dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 28 Тра 2013, і віднесено до драматург, п'єса, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

, ,

П’єса “Босфор” сучасного українського драматурга Жанни Безп’ятчук

Позитивний погляд сучасного українського драматурга Жанни Безп’ятчук на можливість сталого порозуміння між громадянами різних країн. Особливо, коли це молоді люди, що будують власне майбутнє.

БОСФОР

Драма в чотирьох діях

 

 

Дійові особи

Ахмед – хлопець з Алжиру, голова національного молодіжного руху. 

Віка – дівчина з України, голова колегії молодих юристів. 

Артур – хлопець з Франції, активіст молодіжного крила політичної партії.

Влад – хлопець з Молдови, стипендіат міжнародної програми молодих лідерів.

Гідо – хлопець з Німеччини, голова Молодіжного екологічного руху.

Ека – дівчина з Грузії, активістка правозахисного руху.

Еліф – дівчина з Туреччини, переможниця конкурсу молодих політиків, її всі шукають і кличуть, але вона так жодного разу й не з’являється на сцені. 

 

Дія І

Сцена перетворена на верхню палубу корабля. Тло зображує темні води й далеч, ліворуч і праворуч – береги, всіяні будинками. На берегах світяться нічні вогні великого міста. Це Стамбул. Корабель розсікає води Босфору. Альтернативою нерухомому тлу може бути мультимедійний екран, на якому програватиметься відео, зняте з корабля, що розсікає води протоки вночі. Вздовж краю палуби розставлені стільці, обернені всередину сцени (палуби). Внизу, на нижній палубі, лунає диско-музика, яка приглушено доноситься до палуби верхньої. З веселим реготом на верхню палубу влітає компанія молодих людей.

 

Ахмед: (Виходить наперед на самий край сцени й розводить руками, нібито прагнучи обійняти весь світ). Друзі, оголошуємо вечір імені культури надії! Наша програма для майбутніх лідерів рулить – рулить вперед!!

Гідо: Ну, це все як жарт! (Тримає в руках пляшку з пивом, падає різко на один із стільців).

Віка: Що жарт? (Тримає в руках стакан з вином, сідає більш стримано за кілька стільців від Гідо).

Гідо: Та всі їхні сьогоднішні розповіді. Я не розумію взагалі, до чого це все. Це треба сприймати, вочевидь, просто як жарт.

Тим часом Гідо, Ахмед і Влад підходять до віддаленого краю сцени (палуби), дивляться в далечінь. Ахмед фотографує Влада на тлі нічного Босфору. 

Віка: Ні, певний людський сенс у цьому всьому є.

Гідо: Віка, яка культура надії? Яка культура приниження? Яка культура страху? Це все спекуляції. І надія, і приниження живуть і співіснують в кожній конкретній людській істоті. А засновувати на цьому якісь теорії міжнародної політики й ще проштовхувати їх далі, промивати нам, молодим і недосвідченим людям, так би мовити, мізки цим усім – це якось наївно чи що. Краще б запросили якогось прем’єра чи міністра, щоб виступив перед нами.

Віка: Завтра буде міністр виступати. Все ще буде. А твій німецький раціональний і прагматичний розум цього всього не сприймає. Вони хочуть, щоб ми будували культуру надії, а не приниження чи страху, ітсетера. У цьому – ідея. Але це не пропаганда, повір мені. Ти не жив при комунізмі, Гідо, тоді б міг відрізнити промивку мізків від милої і гуманної теорії про те, як треба на світі жити. Це принаймні красиво звучить, по-літературному. Ти, взагалі, не відчуваєш, як тут з-поміж нас панує страх?

Гідо: Ой, типу ти жила при комунізмі. Ти тільки народилася, коли він уже розвалився А що значить страх? Ти про що?

Віка: Я ніколи не жила в атмосфері страху, а тут уже півроку я живу в ній.

Гідо: В Україні ти не знала, що таке страх?

Віка: Не знаю. Там інший страх. Я тепер тільки це відчула, на контрасті. Тут усі бояться програти, не досягти успіху, бояться майбутнього, бояться конкуренції. Ти хіба цього не відчуваєш? І ніхто нікого не любить. І чим вище людина стоїть, тим менше в ній гуманізму. І оксфордський диплом – це перепустка в пекло амбіцій без жодної краплі людяності.

Гідо: Особливо не відчуваю нічого такого. Ха, ти, певно, переносиш свою культуру приниження на тутешні реалії, здається, в таких країнах, як твоя, саме вона панує, відповідно до класифікації наших шановних наставників. Розслабся – і все буде оk. Насолоджуйся життям.

Віка: Ні, тут дуже багато страху. Я думала, що випускники кращих європейських університетів мають бути найкращими з людей. А вони, насправді, нічого не варті, як люди, як я спостерігаю. Ці майбутні лідери Європи, з якими ми тут тусуємося.

Гідо: Розслабся, це Босфор на тебе, певно, так діє, його темні-темні води.

Віка: Якщо випускник Оксфорду чи Кембриджу не є носієм великого гуманізму, то Європа таки котиться вниз. Я починаю вірити в теорії її занепаду.

Гідо: Ти думаєш, колись було інакше? Просто є розбещені діти з багатих родин. От і все пояснення. Європа тут ні причому.

Віка: Але гнилуватенько тут все, гнилуватенько.

У цей час до них підходить Ахмед. Музика лунає дещо гучніше, ніж раніше. Артур стоїть спиною до глядачів, дивиться в далеч. Влад присаджується на стілець подалі від решти дійових осіб.

Ахмед: Віка, давай потанцюємо. А то я бачу ці українські дівчата і не танцюють, і спати лягають рано, і, крім вина, нічого не п’ють.

Віка: Ми руйнуємо стереотипи про українських дівчат, які завжди на все готові. (Встає і разом з Ахмедом підходить до краю, вони стають один напроти одного й повільно танцюють під музику).

Влад: Гей, хтось знає, з якого боку зараз Азія, а з якого – Європа?

Гідо: Влад,  а чого тебе це цікавить? По-моєму, вночі жодної різниці немає?

Влад: Здається, там, де більше шпилів мінаретів, – там азійська частина міста.

Гідо: (Звертається до Влада). Ти можеш їх розгледіти в темряві?

Ахмед: (Кричить зі свого місця, де танцює з Вікою). Я! Я можу розгледіти шпилі мінаретів уночі!

Влад: (Говорить тихо, щоб Ахмед не почув). Хто б сумнівався.

Ахмед: Віка, скажи чесно, ти танцюєш зі мною лише для того, щоб тренувати зі мною свою французьку?

Віка: (Флегматичним тоном відповідає). Ні, хочеш – будемо говорити англійською.

Ахмед: Знаєш, що нас з тобою об’єднує?

Віка: Що, Ахмед?

Ахмед: Наші країни – Алжир і Україна.

Віка: Тобто?

Ахмед: Ми піднімалися з руїн після війни, ви піднімалися з руїн. Ми були бідні, ви були бідні.

Віка: Ми і зараз не багаті, м’яко кажучи. 

Ахмед: Ще навколо наших країн багато стереотипів. А ну, назви найвідоміші стереотипи про Алжир?

Віка: Ну, незахищеність жінок, домашнє насильство, війни.

Ахмед: Тобі треба поговорити з моєю мамою. Вона тобі розкаже все про права жінок.

Віка мовчить у відповідь.

Ахмед: А у тебе є бойфред?

Віка: Хто, хто?

Ахмед: Бой-френд у тебе є?

Віка у відповідь знову мовчить.

Ахмед: Чому ти не відповідаєш на моє запитання?

Віка: Я не знаю, що тобі відповісти.

Ахмед: Ну, скажи: так, є. Тоді я за тебе порадію. Або ні – немає. Тоді я побажаю тобі його знайти.

Віка: І тоді моїм бой-френдом маєш стати ти?

Ахмед: Ти не відповіла на моє запитання.

Віка: Вибач, у моїй культурі про такі речі прийнято говорити лише з близькими друзями. Це питання прайвесі.

У цей час до них підходить Влад. Він чує тільки останнє слово «прайвесі».

Влад: О, в Україні вже знають, що таке прайвесі! Супер! Ви підтягуєтеся до Європи, підтягуєтеся.

Віка: Підтягуємося не підтягуємося, підтягуємося не підтягуємося. Це такий майже броунівський рух.

Зупиняється і обертається до Влада. Ахмед залишається стояти осторонь.

Віка: Влад, ти знаєш, що ми маємо разом провести національні дні наших країн? В один день: Україна і Молдова разом.

Влад: Проводьте, що хочете. Я вважаю, що цієї держави взагалі не повинно існувати. Безглузде створіння, випадкове.

Віка: (З щирим подивом). Це ти про що зараз?

Влад: Про Молдову, а про що ще? Не про Україну. Україна хай існує.

Віка: Абсурд.

Влад: Проводьте свої псевдо-національні свята своїх псевдо-національних країн. Проводьте, взагалі, що хочете. Я не збираюся паритися через країну, якій Норман Девіс зі 1000 сторінок «Історії Європи» виділяє аж один абзац.

Віка: Я в шоці від тебе.

Влад розвертається і прямує до протилежного боку палубу, спирається там на перила й дивиться на правий берег, на воду.

Віка: (Кричить йому в спину). А чого ти тоді сюди від Молдови приперся?! Щоб тут опинитися на цьому Босфорі, тобі Молдова була потрібна, потрібна, аби потрапити на програму! А як дійшла справа до конкретики, то все тобі по барабану! Молодий лідер ти сраний. Ти коли востаннє новини з Молдови читав?

Влад на всі ці репліки не відповідає і далі стоїть з іншого боку палуби, не обертаючись.  Віка сідає на один із стільців і дивиться замислено поперед себе, згодом встає і йде зі сцени. Тим часом Артур підходить до Гідо, тримаючи в руках пляшку з коньяком і ще курячи при цьому цигарку.

Артур: Салют,  Гідо.

Гідо: Салют, Артур. Ну як іспит оонівський? Босфор – це добре, а Нью-Йорк – ще крутіше. Я знаю, що ти хочеш дуже поїхати. Знаєш результат?

Артур: Знаю. Я пройшов! (Піднімає руки з пляшкою догори). А не всі, до речі, пройшли.  (Він уже добряче напідпитку).

Гідо: Хто не пройшов?

Артур: Та, мабуть, ці – з Африки й з країн-сусідів. 

Артур, насвистуючи якусь мелодію, непевною ходою п’яного прямує знову до краю палуби. 

Артур: (Піднімає руки догори, стоячи спиною до зали). Нью-Йорк!!

 

Дія ІІ

На сцену виходить Ека, вона наспівує тихо якусь пісеньку і блукає подалі на задньому плані. Гідо, Влад і Ахмед сидять на передньому плані.

Гідо: А ось і Ека, а Віка побігла її шукати. Я вважаю так: якщо їй так зле, то треба викликати лікаря, батьків, психолога. І чого вона аж у такому стресі, не розумію?

Влад: Їй тут важко, їй треба додому – в Тбілісі.

Ахмед: Що, викликати гелікоптер швидкої допомоги прямо на судно?

Влад: Не всім підходить цей Босфор, ці різні мови, ці різні люди, цей Східний базар, ці європейські цінності, ці лідерські програми з оксфордськими хлопчиками й  дівчатками. Їй не можна тут, з-поміж нас, знаходитись. Її місце – в сувенірній крамниці в центрі Тбілісі – обслуговувати англійською іноземних клієнтів. Там вона – це вона. Тут можна зійти з глузду.

Гідо: Всім іноді може здаватися, що вони сходять з глузду. І чого ти її аж так одразу в сувенірну крамницю відправляєш. Може, вона ще адаптується, навчиться виживати і в такому середовищі. Треба їй змінювати своє ставлення до цього всього.

Влад: Той, хто перебуваємо на своєму місці, той ніколи не збожеволіє. А вона не на своєму місці. Ах, шкода, що ніхто з нас не може розмовляти з нею її мовою. Це б їй допомогло.

Гідо: Ніхто з нас не зуміє бути священиком чи психологом для неї.

Влад: Одне слово, не вмієш плавати – не лізь у воду. Логіка проста.

Гідо: Але не всі готові прийняти таку логіку. Її мама хоче з неї зробити зірку. Так смішно на це дивитися. Якщо не поцілував Бог, то навіщо ламати й вивертати зсередини.

Ека підходить до них, сідає поруч на стільці й мовчки сидить, дивлячись поперед себе.

Гідо: А як зараз у Стамбулі тепло! У Європі – вже холод, а тут так класно.

Ахмед: Фу, як ти не політкоректно висловлюєшся. Хіба так можна? Тут же теж Європа.

Гідо: Я мав на увазі Стару Європу.

Влад: Ми тільки не знаємо, з якого вона боку.

Тим часом Ека встає і прямує до поручня. Вона перехиляється через нього.

Влад і Гідо підскакують, але вона повертається назад і починає просто блукати на задньому плані.

Влад: Ну, чого вона тут маячить?

Гідо: Всі хочуть скупатися у водах Босфору (посміхається).  Може, покликати її?

Ахмед: Ой, краще її не чіпати.

Гідо: Все ж таки я теж такої думки, що вона тут не повинна була б бути. Це просто моя думка. Не знаєш навіть, чого від неї в такому стані очікувати.

Тим часом музика починає лунати значно голосніше, ніж до того. Ека стискає голову руками, повільно сідає навколішки й починає плакати.

Гідо, Ахмед і Влад встають напроти неї і якийсь час мовчки спостерігають плач Еки.

Гідо: Ну, молоді європейські лідери, і що ми можемо в цій ситуації зробити? Як їй допомогти? Як вирішити цю конкретну проблему?

Влад: (Абсолютно серйозно). Боже, як страшно це виглядає. Я не можу дивитися, як люди плачуть.

Гідо: (Тихо). Ека, Ека, що сталося? 

Ека ніяк не реагує на його слова.

Влад: Ека, як тобі допомогти?

Ека знов не реагує на його слова. Тим часом музика лунає ще голосніше. Ека зривається на ноги й біжить геть зі сцени.

Гідо: Треба знайти Віку. Вона вміє з нею розмовляти. Після такого ніч не будеш спати. Як страшно виглядає її плач. Мені здається, що разом із нею плачуть гори Кавказу. Страшно.

Ахмед: Гори і чайки.

Влад: Друзі, ходімо за Вікою.

Вчуваються далекі крики чайок, які стають голоснішими за музику. 

 

Дія ІІІ

На сцену виходить непевною ходою Артур, він зупиняється посередині й вдивляється в зал, тримаючи в руках пляшку з коньяком. Згодом починає стягувати з себе сорочку й брюки, зрештою, залишається в самих трусах. Відкидає брюки позад себе, сорочку тримає в руках, починає розмахувати нею як прапором.

Артур: Віват, Франція! Віват, Босфор! Я вас усіх люблю. Друзі, я вас люблю!!! Я вас люблю!!!

Далі події розгортається стрімко: Артур непевним кроком п’яного доходить до краю сцени й починає перелазити через край корабля з явним наміром кинутися у води Босфору.

Артур: Свобода!!!

На сцену вибігають Влад, Віка, Гідо і Ахмед.

Віктор: Ти здурів!!! Назад!!! (Кидається до Артура, намагаючись його відтягнути).

До них підбігають усі інші.

Артур: Прибери свої руки від мене геть! Хто ти такий?!! Ти? Ти – з Молдови. А я – француз! Пішов геть! (Відштовхує Влада від себе і знову лізе у воду, тобто злізає зі сцени в зал).

Влад: (знову кидається до Артура, тягне його назад). Ти сраний француз зараз втопишся!

Артур намагається відштовхнути Влада, але той сильніший і таки відтягує вдруге Артура від краю сцени.

Артур: Сраний молдованин, пішов геть! Сраний молдованин. Ви тут усі ніхто!

Влад: Йоп твою мать, я голосу твого ніколи не чув, а тут, як розговорився! Назад! (Штовхає його з силою вглиб сцени так, що той аж падає, але Артур знову починає підводитися і повзти назад до краю сцени).

Всі спостерігають, як він підводиться і знову намагається злізти в залу.

Влад: Це вже не смішно. Зупинись, Артур!

Артур: Ну зупинюсь! Нізащо! Не зупинюсь!

Влад перехоплює Артура позаду рукою за горло.

Влад: А який же ти впертий. (Влад вдруге відкидає Артура назад так, що той падає, але цього разу вже не підводиться).

Гідо: (Підбігає до Артура). Боже, який ти п’яний. Як це ми пропустили момент. Артур, давай, вставай.

Артур не реагує, далі лежить, розпластавшись.

Гідо: Артур, підйом.

Артур не реагує. Гідо силоміць піднімає його, перевалює через плечі й виносить зі сцени.

Тут несподівано з запалом починає говорити Віка.

Віка: Дивіться, коли все добре, то вони такі дружні, такі нерозлучні й спаяні. А як їхній земляк тут зовсім клепку втратив, напився як свиня, то нікого поруч не опинилося. Чомусь на своєму горбу його носить Гідо з Німеччини.

Влад: Ти просто заздриш їхній солідарності. Спробуйте у себе в Україні виказати таку солідарність.

Віка: Заздрю і ненавиджу!

Влад: Так, кого конкретно ти ненавидиш?!

Віка: Їх за те, що вони вважають нас другим сортом.

Влад: Той, хто не зумів збудувати нічого вартісного у себе в домі, приречений на те, щоб його вважали другим сортом. Така реальність цього світу: є другий сорт, є перший. Є навіть третій і четвертий. Бути другим сортом – це ще не найгірший варіант. Звикай, Вікуся, звикай. Ми з тобою – другий сорт Європи цілком легітимно.

Віка: Я їх ненавиджу усіх за зверхність, за те, що вони думають, що всі на світі мають народжуватися зі знанням їхньої мови. Я народилася за тисячі кілометрів від Франції, як я можу говорити так, як ви? Як?! А якщо це не так, а якщо я роблю помилки, вони думають, що я тупа! Я можу розмовляти п’ятьма мовами, а вони своєю однією тільки. І при цьому це я тупа, а не вони!

Влад: Віка, звідки стільки емоцій, стільки пристрасті?

Віка: Два роки, два роки я працювала у них гувернанткою, доглядала за дітьми в трьох різних сім’ях перш, ніж вступити до Сорбонни. Вони ніколи не говорять того, що думають. Але я відчувала, як вони думали, що я тупіша за них. Іноді я їх ненавиділа рівно настільки, наскільки вони зневажали мене. Я не можу забути, як вони зі мною не віталися, як не звертали уваги не мене, коли я сиділа з ними за одним столом, як вони далі розмовляли швидко й незрозуміло. Навмисно незрозуміло для мене.

Влад: Віка, та скрізь є різні люди, тобі просто тоді не пощастило з родинами. Всюди є люди гівняні, а є люди, справжні люди, розумієш?

Віка: А як хазяйка сказала тоді за моєю спиною своєму чоловіку тихо-тихо: «Та що ти з нею взагалі розмовляєш?» Вона думала, що я не почую, а якщо почую, то не зрозумію.

Влад: Ну, хіба варто на таке звертати увагу? Мало хто що скаже. У них освіти ніякої, сидять в своїй провінції зі своїми уявленнями про світ. Не треба на таке навіть реагувати. Подивись, ти тепер тут, ти – молода європейська еліта. І ти вчилась в Сорбонні, де тебе вже ніхто не сприймав як другий сорт. Ти знаєш, з якого боку від нас тепер Азія, а з якого Європа?

Віка: Ні рожи, ні кожи, ні мізків. Ні хрєна. Але вона – королева, а я – тупа, другий сорт.

Ахмед: (До розмови ув’язується Ахмед, який до того просто уважно слухав). А ви чуєте, як вони тут з нас сміються, за нашими спинами з наших запитань, з того, що ми говоримо?

Влад: У вас якісь звукові галюцинації чи що? Ніхто не сміється. Повторюю вам: гівняні люди є скрізь. Це не залежить від національності.

Віка: А сам сказав, що треба звикати до того, що ти другий сорт в Європі. Вони нас ніколи не зрозуміють. Вони не пережили сімдесят років комунізму. Другий і перший сорт – це все, що залишається у сухому залишку від історії.

Ахмед: А хто «вони»? Ми вас завжди зрозуміємо!

Віка: Причому тут ви. Знаєш хто. 

Влад: Збудуйте у себе в Україні другу Німеччину й тоді перестанете бути другим сортом. Не очікуй від людей надто багато. Будеш вічно розчаровуватися в усьому: в людях, в Європі, в собі. За вашими спинами сміються не люди, а ваші комплекси. Приниженого принижують. Да буде принижено принижених!

Віка: Другу Німеччину? Знущаєшся? Але я про це думала. Як багато я про це думала. Але що я можу збудувати? Ти прикалуєшся? Всі люфти заблоковано, всі двері закрито. Відчуття непотрібності гризе кращих із мого покоління. 

Влад: Ой, Віка, ти так грузиш, такий пафос, що мені аж дурно робиться від твоїх слів. Треба простіше до всього ставитися. Якого хрєна ти приперлася тоді на цю програму для молодих лідерів? Покататися на кораблі по Босфору? Лідер ти молодий, блін. Так, з якого боку все ж таки зараз Азія, а з якого – Європа? Хтось може мені сказати?

Ахмед: Я знаю, наприклад, що зі мною розмовляють тільки тому, що я добре говорю французькою.

Влад: Задовбав ти вже зі свою французькою. Ви мене чуєте, взагалі? З якого боку – Азія, а з якого Європа? Третій раз уже питаю.

Віка: З цього боку Азія. (Показує на європейську частину міста). А з цього – Європа. (Показує, відповідно, на азійську частину міста).

Влад: По-моєму якраз навпаки. Але треба перепитати в Еліф. (Підходить до краю палуби, спирається на поручні й кричить вниз, на нижню палубу). Еліф! Еліф! (Роздивляється по сторонах, але Еліф не з’являється).

Влад: І куди це поділася наша гід по Стамбулу?

Віка: Вона, справді, так нам допомагає тут, все показує, пояснює.

Влад: Так. Стамбул – місто, де ранковий азан муедзина переплітається зі звуками, що лунають з вікон публічного дому в глибині вузької вулички Аксарая. Місто, яке ніколи не спить.

Віка: У світі є два міста, які ніколи не сплять: Стамбул і Нью-Йорк.

Ахмед: І ми теж тут не спимо практично. В Стамбулі не можна спати.

До них повертається Гідо.

Влад: Слухай, а ти знаєш, з якого боку від нас зараз Азія, а з якого – Європа?

Гідо: Нєа. Чекай, чекай, ось там зараз Азія, а ось там – Європа (Показує рукою відповідно в один і в інший бік від центру сцени).

Віка: А ось і неправильно. Навпаки: ось там зараз – Європа, а ось цей берег – це вже Азія.

Гідо: Та ні. Що ти мене плутаєш. Я орієнтуюсь ось на башту Галата, бачиш?  (Показує в бік башти). Вона з боку Європи.

Віка: Ти все плутаєш, вона якраз – з боку Азії.

Гідо: Ах, ніхто з нас точно не знає, де Азія і де Європа. Треба кликати Еліф. Еліф!!! Еліф!!!

Влад: Не кричи, то все дарма. Наша Еліф десь зникла на нижній палубі. 

Еліф таки не з’являється.

Ахмед: (Попиває мінеральну воду). Не кричіть, друзі. 

Віка: Ти знаєш, по якій бік він нас зараз Азія, а по якій – Європа?

Ахмед: Я вам казав уже: орієнтуйтеся на шпилі мінаретів, рахуйте їх. Але не факт, що там, де нарахуєте більше, там і буде Азія. А де нарахуєте менше, не факт, що буде Європа. От у чім криється головна загадка сучасного світу.

Гідо: Думаю, ти знаєш, де Азія, а де Європа, але не хочеш нам говорити.

Ахмед: Чесно, сам не знаю. Треба запитати в Еліф.

Віка: А, Еліф десь зникла.

Влад: Друзі, а я придумав тест на європейськість!

Гідо: Це як?

Влад: А так: уявіть собі, на фуршеті перед вами лежить пиріг і там є шматки серединні, не пригорілі, з товстим шаром начинки, і є шматки крайні, пригорілі, в яких мало начинки й дуже багато тіста. Так-от: якщо ви підходити до пирога, за вами ще довга черга, і берете, не роздумуючи, серединний, залишаючи наступним за вами учасникам трапези пригорілі й некрасиві крайні шматки, то хто ви після цього – європейці чи не європейці? Де починається і закінчується Європа й Азія в масштабах цього окремо взятого пирога?

Віка: Ха, а у нас усі тут розбирають найкращі шматки. Завжди залишаються пригорілі огризки.

Влад: І ми самі беремо найкращі шматки. Подумайте, друзі, над цією загадкою про пиріг.

Гідо: Давайте танцювати, друзі! А то ми тут усі так заполітизувалися. Якщо би нас хтось послухав зі сторони, то шокувався б. Стільки розмов про політику з-поміж молодих людей ви ніде не почуєте. Це навіть патологічно якось. Давайте танцювати!

Ахмед: Тут погано музику чути, ходімо вниз.

Гідо: Ходімо!

Всі залишають сцену.

 

 

Дія IV

Весь час дію мають супроводжувати крики чайок, загублених у тумані. На сцену потрібно напустити дим, що імітуватиме туман.

На сцену виходить Артур у пом’ятому одязі, з розкуйовдженим обличчям.

Артур: Ми проспали висадку – і нас залишили до ранку на кораблі? Де всі? Нічого не розумію. Самий туман. Може, ми збились з курсу. О святий Боже! (Починає хреститися по-католицьки). О святий Боже, помилуй нас. (Підходить до краю сцени). Туман – нічого не видно. Де ми? Треба шукати Еліф, вона має знати, де ми й що робити. Святий Боже, помилуй нас. Святий і милосердний, помилуй нас. Святий Боже, помилуй нас. Як болить голова. І як мені все це набридло. Скоріше б повернутися до Францію, в Париж. Мене втомлюють усі ці різні люди. Я зрозумів, що не можу довго знаходитися за кордоном. (Береться за голову, стоячи на краю сцени).

На сцену виходить Віка, підходить до самого краю, вона не помічає Артура через туман.  

Віка: Води Босфору все поглинуть. Вони збережуть будь-яку таємницю. Безкінечно темні й безмірно холодні, як і моя печаль. Босфор – це моя самотність. І тільки він мене може зрозуміти. (Після паузи). І я зовсім не орієнтуюсь, по якій бік від нас зараз Азія, а по якій – Європа. І де ми? Я хочу додому. Я хочу в Україну, до батьків. Я хочу піти з ними на наш сільський цвинтар. Той, що посеред поля, де всі поховані. І чому, коли мені тяжко, я пригадую цвинтар, дико сумні похоронні процесії? Дивно черпати сили від таких спогадів. Вздовж дороги до цвинтаря ростуть сливи, сливи, а також кислі вишні. І всі діди й баби з мого дитинства, що садили, а потім зривали ті сливи, вже повмирали. Але не в тім моя печаль. Води Босфору – безкінечно темні. Вони поглинули час. Я не хочу, щоб вони поглинули мене. Значить я не хочу піддаватися своїй печалі, значить я хочу любити. Але кого? Я хочу додому. 

Після другої паузи продовжує монолог.

Віка: Вчора ще можна було зрозуміти, де ми пливемо, зараз уже нереально. І де Еліф? Де Ека? Сподіваюсь, вона не викинулась у Босфор. Боже, це вже не смішно. І ці чайки так жалібно кричать. І чого вони за нами літають? Хай летять до мінаретів, там високо, немає туману. Що їм потрібно від нас? Ми не маємо, чим їх нагодувати. Ви чуєте? Не кричить так жалісливо! І без вас тоскно на душі. Якийсь депресняк неймовірний. Я хочу додому. Досить з мене цього мультикультуралізму, досить з мене цих молодих лідерів. Всі мови змішались у голові – жодною не можу говорити. І де всі, де вони запропастилися? Скільки можна шукати один одного поміж трьох палуб? Люди, де ви є?! Лю-ди!!! (У відповідь – ще голосніші крики чайок). Боже, а може, я тут залишилася сама? Може, це тільки я не зійшла з корабля вчасно?

Тут на сцену виходить Влад, але вони один одного не бачать знову ж таки через туман, він підходить до краю сцени з іншого боку.

Влад: І все ж таки вони дивляться на нас як на другий сорт, і все ж таки другий сорт. Чи в мене вже параноя? Хрєн з ними. Мене зараз цікавить, де ми? З якого боку нам треба вийти, щоб дістатися до готелю. І де Ека? Сподіваюсь, вона не вистрибнула в Босфор. Ах, Босфор, Босфор. От який ти холодний зранку. І ці чайки. Чого вони так кричать? І летять за ними. Куди ви летите? А? Куди? Не треба літати вслід за людьми. Безперспективне заняття. Летіть на шпилі мінаретів. А тут все хрєново поміж нас. Все погано, мої друзі. А де, до речі, мої друзі? І цей француз? Сподіваюсь, він не викинувся в Босфор.

Віка продовжує свій монолог.

Віка: Води Босфору – на вашому дні багато людей поховано, на вашому дні – цілі цивілізації. Але у вас не можна втомити мою печаль, бо вона рівна вам. Печаль самотності рівна вам. Я шукаю раю на землі, шукаю тотальної приязності й чесності. Я думала, що Європа і є цим раєм, і що там живуть найкращі в світі люди, які завжди тобі посміхаються. Завжди посміхаються. Але це неправда. Не можна жити на землі й завжди посміхатися. Люди – скрізь люди. І немає раю на землі. І мені вже все одно, з якого боку вийти – з азійського чи європейського. Головне не потонути. І головне дістатися додому. І головне не писати сумний наратив свого життя, бо тоді він справдиться. І головне, щоб ніхто тут не втопився. О Артур? Де він?

На сцену виходить Гідо. Він стає поміж Владом та Вікою, не бачачи їх у тумані.

Гідо: Як мені набридло тут бути, треба знайти Артура, Влада, Ахмеда, Віку – всіх знайти і щось вирішити. Ми всі такі втомлені. І ці чайки чогось ув’язалися за нами, летять, летять… І так скавулять. І нема ані шматка хліба, щоб їх погодувати. Не летіть за нами, чуєте? У нас немає, чим вас нагодувати. Літайте краще високо, високо. Не літайте за людьми, це ж нецікаво. Якби я був на вашому місці, то літав би тільки у високостях. Там такі можливості відкриваються!  А тут так сумно через вас, як на нашому міському лютеранському цвинтарі восени. Добре, що вас хоч там немає.

На сцену виходить Ахмед. Він стає між Гідо й Владом.

Ахмед: Вони вчора всі повпивалися, все на світі забули, тепер шукай їх: чи то на кораблі, чи то в Босфорі, чи то невідомо-де. Це все пияцтво безмірне. Що тепер робити? Еліф і Ека вийшли з усіма на берег, а ми тут невідомо навіщо залишися в цьому тумані. Казав я, що не треба було дряпатися на цю верхню палубу. Треба було йти разом з усіма. Ні, їм захотілося прохолоди й панорами нічного Стамбула. Я в цьому тумані навіть не можу розгледіти берегів. Де ми?

Віка провадить далі свій монолог.

Віка: Ось вона культура вселенської надії. Босфор. Ранок. І ми не знаємо, куди пливемо, в якому складі. Жодного приниження чи страху. Сама надія залишається на те, що знайдеш усіх і якось вдасться дістатися берега.

Голоси чайок стають ще гучнішими. І тут раптом Віці вдається розгледіти в тумані Гідо.

Віка: (Кричить). Гідо! Гідо! Ти тут!

Гідо обертається до неї.

Гідо: Віка! Ура! Нарешті, я тебе знайшов у цьому тумані. А де інші?

Артур: Люди, і я тут! Салют! Як ваші справи!

Віка: Тепер усе краще. Нарешті, ми почали знаходити один одного.

Ахмед: Доброго ранку, всім!

Вони починають обнімати один одного.

До них підходить Влад.

Влад: Ну, нарешті, виявляється, ми тут всі зібралися так дружно, але не одразу зорієнтувалися. Тепер треба сходити в капітанську рубку, з’ясувати, куди пливемо, пояснити, що у нас сьогодні ще є програма, що нам треба швидше на берег.

Віка: А де Ека? Ви її бачили?

Влад: Еку і без туману важко зазвичай знайти – вічно десь від нас ховається, а в тумані, сама розумієш, – тим паче.

Ахмед: Вона давно висадилась на берег, виявилась розумнішою за нас.

Віка: Оk, а тепер хто з вас, моє дороге майбутнє Європи, сходить до капітана?

Ахмед: Ходімо всі разом.

Влад: Та розслабтеся, я зараз сходжу. Почекайте мене. (Швидко йде зі сцени).

Віка: І як вони могли нас тут залишити? Невже не помітно було, що не вистачає кількох людей? Невже тут справді кожен сам за себе?

Тут на сцену вбігає Влад.

Влад: (Кричить). Друзі, ви не повірите! Ми не пливемо, ми вже давно пришвартовані. Ми можемо сходити на берег! Нам здавалося, що пливемо, через цей туман. А ми вже нікуди не пливемо.

Ахмед: А як же так може здаватися? Ми, виходить, стоїмо на місці, а чайки літають навколо нас по колу?

Віка: Вони переплутали наш корабель із мінаретом!

Гідо: Так, давайте по суті справи. До якого берега ми пристали – до європейського чи азійського? Як нам звідси дістатися до готелю?

Віка: Та яка вже різниця, до якого берега ми пристали? Головне: ми на березі. На цей раз досить з нас Босфору. Друзі, ходімо, ходімо! Артур, Ахмед, Гідо, Влад – ходімо…

Гідо: Ходімо, ходімо. В готель, в душ, на сніданок. Потім у нас сьогодні три зустрічі по програмі: буде зустріч з міністром закордонних справ. Це може бути цікаво. Ходімо, молоді лідери, вперед. Прощавайте, чайки Босфору. Треба будувати культуру надії в нашому спільному Європейському домі.

Артур: Ходімо, друзі! Нарешті.

Ахмед: Нарешті.

Віка: Зачекайте, потрібно кинути монетку у воду, щоб повернутися колись сюди. Чуєте? Зачекайте!

Віка кидає монетку, за нею те саме робить Влад. Інші цього не роблять. Всі один за одним ідуть зі сцени. Віка йде останньою, зупиняється перед тим, як зайти за куліси.

Віка: Бувайте, чайки Босфору.

Вона залишає сцену. Чутно гучні крики чайок.  

                                  

Кінець

Joanna Bezpyatchuk, playwright

Жанна Безп’ятчук, сучасний український драматург

 

 

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: