dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 12 Чер 2013, і віднесено до п'єса, політика, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

Сучасні драматурги не полишають спроб налагодити взаємодію з театрами

9 червня 2013 року, вирішивши, що найкращим подарунком у власний День народження може бути зустріч з улюбленими акторами, вирушила я на перегляд вистави “Швейк” на сцені столичного театру імені Івана Франка, вже вдруге намагаючись скористатися там своїм правом у якості члена Національної Спілки театральних діячів України, діяльність якої ще з 1944 р. сприяє підвищенню авторитету українського театрального мистецтва у світовому театральному співтоваристві.

ГОЛОВНИЙ ТЕАТР КРАЇНИ ШКОДИТЬ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА?

 

Перший раз мені було ввічливо відмовлено у перегляді вистави. Однак, маючи позитивний досвід у всіх інших державних театрах, що з пошаною ставляться до представників Національної Спілки театральних діячів України, люб’язно надаючи їм право безкоштовного перегляду вистав, я вирішила зробити тут другу спробу й спрямувала до чергового адміністратора головного театру країни, здається, на ім’я Іван Миколайович (перепрошую, якщо неточно вказую ім’я). Між нами відбулася така розмова:

– Доброго вечора. Я є членом Національної Спілки театральних діячів України. Скажіть будь ласка, як мені можна потрапити сьогодні на виставу «Швейк»?

– Купивши квиток за 15 гривень… Хоча чекайте, – мовив він, помітивши в моїх руках відповідне Посвідчення, і я вже подумала, він зрозумів, про що йдеться, – за 15 вже немає, купуйте за 20, – подивившись у свій комп’ютер грубо відповів адміністратор.

– Дякую, але у всіх театрах нам надають можливість безкоштовного перегляду вистав.

– Де ви працюєте? Ви ж не працюєте в цій Спілці.

– Так, я там не працюю. Це громадська організація, члени якої роблять щось корисне для розвитку мистецтва в Україні на засадах власного ентузіазму.

У відповідь пан адміністратор у принизливій формі при мовчазних свідках, серед яких була ще один адміністратор Оксана Петрівна, почав ставити мені некоректні питання, переходячи на крик, викликаний власною роздратованістю. Вочевидь, мої смиренні відповіді, а, можливо, енергетика мого Дня народження, посприяли тому, що він несподівано замовк і різким тоном надав наказ виписати мені квиток на вхід до театральної зали з правом зайняти будь-яке вільне місце. Постає питання: заради чого гарчати, якщо квиток все одно було надано? Чи не гідніше було б надати його з люб’язною усмішкою, залишивши у людини приємні відчуття від відвідання театру?

Надмінно-пафосне ставлення до всіх відвідувачів, нажаль, є головною відмінністю цього театру. Навіть штучні усмішки деяких з його працівників не можуть цього приховати. Саме таким виразом обличчя зустріла мене на вході до холу театру жінка, уважно подивившись у мій квиток. Зазначивши, що я можу зайняти вільне місце після третього дзвоника, вона впустила мене до театру. Дочекавшись у коридорі другого дзвоника, я зайшла до глядацької зали, щоб приблизно зрозуміти, де є вільні місця, і потім не шукати їх у темряві після третього дзвоника. Тільки-но я стала з лівого боку від входу, як до мене підійшла літня жінка, теж співробітник театру:

– Чого ви тут стали? Де ваше місце?

– У мене не вказано місце. Я чекаю, поки всі займуть свої місця, щоб потім сісти на вільне.

– Так проходьте зараз сідайте на вільне місце, нема чого тут стояти. Сідайте де-небудь тут, щоб потім вам не довелося вставати, коли хтось прийде на своє місце. Або ж виходьте з зали і чекайте в коридорі.

Цікаво, а на місце «де-небудь тут» ніхто не може прийти?

– Дякую, – відповідаю, – я там вже почекала, тепер ще трохи тут зачекаю.

Жінка вийшла і повернулася з підмогою в обличчі, мабуть, ще одного адміністратора. Мені вже почалося здаватися, що їх тут більше за глядачів.

– Доброго вечора, чому ви не сідаєте? Проходьте і сідайте, не треба тут стояти, – знову почула я вкотре. Не розуміючи протиріччя у власній пропозиції, пані продовжували наполягати на цьому вже вдвох, погано приховуючи свою роздратованість. Невже незрозуміло, щоб впевнитись в тому, що місце вільне, треба почекати хоча б до третього дзвоника, як мені сказали на вході до театру? Я вже почала думати, можливо, в мене якесь несправедливе ставлення до співробітників цього театру, що тільки мені здається, наче вони не дуже ввічливі. Аж раптом, на підтвердження моїх вражень, у своєму очікуванні я стала свідком такої розмови:

– Чого ви тут сіли? Які у вас місця? – звернулась перша «хазяйка» залу до двох дівчат, забувши про елементарну ввічливість.

– Ви – наче командир, питаєте так суворо, які в дівчат місця. Нічого страшного, ми зараз все з’ясуємо, – спробував пом’якшити ситуацію один з молодих чоловіків, на допомогу якому в пошуку місця за квитком і підбігла ця немолода леді. Дівчата пересунулися на одне місце, і проблему було вирішено. Але осад від спроби самоствердження «служниці мистецтва» у глядачів залишився. Повертаючись після невдалої спроби затвердити свою владу, адміністратор не змогла пройти, не зачепивши мене. Після всього побаченого я вже зробила певні висновки і спокійно відповіла обом пані, що знову опинилися біля мене:

– Послухайте мене, будь ласка. В мене вже немає бажання приходити ще раз до цього театру. Але я хочу подивитись принаймні цю виставу.

– То йдіть і сідайте, – почула я вже позаду себе, бо пролунав третій дзвоник, і я вже пішла сісти на вільне місце в очікуванні моральної компенсації від самої вистави.

Мушу визнати з власного досвіду, що столичний театр ім. Івана Франка – єдиний театр країни, де люди, що на власному ентузіазмі розповсюджують серед молоді не алкоголь і наркотики, а любов до мистецтва, відчувають себе бомжами, що клянчать квиток на галерку. Хоча саме такі люди мають постійно всмоктувати в себе все, що відбувається у культурній сфері країни й закордону, щоб своїми ідеями потім залучати молодь до реалізації цікавих проектів, допомагаючи тим самим Україні гідно виглядати на міжнародному рівні.

Нажаль, вище згаданим такі випадки в театрі ім. Івана Франка, спрямовані всупереч розвитку й поширенню мистецтва в Україні, не обмежуються. Так, написавши чергову п’єсу, я наважилася віднести її, в тому числі, до цього театру. Зізнаюсь, що з метою економії грошей на папір та картридж (друкувала багато екземплярів) я зробила її невеликим шрифтом, ще й роздрукувала з обох боків листа паперу. То ж, візуально вона вийшла невеликою. Відгук одного з керівних посадовців театру, м’яко кажучи, мене вразив:

– Що це ви мені дали читати?! Це, по-вашому, – п’єса? Та ви взагалі знаєте, як вони пишуться? Ви їх хоча б читали коли-небудь? П’єси не бувають такими короткими! Що ви мені принесли – п’ять сторінок!

Ну, не сподобалася Вам п’єса, що отримала визнання інших професійних режисерів, критиків та діячів мистецтв, так майте гідність повідомити про це хоча б у ввічливій манері. Промовчимо вже про те, що оцінювати п’єсу за її обсягом, принаймні, дивно – так вважається в професійних колах сфери культури. Прошу не зрозуміти це як безглузде порівняння, але ж страшно подумати, що з тієї ж причини людство могло б утратити такі шедеври, як, наприклад, «Моцарта і Сольєрі» Пушкіна або твори Юкіо Місіми, що спонукають думати над кожною фразою. Є драматурги, які керуються правилом написати якомога більше, щоб режисеру потім було що викреслити. А інші драматурги пишуть коротко, але так, що викреслити що-небудь у справжнього режисера рука не підніметься. То ж, оцінювати п’єсу за її обсягом – ви мені пробачте…

Не додала честі головному театру країни й поведінка його артистів на Фестивалі сучасної драми, що проводився у Києві 2012 року. Тоді актори театру скандально відмовились брати участь у читках п’єс сучасних авторів. Я, наприклад, теж тяжію до класики, але вважаю, що сучасне мистецтво також має право на існування. Інакше нащадки ніколи не дізнаються, яке життя було у наші часи. А це пізнається не тільки з підручників історії, а й при ознайомленні з літературою кожного часу. І цей «страйк» на фестивалі вчинили представники тієї акторської братії театру, що майже «запороли» одну з прекрасних вистав «Кайдашева сім’я», змусивши частину глядацької зали в антракті піти з театру. Я обожнюю Наталю Сумську, що грає в цій виставі, але навіть така талановита людина не в змозі «витягти» усю виставу самотужки. Що робили на сцені інші актори, було незрозуміло. Можливо, і я дуже на це сподіваюсь, що ми просто потрапили на невдалу виставу, але то було просто жахливо.

Артисти, що самі нічого не роблять заради мистецтва, вважаючи, що факт їхнього служіння у головному театрі країни вже є їхнім внеском у розвиток культури, ще й заважають молоді займатися гідною справою, відмовляючись приймати участь у читанні сучасних драматичних творів.

Сподіваюсь, ця стаття потрапить на очі розумним людям, яким дістане професіоналізму й гідності змінити ситуацію на краще у головному театрі країни, який має бути найкращим взірцем для усіх інших театральних закладів, що вважають своїм покликанням сприяння підвищенню рівня культури й розвитку театрального мистецтва в Україні.

Тетяна Щастіна

Tetyana Shchastina, playwright

Тетяна Щастіна, сучасний український драматург

 

 Джерело

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: