Не налаштовуйте перехожих своєю піжамою на ліричний лад.
ВІКТОРІЯ. Прощавайте, Альбертику!

Альберт з подивом вислуховує це.

АЛЬБЕРТ. А де я? І куди мені?
ОЛЬГА. Там, на вулиці, все і всіх згадаєте. А рішення буде вже сьогодні.
АЛЬБЕРТ. Яке рішення?
ОЛЬГА. Слухайте, ви!.. Припиніть це блюзнірство! Ви в апеляційному суді, а не у третьої в гостях!
ВІКТОРІЯ. Що за натяки на третю, Олю?
ОЛЬГА. А ти що – третя? Чого розчулилась з приводу якоїсь піжами з тюремним номером?!
ВІКТОРІЯ. Так чоловік же під текілою?!
ГАННА. Всі п’ють. Ми ж теж вживали, здається.
ВІКТОРІЯ. Ми в мікродозах. Та й то не пам’ятаємо, хто у нас вчора опівночі!
ОЛЬГА. А що вчора опівночі?
ВІКТОРІЯ (Альберту). Ви йдіть, йдіть. Нічого тут слухати, що не треба.
АЛЬБЕРТ (розгублено поглядаючи то вправо, то вліво). А куди йти?
ГАННА. Та на фіг, на фіг!
ОЛЬГА. Це в будь-яку сторону, зрозуміло?

Альберт спрямовує вліво.

Та не туди! Звідки заходив, там і вихід! І не треба більше пити текілу. Пий наш, український самограй, зрозуміло?! І чим більше, тим краще, – щоб відновити пам’ять.

Альберт виходить. Встановлюється тиша.

ОЛЬГА. Може, цього загальмованого краще в психушку?
ГАННА. Рідкісний екземпляр, звичайно. Хоча й досить сексуальний, особливо в піжамі.
ОЛЬГА. Не впадай в збочення, Віко. До чого тут піжама?
ГАННА. Ні до чого, звичайно.
ВІКТОРІЯ. Але якісь досить смутні асоціації ця піжама все ж таки навіює.
ОЛЬГА. Ну прямо таки апеляційна піжама, не менше! (Ганні.) А ти, свята Ганно, чому в глибокому задумі? Тебе теж вразила піжама з номером сто тридцять два?
ГАННА. Отож і воно, що сто тридцять два.
ОЛЬГА. А тобі хотілося більше?
ГАННА. Справа не в тому. Справа в сто тридцять… т-третьою.
ВІКТОРІЯ. Ти про що, Ганю?
ГАННА. Так, про своє.
ОЛЬГА. Отож бо. Враження, що ти теж напередодні вживала текілу. Не в компанії із Альбертиком в піжамі, часом?
ГАННА. Не пам’ятаю.
ВІКТОРІЯ. Я теж абсолютно нічого. Таке враження, що вчора я цілу бочку цієї текіли…
ОЛЬГА. А в мене враження, що якщо я зараз не скажу, що вчора теж вживала текілу, ви з мене фаршмак приготуєте.
ГАННА. Заспокойся, Олю. Всі ми жінки, що до текіли, що після. Керуй процесом. Що далі?
ОЛЬГА. Як що? Якщо підемо назустріч Альберту Петровичу, то не будемо затягувати із рішенням.
ВІКТОРІЯ. Якщо Альберту – то ні!
ГАННА. А якщо Петровичу – то так!
ОЛЬГА. Ну, нарешті щось креативно-консе… кон… Тьху! Кон-сен-сус-не! То що – одноголосно?
ВІКТОРІЯ. За чи проти?
ОЛЬГА. Знову ти, Віко? Може, ти втюрилась в цього не Петровича, чи як його там!?
ГАННА. Але ж і цей Альбертик теж Петрович, Олю.
ОЛЬГА. Невже?! От блін, пам’ять, – як після текіли! Але я не вживала, чуєте, не вживала!
ВІКТОРІЯ. Віримо не менше, ніж Альбертику не Петровичу.
ОЛЬГА. Дякую, Віко. Будемо вважати, що наш консенсус більше не порушиться. То одноголосно?
ГАННА. Звісно.
ВІКТОРІЯ. А я проти.

Пауза.

ОЛЬГА (дуже спокійно). Не дивно. То, що ти заплуталась в піжамі, мені стало зрозуміло не зараз.
ВІКТОРІЯ. Невже ще в утробі матері?
ГАННА. Не богохульствуй, Віко! Будь-який Альбертик не вартий того, щоб порушувати нашу апеляційну згоду.
ОЛЬГА. Яка там вже згода?!
ВІКТОРІЯ. А в чому проблема? Рішення практично два в одному, чого ж вам ще?
ГАННА. Не адвокатствуй за цього, в піжамі.
ВІКТОРІЯ. А причому цей бідний Альбертик?
ГАННА. Щось ти ослабла на інтелектуальний передок. Хіба не бачиш, що за екземпляр?
ОЛЬГА. А головне, рішення два «за», одна «проти» – це як під дих нашому апеляційному суду, удар по його бездоганній репутації. Що я скажу Альберту Петровичу – що наша колегія це рак, щука і чарівна лебідь Віточка?
ВІКТОРІЯ. Я не претендую на якусь общипану лебідь, а мої форми ще не потребують дієти.
ГАННА. Та хто ставить під сумнів твої форми?
ОЛЬГА. Мова про більш низькі матерії, мадами. Про елементарно справедливе рішення суду.
ВІКТОРІЯ. А якщо він касацію у Верховний?
ГАННА. Та там майже всуціль Коропчуки із лазерним поглядом!
ОЛЬГА. А меншина суддівського складу із дам, які вже не потребують дієти, бо пізно!
ВІКТОРІЯ. Я все одно проти.
ГАННА. Віточко, ти чого? Що з тобою?
ОЛЬГА. Невже до тебе не приходили опівночі такі Альбертики, які потім?!.
ВІКТОРІЯ. Як ви можете бути такими безсердечними, не розумію?! Вам не в апеляційному суді сидіти, а в СІЗО, де всі одне одному друг, товариш і брат! Може, б там позитивно вплинули на вашу налаштованість!
ГАННА. Не перебирай в емоціях, подруго! Якщо ти проти, то які аргументи?
ВІКТОРІЯ. Він же сказав, що кохає.
ОЛЬГА. Одразу трьох?
ВІКТОРІЯ. Це тебе влаштовує, що одразу?
ОЛЬГА. Ні, звичайно.
ГАННА. Тоді на що сподіваєшся?
ВІКТОРІЯ. Що саме тобі віддасть перевагу перед нами?
ОЛЬГА. А причому тут ви?
ВІКТОРІЯ. Вибач, я обмовилась.
ГАННА. Я теж щось не те спитала.
ОЛЬГА. Добре, проїхали. Все це не так вже й важливо, якщо розібратись.
ВІКТОРІЯ. Важливіше, що все ж таки кохає. Принаймні одну із трьох.
ГАННА. В цьому щось є, звичайно.
ОЛЬГА. Вікторіє, як кажуть китайці, не треба шукати кішку в темній кімнаті, де її немає.
ГАННА. Олю, ти викреслюєш себе із трьох?
ОЛЬГА. Яких трьох – тебе і мене? Адже Вікторія вже давно та кішка, яка розгулює сама по собі. Бо вона, мабуть, із самого початку з ними. З Альбертиками.
ГАННА. Припустимо викреслюєш із тебе та мене?
ОЛЬГА. Виходить, я одна «за», правильно?
ГАННА. Може.
ОЛЬГА. Тоді не звалюй зі своєї закоханої голови на мою, яка, на жаль, не під впливом текіли.
ВІКТОРІЯ. Олю, доволі корчити із себе якусь забронзовілу Феміду! Якщо ти на себе, як жінку, поклала хрест, то будь ласка! Залишайся назавжди суддинею без почуттів і сексу!
ОЛЬГА. Ненавиджу вас усіх, повії від юриспруденції!
ВІКТОРІЯ. Наша повага святошам від неї ж!
ОЛЬГА. Це такі, як ви, вкрали його у мене!
ГАННА. Свят, свят, Олю! Ти ж завжди казала, що для тебе альбертики – як пілігрими, які похитуються у втомі та виснаженні від знеособлених нічних пригод, а не від спраги за ексклюзивною жіночою ласкою, яка не виснажує, а відроджує?
ОЛЬГА. Мало що я могла сказати у трансі! Начебто ви не пороли такої високої нісенітниці?!
ВІКТОРІЯ. Але ж ми не впадаємо в істерику від цього.
ОЛЬГА. Якби ти була доповідачем по справі, а головне – головуючою в апеляційній колегії, коли альбертики знизу скиглять у пошуку співчуття, а альбертики зверху тиснуть в надії на відмову у цьому співчутті, ти б взагалі впала в шизофренію.
ГАННА. Заспокойся, Олю. Давай я на себе візьму сальто-мортале із нашим Петровичем?
ОЛЬГА. Не знаю. Не впевнена.
ВІКТОРІЯ. Хильни ковток текіли, щоб ще більше не знати.
ОЛЬГА. Дякую. Текіла вчасно. (П’є.) А то враження, що ми тут втрьох з глузду з’їхали.
ГАННА. Так трійка… трибунал же!
ОЛЬГА. Тільки над собою, здається…

Затемнення

ЕПІЛОГ

Кімната Вікторії, на стіні – портрет Альберта в малиновому піджаку. За столом Ольга, Вікторія і Ганна. Ольга наливає в чарки текілу.

ОЛЬГА (кивком показуючи на портрет). А цей твій… він такий схожий на вчорашнього.
ГАННА. Один до одного.
ВІКТОРІЯ. Один до двох. А може, й до трьох.
ОЛЬГА. Що маєш на увазі?
ВІКТОРІЯ. Так, асоціації.
ГАННА. Заздрю тобі, колего.
ВІКТОРІЯ. Можна подумати, що у тебе в квартирі жодного такого портрета?
ГАННА. Я про інше.
ОЛЬГА. Вона про те, що на твою пам’ять навіть текіла не діє. А тут!..
ГАННА. То за що тост?
ОЛЬГА. Тільки не за них!
ГАННА. А ти, Віко, не за них не проти?

Вікторія невизначено знизує плечима.

ОЛЬГА. Треба було вчора утриматись. А то твоє «проти» привело до того, що виправдали.
ВІКТОРІЯ (підходить до портрета з чаркою, приглядається). Взагалі-то виправдання нам немає, бо всі вони на одне лице.
ОЛЬГА. Саме тому краще випити за нас без них!

П’ють.

ГАННА (теж придивляючись до портрета). Вибачай, Віко, а чи не кар’єру надумала своїм видатним бюстом прокласти за допомогою цього портрета?
ВІКТОРІЯ. Ти про що?
ГАННА. Я про того, точніше – про те, що якщо на портреті голова нашого суду Альберт Петрович, то, мабуть же, не тільки для візуальної втіхи.
ВІКТОРІЯ. А якщо це спеціаліст із маркетингу?
ГАННА (стрепенувшись). Чому саме із маркетингу?
ОЛЬГА. Маркетингу торгівлі високими посадами?
ВІКТОРІЯ. Торгівлі почуттями. Є така спеціалізація, хіба не стикалися?
ОЛЬГА. Хрєнь якусь несемо, колежанки! (Наливає в чарки.) Ще по п’ять крапель – щоб остаточно не пам’ятати про те, що варто пам’ятати. Так легше прокидатись зранку. (П’є.) Хух!

П’ють.

ВІКТОРІЯ. Який безглуздий тост все ж таки – за нас без них!
ГАННА. Й справді – як без них? А кому вони тоді потрібні?
ОЛЬГА. Не розумію – ми апеляційна колегія чи комісія з реабілітації?
ВІКТОРІЯ. А хіба ми?..
ГАННА. Здається, ми нічого такого…
ОЛЬГА. Точніше – нікого.
ГАННА. А про кого конкретно ти, Олю?
ОЛЬГА. Як про кого? (Хапається за голову.) Втім, вже не пам’ятаю, про кого. Мабуть, про взагалі.
ВІКТОРІЯ. Нічого дивного. Саме ж за це пили – щоб взагалі, а не конкретно.
ГАННА. Завжди знала, що алкоголь – найкращий засіб для девальвації реалій, але текіла – це щось!
ОЛЬГА (підходить до портрета). Головне – що потім вони всі на одне обличчя. Тобто, коли згодом вони розкриваються, то результат – ось він. І саме в малиновому піджаку.
ВІКТОРІЯ. Це я подарувала йому колись малиновий.
ОЛЬГА. А я чомусь не встигла.

Лунає стукіт в двері. Це стукає Альберт. Він в піжамі, поверх якої малиновий піджак. Ольга, Ганна і Вікторія застигають в оціпенілості. Вікторія на правах господарки підходить до дверей.

ВІКТОРІЯ. Хто там?
АЛЬБЕРТ. Це я.
ВІКТОРІЯ (пошепки Ользі і Ганні). Голос начебто знайомий…
ОЛЬГА (Вікторії, теж пошепки). Ти уточни, уточни. Вони ж не тільки на обличчя, але й на голос вже однакові.
ВІКТОРІЯ. Та ну!?
ОЛЬГА. Хіба не пам’ятаєш справу про трьох імітаторів?! Які пограбували кіоск біля прокуратури?
ГАННА. Куди не плюнь, всюди троє!
СОФІЯ (Альберту). Хто я?
АЛЬБЕРТ. Ну, я, Альбертик.
ОЛЬГА (Вікторії). Альбертиків зараз більше, ніж треба. Уточни, який саме він Альбертик!
ВІКТОРІЯ (Альберту). А чим докажеш, що той самий Альбертик?
АЛЬБЕРТ. Олю, невже не взнаєш?
ВІКТОРІЯ (Ользі, пошепки). Може, він до тебе?
ОЛЬГА. Таке скажеш! Моя квартира в спальному районі, а не тут, здається.
ГАННА (Ользі). А ти запитай його, запитай!
ВІКТОРІЯ. Й справді, може він вистежив тебе?
ОЛЬГА. Неприємно, звичайно, коли за тобою стежать. Але ж не мені вам, юристам, правникам, говорити, що головне – з якою метою стежать.
ВІКТОРІЯ. Не сумнівайся, що цей Альбертик лише хоче тебе зґвалтувати. Тож сміливо запитуй!
ОЛЬГА (Альберту.) Ну, я Ольга, припустимо. А ти адресою не помилився?
АЛЬБЕРТ. Н-не знаю. Я автоматично якось…
ОЛЬГА. Автоматично до Вікторії?
АЛЬБЕРТ. Як до Вікторії?!
ВІКТОРІЯ (підскочивши до дверей). А може, ти все ж таки до Вікторії хотів?

Пауза.

Чого заткнувся?
ОЛЬГА. Мабуть, таки до Вікторії, негіднику?
ВІКТОРІЯ. Добре хоч не до мене.
АЛЬБЕРТ. Як це не до тебе?
ОЛЬГА. Та ти ж Ольгу запитував, гуляко?!
АЛЬБЕРТ. І Ольгу теж.
ОЛЬГА. Як теж, коли саме Ольгу першою назвав?
АЛЬБЕРТ. Н-не пам’ятаю… Н-ні, пам’ятаю.
ОЛЬГА. До речі, а ти, може, саме той Альберт, якого я знала і кохала?
ГАННА (підскакує до дверей). А хіба не ти еротичну маркетологію в моєму ліжку розводив?!
ВІКТОРІЯ. Якщо ти вже видаєш себе за Альберта, то в чому ти прийшов сюди? Що на тобі наразі – риза чернеця чи костюм стриптизера?
АЛЬБЕРТ. Я в пі-пі…
ОЛЬГА. Невже в піжамі?!
ГАННА. А з яким номером?
АЛЬБЕРТ. Я х-хотів би з номером починаючи із ста тридцяти трьох…
ВІКТОРІЯ. Днів?
АЛЬБЕРТ. Не тільки. А то й навпаки.

Пауза.

ОЛЬГА. Мені він когось нагадує, якщо чесно.
ГАННА. Не впевнена, хоча… може.

Вікторія рішуче звертається до Альберта.

ВІКТОРІЯ. В піжамі ввечері нормальні мужчини не ходять.
АЛЬБЕРТ. У мене зверху піджак.
ГАННА. Ну, от! Нормальний же, виходить!
ОЛЬГА. А якого кольору піджак?
АЛЬБЕРТ. М-малиновий.
ОЛЬГА. Все сходиться.
СОФІЯ (Альберту.) Біографія у тебе чиста? Ти був судимий?
АЛЬБЕРТ. Ні, н-не пам’ятаю.
ОЛЬГА. Але якщо одразу трьох…
ВІКТОРІЯ (Альберту). А що кохаєш трьох – пам’ятаєш?
АЛЬБЕРТ. Таке не забувається.
ВІКТОРІЯ. А кого більше?
ГАННА. Давайте впустимо і розберемось досконально. Врешті-решт, ми судді чи адвокати?
ВІКТОРІЯ. Знати би, хто ми зараз!
ОЛЬГА. Давайте ще по текілі, якщо є якісь сумніви, хто ми зараз.
ГАННА. Слушна думка, правда, Вікторіє?
СОФА. Може, й правда.
ОЛЬГА (владно). Нехай увійде. Скажемо, що засідання апеляційної колегії продовжується…

Віктор відчиняє двері.

ВІКТОРІЯ. Непідсудний, увійдіть…

Затемнення

 

Anatoliy Naumov, Playwright

Анатолій Наумов, сучасний український драматург

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: