dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 08 Лип 2014, і віднесено до п'єси, публікації, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

П’єса “Надто ранений звір” сучасного українського драматурга Анатолія Наумова

Вийшла друком нова збірка п’єс Анатолія Наумова під назвою “Парадиз у родинному пеклі”.

Вітаємо Автора з цим непересічним, як на сьогодення, літературним досягненням!

Пропонуємо вашій увазі одну з нових п’єс, що увійшли до цієї збірки – “Надто ранений звір”.

 

 

 

Анатолій Наумов

НАДТО РАНЕНИЙ ЗВІР

(п’єса)

ДІЙОВІ ОСОБИ

О л ь г а.
М и х а й л о, її чоловік.
М а р і я В а с и л і в н а, її мати.
Л е с я, її донька.
М и р о н К а р л о в и ч, сусід.
К о с т я, гість.
З а я, його донька.

Простора вітальня у приватному будинку, обставлена переважно старими меблями, знайшлося місце навіть дубовій скрині ручної роботи. На стінах – півтора десятка ікон, що надає вітальні якоїсь патріархальної застиглості в часі.
Праворуч – вхідні двері, ліворуч – двері в інші кімнати.

ДІЯ ПЕРША

Картина перша

У вітальню входить Ольга. У неї біля вуха мобільник,
вона продовжує розмову.

О л ь г а (в мобільник). І коли вже перестануть пліткувати стосовно цієї парочки?! Тобі не здається, Галочко, що й цього разу їх одружили за численними заявками зацікавленої публіки? Вона, звичайно, жіночка ще десь наприкінці своєї весни, але ж з нього вже листочки почали опадати. Дивний альянс, чи не так? До того ж великі гроші тут не грають жодної ролі через їх цілковиту відсутність… (Помічає Михайла, який в кутку на дивані читає газету.) Ой, а Мишко ось партизанить удома! От і шукай чоловіка в службових кабінетах! Добре, Галюню, поспілкуємось відносно цього неприродного альянсу пізніше, я тобі зателефоную. (Михайлу.) Привіт, мій дорогоцінний!

Підходить до Михайла, той піднімається.
Ольга підставляє йому щоку для поцілунку.

А що здохло в у вашому бюрократичному лісі, що ти вже вдома?
М и х а й л о. Дерев чомусь поріділо під вечір. Може, так зручніше партизанити. От я і хутко додому.
О л ь г а. А я тебе шукала. Навіть заскочила до тебе в офіс.
М и х а й л о. Якби вимкнула мобілку, то й шукати не довелось би.
О л ь г а. Й справді, я, мабуть, перевантажила себе розмовою з Галочкою. Але ж треба було терміново порадитись з тобою віч-на-віч, тож вирішила не дзвонити, а навідатись до тебе дорогою додому.
М и х а й л о. Твоя Галочка – напрочуд універсальний замінник усім нам, живим і навіть ненародженим, то ж вважай, що порадилась зі мною теж.
О л ь г а. Не підколюй, тут не до сміху. Знаєш, що я почула сьогодні від твоєї донечки?
М и х а й л о. Я знаю лише, що ти почуєш зараз від мене.
О л ь г а. А що від тебе? Що у вас там черговий аврал – як завжди?
М и х а й л о. Помилилась, хоча це тобі й не властиво.
О л ь г а. Надто старанною ученицею у тебе була, мабуть.
М и х а й л о. Мабуть, погано вчив тебе помилятися. А чим тебе налякала Леся?
О л ь г а. Не розраховуй на фарт, дісталось не тільки мені. Тобі теж перепало.
М и х а й л о. Принаймні я ще не відчув цього.
О л ь г а. Зараз відчуєш. Краще пізно, чим ніколи.
М и х а й л о. Не інтригуй. Що Леся сказала?
О л ь г а. Леся сказала, що ми з тобою лохи.
М и х а й л о. Лохи?!
О л ь г а. Лохи. Причому неабиякі. Принаймні, у неї була інтонація, що неабиякі. (Кидає на Михайла іронічний погляд.) А ти, мабуть, розраховував на щось більше?
М и х а й л о. Так і сказала – лохи?
О л ь г а. Важко сприйняти, розумію. Принизила донечка своїх предків. Ні, щоб одразу визначити нас класичними невдахами.
М и х а й л о. А з чого це вона?
О л ь г а. Розмовляючи з кимось по телефону.
М и х а й л о. А-а, так може вона іронічно? Молодь зараз все піддає скепсису. Тож не виключено, що Леся комусь підігрувала, аби не виглядати білою вороною.
О л ь г а. Леся вихована дещо інакше, здається. Хоча ти навряд чи здогадуєшся про це.
М и х а й л о. Не думаю, що я для неї поганий приклад.
О л ь г а. В будь-якому випадку дуже віддалений. Не одразу й розгледиш.
М и х а й л о. Звісно, що на такій службі, як у мене, часу для сім’ї і виховання дітей, відверто кажучи, замало.
О. Не применшуй можливостей вашої служби. Вона цілком здатна довести, що саме сім’я і діти заважають обігу паперів на планеті.

Входить Марія Василівна.

А ось в поміч і головний твій однодумець, союзник і навіть адвокат!
М а р і я В а с и л і в н а. А хто ж, як не теща? Це ж як швидка допомога, коли в сім’ї напад непорозуміння. (Михайлу.) Ти не проти такого трактування моєї ролі, улюблений зятю?
М и х а й л о. Ми тут про вашу улюблену онуку, Маріє Василівно.
О л ь г а. Про ту, яка на моє зауваження про батьків-лохів, пирхнула і зникла у невідомому напрямку. Втім, ти ж була присутня при цьому вибуху Лесиної коректності, тож і скажи всю правду улюбленому зятю.
М а р і я В а с и л і в н а. По-перше, Леся дуже поспішала. А по-друге, студентам властиво відриватися на своїх предках. Пам’ятаю, свого часу я теж так полоскала своїх – жах суцільний. Але ж це не означало, що я їх не поважала і не любила.
О л ь г а. Як на мене, це дуже нагадує досить типове роздвоєння особистості з непередбачуваними наслідками.
М а р і я В а с и л і в н а. Не перегинай, будь ласка. Існує ж закон заперечення заперечення…
М и х а й л о (продовжуючи її думку, повчально). Коли нове відкидає старе…
МАРІЯ ВАСИЛІВНА (пафосно). І відповідно по історичній синусоїді…
М и х а й л о (теж пафосно). Тобто коли діти відкидають батьків…
О л ь г а (перебиває). Вдячна за урок синусоїдно-спадкової геометрії, але ж…
М а р і я В а с и л і в н а. Тут справа ще й в молодіжних трендах, донечко.
О л ь г а. Трендах? Ну й слівце знайшла! І не соромно у такому поважному візі?
М и х а й л о. Який час, така й лексика!
М а р і я В а с и л і в н а. Та й свого часу як би я виглядала в очах подруг, якби відносно предків пішла всупереч прогресивним тенденціям?! От і Леся теж.
О л ь г а. Невже прогресивним?! А чи не вперед в минуле, дорогою в нікуди?
М и х а й л о. Не драматизуй ситуацію. І взагалі що тут дивного, люба? Марія Василівна завжди в усіх сенсах випереджала свій час. І тоді і зараз.
М а р і я В а с и л і в н а. Завжди.
М и х а й л о. І лише молоділа при цьому.
М а р і я В а с и л і в н а. Лише.
М и х а й л о. Недарма ж он наш сусід, Мирон Карлович, скільки років палає!
О л ь г а. Він професійний пожежник, йому належить палати.
М и х а й л о. Не применшуй позитивної ролі жіночих чар Марії Василівни. Мирон Карлович якось за чаркою зізнався, що він давно би згас, якби не вона. А заради кого він у себе на городі видатні овочі та фрукти селекціонує?!
М а р і я В а с и л і в н а. Він навіть просив дозволу називати їх моїм ім’ям, але я не погодилась…
М и х а й л о. І тоді він пішов на стратегічну хитрість – замість Марії почав давати їм назву Мрія. Редиска «Мрія-Р», груша «Мрія-Г», помідор «Мрія- П»… А насправді – редиска Марія і все інше теж Марія.
О л ь г а (Марії Василівні). Він же тобі начебто не дуже, цей вогненебезпечний мічурінець?
М а р і я В а с и л і в н а. Він і справді трохи дивакуватий. Та й полюбляє спати. Але все одно приємно, коли в твою честь створюють видатну городину.
М и х а й л о. Я би на вашому місці, Маріє Василівно, за такі овочі — не роздумуючи!
О л ь г а (Марії Василівні). Але ж це не виправдовує твого потурання Лесі.
М а р і я В а с и л і в н а. Я намагаюсь бути об’єктивною, донечко. Адже Леся сказала не просто «лохи», а «теж лохи». Відчуй різницю!
О л ь г а. Дякую, мамо, за «теж», яке я чомусь не почула.
М а р і я В а с и л і в н а. Ти завжди була не дуже уважною, факт.
М и х а й л о. І факт майже доконаний. Наприклад, я щойно намагався поділитись одним цікавим моментом, навіть прийшов додому якомога раніше заради цього, але куди там – лохи понад усе.
О л ь г а. Ну, хто про цікаве, а хто про драматичне. А якщо за лохами вилізе щось гірше?!
М и х а й л о. Леся, на щастя, не дуже зіпсована сучасним прагматизмом.
О л ь г а. Звідки тобі це відомо?
М а р і я В а с и л і в н а. Вона навіть грошей просить, а не сама бере, як це зараз у молоді водиться.
М и х а й л о. І просить не кілька разів на протягом дня, а значно рідше.
О л ь г а. Частіше все одно б не вийшло, заробітки не ті.
М и х а й л о. На необхідне, здається, вистачає.
М а р і я В а с и л і в н а. А моя пенсія вже не в рахунок?
О л ь г а. Мамо, про зовсім сумне краще не згадувати.

У двері стукають у певному ритмі, в розрахунку на те,
що впізнають.

О л ь г а. А от на підмогу вашому дуету ще й вічно палаючий селекціонер!
М и х а й л о. Вічнозелений теж, правда, Маріє Василівно?
М а р і я В а с и л і в н а. А хто багато спить, той краще зберігається.
О л ь г а. Його би в музей рідкісних експонатів. Як наочний посібник занадто здорового образу життя.
М и х а й л о. Не будь дуже суворою до сусідів. Їх теж не завжди обирають, як і предків-лохів.
Стук у двері повторюється.

О л ь г а. Відчини йому.

Михайло підходить до дверей, відчиняє.

М и х а й л о. Будь ласка, Мироне Карловичу. (Реагує, побачивши в руках у Мирона Карловича великий патисон, схожий на зелене зубчасте колесо.) О, ви знову з дарами мічурінської природи!

Мирон Карлович входить.

М и р о н К а р л о в и ч. А можна з дарами? Доброго дня усім.
М и х а й л о. З таким кабачком, Мироне Карловичу, вам дорога усюди.
М и р о н К а р л о в и ч. Це кукурбіта пепо. Тобто патисон. Сорт «Чунга-чанга».
О л ь г а. Із африканською теплотою культивували, мабуть?
М и р о н К а р л о в и ч. Без відповідних градусів і хата не згорить. Хоча тепло рук і душі для городини на першому місці, звичайно.
М и х а й л о. А для такого гігантського патисона взагалі глобальне потепління необхідне, здається. І мінімум півтори душі.
М и р о н К а р л о в и ч. Я пообіцяв Марії Василівні, що видам ще той продукт! (Піднімає вгору патисон, демонструючи його вагу.) Тут два кіло чотириста двадцять грамів!
М и х а й л о. А що? Любити – так королеву! Вирощувати патисони – так вагою з африканський континент!
М и р о н К а р л о в и ч. Вага для патисона не самоціль. Їх треба зривати завчасно, коли вони мають ніжну м’якоть і важать зовсім небагато. А переростки – то вже краще коровам.
О л ь г а. Тоді для чого цей ваш гіннесовський екземпляр?
М и р о н К а р л о в и ч. Ображаєте! Я вперше досяг балансу ваги і смакових інгредієнтів. Тому й відважився подарувати цей кукурбіту пепо Марії Василівні. (Подає патисон Марії Василівні.) Уклінно прошу! Можна приготувати навіть пиріг. Адже патисон – це від французького «пате», що означає пиріг.
М и х а й л о. На городі – патисони, а в Києві дядько. (Ользі.) До речі, я хотів донести до тебе звістку саме про знайомого дядька із Києва.
О л ь г а. Якого ще дядька?
М и х а й л о. Дуже крутого, між іншим.
О л ь г а. Там крутих стільки, що перерахувати не вдасться й за тиждень.
М и х а й л о. Я про того, який за бізнес-вагою не менше за рекордний кукурбіта пепо від Мирона Карловича.
О л ь г а. Не перебільшуй. Всі твої київські знайомі потягнуть максимум на зелений горошок.

Михайло мнеться.

М и х а й л о. Ну, не тільки ж мої…
О л ь г а. Не інтригуй на пустому місці, де взагалі нічого не росте.
М а р і я В а с и л і в н а (помічаючи, що Михайло не відважується сказати про щось важливе). Мироне Карловичу, пішли в кухню, допоможете упоратись з вашою видатною городиною. А то поки вони розберуться із столичними дядьками, провінційні тітки заміж вийдуть.
М и р о н К а р л о в и ч (Марії Василівні). Хочете я випестую для вас пісум сатівум розміром з виноградину?
О л ь г а. Що за пісум?
М и р о н К а р л о в и ч. Мозковий горошок.
М а р і я В а с и л і в н а. А було б непогано. Адже горошок – вельми корисна річ.
М и р о н К а р л о в и ч. Тоді вважайте, що він вже росте…

Марія Василівна і Мирон Карлович виходять.

О л ь г а. А що за видатний овоч у Києві, на якого натякаєш?
М и х а й л о. Аж не віриться, що нарешті порадую тебе.
О л ь г а. Та радуй вже, радуй!
М и х а й л о (вагаючись). Ох!
О л ь г а. Ну?
М и х а й л о. Кісточка до нас в гості зібрався.
О л ь г а. Що?!
М и х а й л о. Не що, а хто. Кісточка. Костя. До нас.
О л ь г а. До нас?
М и х а й л о. Ти не ослухалася. На жаль чи на щастя, але до нас.
О л ь г а (розгублено). А чого?.. А для чого?..
М и х а й л о. Я так зрозумів, що із дружнім візитом.
О л ь г а. Як із дружнім?
М и х а й л о. Через хвіртку, звичайно.
О л ь г а. Не влаштовуй клоунаду, будь ласка.
М и х а й л о. А ти реагуй адекватніше.
О л ь г а. А що я? Я… я…
М и х а й л о. Не хвилюйся, він із донькою.
О л ь г а. Як із донькою?
М и х а й л о. За ручку, мабуть. Як і належить зразковому батькові, якого власна донька, мабуть, не вважає за лоха.
О л ь г а (після деякої паузи). А чому не з дружиною?
М и х а й л о. Він сказав, що вже вдівець.
О л ь г а. Вдівець?! Вона у нього що – померла?
М и х а й л о. Може, й убив, звідки я знаю. Він такий, хіба не знаєш.
О л ь г а. Убив би – сидів би.
М и х а й л о. Значить, посидить і в нас. На почесному місці, сподіваюсь?
О л ь г а. Тобі так цього хочеться?
М и х а й л о. Мені все одно.
О л ь г а. Чому тоді не відмовив йому?
М и х а й л о. Закортіло побачити, чи не виріс він. Все ж майже чверть віку не бачились.
О л ь г а. Залиш свою іронію, врешті-решт. А то я…
М и х а й л о. Відмовиш йому і доньці?
О л ь г а (жорстко). Це ти мав би відмовити йому!
М и х а й л о. Я ж не знав, що тобі однаково, який він сьогодні на зріст, а то би…
О л ь г а. Я й так знаю, що він півтораметровий гігант. Якщо вірити газетам, яким вірити не можна.
М и х а й л о. Але хочеться.
О л ь г а (задумливо, про своє). А коли?
М и х а й л о (дещо глузливо). Коли хочеться?
О л ь г а (сердито). Коли він в гості?
М и х а й л о. Може, й сьогодні. Сказав, що зателефонує.
О л ь г а. Що значить – може й сьогодні? Хіба так в гості збираються?
М и х а й л о. Але ж тут той випадок, коли не хазяїн барин. Кісточка сам розпоряджається своїм часом і можливостями. А якщо у нього не складеться, наприклад?
О л ь г а. Він з тобою розмовляв як барин?
М и х а й л о. Не сказав би. Скоріше самовпевнено. Як і належить успішному бізнесменові.
О л ь г а. А чого в газетах не писали, що він вдівець?
М и х а й л о. Я й сам вперше почув про це.
О л ь г а. Так він у нас тут, у місті?
М и х а й л о. Мабуть. Не знаю навіть, звідки телефонував.
О л ь г а. А чому не поцікавився?
М и х а й л о. А чи не забагато у тебе «чому»? Врешті-решт… (Запинається.)
О л ь г а. Врешті-решт я тебе обрала, а не його.
М и х а й л о. Тож більш логічно, щоб саме ти відмовила йому і його доньці.
О л ь г а (дещо роздратовано). Причому тут донька?!
М и х а й л о. Звісно, що за сімейну компанію.
О л ь г а. Ти що – ревнуєш?
М и х а й л о. Тобі хотілося би цього?
О л ь г а. А чи не запізніле?
М и х а й л о. Якщо кохання поза віком, то не треба відмовляти у довголітті й ревнощам.
О л ь г а. Ти вважаєш, що Костя ще кохає мене?
М. У тебе ще жевріє надія?
О л ь г а. Який же ти!

Входить Леся.

Привіт, татусику! (Цілує Михайла.) Позич десятку. В степуху обов’язково не поверну.
О л ь г а. Лоха знайшла?
Л е с я. Чого ти так? Я ж пожартувала відносно лохів, хіба бабулька не переконала вас?
О л ь г а. Не прикривайся бабулькою. Пора вже самій відповідати за себе.
М и х а й л о (простягає купюру). На.
Л е с я. Лише двадцять?
М и х а й л о. Хіба за влучне слівце подвійного гонорару недостатньо?
Л е с я. Знала би – висловилась би одразу на п’ятдесят.
О л ь г а. Й справді – предки хіба не заслуговують на більш круті епітети?!
Л е с я. Мамо, ти як ото із раннього середньовіччя! Зараз це такий моветон відносно батьків. Ти б чула, як, наприклад, Нінка Чеверда про своїх, хоча вони їй таку забійну мобілу подарували – не те, що у мене.
О л ь г а. Не все виміряється мобілами, доню.
Л е с я. Не все, звичайно. Дещо, наприклад, і відпочинком в Анталії.
О л ь г а (Михайлу). Чув?
М и х а й л о. Не глухий.
О л ь г а. Переконався?
М и х а й л о. Леся жартує, хіба не зрозуміло?
Л е с я. Причому це саме той випадок, коли в жарті аніскілечки правди.
М и х а й л о. Чула?
О л ь г а. Але не переконалась.
Л е с я. Ти чимось стурбована, бачу?
О л ь г а (сердито). Скажи мені, про що ти жартуєш, і я скажу тобі, що у тебе в голові.
Л е с я. Ну, наїхала! Та що з тобою?!
М и х а й л о. Твоїй мамі зараз не до жартів.
О л ь г а. Зате твоєму татові весело до сліз.
М и х а й л о. Але не настільки, щоб наїжджати на дитину.
Л е с я. Тим більше, що я янгол у плоті.
О л ь г а. Янгол?
Л е с я. Просто у мене зараз крила в пранні, а німб на підзарядці. А ти на мене, як на просту смертну!

Хмикнувши, Леся демонстративно виходить.

О л ь г а. Дочекались!
М и х а й л о. Ти про Кісточку?
О л ь г а. Я про твою доньку, яка кісточкою в горлі своєю поведінкою останнім часом! Дістала вже!
М и х а й л о. Не перегинай!
О л ь г а. А ти не згладжуй. І взагалі припини здувати з Лесі порошинки, їй двадцять, а не дванадцять, якщо забув.
М и х а й л о. Марія Василівна каже, що такої чистої дівчинки годі й шукати. То чого прискіпуватися до неї за молодіжний сленг?! Вони ж у такому віці навіть не задумуються, коли ляпають своїми пружними язиками.
О л ь г а. Я втомилася, піду пігулку вип’ю і полежу. А ти обговори з тещею та її полум’яним овочівником, якими саме пирогами зустрічати Кісточку з донькою.
М и х а й л о. А тебе це хіба не цікавить?
О л ь г а. Не до мене ж в гості, а до нас. (Збирається вийти.) Тож це стосується всіх, здається.
М и х а й л о (проводжаючи Ольгу поглядом). Цікаво.
О л ь г а. Як у німому кіно, де чують одне одного без зайвих слів.

Ольга виходить зі стомленим виглядом.

Затемнення
Картина друга

Входять Михайло та Костя з донькою.

К о с т я (оглядаючись). Ну і ну! Лєпота – як в кіно про «Христос суперзірка»!
М и х а й л о. Впізнаєш?
К о с т я. А чого тут все як колись?
М и х а й л о. Завдячуючи тещі, Марії Василівні. Це вона у нас головна хранителька сімейного вогнища.
К о с т я. А вона ще жива-здорова?
М и х а й л о. Їй навіть пропонують заміж. Один гарячий напівестонський хлопець по сусідству.
К о с т я. У вас що – погано з баблом, щоб не берегти цей мотлох?
З а я. Тату, це стилізація під старовину.
К о с т я. А враження – як в церкві!
З а я (докірливо). Та-ату!
К о с т я (примирливо). Ну, все, все.
З а я (розглядаючи вітальню). Гарно тут у вас. Наче у минуле попадаєш. І старовинні іконки дуже класні, здається.
М и х а й л о. Чому здається?
З а я. Я ще як слід не роздивилась. Але вони одразу вражають.
К о с т я. Зая мріє власну картинну галерею завести.
З а я. І заведу.
К о с т я. Вона класно малює.
З а я. Скоріше вміло мазюкаю пензлем.
К о с т я. А в художниках січе дай боже!
З а я. В картинах. Тату, обережніше про мистецтво, будь ласка.
К о с т я (Михайлу). А тебе твоя теж інспектує на кожному слові?
М и х а й л о. Не без того, звичайно.
К о с т я. Треба швидше їх заміж!
М и х а й л о. Боюсь, що швидше доведеться тещу.

Входять Марія Василівна з Лесею.

М а р і я В а с и л і в н а. О, Костику, невже ти?!
К о с т я. Невже я так виріс, що не впізнати?
М а р і я В а с и л і в н а. Виріс, аякже. От тільки більше вшир… (Показує, що вшир.)
К о с т я. Це у мене від надмірного бізнесу, Маріє Василівно. Незупинна просторова експансія. Бо якщо не ти у когось, то хтось у тебе.
З а я. Аж піджаки тріщать по швах!
К о с т я. Але ж саме піджаки обмежують, хіба не зрозуміло.
З а я. Закушувати треба рідше.
К о с т я. Якщо відмінити ділові сніданки, обіди та вечері, економіка може перетворитися на дистрофіка. (Марії Василівні.) А вас, Маріє Василівно, не впізнати не зміг би – навіть якби змушували. Ви наче заслужена артистка. А це моя Зая, мій домашній критик і наглядач.
З а я. Взагалі-то я Зоя.
К о с т я. Ми по-домашньому її звикли звати Зая. Так повелось з дитинства, коли вона була для нас Зайкою.
М а р і я В а с и л і в н а. А це наша Леся.
М и х а й л о. Просто Леся. Аж від колиски Леся.
М а р і я В а с и л і в н а. Леся, познайомся із Заєю.

Леся підходить до Заї, протягує руку.

Л е с я. Привіт!
З а я. Рада познайомитись.
К о с т я. А подарунок, Заю?

Зая дістає із сумочки пакуночок. Простягає Лесі.

З а я. Ось. Остання модель.
Л е с я (дістаючи із пакета мобільник). Дякую. (Розглядаючи.) Крута штучка.
З а я. У мене теж така.
М а р і я В а с и л і в н а. Не знаємо, чим і віддячити вам за коштовний подарунок.
К о с т я. А, дріб’язок! Не беріть в голову, бо коли з меблями проблема (обводить поглядом кімнату), то, звісно, не розігнатись…
З а я (перебиває, докірливо). Та-ату!
К о с т я. Ну, все, все!
М и х а й л о. Ми теж щось придумаємо, в боргу не залишимось.
М а р і я В а с и л і в н а. Та що ми про дріб’язкове?! Ось хвилина на хвилину з’явиться Оля, і сядемо за стіл.
К о с т я. Ми теж не з порожніми руками, правда, Заю? (Михайлу.) Допоможеш із автівки дещо перенести?
М и х а й л о. Звичайно.
К о с т я. Та й обговоримо дещо в чисто чоловічому колі.
М и х а й л о. Ну, якщо від жіночого заперечень не буде, то…
М а р і я В а с и л і в н а. Нам теж є про що поговорити без вас.

Костя і Михайло виходять.

А ти, Заєчко, де навчаєшся? Наша Леся, наприклад, оволодіває економічними знаннями в університеті.
Л е с я. Мрію усім забезпечити шикарне життя.
З а я. Та ну?! А що за рецепт?
Л е с я. Все просто, як кнопку на мобілі натиснути. Отримуєш зарплатню скільки душа бажає, в уїк-енд можеш в Лондон на шопінг, а можеш і на Мальорку позасмагати. У всіх всього вдосталь, жебраки лише в Сполучених Штатах залишились…
М а р і я В а с и л і в н а. Штати дочекаються свого, звичайно.
З а я. А хіба не можна, щоб і в Штатах без тих, хто добуває їжу із сміттєвих баків?
Л е с я. Не все ж одразу! Спочатку на всяк випадок треба в особливо недорозвинених країнах такі баки встановити. Гуманізм понад усе!
З а я. Як все серйозно.
М а р і я В а с и л і в н а. Леся у нас відмінниця.
З а я. А от я лише на четвірки претендую.
Л е с я. А де ти?.. Можна на ти?
З а я. Навіть необхідно.
Л е с я. А де ти гризеш камінь науки?
З а я. Закінчую художню школу-студію. Тож шикарне життя, яке ти забезпечиш, буду на полотні увічнювати. А то все про негаразди та всілякі пристрасті… (Переводячи увагу на ікони на стінах). Маріє Василівно, звідки у вас ці чудові ікони?
М а р і я В а с и л і в н а. Це повністю заслуга мого покійного чоловіка. Він збирав ікони все своє життя.
З а я. Тоді він напевно на небі в раю, який Леся пропонує створити на землі.
М а р і я В а с и л і в н а. Дай то Бог!
Л е с я. Або небідний предок, що одне й те ж.
М а р і я В а с и л і в н а. (докірливо). Ле-есю! Як можна порівнювати?!
З а я. Леся має рацію. Адже предків саме Бог нам дає.

Марія Василівна показує на одну із ікон,
переводячи розмову на інше.

М а р і я В а с и л і в н а. Ось цій іконі взагалі ціни немає, як стверджують спеціалісти.
З а я (придивляючись). Взагалі-то я в іконах не дуже, але, здається, спеціалісти мають рацію.
Л е с я. Які спеціалісти, бабулько?
М а р і я В а с и л і в н а. Та хоча би і Мирон Карлович!
Л е с я. Знайшла знавця на городі! Не сміши, будь ласка. Ікона ж не патисон чи мозковий горошок!
М а р і я В а с и л і в н а. То ти не в курсі, що найкраще розуміються в іконах саме пожежники. Адже коли вони спостерігають, як полум’я підіймається вгору, в небесну далечінь, то й самі як би возносяться ближче до Всевишнього. До того ж Мирон Карлович відпо¬відав у пожежній частині за культуру і організовував художні виставки про героїчний труд вогнеборців.
Л е с я. Якщо послухати тебе, то з Мирона Карловича тільки й малювати щось виняткове.
З а я. А хто цей Мирон Карлович?
Л е с я. Вилитий натурщик із сусідньої садиби для сучасних ікон. (Дивиться на ікону.) Ікона як ікона, хіба що трохи древніша за інших.
М а р і я В а с и л і в н а. Ось в цьому і особлива цінність, як ти не розумієш?! (Заї.) До речі, а що з вашою мамою?
З а я. Важка історія. Можна я не буду?
М а р і я В а с и л і в н а. Звичайно, звичайно, що ж тут незрозумілого.

Входять Костя, Михайло і Ольга, вносять пакунки
із делікатесами.

О л ь г а. Кладіть сюди. Хоча для чого ви стільки, Костику? (Помічає Заю.) Значить, оце твоя красунечка? (Простягає Заї руку, знайомлячись.) Ольга Петрівна, мама ось цієї (киває на Лесю) студентки.
З а я. Зая. Тобто Зоя.
К о с т я. Зая, чого вже…
О л ь г а. Мабуть, зайкою у дитинстві звали?
К о с т я. Вгадала.
О л ь г а. Ви зовнішньо як сестри, їй богу! Такі вишукані красунечки! Скільки тобі? Лесі двадцять.
К о с т я. Теж два десятки набігло.
О л ь г а. То й добре. Легше буде вам спільну мову знайти.
Л е с я. Ми вже знайшли.
З а я. Леся класно жартує про економіку.
Л е с я. А Зая про ікони.
К о с т я. От комусь повезе з такими просунутими невістками!
М и х а й л о. З такими точно не засумуєш.
Л е с я. Я заміж вдруге не збираюсь.
О л ь г а (ошелешено). Що-о?!
Л е с я. Як що? А хіба ви не в курсі, що я вже одружена.
М и х а й л о. Як одружена?!
М а р і я В а с и л і в н а. Леся жартує, заспокойтесь.
Л е с я. Ви ж самі мене віддали за цього, як його, хоча я й упиралась? Ага, за «економіста-кібернетика». Маю на увазі свій фах.
К о с т я. Мені якраз потрібен економіст-кібернетик. Можемо поговорити.
Л е с я (Кості). Дякую за пропозицію, але…
К о с т я. Якщо він достатньо петрає в дебеті-кредиті, бабла не пошкодую.
З а я. Тату, Леся жартує, хіба не зрозуміло?
О л ь г а. Нічого собі жартує – інфаркт підхопити можна. (Лесі.) Що з тобою, рідненька? То ти нас негарним словом назвала, то тепер про якесь міфічне заміжжя щось торочиш.
Л е с я. Не про міфічне, а специфічне. Точніше – професійне. Про те, що я заміжня за економікою. Примусово.
К о с т я. Які тут жарти?! Я, наприклад, теж примусово одружений на цьому ділі, якщо розібратись. Зранку до вечора лише євро, долари та юані, ніякого приватного життя!
М и х а й л о. Доню, ти ж кругла відмінниця – який же тут примус?!
К о с т я. Відмінниця? Це вже щось! (Лесі.) Є сенс поговорити. (Ользі.) На перспективу, звичайно.
М а р і я В а с и л і в н а. От бачиш, Лесенятко, як це в житті необхідно – знати економіку на відмінно.
К о с т я. Ваша правда, Маріє Василівно. Це найбільш просунутий варіант, коли знаєш її на відмінно, але від того нудить. Тоді хочеться їй помститися.
О л ь г а. Кому їй?
К о с т я. Сухій, як віскас, економічній науці. Хоча в дечому і корисній, звичайно.
М а р і я В а с и л і в н а. А за що помститися?
К о с т я. За математичну правильність формул та настанов, які вбивали в голову бідним студентам консервативні професори та академіки.
М а р і я В а с и л і в н а. Це ж нонсенс, Костику, – мститися за правильність.
К о с т я. Нонсенс. Але не більший, ніж те, що ця правильність має мало спільного з сучасним успішним бізнесом. Бо коли відмінник віскасу бачить, що за академічними правилами працюють виключно лохи…
М и х а й л о. Лохи?! (У нього це вирвалось.)
О л ь г а. Як лохи?!
М а р і я В а с и л і в н а. А що за лохи? Це, мабуть, якісь особливі економісти?
К о с т я. Це ті, яким вбили в голову, що двічі по два – завжди чотири.
М а р і я В а с и л і в н а. А скільки ж?!
З а я. Скільки треба для.
М а р і я В а с и л і в н а. Для чого для?
К о с т я. Маріє Василівно, зрозумійте – саме на перетину віскасу та реальності й виникає назріваючий протест, як от у Лесі. І тоді молодий фахівець в помсту правильності мимоволі продукує альтернативні шляхи.
М и х а й л о. Коли двічі по два у разі необхідності досягає, наприклад, п’яти, правильно?
К о с т я. Що вдієш – така арифметика часу. Не я це придумав, це специфіка нашого бізнесу.
З а я (Кості). Та скажи вже, що в такий спосіб і з’являються фахівці з тіньової економіки!
К о с т я. Навіщо так художньо, доню? Тут своя естетика, коли альтернативні варіанти народжуються, так би мовити, від протилежного. Точніше – від противного… А що думає про це сама відмінниця, цікаво?
Л е с я. Вона цікаво думає про віскас.
К о с т я. От, от! Значить, ще не все втрачено для мого бізнесу. Тож й справді можемо поговорити. (Ользі.) На перспективу, повторюю.
О л ь г а. Не хотіла б я такої перспективи для Лесі.
К о с т я. Я би теж не хотів, щоб Зая малювала тіні від дерев та постатей, але ж обирають врешті-решт вони, а не ми.
М а р і я В а с и л і в н а. А чи не досить філософського віскасу, дорогенькі? Може, сядемо за стіл, як заведено?
В двері знайомий стук.

М и х а й л о. Мирон Карлович вчасно, здається.
О л ь г а. Відчини.

Михайло виходить і повертається разом із Мироном Карловичем, в руках у якого тарілка з абрикосами.

М и х а й л о. Дозвольте відрекомендувати – наш сусіда, Мирон Карлович. Відставний почесний пожежник, проте діючий ефективний селекціонер корисної городини. (Показує на тарілку.) Дивовижних фруктів теж.
М и р о н К а р л о в и ч (гордо виставляє тарілку вперед). Ось. Доброго дня усім. Це мій новий сорт «Марія А». Тобто «Мрія – А».
М и х а й л о. А це – друг нашої молодості Костя… Костянтин Петрович і його донька Зоя…Тобто Зая. Між іншим, художниця.
К о с т я. Зая теж селекціонує видатні картини.
М и р о н К а р л о в и ч Дуже приємно. Селекція – вона ж не тільки серед фруктів чи овочів, а й серед людей. Адже у одного в руках все горить, а у другого тліє.
З а я. А ваш сорт аж проситься в натюрморт.
М а р і я В а с и л і в н а. Для окраси столу теж.
М и р о н К а р л о в и ч. Свою «Марію А», вибачайте – «Мрію А» я вивів на основі напівдикої української жерделі і вишуканого французького сорту «Бержерон».

Костя бере з тарілки абрикос і пробує.

К о с т я. Дуже інтернаціонально на смак.
М а р і я В а с и л і в н а. А у нас з французами завжди виходить непогано. Пам’ятаєте Анну Ярославну, королеву Франції?
З а я. А непогана селекція у Анни вийшла, якщо врахувати, що вона виявилась прабабцею аж трьох десятків французьких королів.
М и р о н К а р л о в и ч. Між іншим, не без прибалтійського сприяння.
М а р і я В а с и л і в н а. А при чому тут прибалти, це ж не жерделі з абрикосами?
З а я. В будь-якому випадку саме Анна Ярославна була українським абрикосом, а французький король – напівдиким французьким жерделем. Я читала про їх цікаву історію.
Л е с я. Я теж. Кльово у них вийшло взагалі-то.
М и р о н К а р л о в и ч. Може, й так. Але я про інше. Про те, що по лінії матері у київської Анни без прибалтів не обійшлося.
К о с т я. А у Заї мама теж мала чимало шляхетних предків.
О л ь г а. А що з вашою мамою, вона?..
З а я. Можна, не будемо про це?
М а р і я В а с и л і в н а. Звичайно, звичайно. Тим більше, що пора за стіл. (Лесі та Заї.) Нумо, красунечки наші, допоможіть мені хутко впоратись…

Затемнення
Картина третя

Стіл після вчорашнього ще заставлений тим, що залишилось. Вірогідно, сиділи тут допізна. В кімнату першим входить Костя – через двері праворуч. Видно,
що він не проти похмелитись, бо починає придивлятись,
що налити, перебираючи напівпорожні пляшки. Одразу заходить і Михайло – через двері ліворуч.

М и х а й л о Привіт!
К о с т я. А я постукав – тихо, лише тоді зайшов.
М и х а й л о. Все правильно, похмелитись не завадить. Бо випили вчора дай боже. Як спалося у Мирона Карловича?
К о с т я. Божественно. У вас тут як у раю. Сади, фрукти-овочі, повітря шампанським пахне.
М и х а й л о. А у вас?
К о с т я. А у нас тепер буде, як у вас.
М и х а й л о. Що значить – як у вас?
К о с т я. Що я вже по горлянку намотався Європами-Америками, треба у вітчизняну реанімацію. А де ж краще в себе приходити, як не на малій квітучій батьківщині?! Тобі коньяк чи віскі?
М и х а й л о. Що наллєш. Значить, до нас ти не випадково?
К о с т я. Важко сказати. Щоб зрозуміти, випадково чи ні, треба земною кулькою поскитатись років з двадцять. (Піднімає чарку.) Ну, за що?
М и х а й л о. Звісно – за твоє повернення.
К о с т я. Достойний чарки момент, звичайно. Будьмо!
М и х а й л о. Ще й як будьмо!

П’ють.

К о с т я. Між іншим, я вже домовився з Мироном Карловичем, ми для початку поживемо у нього.
М и х а й л о (вкрай здивовано). Що?!
К о с т я. Все просто. Хто рано встає, тому бізнес дає. Я прокинувся, коли почало світати, вийшов на ковток озону, а Мирон Карлович вже в саду. Разом із твоєю тещею.
М и х а й л о Цей гарячий напівестонський пенсіонер дуже міцно приліпився до Марії Василівни. У них, мабуть, якась селекційна взаємосимпатія, а то й більше.
К о с т я. Напівестонський? Втім, Карлович же.
М и х а й л о. У нього батько естонець, а мати українка. Він каже, що пожежником став від гарячих маминих генів, а селекціонером – від естонської неквапливості тата.
К о с т я. Зая у захопленні від побаченого. Їй тут дуже подобається. Тож чому й не погостювати з місяць-другий?!
М и х а й л о. У Мирона Карловича є де розгулятись – п’ять кімнат.
К о с т я. І класна веранда для літа.
М и х а й л о. Не повірив би, що коли-небудь станемо близькими сусідами.
К о с т я. Територіально близькими.
М и х а й л о. Дивні справи твої, господи!
К о с т я. А життя взагалі дивна штука, хіба не переконався? Але якщо тебе непокоїть ситуація із Ольгою, то даремно. Все в минулому, яке я вважаю за краще не згадувати.
М и х а й л о. Тим не менш Ользі було не дуже комфортно у твоїй присутності, ти ж не міг не побачити цього.
К о с т я. Ну, вона вперто мовчала чогось.
М и х а й л о. І багато пила.
К о с т я. Не слідкував. Сам чимало влив у себе.
М и х а й л о. І співав багато.
К о с т я. Як не заспівати, коли садок вишневий коло хати?!
М и х а й л о. А чому не подався релаксувати в Лос-Анджелес? У тебе ж начебто там пристойна хатинка, як писали газети?
К о с т я. Мало що пишуть газети?! У мене хатинка в Майямі. Але там за прогнозами знову буде цунамі навпіл із торнадо. А я не люблю мочити ноги в брудній океанській воді, тим більше злітати у повітря без ікарових крил. Ще по п’ять крапель?
М и х а й л о. Капай.

Костя наливає.

К о с т я. Будьмо!
М и х а й л о. Неодмінно!

П’ють.

К о с т я. Ти задоволений життям-буттям?
М и х а й л о. Життям – скоріше так. А от буттям…
К о с т я. У тебе в твоїй тещиній хаті лише ікони.
М и х а й л о. Мені особисто вистачає не лише ікон.
К о с т я. А Ользі? Лесі теж?

Михайло невизначено потискує плечима.

М и х а й л о. Оля і Леся у мене точно є. Сподіваюсь, що і я у них. Це моє найцінніше надбання в житті.
К о с т я. Комфортна у тебе раковина, звичайно. Фрукти-овочі, абрикоси «Бенжерон» по сусідству…
М и х а й л о. Я теж міг би зробити кар’єру, якби зламався.

Костя іронічно присвистує.
К о с т я. По-твоєму виходить, що я – невдаха, бо зламався заради ділової кар’єри?
М и х а й л о. Я так не сказав.
К о с т я. Ти висловився хитромудріше. Начебто успішною людиною може бути тільки хтось морально скрючений.
М и х а й л о. Бувають часи, коли саме безпринципність стає запорукою службового чи побутового успіху.
К о с т я. Придивись до сучасних політиків, якщо не переконався, що духовно людина за останні тисячоліття практично не змінилась. Принаймні в кращий бік точно. Проте стрімко прогресує матеріально. Тому я моральними дурницями не переймаюсь. Вважаю за краще робити гроші. А вже гроші роблять автівки, будівлі, меблі… До речі, можу подарувати вам для цієї вітальні гарнітур. А то вона у вас – як філіал Ватикану. Втім, Марія Василівна ж греко-католичка, здається?
М и х а й л о. У мене теж вистачило би на гарнітур. Справа в іншому. Цю вітальню прикрашав іконами ще її чоловік. І вона нічого не хоче змінювати, бо матеріальне для неї теж не головне.
К о с т я. Непогана компанія підібралась тут, бачу. Такий собі осередок майже релігійної нематеріальності.

Входить Ольга.

О л ь г а. Привіт, хлопчики. Чому ні світ ні зоря смакуєте спірітус віні?
К о с т я. Давно ж не бачились.
О л ь г а. Давно.
К о с т я. Налити?
О л ь г а. А не зашкодить? Я щось не дуже добре почуваюся.
М и х а й л о. Але ж дуже добра нагода, щоб випити.
О л ь г а. Яка ще нагода в таку рань?
М и х а й л о. Яка дуже підвищить тобі настрій.
О л ь г а. Гарні звістки завжди чомусь саме на похмілля. Мабуть, від штучного стимулювання. Ну, то що саме підвищить?
М и х а й л о. Костя вирішив стати нашим сусідом.
О л ь г а (Кості, вкрай здивовано). Сусідом?
К о с т я. Ну.
О л ь г а. Як це розуміти?
К о с т я. Як вранішній експромт.
О л ь г а. А якщо висловитись без похмільного синдрому?
К о с т я. Ще вчора я збирався або в Майямі, де у мене декілька сотень квадратів в три поверхи, або в Емірати, де ще ні ярду. Але мала батьківщина сьогодні патріотично взяла гору. До речі, в Майямі за господиню моя мама.
М и х а й л о. Костя вирішив деякий час пожити у Мирона Карловича. Для релаксації.
К о с т я (поправляє). Для реанімації.
М и х а й л о. Разом з донькою.
К о с т я. Зая буде малювати натюрморти. Тут же такі фрукти-овочі!
О л ь г а. Ще й абрикоси «Бержерон». (Нервово хапає чарку.) Як не випити за таку релаксацію?! Й справді гарна нагода. Будьмо, хлопчики! (П’є.)
М и х а й л о. Я ж казав, що відповідний настрій гарантовано!
К о с т я. Прошу не плутати реанімацію з релаксацією.
О л ь г а. А яка різниця?
К о с т я. Як між відродженням і перепочинком.
М и х а й л о. Ти не дуже захоплюйся реанімацією, Кісточко. А то знову відчуєш свої двадцять.
К о с т я. Кісточко? Невже це мене так колись?
О л ь г а. А як тебе зараз твої… підлеглі?
К о с т я. В очі – бос. Поза очі – біс.
М и х а й л о. І тобі це подобається?
К о с т я. Головне, що вони дивляться мені в очі знизу вгору.
О л ь г а. Як це? Хоча враження, що ти значно виріс.
К о с т я. Знаю. А заглядають мені в очі знизу навіть двометрові. Один баскетболіст навіть на коліна опустився, що випросити спонсорську допомогу.
М и х а й л о. А ти даєш?
К о с т я. Лише коли не просять.
О л ь г а. Баскетболісту, значить, не дав?
К о с т я. А як ти думаєш?
О л ь г а (дещо розгублено). Не знаю.
К о с т я. Не люблю розбещувати даровизною.

Чути голос Марії Василівни.

М а р і я В а с и л і в н а. Михайле, де ти? Вийди на хвилину, будь ласка.
М и х а й л о. Вибачайте. Улюблена теща кличе. (Виходить.)
К о с т я. Це вона тебе за нього віддала?
О л ь г а. А не все одно тепер?
К о с т я. Я нічого не забуваю.
О л ь г а. Тобі важче. А от я нічого не пам’ятаю.
К о с т я. Не прикидайся. Скажи чесно, Леся від мене?
О л ь г а. У неї ж не метр п’ятдесят, здається.
К о с т я. У Заї теж начебто. Дивлячись чиї гени більше спрацювали.
О л ь г а. Подивись на Лесю в профіль, щоб переконатись. У неї ніс як у Михайла.
К о с т я. Якщо візьму її економістом – ніс витягнеться, бо треба буде пхати його у дуже вузькі щілини.

Входить Михайло.

М и х а й л о. Я не завадив?
О л ь г а. Запитай у Кості.
К о с т я. У Кісточки.
М и х а й л о (дещо здивовано). У Кісточки?
О л ь г а (Кості). Ти серйозно?
К о с т я. Я дозволяю собі жартувати лише в бізнесі. Коли втішаю тих, хто плаче від втрат, заподіяних мною. Адже не підбадьорити жертву прорахунку було би не дуже гуманно.
М и х а й л о. А хіба акули бізнесу здатні жартувати?
К о с т я. Загалом лише після того, як перекусять навпіл. Хоча інколи й до того. Так би мовити, для емоційного розігріву.
О л ь г а. Невже і Лесі доведеться так… таке?
М и х а й л о (твердо). Леся в такий бізнес ніколи не піде!
К о с т я. Якщо, наприклад, у неї на моїй нехилій зарплатні швидко з’явиться власний автомобіль, то гарантую – не піде, а поїде, та ще й з перевищенням швидкості. Але не будемо про невизначене майбутнє, хоча у мене все сплановано, як у оперного співака – на два роки вперед.
О л ь г а. Ти не дуже змінився, Костику.
К о с т я (твердо). Я хочу побути тут Кісточкою.
М и х а й л о. Для чого це тобі?
К о с т я. Хочу розслабитись, хіба не зрозуміло? Реанімацію треба починати з релаксації.
О л ь г а. Ну яка… який з тебе зараз Кісточка?
К о с т я (Ользі). А ти придивись – може впізнаєш мене – того?
М и х а й л о. Що за ігри, Костянтине Петровичу?
К о с т я. Ігри в юність, Михайле Олександровичу. Де ж, як не на малій батьківщині?!
О л ь г а. Краще налийте.
К о с т я (Михайлу). Пам’ятаєш, як ми поцупили у баби Параски пляшку самограю? (Наливає.)
М и х а й л о. Мені не треба. Не хочу із пляшки, про яку ти нагадав.
К о с т я. Твоя воля. А ми з Олею вип’ємо, для нас дещо в цій пляшці ще залишилось, правда?
М и х а й л о. Як знаєте. Я краще піду подрімаю трохи. А то спав як ніколи погано… (Виходить.)
К о с т я. Він все ще ревнує тебе?
О л ь г а. Запитав би у нього.
К о с т я. Подивись мені в очі.
О л ь г а (насмішкувато). Знизу вгору?
К о с т я. Хм-м… Думаєш, я забув?
О л ь г а. А крім баскетболіста та ділових партнерів, у тебе ж, мабуть, були і партнерки не по бізнесу, які теж заглядались на тебе в такій позі?
К о с т я. У бізнесі, як і в житті, багато чого можна розглядати під таким кутом зору. Але повір, що так, як ти тоді, ніхто на мене не дивився.
О л ь г а. Я тебе й справді кохала.
К о с т я (твердо). Ти мене й досі кохаєш.
О л ь г а. А чи не підводить тебе бізнесова самовпевненість?
К о с т я. Ти злякалася, що я завжди буду зверху. А тобі хотілося повелівати. Як от Михайлом, з якого можна вити мотузки будь якої конфігурації.
О л ь г а. Мене скоріше відлякувало, що доведеться переважно дивитись на тебе зверху.
К о с т я. Менше треба було слухати матусю.
О л ь г а. Може, й так.
К о с т я. Чула про теорію антиподів? Це коли високі тягнуться до низькорослих. Чи навпаки. Бо сама природа не проти інколи збалансувати ту невідповідність, котра перешкоджає природному щастю двох, які невдало створені одне для одного в деяких фізичних параметрах.
О л ь г а. Мабуть. Бо якщо є домашні господині, значить десь мають бути і дикі. Як і дружини чи коханки.
К о с т я. Це називається, що немає «ні» без «так». Знаєш, скільки довготелесих не проти ходити поряд зі мною все життя напівзігнутими? Тож якби не ваші із матусею фобії…
О л ь г а. А може, природа не дуже гнучким зробила мій поперек?
К о с т я. До речі, тобі не здається, що у Лесі є щось від моєї натури?
О л ь г а. Багато людей мають схожі характери, але нічого спільного за генами.
К о с т я. А ти впевнена, що?..
О л ь г а (твердо). Досить з тебе однієї доньки.
К о с т я. Зая у мене що треба. Навіть не очікував.
О л ь г а. Це у неї від матері?
К о с т я. А чому не від мене? Хто знає, чиї гени більше позначаються на дітях в кожному окремому випадку.
О л ь г а. Звідки вона так стрімко з’явилася у тебе?
К о с т я. Чисто випадково. Після того, як все трапилось, я вирішив податися у Харків, до тітки. Але у трансі вскочив не в той потяг, і мене висадили на якомусь полустанку. Всівся там на лавочці у скверику, задрімав чи, може, просто забувся, а очуняв, коли незнайома дівчина сіла поряд зі мною. Ми зустрілись поглядами, вона на клумбі поряд зірвала жовту квітку кульбабки і, привітно посміхнувшись, простягла мені… В той день я ночував у неї. А через дев’ять місяців вона порадувала мене Заєю.
О л ь г а. Вона була вище за тебе?
К о с т я. Вона теж була довша за мене, як сказав би Наполеон.
О л ь г а. А потім?
К о с т я. Зая заборонила мені про потім.
О л ь г а. Хіба ти здатен підкорятись будь-кому?
К о с т я. А більше, крім Заї, нікому. А ти свій шанс втратила.
О л ь г а. Ти, здається, більше біс, аніж бос. Як можна таке жінці ляпнути? Я, може, тому й не використала шанс, щоб не почути такого від тебе через двадцять з гаком років.
К о с т я. А, може, я щодо шансу про той момент?
О л ь г а. Тоді дякую, втішив.

Входить Михайло.

К о с т я (Михайлу). Покемарив?
М и х а й л о (похмуро). Щось не виходить.
К о с т я. Варто все-таки трохи сьорбнути із пляшки баби Параски. Для тонусу.
М и х а й л о. Може, й варто. А чого ж ви не випили? Чи ви вже по другій?

Костя наливає.

О л ь г а. Ми чекали на тебе.
М и х а й л о. Он як?!
К о с т я. Без тебе і чарка не освятиться, Міхо.
М и х а й л о. Велика подяка за такий комплімент, Кісточко.

Хапає чарку і випиває одним ковтком.

К о с т я. А за що ти відважно одним ковтком?
М и х а й л о. За вас обох, звичайно. За ваше здоров’я, яке ви тут, мабуть, неабияк підірвали, пускаючи сльозу за минулим.
О л ь г а. Не впадай у нісенітниці, Михайле Олександровичу.
К о с т я. Заспокойся, ми тут переважно говорили про майбутнє Заї та Лесі.
М и х а й л о. Я вже душе шкодую, що під тиском погодився віддати Лесю в економісти. Бо ще влипне в якесь комерційне
щастя.
О л ь г а. Ти так впирався, що ледь не заплакав від радості, коли вона поступила.
К о с т я. Фах тут ні до чого. Одна із дипломом бібліотекаря крала раритетні книжки для чорного ринку. Сам купував у неї. Рідкісна скнара, між іншим.
О л ь г а. А для чого тобі раритети, цікаво?
К о с т я. Лохів вражати. Це ефектний момент, коли демонструєш книжку, з якої пил сиплеться, і лох аж ніс верне, щоб у дихалку не потрапило. А скажеш, скільки коштує, у нього одразу астма четвертого ступеню.
М и х а й л о. То виняток, а я про таку суспільно небезпечну професію для молодої дівчини як економіст.
К о с т я. А хто не ризикує, той не п’є. (Випиває свою чарку.) Особливо «Вдову Кліко». Чи «Перинйон».
О л ь г а. Дивлячись чим ризикувати.
М и х а й л о. А то можна обійтись і досить пристойним артемівським.
К о с т я. Ну, якщо стеля низько, а пробивати її головою боязко, то звичайно.

Входить Марія Василівна.

М а р і я В а с и л і в н а. О, наш вечір продовжується і зранку! Доброї чарки вам усім, шановні!
К о с т я. А як щодо «Мадам Кліко», Маріє Василівно? Чи ви теж звикли до пристойного «Артемівського»?
М а р і я В а с и л і в н а. Не зрозуміла…
К о с т я. Це ми тут жартували щодо шампанського, так що перепрошую. Налити «Мадам Кліко»?
М а р і я В а с и л і в н а. У вас тут весело, бачу.
М и х а й л о. Так п’ємо ж не ризикуючи.
О л ь г а (досить похмуро). Дивлячись хто не ризикує. І чим.
К о с т я. Насправді ми жартуємо про серйозні речі, Маріє Василівно.
М а р і я В а с и л і в н а. Тому, мабуть, все так несерйозно, якщо подивитись на ваші не дуже усміхнені обличчя?
К о с т я. А як ще можна про боротьбу бабла і зла?
М а р і я В а с и л і в н а. Ти хотів сказати – добра і зла?
К о с т я. А хіба між ними є якась різниця? Це ж практично одне й те ж, як сказав один філософ, коли напився і став відвертим.
М и х а й л о (іронічно). А я-то думав, що гроші – зло, а бабло – добро.
О л ь г а (уїдливо). Звідки тобі це відомо, любий? Що ти маєш спільного з грошима, а тим більше з баблом?
К о с т я (задоволено реагуючи на це). Не вам мені розказувати, Маріє Василівно, коли бабло є, то це завжди добро, а коли немає, то така ситуація може не тільки розлютити, а й до істерики довести.
М а р і я В а с и л і в н а. Схоже, що так.
К о с т я. Саме тому я займаюсь бізнесом – щоб робити добро. Багато добра. На десятки, а то й сотні мільйонів.
М и х а й л о. Аж поки за діалектикою бізнес-добро кількісно не перейде в іншу якість?
М а р і я В а с и л і в н а. Тобто?
О л ь г а. Тобто в іншу кишеню.
К о с т я. А що вдієш, коли безгрошів’я постійно атакує все і вся?
М и х а й л о. Здається, надгрошів’я теж не сидить склавши гаманець.
К о с т я. А як виживати в такій ситуації? От, наприклад, чим відрізняється злодій в законі від бізнесмена поза законом?
М а р і я В а с и л і в н а. А хіба ти сидів, Костику?
К о с т я. Формально ні, а фактично завжди як в зоні, де на вишках зажерливі посадовці. Адже первинне накопичення капіталу ніколи не закінчується, щоб там не розпатякували. Воно просто продовжується, навіть у поколіннях. До речі, злодій в законі має право два місяці на рік на відносно праведне життя поза зоною, а потім знову на нари. А бізнесмен і того позбавлений. Ми в зоні зранку до вечора. От тільки у вас тут і передихну – за умови якби у підпіллі. Ви помітили, Маріє Василівно, що я не хапаюсь за мобілу кожні п’ять секунд?
О л ь г а. Й справді. А чого це?
К о с т я. Немає мобіли.
М и х а й л о (іронічно). Мабуть, загубив, а новеньку нема за що придбати.
К о с т я (Михайлу). Майже так. Я її просто викинув, бо тільки так можна позбавитись залежності від неї. До речі, у Заї теж «сімка» в мобілці не її, а подруги. Інакше дістануть мене через неї і неодмінно споганять відпочинок. Хоча, звичайно, Зая збиралась в Емірати, їй чомусь приспічило пожити в Абу-Дабі Емірейтс Палас, попрацювати там з аквареллю. Ні, ні, їй тут дуже сподобалось, але ж… Якщо чесно, одну її відпускати не хочеться, а самому…
О л ь г а. А що заважає?
К о с т я. Знаєте, я ще вчора зранку думав, що доведеться таки поїхати в цей Палас. Все ж таки хотілося розжитися колекційною мисливською рушницею від Холланд Спортінг Ганс – вона там в якості подарунків для джентльменів і входить в ціну перебування в готелі. (З посмішкою спостерігаючи за реакцією на свої слова.) Не рахуючи таких дрібничок, як «Мерседес» з водієм… (Далі витримує значущу паузу після кожного речення.) А також щоденні процедури в спа-салоні… Глибоководна рибалка… Подорожі по Перській затоці… Ну і, звичайно, ексклюзивне шампанське «Гоулд», яке я ще, на сором, не куштував – переважно налягаю на «Мадам Кліко»… (Насолоджується ефектом від сказаного.) Але коли опинився тут, то зрозумів, що ніякого Паласу мені не треба. Адже що може бути краще за стежку в траві, якою бігав до річки в дитинстві, правда?
М а р і я В а с и л і в н а. Або кропива он там, на узвозі, якою тебе одного разу пороли, пам’ятаєш?
К о с т я. Незабутні хвилини, аякже. Але ж заслуговував, здається. Шкода тільки, що мало пороли. Може, не став би робити конкретне добро, а зайнявся, як от Михайло, абстрактною службою на благо нашій невдячній країні.
М и х а й л о. Дякую за високу оцінку моїх марних старань.
К о с т я. Та пожартував я, пожартував. До речі, добре було би, якби, наприклад, ваша Леся погодилася поїхати в Емірати із Заєю. Як вам така пропозиція?
М а р і я В а с и л і в н а. Леся в Емірати?!
М и х а й л о (саркастично). От якби трохи далі!
О л ь г а (іронічно, Михайлу). І щоб квиток якомога дорожче?
М а р і я В а с и л і в н а. Ти серйозно, Костику?
К о с т я. А хто не жартує, Маріє Василівно, той не п’є «Мадам Кліко», не кажучи вже про еміратський «Гоулд». Але я цього разу як ніколи серйозно. Звісно, що такий відпочинок чогось вартує, як і два тижні розслабухи в люксі рівня Абу-Дабі Емірейтс Палас. Але це для мене копійки, повірте. Я інколи в казино заганяю за вечір втричі більше.
М а р і я В а с и л і в н а. Й справді мало тебе пороли. Хоча як виб’єш те, що закладено генами? Ти, Костику, завжди був непередбачуваний та вмів досягати свого.
К о с т я. Дякую за правдивий комплімент. То як щодо Абу-Дабі Емірейтс Палас? Оплачую без будь-яких проблем.
О л ь г а. Проблем для кого?
К о с т я. Для мене, звичайно.
О л ь г а. А це не дуже егоїстично?
М и х а й л о. Як у такому випадку повинні відчувати себе ми?
К о с т я. Відчувайте себе врівноважено. Я не приїхав сюди створювати вам будь-які проблеми.
М и х а й л о. Це вже дуже помітно.

Костя відповідає самовдоволеним смішком.

К о с т я. Пояснюю чисто конкретно, якщо є якісь сумніви. Зая у мене натура артистична, отже – непрактична, як майже всі митці. А головне – довірлива до безкінечності, її облапошити нічого не варто, особливо східним людям, які вміють підсунути «куклу». Тож Леся, як відмінник економіки, зможе проконтролювати ситуацію хоча б у видатках. Та й взагалі вдвох їм буде безпечніше, враховуючи, що арабські скакуни дуже агресивні сексуально.
М а р і я В а с и л і в н а (встаючи). Зараз я покличу Лесю.
К о с т я. Зачекайте, будь ласка. Якщо немає заперечень, щоб ваша Леся склала моїй Заї компанію в «Абу-Дабі Емірейтс Палас», то…
М и х а й л о (перебиває). Леся завжди мріяла про Анталію, а не про «Абу-Дабі Емірейтс Палас»!
К о с т я. О, а у Заї в планах одразу після «Абу-Дабі Емірейтс Палас» якраз Анталія! То ж не проблема трохи скорегувати плани. Нехай спочатку заїдуть в Анталію, а потім в Емірати, там же рукою подати!
М а р і я В а с и л і в н а. То покликати Лесю чи як?
К о с т я. Краще буде, якщо Зая сама запропонує Лесі поїхати з нею. Швидше затоваришують.
О л ь г а. Логічно, звичайно, але ж…
М и х а й л о (твердо). Леся нікуди не поїде.
М а р і я В а с и л і в н а. Це чому?
М и х а й л о. У неї зараз дуже відповідальний період.
М а р і я В а с и л і в н а. Який ще період, коли такий шанс?! Ні, я все ж покличу, треба вислухати її думку.

Марія Василівна рішуче виходить.

К о с т я. Зачекайте, будь ласка.

Костя кидається вслід за нею.
М а р і я В а с и л і в н а. Немає такого університету, щоб Леся не змогла поїхати в Емірати!..

Михайло і Ольга деякий час мовчки сидять.
Потім Ольга наливає собі чарку і п’є одним ковтком.

М и х а й л о. Ти так охоче випила – мабуть, за «Абу-Дабі Емірейтс Палас»?
О л ь г а. Не хвилюйся – виключно за Анталію. Тостувати треба в розумних межах, а Анталія все ж ближче, ніж Емірати.
М и х а й л о. А тобі не огидно, що по-пацанськи хизуються мільйонами, які не пахнуть?
О л ь г а. Помиляєшся. Вони пахнуть «Мадам Кліко», а то й «Гоулд». Чи ще не унюхав?
М и х а й л о. Але ж атмосфера занадто реанімаційна, чи не так?
О л ь г а. Припини! Він же розслабляється, провокуючи нас одкровеннями про бабло і зло.
М и х а й л о (піднімаючись). В будь-якому випадку далі без мене!
О л ь г а. Що саме без тебе?
М и х а й л о. Реанімацію без мене. Особливо з одкровеннями!

Михайло виходить. Ольга наливає собі чарку, про щось думає, тримаючи її в руці. Відставляє чарку і, закривши обличчя долонями, застигає. Входить святково вбрана Леся, яка кудись зібралась, і, побачивши матір у такій позі, деякий час роздумує, що їй робити, а потім, крадучись, прямує на вихід. Ольга випиває чарку і знову застигає, закривши обличчя долонями. Входить Зая.

З а я. Доброго ранку, Олю Петрівно!
О л ь г а (спохвачуючись). Як спочивала, Заю?
З а я. У вас тут взагалі філія Ельдорадо. В зелено-романтичних кольорах.
О л ь г а. То ви у нас тут трохи відпочинете?
З а я. Мабуть. Хоча я збиралась в Еміратах трохи відірватись. Але то завжди встигнеться, а от попрацювати на такому пленері!
О л ь г а. Я рада, що ви з батьком зробили такий вибір.
З а я. Правда? А ви не проти, Олю Петрівно, якщо я спробую закарбувати вас? Ви мені так сподобались!
О л ь г а. Закарбувати?
З а я. Ну, накидати ваш портрет.
О л ь г а. Із чаркою в руці?
З а я. А чому би і ні? Зображати вас треба якось незвично, адже ви така перемінлива.
О л ь г а. Ти вважаєш?
З а я. Тато теж.
О л ь г а. А що він говорить?
З а я. Що ви повторилися у своїй Лесі стовідсотково.
О л ь г а. Й справді як цього не помітити!
З а я. Але це тільки зовнішньо. А так ви дуже різні, як на мене.
О л ь г а. І в чому саме різні, якщо не секрет?
З а я. Ви романтична, а Леся більше ділова й стримана.
О л ь г а. І більше за тебе полюбляє спати. Пішли разом розбудимо її, якщо не заперечуєш.
З а я. Шукайте Лесю в саду. Вона там разом із моїм предком. Причому вбрана як принцеса.
О л ь г а. Як принцеса?!
З а я. Ну, взагалі-то досить провінційно, хоча й ефектно. Предку сподобалось, здається.
О л ь г а. Ох і ідіот же він у тебе!
З а я. Ідіот хто?
О л ь г а. Предок твій.
З а я. Це чому? Він же досить адекватний, здається.
О л ь г а. Як би ж!
З а я. А в чому проблема, не доганяю?
О л ь г а. Тут і швидкий наш «Хюндай» не дожене, чому не вистачає йому тебе. Ходімо швидше, поки він не заподіяв шкоди усім нам…

Ольга майже кидається на вихід. Здивована Зая
поспішає за нею.

Затемнення
ДІЯ ДРУГА

Картина четверта

У вітальню входять Зая і Леся. Видно, що вони з пляжу.

З а я. У вас не вітальня, а щось особливе. Можна від душі за столом відірватись і одразу замолити гріхи.
Л е с я. А тобі є за що каятись?
З а я. Під зав’язку.
Л е с я. Заздрю.
З а я. Не треба. Краще залишайся янголом.
Л е с я. Але ж професія зобов’язує до більшого.
З а я. Ще встигнеш скурвитись. Хоча, звичайно, можна й прострибати все життя білою вороною. (Придивляється до ікон.) А непогана у вас колекція.
Л е с я. Ти вважаєш?
З а я. Дякуючи класним преподам в школі-студії трохи петраю. (Підходить до однієї із ікон.) Ось бачиш – тут невеличкі втрати верхнього живописного шару… Та й ґрунту теж.
Л е с я. Так мотлох же майже!
З а я. Дивлячись який мотлох. Ці втрати верхнього шару можуть бути ознакою існування під верхнім зображенням більш давнього живопису.
Л е с я. Як це – мазюкали ще й зверху?
З а я. А то! От, наприклад, у одному з краєзнавчих музеїв є чудова ікона святої великомучениці Параскеви П’ятниці. І що ти думаєш – цю Параскеву знайшли під більш свіжим зображенням.
Л е с я. Це додає вартості, мабуть? Якщо відреставрувати?
З а я. Не виключено.
Л е с я (підходить до іншої ікони). Подивись на ось цю ікону, яку бабулька вважає унікальною. Її придбали в той день, коли на цей світ з’явилась я.
З а я (придивляючись). Святий Стиліан Пафлагонський, покровитель дітей. Зрозуміло.
Л е с я. Скільки така може коштувати?
З а я. Ну, десь дві-три штуки.
Л е с я. Гриньок?
З а я. Євриків, звичайно.
Л е с я. Ти не жартуєш?
З а я. Але ж ти того варта, якщо вже ця ікона – твоя покровителька.
Л е с я. От чого вони засунули мене в економісти!
З а я. Щоб доходи з божою допомогою рахувала, мабуть. А я своєму предку одразу сказала: моє життя – це художнє полотно, що сама намалюю – те й буде!
Л е с я. А він так і погодився?
З а я. А куди йому діватись? Втім, підозрюю, він не проти навіть завести спадкоємця бізнес-престолу, бо вже переконався, що залишати свої здобутки на мене не просто ненадійно, а навіть шкідливо.
Л е с я. Це чому?
З а я. Промотаю ж запросто.
Л е с я. А ти здатна?
З а я. Я багато на що здатна. От ти «травку» коли-небудь пробувала?
Л е с я. Яку травку?
З а я. Свята простота! Ту травку, яку вживають для кайфу.
Л е с я. Ну ти даєш! Знаєш, як мене суворо виховували!
З а я. А я запросто! (Придивляється до ікони Стиліана Пафлагонського.) Дуже цікаве трактування, між іншим… Темпера… Позолота… До речі, це виносна ікона. На свята та для зустрічі особливо шанованих гостей. Тому й тягне на дві-три штуки.
Л е с я. Вважай, що особливо шанованих ми Стиліаном Пафлагонським вже зустріли.
З а я. Кого маєш на увазі?
Л е с я. Звісно, що тебе з татком. До речі, а чому ти мені про травку? Пропонуєш спробувати?
З а я. Нехай тебе зваблюють інші. Це я до того, щоб ти знала, чому мене предок не хоче відпускати одну в «Абу-Дабі Емірейтс Палас».
Л е с я. Куди, куди?
З а я. Ну, в Емірати. В знаменитий готель. Трохи розвіятись. Хочу там попрацювати аквареллю. Але він не впевнений, що я не зірвусь. Тому й не проти, щоб ти склала мені компанію.
Л е с я. Я?!
З а я. Ти правильно почула.
Л е с я. Ти серйозно?
З а я. Витрати він бере на себе. Втім, про це й говорити не варто. Ким-ким, а жадібним гальмом він ніколи не був.
Л е с я. Тобто я?..
З а я. Звісно, що для нагляду за мною. Ти ж дуже серйозна герла. До того ж економіст.
Л е с я. Не знаю, що й сказати…
З а я. Не доганяєш все ще? Боїшся, що впарюю? Тоді пояснюю – твої предки теж не проти.
Л е с я. Звідки це відомо?
З а я. Вони ж не кінчені ідіоти. Мій все вже обговорив з ними. Врахували навіть, що ти завжди мріяла про Анталію. Тож спочатку ми в Туреччину, а прямо звідти в Емірати.
Л е с я. А щоб ти на моєму місці подумала про це?
З а я. Що не треба малювати апокаліпсис, якщо можна класно відірватись. Є непогана реальність, то чому ж? Але у мене одна умова.
Л е с я. Спробувати разом травку?
З а я. Не конфліктуй зі своїми мізками, бебі! У кожного своє пасовисько. Моя умова значно простіше: вирватись на пару годин в Стамбул, який Константинополь. Звісно, я могла би й без тебе туди, але мій предок може для перевірки в будь-яку мить запропонувати передати тобі мобілку для розмови з ним.
Л е с я. А в чому тут прикол?
З а я. Він знає, що в Стамбулі зараз промишляє дизайном Пилипок, за якого я одного разу ледь не вискочила. До речі, Пилипок може пригостити нас кальянчиком, але то власний вибір кожного, як йому краще почманіти в Стамбулі.
Л е с я. Обалдіти!
З а я. Отож! Адже не кожного козла хочеться навідати. А Пилипок – класний талант, хоча і покидьок. Загалом, цікаво можна прошвирнутись. Полетимо місцевими авіалініями. То як – згодна?
Л е с я. А якщо твій предок візьме з мене слово не прикривати тебе?
З а я. Але ж ти господиня своєму слову, а не він? Та й взагалі менше озирайся на рідного совка. Хай вони собі існують автономно. (Переводить погляд на ікону Стиліана Пафлагонського.) До речі, я можу тобі додати ще одну покровительку. Повісиш поряд.
Л е с я. Що маєш на увазі?
З а я. Хочу накидати портрет твоєї матусі. Хоча вона у тебе навряд чи потягне на святу.
Л е с я. А може ти її недооцінюєш? Вона, наприклад, нещодавно ледь не перекусила мене за те, що я їх по телефону жартома обізвала лохами. Хоча вони заслуговують, якщо чесно.

Після знайомого стуку входить Мирон Карлович,
тримаючи в руках два великих яблука.

М и р о н К а р л о в и ч. Можна із семиренківськими дарами для сучасних красунь?
Л е с я. Мироне Карловичу, це той самий апорт, який із бурштиновим?
М и р о н К а р л о в и ч. Дванадцять балів тобі за допитливість, Лесю. Той самий, які сумніви. До речі, саме для того я й розбавив плодовиту здатність апорту із кримським нащадком від сортів Голден Делішес і Вагнер, дуже перспективних для нашої південної зони.
З а я. Класне яблуко. Я його збережу для натюрморту.
М и р о н К а р л о в и ч. Я на це й розраховував, коли почув, що ти збираєшся намалювати натюрморт. Адже цей мій гібрид, який плодоносить на кільчатках і кінцях однорічних приростів на другий-третій рік, ще як слід не дозрів.
Л е с я. А мені що робити з таким гібридом?
М и р о н К а р л о в и ч. Просто тримати в руках, а яблуко буде прикрашати тебе. А ти – яблуко.
З а я (Лесі). Хочеш намалюю тебе з цим яблуком?
Л е с я. А натюрморт?
З а я. Натюрморт я почну вже сьогодні, а тебе намалюю, коли поїдемо.
М и р о н К а р л о в и ч. Раджу тобі, Зая, зобразити і себе поряд із Лесею. Тоді від такої картини взагалі не можна буде відірвати очей.
З а я. Ви так думаєте?
М и р о н К а р л о в и ч. Я це навіть відчуваю. Чули: нескінченно можна дивитись лише на три речі: як горить вогонь, як тече вода і як працюють інші люди?
З а я. І на бампер автівки, яка попереду тебе в час пік.
М и р о н К а р л о в и ч. Можливо. Але як фахівець з питань вогню, скажу, що найбільш ідеальний об’єкт для спостереження все ж пожежа. До того моменту, поки не побачиш красуню з яблуком. А от на неї, як на біблейську Єву, можна дивитись ще довше, ніж на пожежу. Поки й сам не згориш.
Л е с я. А Марія Василівна про це знає?
М и р о н К а р л о в и ч. Ще коли десять років тому я задивився на неї, коли придбав сусідський будинок…

Входить Марія Василівна.

М а р і я В а с и л і в н а. Це хто і на кого задивився ще десять років тому?
Л е с я. Мирон Карлович на сусідський вогонь. І весь цей час не може відвести від неї погляду.
М а р і я В а с и л і в н а. Що значить – неї? Хіба вогонь жіночого роду?
М и р о н К а р л о в и ч. Леся має на увазі, мабуть, найвищий ступінь такого вогню – пожежу.
М а р і я В а с и л і в н а. І ви, бачу, зібралися гасити таку пожежу недозрілими яблуками?
М и р о н К а р л о в и ч. Це яблука для Заїного натюрморту.
Л е с я. Мирон Карлович запропонував Заї намалювати мене з нею разом з цими яблуками. Коли повернемось із Анталії.
З а я. Із Еміратів теж. (Марії Василівні.) Ми їдемо разом із Лесею.
М а р і я В а с и л і в н а. Правда? Що ж, непогана ідея. Пора вже вам, дівчатка, на закордонних людей подивитись.
М и р о н К а р л о в и ч. І себе їм показати.
М а р і я В а с и л і в н а. Тим більше коли є що показати. Тільки остерігайтесь там арабських скакунів.
З а я. Це тільки в Еміратах необ’їжджені скакуни, Маріє Василівно. А от в Туреччині якщо хтось і виб’є іскру копитами, то хіба якийсь Сулейман Пишний.
Л е с я. В крайньому випадку який-небудь наш Пилипок, який подався туди на заробітки, (Заї) правда?
З а я. Пилипок теж перший, хоча і не такий вже пишний. Словом, не хвилюйтеся, Маріє Василівно, для нас там рівновеликих навіть серед пишних навряд чи хто знайдеться.
Л е с я. Ми ж не лохи які.
З а я. Сто їх за мільйон нас!
М а р і я В а с и л і в н а. О господи! Здається, це від вас треба рятувати не тільки турецьких Сулейманів та українських Пилипків..
М и р о н К а р л о в и ч (продовжуючи її думку). Але й арабських скакунів!
М а р і я В а с и л і в н а. (Мирону Карловичу). Підемо на твої гібриди помилуємось. А то ще не те почуємо від наших неабияких нащадків…

Марія Василівна і Мирон Карлович виходять.

З а я. Класна у тебе бабулька!
Л е с я. Ось це і проблема.
З а я. Яка ще проблема?
Л е с я. Важче буде скурвитись.
З а я. А хіба збираєшся?
Л е с я. Ти ж кажеш, що цього не уникнути.
З а я. Дивлячись коли і в чому.
Л е с я. Хто ж знає, коли двічі по два перемножаться на п’ять.
З а я. То я пішла збиратися. Пакуй і ти свою валізу. До речі, пристойні пляжні шмотки придбаємо там…
Л е с я. І правда, а то у мене щось схоже на минулорічні сльози.

Зая виходить.

Затемнення
Картина п’ята

У вітальні Ольга позує Заї.

О л ь г а. Так у мене щось від славетної Роксолани, кажеш?
З а я. Принаймні, я так вас бачу.
О л ь г а. А якої Роксолани – із телесеріалу?
З а я. Ні, мені до вподоби портрет Роксолани пензля Тиціана.
О л ь г а. Не бачила, на жаль. А пристойний хоч?
З а я. Така велич, скажу вам! Султанша ж, а не вчителька початкових класів.
О л ь г а. А у мене звідки ж ця велич? Я проста креслярка.
З а я. В наш час султанським троном для жінок може бути й простий стілець.
О л ь г а. Де це ти вичитала?
З а я. Не пам’ятаю. Головне, як сприймається жінка, чи не так?
О л ь г а. Мабуть. А ще головніше, як вона сама почувається на своєму стільці.
З а я. Добре вашій Лесі. Підніміть вище голову. Ага, так…
О л ь г а. В чому добре?
З а я. Вона у вас ще в дитячій колясці. Та й ні разу не закохалась.
О л ь г а. А ти?
З а я. Я ж художниця. А це запорука тридцяти трьох особистих нещасть.
О л ь г а. Тоді, може, варто змінити творчу орієнтацію?
З а я. Цей хрест у мене назавжди, Ольго Петрівно.
О л ь г а. Щось ти надто фаталістична, Заю.
З а я. Я вже пережила нещасне кохання. Знаю, що це таке.
О л ь г а. А батько за тебе дуже переживає, здається.
З а я. Отож! Я так і знала, що обов’язково примчиться якщо не в Анаталію, то в Емірати точно.
О л ь г а. Не довіряє?
З а я. Марна праця. Краще би за собою слідкував.
О л ь г а. А чого він не вибере собі підходящу жіночку?
З а я. Зависокі всі, мабуть. Втім, жартую. А якщо всерйоз, то якраз низеньких він абсолютно не терпить.
О л ь г а. Правда?
З а я. Факт, а то й більше.
О л ь г а. З чого це він, цікаво?
З а я. Мабуть, що сам вгору не вийшов. Тому й пунктик такий скоріше за все.
О л ь г а. Цікаво.
З а я. А там хто його знає. Може, погорів на якійсь ейфелевій дилді, от і комплексує.
О л ь г а. А ти не пробувала його на відвертість?
З а я. Ха, на відвертість! Погано ви знаєте цих бізнесюків. Що не грошова одиниця, то таємниця усіх часів і економік. Одні мурли!
О л ь г а. Хіба ж можна таке про батька?
З а я. Пропонуєте локшину на вуха? Я не із тих фірм-виробників, що вішають. Можна трохи вище підборіддя?
О л ь г а (піднімаючи голову). Звичайно, можна. Йому легко з тобою, відчуваю.
З а я. Могло бути гірше. Добре хоч краще нікуди. В Еміратах він нас просто заколивав своєю підозрілістю. (Передражнює.) А чого отой носатий від тебе не відходить? А чому ти посміхнулась отому чалмоносному? Тобі що – в гарем захотілось?
О л ь г а. Але ж ти й справді дуже приваблива. Що й небезпечно, враховуючи, як там полюють на наших дівчат. Він і Лесі теж набридав?
З а я. Та ні, відривався лише на мені. Їй ні півслова. Хоча очей з неї теж не спускав.
О л ь г а. Будь-який батько в Еміратах наглядав би так за своєю донькою.
З а я. Щас! Я двічі втікала подалі від них – і до вечора.
О л ь г а. І не боялась – аж до вечора?
З а я. Арабських жеребців боятись – гарему не бачити. До речі, у вас, Ольго Петрівно, хоч раз промайнула коли-небудь дика думка щодо такої екзотичної гуртовухи?
О л ь г а (докірливо). Заю?! Про що ти?
З а я. Але ж гарем не що інше, як гуртовуха. В середньовічному варіанті, звичайно.
О л ь г а. Просунуті ви дуже, сучасні дівчатка.
З а я. Тільки не лікуйте нас, будь ласка, не та епоха, щоб мораль читати.
О л ь г а. Батьки для вас вже не авторитет, звісно.
З а я. А Фрейд хіба не авторитет? Поверніть голову вліво трохи. Класно вийде, відчуваю.

Непоміченим Заєю з’являється Костя,
залишаючись за її спиною.

До речі, у татусика взагалі-то непоганий смак. Він придурюється, коли каже, що нічого не петрає у живопису.
О л ь г а (з посмішкою, розраховану на Костю). Сподіваюсь, він навряд чи розгледить на твоєму портреті хоча б натяк на мою серед¬ньовічну велич. Не кажучи вже про вічну.
З а я. Принаймні, щось аристократичне точно побачить. Витонченого шарму у вас, тьотю Олю, точно не відбереш.
К о с т я. Я й так вже бачу.
З а я. О, ти тут?!
К о с т я. Можна, я трохи посиджу?
З а я. А не наврочиш?
К о с т я. Спробую. Хоча це й важко.
О л ь г а. Я не піддаюсь бізнесовому гіпнозу, одразу попереджаю.
К о с т я. Всі так кажуть. А чинять з точністю до навпаки.
З а я. Пішла-поїхала бізнес-філософія! Та засвоїли вже всі, тату, що все купується і продається. Лохів не залишилось.
К о с т я. Не спрощуй момент, доню. Все значно складніше, почитай Фрейда.
З а я. Тобі на ніч почитати?
К о с т я (Ользі). Як таку не боятись?
О л ь г а. Я теж свою вже підозрюю у злочинах проти родинної людяності.
З а я. Комплексуйте без мене, вічно дорогенькі! Оголошую для себе невеличку перерву, щоб затягнутись сигареткою для наступного натхнення. А ви якраз поспілкуйтесь на високі, але заборонені для нащадків теми.

Зая виходить.

О л ь г а. Вона у тебе вже палить?
К о с т я. А вона без тебе теж не проти.
О л ь г а. Про що ти?
К о с т я. Про кого.
О л ь г а. Про кого тоді?
К о с т я. Про твою Лесю, яка не моя.
О л ь г а. Заспокойся, вона точно не твоя. Не допоможе навіть генетична експертиза. Можеш вирахувати за календарем, якщо здатен аналізувати дні та ночі. Різниця майже в три тижні…
А хіба Леся вже палить?
К о с т я. Одного разу ми втрьох спробували шикарні гаванські сигари. Зая витримала їх запросто, а Леся закашлялась.
О л ь г а. Яким ти був, Костику, таким і залишився.
К о с т я. Це така вада, мабуть?
О л ь г а. Не обов’язково. Може, я просто хочу тебе колишнім бачити.
К о с т я. Для чого колишнім?
О л ь г а. Боюсь, не зрозумієш.
К о с т я. Звісно, у мене в голові одне бабло.
О л ь г а. Я про трохи інший орган.
К о с т я. А серце давно закам’яніло.
О л ь г а. Нічого дивного – за все треба розплачуватись, особливо якщо є чим.
К о с т я. А не занадто витончений натяк? А то начебто не за адресою.
О л ь г а. Коли нічим розплачуватись, швидше приходять до тями. В іншому випадку продовжують кам’яніти, маскуючись під бронзу чи навіть позолоту.
К о с т я. Таке життя, шановна. Нас усіх вистругує якийсь невидимий папа Карло, і не обов’язково із дерева. У кожного свій матеріал.
О л ь г а. Мабуть.
К о с т я. А із чого ти зліплена? Із шовку, піни морської, із мармеладу?
О л ь г а. Із порожнистої романтики жіночих надій.
К о с т я. Як поетично!
О л ь г а. Дякую за іронію.
К о с т я. Це не іронія. Це ти так сформулювала своє відчуття, що без відповідних епітетів і не відгукнешся.
О л ь г а. Залишилось в протокол занести, чи не так?
К о с т я. Якщо ти думаєш, що я нічого не помічаю, то даремно.
О л ь г а. Що саме не помічаєш, цікаво?
К о с т я. Я тобі вже зізнавався – ти мене все ще кохаєш.
О л ь г а. А я тобі у відповідь зауважувала, що твоя впевненість занадто бізнесова.
К о с т я. Життя навчило навіть до почуттів ставитися обачливо. А перший урок надала саме ти.
О л ь г а. Так вийшло, на жаль. Нелогічно, але що вдієш?
К о с т я. Найбільш небезпечні рани завжди завдаються нелогічно.
О л ь г а. Мене Зая вже трохи просвітила про твої комплекси.
К о с т я (уточнює). Не комплекси, а негаразди. Бо я не із слабаків. Ні в житті, ні в бізнесі.
О л ь г а. А я сама собі вибрала поразку. Завглибшки з ціле життя, здається.
К о с т я. Співчуваю.
О л ь г а. І все?
К о с т я. Можу реквієм замовити.
О л ь г а. А ти жорстокий.
К о с т я. Як будь-який надто ранений звір.
О л ь г а. Ти приїхав помститися?
К о с т я. Не знаю. Але я не міг не приїхати.
О л ь г а. Я одразу здогадалась. Хоча й розраховувала на дещо інше.
К о с т я. Я теж.
О л ь г а. Мабуть, час не всі рани заживлює.
К о с т я. Інколи навіть розпалює, як бачимо.
О л ь г а. Хочеш обійняти мене?
К о с т я (після паузи). Ти гарно вийдеш на портреті у Заї.
О л ь г а (дещо відсторонено). На портреті?
К о с т я. На портреті.

Костя підходить до портрета, придивляється.

Вже вийшла. Зая намалювала ту тебе, яку я кохав і яка злякалася моїх почуттів.

Ольга підходить до Кості і теж дивиться на портрет.

К о с т я. Подобається?
О л ь г а. Ти начебто замовив мене. Здається, є такий термін у сучасному бізнесі?
К о с т я. Можна й так сказати.
О л ь г а. То як щодо?..
К о с т я. Щодо обійняти?
О л ь г а. Як щодо подивитись на тебе знизу вверх?
К о с т я. Потяг пішов, хіба не почула свистка?
О л ь г а. Вже тут пішов?
К о с т я. Саме тут.
О л ь г а (знову придивляючись до портрета). А Роксолана і після шести діточок залишалась коханою і бажаною.
К о с т я. Що?
О л ь г а. Я про своє.
К о с т я. Зате ти надзвичайно повторилась у Лесі.
О л ь г а. Це комплімент чи обіцяний реквієм?
К о с т я. Ні те ні інше. Просто констатація факту.
О л ь г а. Тоді все ж таки обійми мене на прощання. Дуже тебе прошу.
К о с т я. Не вважаю, що на прощання. Навпаки – впевнений, що будемо ще й як спілкуватись.
О л ь г а. Але ж ти скоро поїдеш?
К о с т я. А може, й залишусь. Як карта ляже.
О л ь г а. Яка карта?
К о с т я. Правда, у мене перебір козирів, але ж…
О л ь г а. Ти чогось не договорюєш, здається.
К о с т я. Нехай час скаже за мене. Він красномовніший.
О л ь г а. Між іншим, прощання теж бувають незвичні.
К о с т я. Я знаю.
О л ь г а. Нічого ти не знаєш! (Раптово переходить на істеричний тон.) Індик ти надутий, павич хвостатий, звір недобитий!

Ольга у розпачі починає ридати. Костя підскакує до неї
і, обійнявши, втішає, гладячи.

К о с т я. Перестань, ну перестань. Я не вартий того, щоб обіймати тебе, повір. Я набагато гірше, ніж ти думаєш…

Заходить Михайло.

М и х а й л о. Бог в поміч, шановні.
К о с т я. Це не те, що ти думаєш.
М и х а й л о. Я завжди неправильно думаю.
К о с т я. Олі раптово стало погано.
М и х а й л о. Олі завжди стає погано, коли з неї щось малюють.
О л ь г а (слабким голосом). Ти вчасно підійшов. Мені вже краще.
М и х а й л о (дивлячись на портрета). Ще краще ти на картині.

Входять Марія Василівна, Мирон Карлович, Леся і Зая.

М а р і я В а с и л і в н а. О, який чудовий портрет!
М и р о н К а р л о в и ч. Ти як вилита, Лесю.
Л е с я. Це мама позувала замість мене.
М и р о н К а р л о в и ч. Тоді це той випадок, коли селекційно яблучко недалеко від яблуні.
М а р і я В а с и л і в н а. Чудеса селекції, не інакше.
К о с т я. Ще й неабияка спадковість, мабуть.
М а р і я В а с и л і в н а. Значить, треба відсвяткувати подію, якщо ніхто не проти.
М и р о н К а р л о в и ч. Тут і феєрверк не завадив би. Звичайно, що за умови надійної протипожежної безпеки.
М а р і я В а с и л і в н а. Михайле, а де наша дволітрова пляшка малинової настойки, яку презентував Мирон Карлович минулого сезону?

Затемнення

Картина шоста

У вітальні Марія Василівна протирає від пилу ікони. Заходить Мирон Карлович.

М а р і я В а с и л і в н а. Ти на підмогу?
М и р о н К а р л о в и ч. Я із не дуже приємною новиною, на жаль.
М а р і я В а с и л і в н а. А що трапилось?
М и р о н К а р л о в и ч. Гості терміново покидають нас.
М а р і я В а с и л і в н а. Як покидають?!
М и р о н К а р л о в и ч. Хоча Костя ще вранці говорив, що, можливо, вони залишаться до останнього збору фруктів. Хотів побачити, як спрацьовує моя селекція.
М а р і я В а с и л і в н а. Так що трапилось все ж таки?
М и р о н К а р л о в и ч. Він не пояснює, а мені якось незручно запитувати.
М а р і я В а с и л і в н а. Дивно.
М и р о н К а р л о в и ч. Тим більше, що зовні ніякої стривоженості начебто. Навпаки – Костя виглядає дуже задоволеним.
М а р і я В а с и л і в н а. Враження, що у нього переоблік зранку до вечора. І не тільки грошей.
М и р о н К а р л о в и ч. Він попросив мене передати вам, що невдовзі зайде попрощатись.
М а р і я В а с и л і в н а. Значить…
М и р о н К а р л о в и ч. Там така крута тачка під’їхала – як в американському бойовику. «Лінкольн» бізнес-класу, вісім метрів завдовжки. Вже й речі завантажили.
М а р і я В а с и л і в н а. Пил нам в очі захотів пустити наостанок?
М и р о н К а р л о в и ч. Схоже.

Заходять Костя і Зая.

К о с т я А ми до вас…
З а я. В останній раз, Маріє Василівно.
М а р і я В а с и л і в н а. А чого так раптово, дорогенькі?
К о с т я. Справи. Та й у Майямі дуже гарна погода.
М и р о н К а р л о в и ч. А там яблуні ростуть, цікаво?
К о с т я. Там навіть груші ростуть. А де Оля і Михайло, а то ніколи? Запізнюємося на літак.
М а р і я В а с и л і в н а. Зараз покличу.
М и р о н К а р л о в и ч. А сливи там теж ростуть?
К о с т я. Там абрикоси взагалі з регбійний м’яч. Важко навіть повірити. (Нетерпляче дивиться на часи.) Ого натікало!
М и р о н К а р л о в и ч. А літак не зачекає?
К о с т я. О, ідея! (Виймає мобільник і набирає номер.) Гога, затримайте мій рейс. Я сказав – затримайте… Ну, візьміть їх на понт у крайньому випадку. Це ж не іграшки, якщо літак заміновано… Все, я сказав те, що сказав, ніяких але.

Заходять Ольга, Михайло і Марія Василівна, яка одразу прямує на вихід у двір.

М и х а й л о. Ви що – полишаєте нас?
К о с т я. Справи покликали.
М и р о н К а р л о в и ч. Чули – в Майямі абрикоси з регбійний м’яч?
О л ь г а. Ви прямо в Майямі?
К о с т я. Може й криво. Саме через Брайтон-Біч, хоча там зараз дощі. А от в Майямі вже не буде в поточному сезоні ні торнадо, ні цунамі. Якщо ви не проти, десь через місяць можу запросити вас усіх на відпочинок туди.
М и р о н К а р л о в и ч. От би привели звідти кісточок абрикосів, які з регбійний м’яч!

З’являється стурбована Марія Василівна.

М а р і я В а с и л і в н а. Олю, а Леся тобі нічого не казала? В саду її точно немає.
О л ь г а. Ні, не казала. Може, вона поскакала до Нінки Чеверди?
М и х а й л о. Точно, що до Нінки. Бо вирядилась, як на дискотеку.
К о с т я. На жаль, часу обмаль, літак за розкладом.

Костя підходить до Михайла, простягає руку.

Чекаю на візит до нас. Видатки за мною, питання навіть не дискутується.

Підходить до Марії Василівни, обіймає.

Приємно було побачити вас у розквіті літ і шарму.
І пам’ятайте – моя матінка буде рада побачити вас у себе в Майямі. (Мирону Карловичу, простягаючи йому руку.) Бережіть Марію Василівну як первоцвіт на яблуні.

М и р о н К а р л о в и ч. Без питань.

Костя підходить до Ольги, теж протягує руку.

К о с т я. Ви в Майямі відпочинете не гірше, ніж наші молодята в Еміратах.
О л ь г а. Сподіваюсь.

Потиснувши руку Ользі, Костя рішуче прямує на вихід.
Зая прямує за ним. Мирон Карлович поспішає слідом.

З а я (повернувшись в останню мить.) До побачення усім! Ми ще зустрінемось! Я вас усіх люблю!

У вітальні повисає тиша. Чути, як від’їжджає автомобіль.

МАРІЯ ВАСИЛІВНА (сумно). Як приїхали, так і поїхали.
М и х а й л о. Краще б взагалі не приїжджали.
О л ь г а. Мабуть. А може, й навпаки.
М а р і я В а с и л і в н а. Як вийшло, так і вийшло. Що тут гадати?
М и х а й л о. Ага – фатум, рок, доля.
О л ь г а. І щось мстиве на здачу.

Вбігає схвильований Мирон Карлович.

М и р о н К а р л о в и ч. Там, там!..
М а р і я В а с и л і в н а. Там щось горить?
М и р о н К а р л о в и ч. Там Леся! Леся!..
О л ь г а (стривожено). Що Леся?!
М а р і я В а с и л і в н а. Де там?!
М и р о н К а р л о в и ч. Там! Поїхала! З ними!
М и х а й л о (іронічно). Вирішила проводити дорогих гостей, аякже.
М а р і я В а с и л і в н а. Ось чого вона нарядилась!
М и р о н К а р л о в и ч. Ні, просила передати, що поїхала назавжди!
М а р і я В а с и л і в н а. Як назавжди?!
М и х а й л о. Куди назавжди?!
М и р о н К а р л о в и ч. З ними назавжди! Сказала, щоб даремно не хвилювалися! Сказала, що зателефонує з дороги і все пояснить.

Михайло стрімголов кидається на вихід. Ольга хапається за мобільний телефон і гарячково натискує кнопку.

О л ь г а. Алло, алло!

Телефон не відповідає, і Ольга знову гарячково натискує кнопку виклику.

Алло, алло! Лесю, що трапилось, рідна моя кровиночко! Куди це ти назавжди поїхала?! Як не хвилюйтесь? Що-о?! Ти покохала? Як покохала, кого покохала? Кого, кого? К-костю?! Якого Костю? Ох!..
Ольга важко осідає, Марії Василівні вдається підхопити її.

Затемнення

У вітальні Марія Василівна протирає ікони.
Заходить Мирон Карлович.

М и р о н К а р л о в и ч. Доброго ранку, Маріє Василівно. Як себе почуваєте сьогодні?
М а р і я В а с и л і в н а. Дякую вам за турботу, Мироне Карловичу. Вже краще.
М и р о н К а р л о в и ч. А ота пізня слива вже дозріла. Яка гібридна…
М а р і я В а с и л і в н а. Щоб я без вас і робила, Мироне Карловичу.
М и р о н К а р л о в и ч. А щоб я без вас?
М а р і я В а с и л і в н а. Чайку поп’ємо?
М и р о н К а р л о в и ч. Тоді я меду липового принесу. (Звертає увагу на відсутність ікони Стиліана Пафлагонського.) А де?..
М а р і я В а с и л і в н а. В Майямі теж, мабуть.
М и р о н К а р л о в и ч. А я й не помітив. У вас тут стільки їх, цих ікон!
М а р і я В а с и л і в н а. А яке сьогодні число, любий?
М и р о н К а р л о в и ч. Двадцять третє зранку.
М а р і я В а с и л і в н а. Значить, післязавтра Олі сорок днів.
М и р о н К а р л о в и ч. А Михайло приїде?
М а р і я В а с и л і в н а. Не знаю. Він дуже переживає. Сходи за медом. Ой, з чого це я до тебе на ти?!
М и р о н К а р л о в и ч. А може ми з тобою дозріли вже?..
МАРІЯ ВАСИЛІВНА Може. Сходи за медом.
М и р о н К а р л о в и ч. Я миттю.

Марія Василівна виходить і повертається із портретом Ольги в рамці. Стає на стілець і прилаштовує портрет
на те місце, де була ікона Стиліана Пафлагонського, накидає на портрет чорну стрічку. Відходить і дивиться. Входить Мирон Карлович і стає поряд, обіймаючи Марію Василівну. Вона схиляє голову йому на плече.

Завіса

 

Парадиз_нова

Cover of the book of plays by Anatoly Naymov

Обкладинка збірки п’єс Анатолія Наумова

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: