dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 22 Кві 2013, і віднесено до п'єса, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Нова п’єса “Тоталізатор” сучасного українського драматурга Олександра Куманського

Суперечки серед громади драматургів і науковців викликав новий твір сучасного українського драматурга Олександра Куманського – п’єса під назвою “Тоталізатор”. Звичайно, суперечки ці спершу точилися у герметичному середовищі наших класиків і культуртрегерів. Сьогодні, у найкращих демократичних традиціях, Автор ризикує виставити свою нову п’єсу для читання широкими колами прихильників сучасної української драматургії.

 

Олександр КУМАНСЬКИЙ

 

ТОТАЛІЗАТОР

Соціальна трагікомедія

на  дві дії з двома фіналами

 (За однойменним романом О.Куманського)

 

«Народе ти Мій!  

Твої провідники вчинили блудячим тебе

і дорогу стежок твоїх сплутали!»

(Книга пророка Ісаї, 3-12)

 

ДІЙОВІ ОСОБИ

 

ВАСИЛЬ Воловик  – 55 років, сільський підприємець

РАЇСА – 55 р., його дружина

ЯВДОХА ХОМІВНА – 75 р., мати Василя й покійного Миколи

 

СЕРДЮЧКА (76) – мати Віктора Сердюка

 

МЕШКАНЦІ села Весела Пасіка

ХУТОРЯНСЬКИЙ, (56) – колишній учитель математики

ВОДОВОЗ (51) – підспівувач чужих думок

САЛАМАШЕНКО (65) філософ, арбітр у суперечках

ВАСИЛИНА (70) самогонниця

КАТЕРИНА, (70) – самогонниця, фельдшерка на пенсії

ДУРНА БЕРТА (76) – найчорніший рот села

КОНЮШЕНКО (62) – перший переможець тоталізатора

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ (72) всюди приходить останнім

ФЕДОРИШИН (36) – завжди на велосипеді

БАБА ГАННА (70) – одна з противниць тоталізатора

ТОПТУНЕНКО (51) – п’яниця, збирач металобрухту

ДЕНИСОВИЧ (71) – нерухомий хворий, роль виконує той же актор, що й роль Топтуненка

ГНИДАШі – Тетяна (44), Петро (41) – покидьки

 

ЗАЇЖДЖІ ПЕРСОНАЖІ

ДІЛЬНИЧНИЙ (59) – міліціонер, майор, згодом полковник

БАТЮШКА (за 60) – проповідник

ГЛАВА РАЙОНУ – (вік не має значення) набундючений виродок

ХОЛУЙ (вік не має значення) холуй на побігеньках у Глави району

 

ВІРТУАЛЬНІ ПЕРСОНАЖІ (згадуються іншими)

МИКОЛА ВОЛОВИК (44) – самогубця

ВІКТОР СЕРДЮК (55) – хворий серцем

СТОРОЖУЧКА (69) – всі давно знають, що вона вже ледь дихає

ЙОСИПІВНА (71)– каже, що в неї рак

АРТАМОНЕНКО КЛАВДІЯ АВРАМІВНА, АРТАМОНИХА (81) – весь час однією ногою в могилі

ПЕРЕСУНЬКО ГРИГОРІЙ АДАМОВИЧ (43) – курець у ліжку

ЛЬОНЬКА (6), ВАНЬКА (10) – знедолені діти Гнидачки

 

Глядачі в залі співучасники дійства

 

 

ДІЯ ПЕРША

ДІМ ВАСИЛЯ

 

Видно, що в будинку траур: завішані дзеркала, біля ікон (Ісус; Богородиця; Трійця) горять свічки…
Фоном з двору чути нерозбірливі голоси, зрідка проскакують виразні репліки: «Земля йому пухом», «Царство небесне», «Яким би не був, а жалко».
У будинок входять ВАСИЛЬ і ДІЛЬНИЧНИЙ у формі, майор.

 

ВАСИЛЬ: Не чекав, що ви приїдете із співчуттями. Дякуємо.

ДІЛЬНИЧНИЙ: Не вгадав! Окремо будеш винен.

ВАСИЛЬ: Скільки років ви вже не бували у нас у Веселій Пасіці?

ДІЛЬНИЧНИЙ: До вас в село їхати – печінку на кисіль розтрусиш. Якби не обставини, бачив би ти мене!

 

ВАСИЛЬ: Як дізналися про смерть Миколи?

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Не задавай ідіотських питань… Упав він мені твій брат! Давай-но ми краще наші питання повирішуємо. Ти коли повинен був мені дань завезти? По яких числах ти мене корумпуєш?

 

ВАСИЛЬ: Так похорон же!

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Хто заробляє, повинен ділитися з державою! І робити це треба вовремя! Інакше: була б людина, компромат знайдемо, діло заведемо, в допру запремо.

 

ВАСИЛЬ: Я це вже на пам’ять знаю. Мене ще батько вчив: ніколи не комизися, а знаходь спільну мову з властями. Ще жодного ж разу не підвів вас – вираховував десятину із заробленого й відвозив… Місяць в місяць, день в день, копійка в копійку…

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: І правильно робив… А чого зараз штовхаєш мене до вимушених дій?

 

ВАСИЛЬ дістає конверта й дає його Дільничному. Той зважує його в руці.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Я можу не перераховувати?

 

ВАСИЛЬ: Можете перерахувати, але від того сума не зміниться.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Як домовлялися?

 

ВАСИЛЬ: Тут все по-чесному! Як завжди. Десять відсотків.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ засовує конверта в кишеню, стає поблажливішим.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ:  Ну, як? У селі все нормально?

 

ВАСИЛЬ:  Живемо – не тужимо, сваримося й дружимо.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Як мама? Як Рая?

 

ВАСИЛЬ: Та все нормально! Самі ж бачили: мама жива, Рая від онуки на похорон повернулася, Миколу поховали…

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Все до того йшло з Миколою. Металісти, як з глузду з’їхали. Підбирають весь брухт, який бачать і не бачать. Спочатку йому руку снарядом відірвало. А тепер і його самого закопали. Ну нічого, (хлопає Василя по плечу) без руки його в труні легше було нести…

 

ВАСИЛЬ: Я би не хотів про це говорити.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Не хочеш – не говори. Міліція вміє поважати права громадян.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ направляється на вихід, ВАСИЛЬ проводжає його. Заходять ЯВДОХА ХОМІВНА Хомівна і РАЇСА.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА: Ну, наче, всім усього вистачило. Голодними ніхто не пішов.

 

РАЇСА:  Ще й свиням з собаками на тиждень лишилося їжі.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА:  А ти хотіла, щоб люди казали, ніби Воловики стіл поминальний не змогли накрити?! Ти цього хотіла?

 

РАЇСА: Мамо, не будьте ви такою свекрухою! Я знаю: краще половину їжі в помиї викинути, ніж потім розмови селом підуть.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА:  Ти віриш – оце сина поховала й сльози не видушила?

 

РАЇСА:  Ви більше сумували, коли лисиця квочку загризла.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА:  Не лисиця, а куниця… (глибоко вдихає-видихає) Ох і попив же Микола з нас крові! Добре, що батько не бачив, як він опускався, не дожив. Він би його своїми руками задушив. Воловики завжди були в пошані…

 

РАЇСА: Бачили, як ГНИДАЧКА котлети за пазуху пхала?

 

ЯВДОХА ХОМІВНА: Та нехай. Може, й дітям її щось дістанеться. Вони жерли, як перед смертю.

 

РАЇСА: Тільки й поїдять, як хто помре…

 

Чути завивання міліцейської сирени.  Заходить ВАСИЛЬ.

 

ВАСИЛЬ  (голосно бубнить): «Ти ж знаєш – я будь-якої миті можу навідатися у Пасіку, тоді нікому не буде весело! І тобі буде не до сміху».

 

РАЇСА: Васильку,  сам з собою розмовляєш… Ти ж наче не пив…

 

ВАСИЛЬ: Та це дільничний свою пісню вкотре на прощання проспівав.

 

РАЇСА: Хрін ми його тут ще колись побачимо.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА: Синку, хочу якесь кіно про любов подивитися. Включи мені тидиви.

 

ВАСИЛЬ: Мамо! Не тидиви, а дівіді, скільки разів повторювати?!

 

РАЇСА: Ходімо, мамо. Біля труни не вийшло, так хоч біля екрану поридаємо.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА виходить разом з Раїсою.  Хтось грюкає в двері.

 

ВАСИЛЬ: Відкрито!

 

Заходять ХУТОРЯНСЬКИЙ і ВОДОВОЗ. На них брудна одежа, руки вимазані.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Ми ще встигли, щоб висловити співчуття?

 

ВОДОВОЗ: Скорблю разом з вами!

 

ВАСИЛЬ: На вас це не схоже – наливали, а вас не було.

 

ВОДОВОЗ: Натрапили на золоту жилу чорного металу. Копали.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: То ти нам за упокой душі раба Божого Миколи наллєш?

 

ВОДОВОЗ: І металобрухт від нас прийми, бо його вночі хтось точно стибрить.

 

ВАСИЛЬ: Ви свої залізяки під своїми ліжками сховайте. Я сьогодні вихідний.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А ми ж Миколою по-справжньому дружили.

 

ВАСИЛЬ: Ідіть у літню кухню, там жінки вам наллють.

 

Парочка виходить. На виході зіштовхуються з Раїсою, вона озирається на візитерів.

 

РАЇСА (до Василя): То ж мене здивувало: наливають, а Хуторянського з Водовозом немає. На них це не схоже… (пауза) Мама всоте те ж саме кіно хоче дивитися. Мене від нього вже давно знудило.

 

ВАСИЛЬ: То піди телевізор увімкни.

 

РАЇСА: А що там дивитися?! Дурнуваті Хацапетівки з причепом?

 

ВАСИЛЬ: Про акул чи вовків по тарілці дивися…

 

РАЇСА: Як загризають собі подібних? Та ну його – самі тільки смерті.

 

ВАСИЛЬ: А я оце думаю,  хто ж наступним помре у Веселій Пасіці? Кого нам на цвинтарі зустрічати?

 

РАЇСА: Знаєш, Васильку … Стільки років живу у вашому селі…

 

ВАСИЛЬ: Нашому…

 

РАЇСА: Ну, в нашому… І все дивуюся: що це за традиція тут така – щоб родичі того, хто помер останнім, зустрічали похорони наступного небіжчика з хлібом-сіллю?

 

ВАСИЛЬ: А як же! Треба ж батюшку та півчих пригостити!

 

РАЇСА: А хто тут коли того батюшку бачив?!

 

ВАСИЛЬ: Ну, то й що?! Батюшки немає, а традиція – є. Ніхто вже й не згадає, звідки вона пішла й коли почалася. Але всі знають: порушувати її не можна, бо на рід зваляться біди на сім колін вперед.

 

РАЇСА: Хоч би з Сердюків ніхто не гигнув! А-то їх доведеться на цвинтарі стрічати.

 

ВАСИЛЬ: Тільки не в нашу чергу! Бачити їх не хочу! Наші діди ворогували, діди наших дідів покривали одне одного прокльонами. То чого ми будемо це ламати?

 

РАЇСА: А вони нам на зло – візьмуть і відкинуть копита. Або стара Сердючка, або й навіть Віктор чи його швабра.

 

На обличчі Василя грають жовна, морщиться лоб, усмішка перекошує обличчя.

 

ВАСИЛЬ: Та! Та то фігня! Якщо доведеться, ми це якось переживемо… Ти от мені все-таки скажи – як думаєш, хто наступний спочине, якщо не Сердюки?

 

РАЇСА: Нууу… Може, Сторожучка? Кажуть, вона вже ледь дихає.

 

ВАСИЛЬ: Вона вже третій рік ледь дихає. Ще й нас з тобою передихає.

 

РАЇСА: Тоді Конюшенко.

 

ВАСИЛЬ: А чого?

 

РАЇСА: А просто так. Кожного ж може спіткати гаплик.

 

У хату без стуку заходять ХУТОРЯНСЬКИЙ з ВОДОВОЗОМ. Дожовують закуску.

 

ВОДОВОЗ: Даруйте, що не постукали.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Зайшли на прощання розділити біль утрати!

 

ВОДОВОЗ: Залізяки лишили в тебе на подвір’ї. Якщо вкрадуть, то ти в отвєтє.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Ви не дуже сумуйте за Миколою. Всіх нас там чекають.

 

РАЇСА: Та йдіть уже з Богом.

 

            Дружки виходять.

 

ВАСИЛЬ: То є істинна правда! Кожного! Так, хто в нас ще є? (загинає пальці) Йосипівна… Каже, що в неї рак… Стецько – вже від горілки весь виразками покрився…  Денисович – болячки звідусіль лізуть, з ліжка не встає… Хто ще?

 

РАЇСА: Та будь-хто! В селі що – помирати нікому?! Хоч своєю смертю, хоч, як Микола – накласти руки.

 

ВАСИЛЬ: До того я й веду! Є ідея! Скажи наші люди ласі до шари?

 

РАЇСА: Ще й як! Їх хлібом не годуй – марницю подавай, на дурняка й гірчицю без хліба жертимуть.

 

ВАСИЛЬ: Руб покласти – два взяти… Хто з наших таке омине?

 

РАЇСА: Та кажи, не сотай жили! Що ти вже придумав?

 

ВАСИЛЬ загадково посміхається й підтягує чистий аркуш.

 

ВАСИЛЬ: Є бізнес-план! Дай ручку, я тобі зараз усе розпишу…

 

ВАСИЛЬ вкриває аркуш літерами й цифрами й коментує вголос свій «бізнес-план».

 

ВАСИЛЬ: В селі живе двісті дев’яносто сім чоловік.

 

РАЇСА: Шість.

 

ВАСИЛЬ (дивиться на ікони, хреститься) : Двісті дев’яносто шість. Всі старі, всі мруть, як мухи. Тільки ніколи не вгадаєш, хто наступним віддасть Богові душу.

 

РАЇСА: Чого ж?! Можна й угадати! Споримо, що це буде… (замислюється) Наступним  загнеться Пересунько! Споримо?

 

Раїса простягає до чоловіка руку – побитися об заклад. ВАСИЛЬ відсторонює жінчину руку.

 

ВАСИЛЬ: Знаєш, що я зроблю? Я створю в селі – тоталізатор! Люди угадуватимуть, хто саме відійде-відкинеться-загнеться, і робитимуть ставки на наступного покійника. Хто вгадає, отримає виграш сам чи поділять між собою, якщо вгадає не один. Все одно ж людина помре, – з тоталізатором чи без нього…

 

РАЇСА: Закон природи!

 

ВАСИЛЬ: А так буде людям про що поговорити. Як тільки хтось перший виграє, їх вже не зупиниш! Тільки й балачок про це буде! За балачками з’явиться друга пляшка, третя пляшка. Заскочать в магазин за шматком ковбаси…

 

РАЇСА: Зайва копійка…

 

ВАСИЛЬ: Прозорливі – вгадають і отримають на її виграш. Щось перепаде родині мерця на похорони – допомога. Частина виручки стане прибутком засновника, нашим, тобто. Всі в прибутку.

 

РАЇСА: Який же ти, Васильку, в мене кмітливий!

 

ВАСИЛЬ  (складаючи аркуш вчетверо): Лишилося влагодити організаційні питання.

 

РАЇСА: Головне, щоб люди погодилися.

 

ВАСИЛЬ: А куди ж вони дінуться?! Ти ж сама щойно казала: наші люди ласі до легких заробітків. І заздрісні… Перший хтось виграє – хоч п’ятірку, і підуть грати всі. Азарт! Жаба!

 

РАЇСА: Ходімо вже спати.

 

ВАСИЛЬ повільно вимикає світло вимикачем-реостатом.

 

Затемнення (далі – ЗТМ).

 

Під час затемнення чутно гавкіт собак, спів півнів тощо – звуки села. В цей період міняється декорація: створюється нова «локація».

 

МАЙДАНЧИК ПЕРЕД МАГАЗИНОМ, МАГАЗИН

 

Настає новий день.

Перед нами магазин – на задньому плані. Він, умовно кажучи, без стін, наче за склом: видно прилавки, вітрини, вставлені товаром – як промисловим (чоботи, відра, сапи, пральний порошок тощо), так і продовольчим (пляшки, баночки, коробки тощо).

Передній план – це майданчик, де збираються люди, щоб обмінятися новинами, попліткувати. 

Над «входом» у магазин – вивіска «ЦЕНТРАЛЬНИЙ».

ВАСИЛЬ ліпить на «двері» папірець – оголошення.

На велосипеді під’їжджає ФЕДОРИШИН, спішується, лишає велік, підходить, голосно читає.

 

ФЕДОРИШИН (голосно читає): «Сьогодні о 17-00 відбудеться сільська сходка. Запрошуються всі, крім Сердюків».

 

ВАСИЛЬ: А навіщо тут Сердюки?! Вони все одно будуть проти. Що б я не запропонував.

 

ФЕДОРИШИН: Про порядок денний можна довідатися?

 

ВАСИЛЬ: Нікому не скажеш?

 

ФЕДОРИШИН: Ну, ти ж мене знаєш!

 

ВАСИЛЬ: Знаю… Не скажеш… Бо я тобі не скажу! Прийдеш увечері, дізнаєшся…

 

ФЕДОРИШИН: То я поїду по селу людей загукаю?

 

ВАСИЛЬ: Не здивуюся, якщо всі й так уже знають про сходку… Не встиг я ще й оголошення повісити.

 

ФЕДОРИШИН скаче на велосипед і їде. До магазину підходить САЛАМАШЕНКО, заглядає Василеві через плече.

 

САЛАМАШЕНКО: А чого про повєстку собранія не написано? Не по регламенту!

 

ВАСИЛЬ: Бо любопитній Варварі ніс відірвали.

 

Послідовно, один за одним, з різних місць на сцену підтягуються ВАСИЛИНА, КАТЕРИНА, КОНЮШЕНКО – всі персонажі, крім Дурної Берти, Денисовича і Сердючки. В тому числі, п’яний в зюзю Топтуненко, якого хилитає з боку в бік. Він увесь час ходить, гикає і заглядає кожному в очі, задає одне й те ж питання.

 

ТОПТУНЕНКО: Що за дефіцит даватимуть?

 

Почергово з утвореного натовпу лунають репліки до Василя.

 

РЕПЛІКИ:

А чого ми п’ятої години будемо чекати?

 

Давай, починай!

 

Народ для разврата собрался!

 

Кого нам ще чекати?

 

Конституційна більшість на місці!

 

Давай, не жуй жуйку!

 

Починай зараз!

 

Не тягни вола за яйця!

 

Люди розташовуються на сцені таким чином, щоб не стояти спиною до залу, і бути, одночасно, повернутими до Василя, який звертається не тільки до односельців, а й до глядачів.

 

ВАСИЛЬ: Дорогі мешканці села Весела Пасіка! Земляки! Ніхто, крім нас самих не зробить наше життя кращим. Ні сьогодні, ні, тим паче, завтра…

 

РЕПЛІКИ:

Та куди вже краще?!

 

Краще ми вже жили…

 

Тут не знаєш, як краще вмерти…

 

ВАСИЛЬ: …Прошу не перебивати! Давайте, глянемо правді в очі. Весь світ забув про наше існування. Світло з перебоями, мобілки не ловлять, про Інтернет навіть не чули, що це таке.

 

РЕПЛІКИ:

То що воно таке?

 

З чим його їдять?

 

ВАСИЛЬ: Воно вам не треба. А дорога… Раніше я до райцентру на своїй «Ниві» за годину доїжджав, а тепер по цих вирвах ледь за три добираюся. І то – тільки в суху погоду.

 

РЕПЛІКИ:

То сиди дома й не рипайся…

 

Купи собі коняку…

 

Давай конкретику!

   

ВАСИЛЬ: Люди мруть, а родичам по-людськи поховати навіть нема за що. Маю до вас пропозицію. Є можливість заробити на похорони ще живій рідні, й  отримати допомогу на смерть когось із сім’ї. Та й просто – на життя.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ:  Налічними?

 

ВАСИЛЬ: Готівкою… Пропоную заснувати в нашому селі спеціальну лотерею, тоталізатор називається. Той, хто вгадає, хто помре наступним, отримає виграш.

 

            Громада гудить, перемовляється.

 

РЕПЛІКИ:

А якщо ніхто не помре?

 

Це ти сам таке придумав?

 

Лото «Забава»?

 

Ціна питання?

 

ВАСИЛЬ: Думаю, одна ставка – п’ятірка. Все одно людина відійде – хочемо ми цього чи не хочемо. Хтось, дивись, і вгадає, отримає виграш. То нехай небіжчик наостанок принесе користь іншим, тим, хто лишається!

 

Слухають Василя мовчки, тільки переглядаються, тиснуть плечима й чухають потилиці.

 

ВАСИЛИНА: Ой лишенько! На що ж це людей перевели, на коней, що наввипередки скачуть!

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Ти ж чула: «Усі там будемо». Чи ти не збираєшся? (штовхає її ліктем) А поки сконаєш, можна копійку на старість виграти! 

 

САЛАМАШЕНКО: А скільки можна буде виграти?

 

ВАСИЛЬ: Можна не тільки виграти, а й куш зірвати! Джек-пот називається.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Ти вумними словами не хизуйся, тут всі грамотні, ти скажи по-людськи! Цифру озвуч!

 

ВАСИЛЬ: Рахуйте самі… Якщо кожен візьме по квитку, тобто, зробить ставку на п’ятірку. Нехай не кожен. Нехай, для простоти рахунку, – двісті чоловік. Помножити на п’ять – вийде тисяча. Призовий фонд – половина суми, тобто п’ятсот. Той, хто вгадає, кого з нами не стане, отримає всі.

 

КОНЮШЕНКО: П’ятсот?

 

ВАСИЛЬ: Всі п’ятсот! До копійки!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А якщо двоє чи троє вгадають?

 

ВАСИЛЬ: Що ж тут незрозумілого?! Дикість якась! Не чекав від колишнього вчителя такого запитання! Розділять між собою…

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А п’ятсот на три не ділиться без остатку.

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: А якщо всі одразу угадають, що помре Василина?

 

ВАСИЛИНА: Чого це я???

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Та це я так, для прикладу.

 

ВАСИЛИНА: То до себе й прикладай.

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ:  Ну, нехай про мене всі вгадають. Що тоді?

 

Десь із середини залу (з проходу) голосно кричить на ходу й піднімається на сцену

 

ДУРНА БЕРТА: Стій! Дурниці питаєш!

 

Всі дивляться то на неї, то на Василя.

 

ДУРНА БЕРТА: А куди інші п’ятсот підуть?

 

ВАСИЛЬ: Ніхто нікого не дурить! Половина – призовий фонд, сто-двісті гривень – допомога сім’ї покійного, решта – експлуатаційні розходи.

 

ГНИДАЧКА: А це ще що за розходи?

 

КОНЮШЕНКО: Стули пельку, потворо! Ти ж все рівно не гратимеш.

 

            ГНИДАЧКА плює під ноги і йде зі сцени.

 

ВАСИЛЬ: Ну, це на папір для білетів, на їхній друк, на оголошення, на бензин, врешті решт. І, що лишиться, якщо лишиться, те буде прибутком організатора.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Губа не трісне?! На призовий фонд – сімдесят відсотків!

 

ФЕДОРИШИН: Ага, не менше! Хочеш жар чужими руками загрібати, то не скупися.

 

ВАСИЛЬ: Які ще будуть пропозиції?

 

ВОДОВОЗ: Вісімдесят!

 

ВАСИЛЬ: То тоді самі цим і займайтеся!

 

ВАСИЛЬ демонстративно розвертається до магазину.

 

ДУРНА БЕРТА: Ану, стій! А якщо по десять гривень чи більше ставитимуть, скільки тоді можна виграти?

 

ВАСИЛЬ: Я рахував. І є варіанти, коли можна виграти десятки тисяч.

 

ВСІ ХОРОМ: Ого! Ого! Ого!

 

            Люди розходяться, радячись між собою.

 

РЕПЛІКИ:

Ігри зі смертю Василь затіяв!

 

Над цим треба поміркувати!

 

ВАСИЛЬ (усім навздогін): Першому переможцю – премія від організатора!

 

ЗТМ

            Кілька секунд темно. Тільки чути як гавкають собаки, потім співають півні.

 

 

 

 

МАЙДАНЧИК ПЕРЕД МАГАЗИНОМ, МАГАЗИН

 

            Приходить якийсь інший день…

            На магазині нова вивіска: «БУКМЕКЕР».

            У магазині – ВАСИЛЬ щось пише чи рівняє на полицях.

Оглядаючись, заходить Іван Сергійович. Він підходить до Василя й тицяє йому п’ятірку.

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: На Артамониху хочу поставити?

 

ВАСИЛЬ: Чув, що вона при смерті. Все село про це гомонить. Але говорити, на кого ставите, не обов’язково. Зрозуміли, Іван Сергійович? Навпаки: треба таємно заповнювати квиток он за тим столом… Заповните, кинете в скриньку. Так, щоб ніхто не бачив.

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ (тримає в руках білет, консультується): То де таємно вписати Артамониху?

 

ВАСИЛЬ: Ось у цій графі. Тільки я вас благаю – не пишіть сільське прізвисько…

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Погонялово? Так, здається, молодьож каже?

 

ВАСИЛЬ: Вписуйте, як людина по паспорту, інакше квиток буде визнано недійсним.

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ (йде до столу й повторює): Артамоненко Клавдія Аврамівна… Артамоненко Клавдія Аврамівна… Їй гаплик, мені камінь з пліч, та ще й грошей підзароблю.

 

Щойно з магазину йде Іван Сергійович, як туди причалапують ВОДОВОЗ і ХУТОРЯНСЬКИЙ. Розминаються з ним у дверях.

 

ВОДОВОЗ: А чого це старий пройдисвіт від тебе с порожніми руками і кишенями вийшов?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Я його знаю! Він би не перся в лавку через усе село задля коробки сірників.

 

ВАСИЛЬ: Сергійович зробив ставку в тоталізаторі. Перший переможець отримає гарантований бонус – сто умовних одиниць! Знаєте ж?

 

ВОДОВОЗ: А на кого він поставив?

 

ВАСИЛЬ: Це – таємниця!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Мабуть, на Артамониху.

 

ВАСИЛЬ: А чого ти так думаєш?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А йому так хочеться! Він би на неї давно поставив, якби тоталізатор був раніше.

 

ВОДОВОЗ: Ти що, не знаєш, як вона йому кісткою в горлі? Все життя споганила!

 

ВАСИЛЬ: Та знаю! Любов! Хотів з нею одружитися, а віддали її за іншого. Знаю… Я так само знаю і те, що коли він угадає, то гарантовано отримає сотню.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Зелених?

 

ВАСИЛЬ: А яких?! Тільки я в нашій національній валюті видам.

 

ВОДОВОЗ: Зручно! Не треба буде тебе просити, щоб бакси в районі обміняв.

 

ВАСИЛЬ: Усі в селі знають, що я своє слово завжди тримаю!

 

            Мужики переглядаються.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Сотня, кажеш?

 

ВАСИЛЬ: І ні центом менше!

 

ВОДОВОЗ: А на кого ще можна поставити?

 

ВАСИЛЬ: На кого хочете. Все у ваших руках.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А скільки людей вже втягнулося?

 

ВОДОВОЗ: В дєнєжном вираженії можеш сказати?

 

ВАСИЛЬ: Ну, десь зо три сотні гривень на кону. Плюс бонус. Я вже казав.

 

ВАСИЛЬ і протягує мужикам бланки тоталізатора.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Я чув, що Архипівна останні дні доживає.

 

ВОДОВОЗ: А може, Йосипівна? Вона каже, що в неї рак…

 

ВАСИЛЬ (перебиває): Он там столик, скринька…

 

ВОДОВОЗ: А ручка є?

 

ВАСИЛЬ: Є.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ (бубнить): Сотка баксів…

 

Чоловіки риються в кишенях і дають Василеві гроші.

 

ВАСИЛЬ: Все – для зручності клієнтів… Ідіть уже…

 

Мужики йдуть до столу. ВАСИЛЬ вписує в книгу обліку прихід ще двох п’ятірок.

           

ЗТМ

 

Кілька секунд темно. Тільки чути як гавкають собаки, потім співають півні. Проходить якийсь час…

 

МАЙДАНЧИК ПЕРЕД МАГАЗИНОМ, МАГАЗИН

 

Під магазином – невеликий натовп: КОНЮШЕНКО, ДУРНА БЕРТА, ВАСИЛИНА, Іван Сергійович, САЛАМАШЕНКО.

На дверях магазину горизонтально зорієнтований висить аркуш. Озаглавлено документ «ТАБЛИЦЯ КОТИРУВАНЬ».

Іван Сергійович, насуває на носа окуляри й розглядає таблицю.

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Дивись, скільки народу за тиждень на Артамониху поставили!

 

ВАСИЛИНА: А що там написано?

 

САЛАМАШЕНКО: Таблиця котирувань. Це – як громадська думка, Василь порахував, на кого які ставки.

 

ДУРНА БЕРТА: На мене ніхто ручку не підняв?

     

            Під останню репліку підходять ХУТОРЯНСЬКИЙ і ВОДОВОЗ.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ

Ларисо Василівно! Та ви ж за таке зі світу зживете.

 

ВОДОВОЗ: Добре, якщо вгадає хтось. А якщо ні? Ховайся!

 

            ДУРНА БЕРТА хижо дивиться на друзів, на інших.

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ (до всіх, тицяючи пальцем у таблицю): І я теж популярний у народі! Четверо чекають моєї смерті. Але я  живучіший за Артамониху. Так вважають люди… Я не проти.

 

            З-за рогу на велосипеді виринає ФЕДОРИШИН.

 

ФЕДОРИШИН (кричить): Пожежа! Люди, пожежа! В Пересунька хата горить.

 

Всі підриваються й прямують до палаючої хати Пересунька. Хто накульгуючи, хто хекаючи… Бадьорих серед ходоків майже немає.

            Позаду всіх – КОНЮШЕНКО. Зупиняється.

 

КОНЮШЕНКО: Цікаво, а Пересунько був вдома чи не був?

 

            КОНЮШЕНКО повертається і йде до магазину. ВАСИЛЬ вже навішує замок.

 

КОНЮШЕНКО: Стій, не зачиняй!

 

ВАСИЛЬ: Я на пожежу. Якесь відро води зайве виллю.

 

КОНЮШЕНКО: Ти ж завжди казав, що працюєш до останнього клієнта! Я хочу зробити ставку.

 

            КОНЮШЕНКО махає п’ятіркою, затиснутою пальцями.

 

ВАСИЛЬ (в зал): Сімдесят третій пішов!

 

            ВАСИЛЬ витягує замок з петель. КОНЮШЕНКО отримує квиток, квапливо його заповнює і кидає в ящик. Майже без паузи на сцену повертаються люди.

 

ДУРНА БЕРТА: Рано чи пізно це мало статися.

 

САЛАМАШЕНКО: Я йому часто казав – не кури, бо згориш.

 

ВАСИЛИНА: А ти що, сам ніколи не куриш у ліжку?

 

САЛАМАШЕНКО: Я – інша справа. В мене дружина є, потушить якщо що.

 

ДУРНА БЕРТА: Відро води холодної виллє на голову.

 

КОНЮШЕНКО: Ну що там з Пересуньком?

 

ФЕДОРИШИН: Укоротив собі віку чоловік. Нічого від нього не лишилося.

 

КОНЮШЕНКО: Єс! (робить характерний рух зігнутою рукою) Єс!

 

ДУРНА БЕРТА: Ти що, хранцуз? Єскає він! Що, по-нашому не можеш?

 

ВАСИЛИНА: Яке життя, такий і здобуток… Нікому ніякої користі…

 

КОНЮШЕНКО:  Як це ніякої? Я вгадав! І я виграв!

 

            Народ з цікавість повертається до Конюшенка. На поріг виходить ВАСИЛЬ.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Скільки він виграв, якщо виграв?

 

КОНЮШЕНКО (обурено): Як це «якщо»?!

 

КОНЮШЕНКО витягує з кишені контрольний талон і тицяє його Василеві, той уважно дивиться на папірець.

 

ВАСИЛЬ: Так, так і написано: «Пересунько Григорій Адамович».

 

            ВАСИЛЬ повів рукою в бік Пересунькової хати.

 

ВАСИЛЬ: Якщо вірити цьому корінцеві, Любомир Іванович виграв… Точно не скажу скільки, десь більше двохсот гривень і ще сто гарантованих баксів для першого переможця. Все перевіримо й вручимо виграш.

 

ГНИДАЧКА: А ти не спіши! Де написано, що то Пересунько? Може, це хтось інший у його хаті згорів.

 

ДУРНА БЕРТА: Не сунь свою паскудну пельку! Ти не граєш, то й не гавкай! Йди звідси!

 

            ГНИДАЧКА плює під ноги й іде геть. Натовп збуджується.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Казка стає биллю.

 

ВОДОВОЗ: Точно! Як у казці: були гроші – нема грошей. Даром викинув п’ятірку на той тоталізатор.

 

ДУРНА БЕРТА: Хитрий жук! Поки люди там з відрами бігали, воно тут ставки робило.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Слухайте! А може, то Конюшенко сам йому хату й підпалив?

 

КОНЮШЕНКО: Та я ж разом з тобою отут тільки й дізнався про вогонь.

 

ВАСИЛЬ: Придертися нема до чого. Треба віддавати гроші. Вгадав Конюшенко про Пересунька! Ідіть сюди.

 

КОНЮШЕНКО гордо підходить і протягує руку. ВАСИЛЬ укладає йому в долоню купюри.  КОНЮШЕНКО махає ними над головою і починає перераховувати.

 

ВОДОВОЗ: То накривай поляну!

 

КОНЮШЕНКО: За цим діло не стане.

 

ВАСИЛЬ: Але скуплятися тільки в мене!

 

КОНЮШЕНКО (пихато): Зайве зауваження! Ми що, не люди?!

 

ФЕДОРИШИН: Тільки ковбасу на закусь у нього не купуй! Вона в нього не свіжа. Я вчора з’їв – срачка досі не пройшла.

 

            ФЕДОРИШИН поспіхом скаче на свій велік і зникає.

 

ВАСИЛЬ: І ще одне – якщо хочете грати, про тоталізатор ні пари з уст. Бо начальство довідається і закриє лавочку. Неліцензійна діяльність.

 

РЕПЛІКИ (з гурту):

Хіба ми не розуміємо?! 

 

Ми своє сміття в хаті тримаємо.

 

Ми ж з Веселої Пасіки!

 

Могила!!!

 

КОНЮШЕНКО: Хто питиме? Скільки пляшок брати? Підніміть руки, я порахую.

 

            Руку задерли всі, крім Василя.

 

КОНЮШЕНКО: Щось мені важко рахувати. Краще опустіть руки, хто п’є, а хто не буде, залиште. Раз!..

 

            За мить над майданом не лишається жодної піднятої руки.

 

КОНЮШЕНКО: То що це виходить? Виходить, що всі до одного питимуть? Ти ба, як усі зразу стали питущими. Чи є хтось, хто не буде?

 

            Руку піднімає ВАСИЛИНА.

 

ВАСИЛЬ: Бачиш, не все так безнадійно. Хоч одна призналася, що пити здоров’я не дозволяє.

 

ВАСИЛЬНА: Це я не голосую, це в мене питання.

 

КОНЮШЕНКО: Ну, питай.

 

ВАСИЛИНА: А з собою додому можна взяти? На компреси…

 

КОНЮШЕНКО: Мокрим пайком не видаю! Роби примочки своїм смердючим самогоном.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Доведеться вам, Василино Степанівно, разом з усіма хильнути.

 

            На сцену влітає на велику ФЕДОРИШИН.

 

ФЕДОРИШИН (до Конюшенка): Купляй тюльку, вона свіжіша за ковбасу.

 

ЗТМ

 

Кілька секунд темно. Тільки чути як гавкають собаки, потім співають півні.

 

 

ДІМ ГНИДАШІВ

 

            ГНИДАШІ – Петро й Тетяна – сидять на траві під парканом.

 

ГНИДАШ: Чуєш,  я десь чув, що жінки кончають тільки після родів. А ти коли перший раз кончила?

 

ГНИДАЧКА: От дебіл! Тобі що, більше нема про що триндіти?

 

ГНИДАШ: Та шо ти видєлуєшся?! Не можеш чоловіку сказати, коли вперше кончила?

 

ГНИДАЧКА: Та зразу й кончила.

 

ГНИДАШ: Я так і думав!

 

ГНИДАЧКА: Воно думає! Ти подумай, чим я рот прополощу. Йди, падло, з двору і без пляшки, тварюко, не повертайся!

 

ГНИДАШ: Я там у траві за корівником шмат рейки бачив… Як це досі його ніхто не знайшов?!

 

ГНИДАЧКА: Іди, поки не стибздили.

 

ГНИДАШ: Не стибздять. Я залізяку в яму вигрібну кинув. Хто в гній полізе?!

 

ГНИДАЧКА: І поглянь, де там наші виродки шляються. Щоб їх Господь побив! З учорашнього дня їх не бачила.

 

            ГНИДАШ йде з двору.  ГНИДАЧКА тут же під парканом лягає спати, хропе.

            Центр уваги зміщується на…

 

 

ДВІР КАТЕРИНИ

 

КАТЕРИНА сидить і тре свиням кабака (буряка). Поряд – ВАСИЛИНА.

 

КАТЕРИНА: У мене свині краще нагодовані, ніж у тої потвори діти.

 

ВАСИЛИНА: Старший вже в школу мав би ходити.

 

КАТЕРИНА: Ні, він підросте – і зразу в тюрму без образованія.

 

ВАСИЛИНА: Хоч би їх у якийсь притулок забрали…

 

КАТЕРИНА: Давно пора. Крадуть усе, що бачать – варто погано покласти й відвернутися. І тягнуть батьку з матір’ю, а ті на самогон міняють.

 

ВАСИЛИНА: Та які з них батьки?! Вони їх у могилу зведуть.

 

У двір заходить СЕРДЮЧКА.

 

СЕРДЮЧКА: Доброго дня, дівчата!

 

КАТЕРИНА: Заходь, як не жартуєш…

 

ВАСИЛИНА: Що, дома не сидиться?

 

СЕРДЮЧКА (Катерині): Катю, ти мені ще ліків від серця продаси?

 

КАТЕРИНА: Знайдемо щось із старих запасів.

 

            КАТЕРИНА виходить.

 

ВАСИЛИНА: Що, синові так погано?

 

СЕРДЮЧКА: Так погано, що на нього вже в тому торталізаторі ставку зробили. Мабуть, хтось із Воловиків. Щоб вони повиздихали!

 

ВАСИЛИНА: Та ні, Василь усім казав, що не гратиме.

 

КАТЕРИНА заходить, дає Сердючці якісь пігулки, та розплачується.

 

СЕРДЮЧКА (Катерині): Ти б якось зайшла його послухала.

 

КАТЕРИНА: Це ти мене послухай… Я тобі вже казала, й не один раз: вези його в лікарню.

 

СЕРДЮЧКА: На чому?

 

ВАСИЛИНА: На Конюшенковій підводі.

 

КАТЕРИНА: Причому – галопом.

 

СЕРДЮЧКА: Пару коробок сірників продаси? Знаєте ж – я поріг магазину не переступаю…

 

            КАТЕРИНА дає сірники, СЕРДЮЧКА йде.

 

КАТЕРИНА (навздогін): Ти чуєш? Галопом, поки не пізно.

 

            На жердині висить догори дном примітна каструля з яскравими квітами. ВАСИЛИНА нарешті звертає на неї увагу.

 

ВАСИЛИНА: О, якраз така в мене минулого тижня пропала.

 

КАТЕРИНА: А Василь що, одну таку продавав?!

 

ВАСИЛИНА: От я й спитаю, чи купляла ти, чи ні.

 

КАТЕРИНА: Слухай, ти чиєю лопатою картоплю копаєш?

 

ВАСИЛИНА (трохи задумується над відповіддю): Я теж у Василя купила.

 

КАТЕРИНА: Ага… З відшліфованим оцими руками держаком! І сучком отаким (показує), на сердечко схожим.

 

ВАСИЛИНА: Чого ж ти не сказала, що то твоя?

 

КАТЕРИНА: Я скажу тобі, ти скажеш мені, Пилипівна Гнатівні… Ми ж так матюками одна одну обкладемо. І куди тоді самогон дівати, як бартеру не буде?

 

ВАСИЛИНА: Мудра ти жінка! Ми ж веселопасічани! Ми повинні стояти один за одного горою!

 

КАТЕРИНА: То міняємо каструлю на лопату?

 

ВАСИЛИНА: Ходімо, бо я не хочу повертатися. Щось серце бомкає увесь час.

 

            Знімає каструлю з жердини. Дає Василині. Разом ідуть зі сцени.

 

 

МАЙДАНЧИК ПЕРЕД МАГАЗИНОМ, МАГАЗИН

 

                        На лавочці сидять ХУТОРЯНСЬКИЙ, ВОДОВОЗ, САЛАМАШЕНКО.

 

САЛАМАШЕНКО (показує пальцем на вивіску): А той «букмекер» мені трохи «супермаркет» нагадує.

 

ВОДОВОЗ: А ти там колись був?

 

САЛАМАШЕНКО: От смішно!!! Ну, не був. А ти думаєш, що їм там у містах краще живеться? Тільки й того, що магазинів більше. Та що б вони – ті городські – їли, якби не ми, землероби?!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Та ми більше на землекопів схожі. Риєш-риєш ту землю, щоб якусь залізяку знайти, Василеві здати та копійку виручити…

 

ВОДОВОЗ: А он Конюшенко тепер може безтурботно жити.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А споримо, що наступним виграю я.

 

ВОДОВОЗ: Споримо на пляшку, що не ти!

 

До мужиків як раз підходить ВАСИЛЬ.

 

ВАСИЛЬ: Слухайте! Що ви, як діди-прадіди?! «Споримо… Пляшка»… Ви в якому часі живете?! Восємнадцятий вєк!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Ти на обід? (і не чекаючи відповіді) То їдь собі та їж.

 

ВОДОВОЗ: Ага, смачного! І бичків своїх не забудь напоїти.

 

САЛАМАШЕНКО: Чого ви на чоловіка накинулися? Він що, винен, що ви ставки не вмієте робити?

 

ВАСИЛЬ: У тоталізаторі ви можете поставити не тільки на мерця, а й на того, хто виграє. Або вгадати, що ніхто не вгадає…

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Зеро!

 

ВАСИЛЬ: …І на того, хто вгадає того, хто переможе.

 

САЛАМАШЕНКО: О! То так далеко можна зайти!

 

ВОДОВОЗ: А можна поставити на того, хто першим перед Різдвом свиню колотиме?

 

ВАСИЛЬ закочує очі, щось собі метикує.

 

ВАСИЛЬ: Ні, на свиню не можна… Тут можлива змова зацікавлених осіб.

 

ВОДОВОЗ: То й не грузи нас! Нам і твого тоталізатора з головою!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Тут ніяк мерця не вгадаєш, а ти ще якісь варіанти навертаєш.

 

ВАСИЛЬ: Ну, як знаєте… Моє діло предложить…

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ, ВОДОВОЗ, САЛАМАШЕНКО (разом): …Наше діло – отказаться!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Ми свої тьорки якось розв’яжемо й без твого тоталізатора.

 

ВОДОВОЗ: Ага, дідівськими методами. (до Саламашенка) Розбий!

 

САЛАМАШЕНКО розбиває стиснені руки чоловіків.

 

ВАСИЛЬ: Будуть ідеї – звертайтеся. Розглянемо.

 

ВАСИЛЬ іде від чоловіків.

 

САЛАМАШЕНКО: Що ж це виходить?! Якщо на мене хтось поставить і я загну копита… От Хуторянський,, наприклад, вгадає. А потім зразу ж і сам перекинеться. То що, його гроші перейдуть родичам? То тоді треба ставити на нього, щоб зірвати виграш. Виходить – що ніхто живий не може зірвати джекпот.

 

ВОДОВОЗ: Ну, ти й накрутив! Хрін втямиш, що ти морозиш.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ : Справді, не буде ж людина сама на себе ставити?!

 

САЛАМАШЕНКО: Це дивлячись, що на кону!

 

ВОДОВОЗ: А скільки зараз на кону?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Питаєш, наче сам не знаєш.

 

ВОДОВОЗ: А на кого найбільше думають?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Піди та й глянь…

 

            Вони втрьох встають і йдуть до дверей, на яких висить таблиця котирувань. Вивчають її.

 

ДВІР КАТЕРИНИ

 

КАТЕРИНА порається в дворі. Заходить ВАСИЛИНА.

 

КАТЕРИНА: Заходь, конкурентко…

 

ВАСИЛИНА: Та яка я тобі конкурентка?! Були б тільки гроші, а пити кому – завжди найдеться.

 

КАТЕРИНА: Не кажи… Родіна ніщає і біднішає з кожним днем.

 

ВАСИЛИНА: Не те слово! Загниває! Гаплик їй насувається!

 

КАТЕРИНА: Мужики металу на пляшку самогону назбирати вже не можуть.

 

ВАСИЛИНА: Що, навіть півлітри сьогодні не продала?

 

КАТЕРИНА: Ні-фі-га! Хоч би хто похмелитися зайшов! Фіг там!

 

ВАСИЛИНА: А я дві пляшки зранку збула. Пішла до Василя і зробила ставку. Та от і до тебе рішила звернути.

 

КАТЕРИНА: Ну, всі знають, що мої двері завжди нараспашку. А скільки там можна виграти?

 

ВАСИЛИНА: Та он Конюшенко на Пересунькові з п’ятірки більше трьохсот зробив. Ще й від себе Василь крупно підкинув – як першому переможцю.

 

КАТЕРИНА: Ти диви! Заманчіво! А ти на кого поставила?

 

ВАСИЛИНА: Хіба ж про таке розповідають?!

 

КАТЕРИНА: Не на мене, случайно?

 

ВАСИЛИНА: Господь з тобою, Катю! Хіба ж у нас немає більше на кого поставити?!

 

КАТЕРИНА: А я чомусь подумала, що на мене.

 

ВАСИЛИНА: Та я, якби й поставила, то хіба призналася?

 

КАТЕРИНА: Значить, не на мене?

 

ВАСИЛИНА: Авжеж, не на тебе – ти ще довго дибатимеш!

 

КАТЕРИНА: Це комплімент?

 

ВАСИЛИНА: Та які в нас, старих бабів, можуть бути компліменти?! Це я розтлумачую, що на тебе ставити – гроші на вітер викидати. Ти ж здорова, як корова! Оце вже – комплімент. А от у мене то заболить, то затерпне. Вчора ото серце як запече, як защемить, знудило, наче на четвертому місяці, все тіло затремтіло, а потім ще й поригала. Думала – гаплик. Але згодом попустило.

 

КАТЕРИНА: Та тобі лежати треба, а ти по селу швендяєш.

 

ВАСИЛИНА: Що, вже виганяєш?

 

КАТЕРИНА: Та ні! Це я тобі рецепта виписую. (задумується) Ти знаєш, мабуть, я теж випробую своє щастя в тому тоталізаторі. Перші ж гроші – і я у Василя!

 

ВАСИЛИНА: Ну, то наливай по п’ятдесят, та я піду!

 

КАТЕРИНА тягнеться за чайничком із самогоном, наповнює чарки собі й гості.

 

КАТЕРИНА: Ну, за удачу!

 

            Баби цокаються. ВАСИЛИНА втирає губи.

 

САЛАМАШЕНКО, ХУТОРЯНСЬКИЙ і ВОДОВОЗ заходять «у двір». Кивають вітання Катерині, Василині, яка тримається за серце.

 

КАТЕРИНА (до всіх трьох): Ви що, закодірувалися?

 

САЛАМАШЕНКО: Ще чого!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Нам що, робити нічого?!

 

ВОДОВОЗ: Тіпун тобі на язика.

 

КАТЕРИНА : А що ж ви не заходили? У моїх конкуренток  влагу живітєльну купляли?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Та ні. грошей не було.

 

КАТЕРИНА: В борг не даю!

 

САЛАМАШЕНКО: Та якби ми не знали, що ти не кредитуєш, то й не йшли б до тебе.

 

КАТЕРИНА : Ціна не помінялась.

 

ВОДОВОЗ: Нам – дві пляшки: побилися об заклад, то візьмемо про запас, подивимося, хто виставлятиме.

 

САЛАМАШЕНКО: І я теж одну візьму.

 

КАТЕРИНА: Тоді женіть бабло. Передоплата! Хоч раз у той тоталізатор зіграю.

 

САЛАМАШЕНКО: А на кого ставитимеш?

 

КАТЕРИНА: Хіба ж про таке розповідають?!

 

            КАТЕРИНА виходить за самогоном.

 

ВАСИЛИНА: На тебе вона поставить.

 

            ВАСИЛИНА йде «з двору».

 

САЛАМАШЕНКО (починає репліку для Василини, закінчує до товаришів): А я на Вітьку Сердюка поставив. Він вже руку від серця не приймає, на краплях сидить. Якщо людина вже й сто грамів собі не може дозволити, то, вважай, їй тю-тю…

 

ВОДОВОЗ: Геть пропащий…

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Точно! Якщо хто не п’є, то він або хворий, або падлюка, отже, його близька смерть вже не за горами.

 

            КАТЕРИНА повертається з півторалітровою пляшкою.

 

КАТЕРИНА: Ви мені не підказуйте! На кого захочу, на того й поставлю. Я вам в одну налила.

 

САЛАМАШЕНКО: А чого в одну?

 

КАТЕРИНА : А бо ви все одно разом питимете. І тару треба економити. Все, годі базікати, йдіть – я тороплюся.

 

            Чоловіки виходять за лаштунки. КАТЕРИНА прямує в магазин.

 

 

БІЛЯ МАГАЗИНУ, МАГАЗИН

 

            ВАСИЛЬ у магазині сам. Заходить КАТЕРИНА.

 

КАТЕРИНА: Доброго дня!

 

ВАСИЛЬ: І вам, у вашій хаті, просмерділій брагою!

 

КАТЕРИНА: Ти мені зуби тут не заговарівай! Я прийшла по дєлу.

 

ВАСИЛЬ: Ну, не на прогулянку ж!

 

КАТЕРИНА: Хочу в твоєму каталізаторі пограти…

 

ВАСИЛЬ: Ну, він… Він не зовсім мій, він – наш. Одна ставка – п’ять гривень.

 

КАТЕРИНА: А на кого частіше ставлять?

 

ВАСИЛЬ: На дверях висить таблиця котирувань.

 

КАТЕРИНА: Буду я ще ходити туди-сюди! Що, сказати не можеш?

 

ВАСИЛЬ: Можу показати копію.

 

            ВАСИЛЬ кладе перед нею заповнений прізвищами й цифрами аркуш.

 

КАТЕРИНА: Ти думаєш, я тут щось бачу?!

 

            Лізе в кишеню, дістає з вельветового в квіточку халата носову хустинку, розгортає окуляри на мотузочці замість дужок, чіпляє їх на носі, бере в руки таблицю й коментує.

 

КАТЕРИНА: Так… Хто тут у нас? Так… Фросина Йосипівна Віденко… Тридцять чоловік поставили… Вона всім каже, що в неї рак. Срак у неї, а не рак! А люди вірять і викидають гроші на вітер… Артамоненко… Вічно вона однією ногою в могилі стоїть, між життям і смертю. Та вона помирає, скільки я її знаю… Сімнадцятеро повелися на ці балачки… Вона, знаєш, скільки отак розкарячки може простояти?!

 

ВАСИЛЬ: Тільки Господь Бог і доктор може сказати – в морг чи в реанімацію…

 

КАТЕРИНА: О! Вітька Сердюк. Це ти на нього поставив?

 

ВАСИЛЬ: Мені не можна.

 

КАТЕРИНА: А чого не можна?

 

ВАСИЛЬ: А ми так домовилися із земляками: щоб все було чесно, ні я, ні Раїса з мамою не беруть участі в розіграшах.

 

КАТЕРИНА: Розумно! А якщо я два квитки візьму? Більше виграю?

 

ВАСИЛЬ: Тоді виграш ділиться на двох.

 

КАТЕРИНА: А хто другий?

 

ВАСИЛЬ: Ви…

 

            КАТЕРИНА щось вирахувує в голові, ворушить губами, наче розмовляючи з собою, знімає й загортає окуляри, лізе в іншу кишеню і витягує звідти шкіряного чоловічого гаманця.

 

КАТЕРИНА (протягує гроші): Дві буханки хліба і три квитки каталізатора.

 

ВАСИЛЬ: Хліба немає, не бачите, чи що?! (Василь дає три квитки). Там усе зрозуміло. Як не дійде, спитаєте.

 

КАТЕРИНА йде до столу зі скринькою, знову дістає окуляри, сідає розглядає квиток, нахиляється, щось пише.

 

Тим часом у магазин заходить ДУРНА БЕРТА.

 

ДУРНА БЕРТА: У нас в селі колись буде хліб?

 

ВАСИЛЬ: Не хлібом єдиним…

 

ДУРНА БЕРТА: Проповіддю шлунок не наб’єш!

 

ДУРНА БЕРТА бачить на столі таблицю котирувань, бере аркуш у руки, мружиться – вдивляється. Дивиться то в аркуш, то на Катерину.

 

ДУРНА БЕРТА: На мене тут ніяке падло не поставило?

 

КАТЕРИНА кидає корінці тоталізатора в скриньку.

 

Тієї ж миті на велосипеді влітає ФЕДОРИШИН.

 

ФЕДОРИШИН (до Василя): Ти коли останній раз Василину бачив?

 

ВАСИЛЬ: Заходила сьогодні за хлібом. Недавно бачив.

 

ФЕДОРИШИН: Більше не побачиш. (пауза, німа сцена) Десять метрів до хвіртки не дійшла. Впала, піну з рота пустила – і каюк.

 

КАТЕРИНА: Що? Таки вмерла?

 

ФЕДОРИШИН: Навіть без медицинської освіти все понятно. Коли її побачили під парканом, вона вже холодною була.

 

КАТЕРИНА: Я за неї три білета вкинула. (плескає по скриньці, до Василя) Я ж так більше виграю?

 

ВАСИЛЬ: Однаково, що на одну ставку, що на три.

 

КАТЕРИНА: То за два квитки повернеш мені гроші?

 

ДУРНА БЕРТА: Ще чого! Тобі що, хтось насильно впхав три квитки?

 

КАТЕРИНА: А я ж їй казала: тобі лежати треба, а не по селу вештатися. (до Василя) Скільки я там виграла?

 

ВАСИЛЬ: Зараз порахуємо…

 

КАТЕРИНА: Десятку, виходить, на вітер викинула. А її ж треба ще десь узяти!

 

ДУРНА БЕРТА: От з виграшу й візьмеш.

 

ВАСИЛЬ, ДУРНА БЕРТА, ФЕДОРИШИН ідуть до столу зі скринькою, обступають стіл, висипають папірці, рахують. КАТЕРИНА спостерігає.

Центр уваги зміщується на інший бік сцени.

 

СІЛЬСЬКА ВУЛИЦЯ

 

БАБА ГАННА і СЕРДЮЧКА. Продовжують розпочату раніше бесіду.

 

СЕРДЮЧКА: Віктору щораз все гірше й гірше. Я втомилася їм повторювати: треба їхати в лікарню. Інакше діла не буде. Серце хапає по декілька разів на день. Кажу йому: сину, ти що, хочеш нас, бабів, геть без мужика залишити?

 

БАБА ГАННА: Ті он зі своєю лотереєю, як показилися. Ні Бога, ні чорта не бояться. Зі смертю граються.

 

СЕРДЮЧКА: І навіщо їм гроші?! Все рівно проп’ють, скільки б не було.

 

БАБА ГАННА: Точно! Або згноять на ощадкнижці чи в панчосі, або проп’ють.

 

СЕРДЮЧКА: Все той Воловик не нажереться! Магазин тримає, метал приймає, крупорушка, свині, два бички.

 

БАБА ГАННА: Три.

 

СЕРДЮЧКА: От бачиш, а я й не знала, що він ще одного завів. І все йому мало! Гребе, гребе, а тепер ще й на смертях придумав заробити. Треба буде в район поскаржитися.

 

БАБА ГАННА: Та хто там кого слухатиме?! У нього ж там все схоплено!

 

СЕРДЮЧКА: А може, наші люди одумаються і не лізтимуть у це гівно? Сама пішла б  попід хатами, щоб люди не робили дурниць, (махає ключкою) якби не ноги.

 

Поки баби говорять, всі, хто був у магазині, зникають за ширмою.

Баби йдуть за лаштунки.

 

СІЛЬСЬКА ВУЛИЦЯ

 

Натомість з’являються ХУТОРЯНСЬКИЙ і ВОДОВОЗ.

 

ВОДОВОЗ: Ти знаєш – я своїй Надійці жодного разу не зрадив!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: У тебе що, лівий поворот не працював?

 

ВОДОВОЗ: Та ні, ні з ким було. А кума не давала.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А мені давала.

 

ВОДОВОЗ: От сука! Це ж треба – так рідному кумові зраджувати?!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Та не твоя, моя мені давала.

 

ВОДОВОЗ: Тю, а я вже встиг наклепати на людину.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А твоя кума Грицькові та Івану давала.

 

ВОДОВОЗ: От сука! А рідний кум їй не рідний!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А чого це ти про свою Надьку не питаєш?

 

ВОДОВОЗ (хапає Хуторянського за груди): Що?! Не смій про покійницю!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Не гарячкуй. Якби ти спитав про Надьку, я б тобі сказав – берегла вона тобі вірність.

 

ВОДОВОЗ  (не випускаючи з рук сорочку): А ти що, зазіхав на неї?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Вгамуйся! Чиста вона! На неї багато хто зазіхав, але вона всім давала відкоша. «Я чоловікова жінка» – казала.

 

ВОДОВОЗ: Так, на неї око можна було покласти! Тут ти не брешеш. Відійшла, бідненька, геть молодою… Добре, що без мук, тихо, уві сні.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Царствіє їй небесне!

 

ВОДОВОЗ: Я от подумав… Якби тоді був тоталізатор, ніхто б і не вгадав її смерті.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А хто думав, що Пересунько таки докуриться в ліжку?! Ніхто не думав.

 

ВОДОВОЗ: Ніхто не думав. Тобто, всі думали, а не поставив ніхто…

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Крім Конюшенка…

 

ВОДОВОЗ: А Катерина наша любима смерть Василини Степанівни передбачила. Виграла грошей – дітям буде, що відіслати.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Інфаркт у Василини тільки вона вгадала…

 

ВОДОВОЗ: Медик! А ми, свині необразовані, вже п’ять турів мимо каси.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Та хіба тільки ми? Всі пролетіли. П’ять чоловік за цей час віддали Богові душу. І ніхто на них не подумав.

 

ВОДОВОЗ: Зате джек-пот став більше восьми тисяч.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Знаєш, я десь чув, що в тоталізатор краще грати по системі. Тоді шанс виграти – стопудовий.

 

ВОДОВОЗ: А як це – «по системі»?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Дідько його відає?! Мабуть, треба пройтися дворами, подивитися, хто чим дихає, з кого які болячки лізуть, порозпитувати, систематизувати.

 

ВОДОВОЗ: Точно! Й тільки тоді ставити на комусь хрестик. А не від ліхтаря, як усі.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Так оце ж і є система! Прийшов час збирати каміння! Почнемо обхід з Топтуненка. Він не просихає від того часу, як надибав десь гарний шмат міді.

 

            Вони йдуть у інший бік сцени, де тим часом зайняв позицію Топтуненко.

           

ХАТА ТОПТУНЕНКА

 

ВОДОВОЗ тупає ногою – ніхто не озвався. Заходять до хати.

            Павло сидить за столом і зосереджено ліпить із глини слоників.

 

ТОПТУНЕНКО (не повертаючи голови): Заходьте, заходьте. Ось, слоників ліплю.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Це в тебе що, білочка?

 

ТОПТУНЕНКО (крутить перед очима свій витвір): Хіба не схоже на слоника?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Та не видно, чи то в тебе хвіст, чи то хобот.

 

ВОДОВОЗ: Горілку ще маєш, скульптор?

 

ТОПТУНЕНКО: А! Труби горять? Розумію! Виручу!

 

            Він нагинається і дістає з-під столу повну трилітрову банку самогону. Ставить на стіл.

 

ТОПТУНЕНКО: Чи, може, ви казьонки хочете?

 

Нагинається й дістає пляшку 0,75 л магазинної горілки.

 

ВОДОВОЗ: А ту й ту можна скуштувати?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Для порівняння, як кажуть.

 

            Топтуненко підсовує до себе склянку, наливає.

 

ТОПТУНЕНКО: По черзі п’ємо, тари немає.

 

П’є першим. Мужики п’ють по півгранчака самогону, повторюють казьонкою.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ (випивши в свою чергу): Домашня краща.

 

ТОПТУНЕНКО: Катеринина… Ви ж не забувайте Павла, як його треба буде похмелити.

 

ВОДОВОЗ: Обов’язково!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Наллємо, якщо буде.

 

Топтуненко падає головою на стіл, засинає. Друзі збираються йти.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Ти бачив, скільки в нього пійла лишилося?

 

ВОДОВОЗ: Та бачив! Ще на тиждень стане.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Якщо економія, то й більше.

 

ВОДОВОЗ: Мабуть, залізяка виявилася більшою, ніж ми думали.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Як би там не було, а Павло ще не кандидат у покійники.

 

ВОДОВОЗ: Треба буде завтра зайти.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А чого чекати до завтра? Пройдемо маршрутом і повернемося до Павла.

 

Раптом Топтуненко падає на підлогу, трясеться в конвульсіях. Друзі розгублено спостерігають. Топтуненко вгамовується. ХУТОРЯНСЬКИЙ схиляється і слухає серце.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: З усього видно, що він мертвий.

 

ВОДОВОЗ: Стільки горілки не встиг допити!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: От і є на кого поставити. Поки люди довідаються, ми вже квитки в скриньку закинемо.

 

ВОДОВОЗ: То нехай його пійло йому на поминки залишається, а ми з виграшу собі ще купимо. Ми ж порядні люди!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Давай, щоб зайві гроші не викидати, візьмемо один білет, а виграш потім поділимо.

 

ВОДОВОЗ: Гаразд! По два п’ятдесят з носа.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: У тебе гроші є?

 

ВОДОВОЗ: П’ятірка.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А в мене – порожняк. Давай, так: ти візьмеш квиток, а я тобі з виграшу віддам.

 

ВОДОВОЗ: Стиць-бздиць! А якщо Василева лавка закрита?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Таке придумав! Серед білого дня?

 

Поки триває висвітлений прожектором попередній діалог, з іншого боку сцени в затемненні монтується нова локація магазину.

 

БІЛЯ МАГАЗИНУ, МАГАЗИН

 

            Висять (стоять) два білборди:

            «НЕ ПРОЛЛЄШ НІ КРАПЛІ ПОТУ ЩОБ ДІСТАТИСЬ ДО ДЖЕКПОТУ».

            «ГРАЙТЕ ЛЮДИ В ІГРИ МОДНІ КРАЩЕ ЖИТИ ВЖЕ СЬОГОДНІ».

           

Виходять КОНЮШЕНКО і САЛАМАШЕНКО. Роздивляються білборди.

Підходять ВАСИЛЬ і РАЇСА.

 

САЛАМАШЕНКО: Пропаганда?

 

ВАСИЛЬ: Агітація.

 

КОНЮШЕНКО: Ти вже й так наагітірував, що я всі виграні гроші програв.

 

ВАСИЛЬ: Так не свої ж – виграні. Знаєте, скільки зараз джек-пот?

 

САЛАМАШЕНКО: Та тільки про того «пота» й розмов.

 

ВАСИЛЬ: Вісім тисяч! Не оминіть свій шанс!

 

            ВАСИЛЬ і РАЇСА йдуть. До чоловіків підходить ДУРНА БЕРТА.

 

ДУРНА БЕРТА: Кістки перемиваєте, сучий потрух? Про що теревените?

 

КОНЮШЕНКО (експромтом, що в голову стукнуло): Та я оце Саламашенкові розказую про літературу.

 

ДУРНА БЕРТА: Як ти нею жопу підтираєш?

 

КОНЮШЕНКО: Та ні, згадав, що колись читав таку книжку, яку дочитав до кінця, закрив і зааплодував.

 

САЛАМАШЕНКО: «Камасутра»?

 

КОНЮШЕНКО: Ти точно дурень! Та я її в руках ніколи не тримав!

 

САЛАМАШЕНКО: А чого ж ти тоді свою корову «Камасутра» назвав?

 

КОНЮШЕНКО: Ну, назвав і назвав…  Тобі-то що з того?! Ми ж зараз не про корів, а про літературу мовимо.

 

ДУРНА БЕРТА: А що це за книжка така, що ти її аж до кінця дочитав та ще й в долоні заплескав?

 

КОНЮШЕНКО: Іди ти – знаєш, куди?! Це ж ти так просто спиталася, аби спитати, а насправді воно тобі геть зовсім не цікаво.

 

САЛАМАШЕНКО: А ти сильно аплодував?

 

КОНЮШЕНКО: Та не дуже.

 

ДУРНА БЕРТА: То тоді й не кажи.

 

ДУРНА БЕРТА розвертається й заходить у магазин.

 

КОНЮШЕНКО (їй навдогін): Та я все одно забув, як вона називається.

 

САЛАМАШЕНКО: А хоч про що вона, пам’ятаєш?

 

КОНЮШЕНКО: О! Це пам’ятаю: про життя.

 

САЛАМАШЕНКО: А я пам’ятаю тільки свою останню книжку, я нею грубу розпалював. Хороша книжка, суха.

 

КОНЮШЕНКО: А як називається?

 

САЛАМАШЕНКО: Ммм, зараз… Зачекай… Тю! Так швидко хотів сказати, та геть із голови вилетіло.

 

КОНЮШЕНКО (міняє тему розмови): А як ти думаєш, можна зразу на кількох ставити?

 

САЛАМАШЕНКО: Чув, що так роблять.

 

            Із-за рогу вискакує ФЕДОРИШИН на велосипеді.

 

ФЕДОРИШИН: Хліб везуть! Машина вже бугор переїхала.

 

            До «Букмекера» почав підтягуватися живий люд: хтось почув про хліб від ФЕДОРИШИНа, хтось сам бачив хлібовозку на бугрі, хтось довідався інакше…

            Давно такого не було – вишикувалася черга. За хлібом.

 

РАЇСА: Не штовхайтеся! Всім вистачить.

 

БАБА ГАННА: Ага, вистачить! Як раз! Вони ж по п’ять буханок гребтимуть!

 

САЛАМАШЕНКО: Більше двох у руки не давай!

 

РАЇСА: Ну, гаразд, по дві. А хто захоче більше, нехай нову чергу займає. Ще дві візьме.

 

КАТЕРИНА: А три можна? В відє ісключєнія? Слугам Гіппократа…

 

Черга невдоволено гомонить.

 

РАЇСА: Можна… (експромтом) Можна, якщо візьмете в нагрузку білет.

 

            Від людей чути:

 

РЕПЛІКИ:

Це несправедливо!

 

Ти нам тут совєтський союз не устраюй!

 

Це шо – така у нас демократія?!

 

Не викручуй яйця!

 

Я у ваші ігри не граюся!

 

ВАСИЛЬ: Щось довго Федоришина немає. Може, ще хтось піде й допоможе водієві хліб вивантажити?

 

САЛАМАШЕНКО (озирається на земляків): Доведеться наймолодшим впрягатися.

 

САЛАМАШЕНКО виходить.

 

ВАСИЛЬ: Саламашенка пустите без черги?

 

РЕПЛІКИ:

Ще чого?! Його що – хтось примушував?!

 

            Забігає захеканий САЛАМАШЕНКО.

 

САЛАМАШЕНКО: Федоришина на смерть машиною переїхало. Покотилася з бугра, а він не встояв.

 

Всі направляють погляди на вулицю, але покинути чергу не наважуються.

 

ДУРНА БЕРТА: Нехай Катерина сходить подивиться. Може, ще живий.

 

            ВАСИЛЬ виходить слідом за Катериною.

            Люди тримаються своєї черги, чекають результату.

            Вертається КАТЕРИНА.

 

КАТЕРИНА: Тут і без мєдєциньського образованія все, як на долоні: був чоловік – і немає чоловіка.

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ (від дверей магазину, на яких висить таблиця котирувань): І бач – ніхто на нього не поставив.

 

САЛАМАШЕНКО: От комусь пощастить наступного разу!

 

ДУРНА БЕРТА: Ото вже й, справді, пощастить!

 

            До хвоста хлібної черги підходять ВОДОВОЗ і ХУТОРЯНСЬКИЙ.

 

ВОДОВОЗ: Добрий день добрим людям!

 

КОНЮШЕНКО: Здоров! У нас жива черга.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ : За чим? За тоталізатором?

 

КАТЕРИНА: За хлібом.

 

КОНЮШЕНКО: Спізнилися ви, хлопці.

 

САЛАМАШЕНКО: Тут таке було! Голівудський бойовик! Море крові!

 

ВОДОВОЗ: Стріляли?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Щось я не чув.


Заходить ВАСИЛЬ.

 

ВАСИЛЬ: Відвіз тіло Федоришина додому. (звертає увагу на Хуторянського і Водовоза) О, і ви вже тут? На Топтуненка прийшли поставити?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ з ВОДОВОЗом переглядаються.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ і ВОДОВОЗ (разом): Ми за хлібом.

 

ВАСИЛЬ: Пізно. Я на мерців ставки не приймаю. Тільки на живих. Хитрожопі!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ і ВОДОВОЗ розпачливо переглядаються…

 

ВОДОВОЗ: Як це він так швидко про Павла взнав?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А що ти хотів?! Це ж село! Тут і телефон бездротовий ні до чого!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Мене образа доїдає – аж печаль бере.

 

            ХУТОРЯНСЬКИЙ направляється «на вихід».

 

ВОДОВОЗ (Хуторянському навздогін): До сраки ця твоя система! Грай далі сам!

 

ВОДОВОЗ іде геть.

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: Ніколи наперед не вгадаєш, де тіло засвербить. Так і з цим тоталізатором.

 

ЗТМ

 

Кілька секунд темно. Тільки чути як гавкають собаки, потім співають півні. Приходить якийсь черговий наступний день…

 

 

ДІМ ГНИДАШІВ

 

ГНИДАЧКА, як завжди, лежить – руки під голову, дивиться в стелю.

Заходить її чоловік.

 

ГНИДАШ: Вставай! Горе! Діти втонули.

 

ГНИДАЧКА (байдуже): Не видумуй! Десь у чужих городах нишпорять.

 

ГНИДАШ: Вже не нишпорять. Піди подивися – меншого витягнув, тіло в сінях лежить.

 

ГНИДАЧКА: Навіщо ти його додому припер? У нас що, є за що поховати?

 

ГНИДАШ: А треба було там, біля ставка лишити?

 

ГНИДАЧКА («мрійливо»): Знаття б, що вони втонуть, то могли б зіграти. Були б гроші на похорон.

 

ГНИДАШ: Та в нас же грошей не тільки на похорон, на білет немає!

 

ГНИДАЧКА: Якось би нашкребли. Ну, йди до мене. Нового зробимо.

 

ГНИДАШ: Знаєш, що?! Пішла ти… Гидко на тебе дивитися.

 

ГНИДАЧКА: То піди та втопися!

 

ГНИДАШ: Яка ж ти потвора! Більше ти мене не побачиш.

 

            ГНИДАШ іде з дому. ГНИДАЧКА встає, йде за ним.

 

ГНИДАЧКА

На себе подивися, виродок!

 

Центр уваги зміщується в інший куток сцени.

 

 

ДІМ ВАСИЛЯ

 

За накритим до вечері столом – сім’я Воловиків. ВАСИЛЬ сьорбнув ложку борщу й задумується. Мати з дружиною теж зупиняються.

 

РАЇСА (стурбовано): Що?

 

ВАСИЛЬ: А чи лишилася ще в цьому світі любов?

 

РАЇСА: Що, не досолила?

 

ВАСИЛЬ: А совість у людей ще хоч трохи є?

 

РАЇСА: Пересолила?

 

ВАСИЛЬ: З борщем усе гаразд. Я оце дивлюся на все тай думаю, що вже не серце й розум керують людськими вчинками, а шлунок. Це він підказує, через які принципи можна переступити, якими моралями можна знехтувати. Це кишка визначає поведінку, прагнення, погляди. Шлунковий сік скоро переварить геть усе людське, що в нас лишилося…

 

ЯВДОХА ХОМІВНА: Чого це тебе на пилосохвію потягнуло? Їж, борщ холоне.

 

ВАСИЛЬ схиляється над тарілкою, жінки теж прикладаються до борщу.

 

ВАСИЛЬ  (відсовує порожню посудину): З цим тоталізатором мені дещо відкрилося. Буває, таку дискусію влаштовують, аж моторошно стає. В пику іноді хочеться заїхати. Мені здається, ще трохи, й люди почнуть убивати одне одного: зробив ставку, вбив, отримав гроші.

 

РАЇСА: Ні, до цього не дійде. Сільські люди ще щось мають за душею.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА: Юринда! Люди що – геть дурні?! Розсудять: я когось прикінчу, а виявиться, що марно, бо на тому кінці села хтось когось раніше уколошкав. Ні, не дійде до цього.

 

ВАСИЛЬ: Сподіваюся.

 

ВАСИЛЬ відкушує від стручка гіркого перцю, в роті пече, він кривиться. РАЇСА подає склянку води. ВАСИЛЬ п’є.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА (встає з-за столу, Раїсі): Прибереш сама?

 

ВАСИЛЬ : Мамо, я знаю, що ви зараз скажете. (Раїсі) Піди включи мамі ти-ди-ви. А я сходжу бичків напою.

 

            Всі виходять. Центр уваги зміщується на…

 

СІЛЬСЬКА ВУЛИЦЯ

 

Стоять і пліткують СЕРДЮЧКА с бабою Ганною.

 

СЕРДЮЧКА: Відвезли таки Вітю в лікарню.

 

БАБА ГАННА: І що лікарі сказали?

 

СЕРДЮЧКА: «Нужна опєрація. Удовольствіє нє із дішових».

 

БАБА ГАННА: Скільки?

 

СЕРДЮЧКА: І не питай… Я таких грошей і уявити собі не можу, не те що – заплатити.

 

БАБА ГАННА (хапається за голову): Може, виживе.

 

СЕРДЮЧКА: Доктор сказав «вряд лі». Але трохи заспокоїв, подарував надію… Каже, що «порой проісходят нєвєроятниє випадкі».

 

БАБА ГАННА: Конюшенко на підводі відвозив? Він же мені казав, що в кобили клімакс.

 

СЕРДЮЧКА: Та, коли йому грошей пообіцяли, сказав, щоб за кобилу не переживали – він її допінгом нагодує. Я б теж була з ними поїхала. А Вітя каже: Сосік за свою кобилу не ручається. Куди вже ще й вам їхати?! Посидьте, мамо, вдома. Все буде добре.

 

БАБА ГАННА: Сподівайся на краще. Молися Господу.

 

СЕРДЮЧКА: Що мені ще лишається? Чим зараз мати може своїй дитині помогти?

 

 

ДІМ ДЕНИСОВИЧА

 

На ліжку лежить Денисович (обличчя не видно) – нерухомий хворий. Біля нього на табуретці сидить ВОДОВОЗ.

 

ВОДОВОЗ: Денисович! Поки вашої дочки немає, посторожую тут. Бо, відчуваю, Хуторянський на вас поставив. А потім люди бачили, як він щось копав за руїнами корівника. Що там копати?! Весь метал звідти вже на два метри в глибину викопали, а копав він усього на пів штика. Люди бачили, люди не збрешуть! Точно – шукав якісь корінці. Всі ж знають, що його баба відьмою була! Може, й нахапався в неї якихось смертельних рецептів. То він шукав зілля для отрути – прискорити ваш кінець і виграти. Система, трясця твоїй матері! Науковий підхід! Які ще новини? Дурна Берта знову посварилася з Ганною. Питається – совість у тебе є?!

 

            Дід лежить і ніяк не реагує.

 

ВОДОВОЗ: Бачу, ви зі мною згодні…

 

            Не встигає він закінчити фразу, як у хату заходить ХУТОРЯНСЬКИЙ.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: О! А ти чого це тут? Думаєш, своїми балачками йому віку додаси? Ти б краще манною кашею його нагодував. Хай би старий посьорбав.

 

ВОДОВОЗ: Він ні в чому не нуждається.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А я йому відвару енергетичного приніс. Може, хоч людей впізнавати почне?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ дістає з кишені літрову пластмасову пляшку закорковану скрученою газетою, в пляшці – мутна рідина.

 

ВОДОВОЗ: Ага, а потім зіскочить з ліжка та й давай танцювати. Дасть лиха закаблукам на власних похоронах!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Для таких маневрів ще не придумали зілля. (збовтує пляшку) Від цього йому буде краще, може, навіть очі відкриє.

 

ВОДОВОЗ: Куди вже краще?! Він мені й без твоєї жидкості витрішки корчить.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Давай, подивимося, як воно на нього подіє. Моя бабця завжди таке дідові давала, коли тому зовсім лихо було – життя набридало. Ти знаєш – допомагало…

 

            ХУТОРЯНСЬКИЙ відкорковує пляшку, бере зі столу емальовану кружку, наливає, робить крок у бік ліжка.

 

ВОДОВОЗ: Отруїти діда хочеш? Навіть при свідках не соромишся?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Господи! Я зрозумів, про що ти подумав… То ти геть дурний чи з глузду з’їхав?

 

ВОДОВОЗ: А чого це ти про нього так печешся? Ставку на діда зробив?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Та я цього разу зовсім не грав.

 

ВОДОВОЗ: Так я тобі й повірив! Якщо це не отрута, то відхлебни сам із чашки.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Тю на тебе! Це ж для хворих. Я не знаю, як воно на здорового подіє.

 

ВОДОВОЗ: Випий, тоді повірю. Разом і подивимося, що то за зілля ти накалапуцав… Не бійся, я не на тебе ставив.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Це ж треба до такого докумекати?! Отакий ти друг?! Ну, гаразд, подивимося, що з того буде.

           

            ХУТОРЯНСЬКИЙ підносить до рота кружку із зіллям і п’є до дна, за звичкою нюхає кулак і глибоко видихає. Не встигла остання крапля дійти до шлунку, як він вже змінився в обличчі. Посмішка розтягнулася від вуха до вуха, розправилися груди, вирівнялися плечі.

 

ВОДОВОЗ: Ти мені тут Голівуд не влаштовуй! Рожі він корчить!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ (співає): Откуда і хто ти нє знаю, но наша любов впєрєді…

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ рушає до ВОДОВОЗа з розпростертими обіймами.

            ВОДОВОЗ відсторонюється, але ХУТОРЯНСЬКИЙ пробує обійняти друга. Той відскакує за стола.

 

ВОДОВОЗ: Та що з тобою?!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ (насувається на друга): Золотіться роза чайная, як стакан вінааа.

 

            ВОДОВОЗ робить крок у бік, ХУТОРЯНСЬКИЙ слідом. Ще по кроку, ще…

 

ВОДОВОЗ: Що ти там заварив?

 

ВОДОВОЗ тікає навколо столу, а ХУТОРЯНСЬКИЙ його наздоганяє.

Накручують кілька кіл, нарешті ХУТОРЯНСЬКИЙ якось занадто спритно вискакує на стіл і стрибає на ВОДОВОЗа. Той не встигає ухилитися, ХУТОРЯНСЬКИЙ навалюється, і разом вони падають на хворе тіло Денисовича.

 

ДЕНИСОВИЧ (кричить, як до Бога): Гик! Аааааа! Аааааа…

 

            …І старий затихає. Дідовий крик лякає чоловіків: вони мовчки встають, поправляють на собі повисмикувану одежу, дивляться на діда.

 

ВОДОВОЗ: Ну, от, не миттям, так катанням. Доконав ти діда.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ (отямившись): А чого це я?! Я сам на нього падав, чи що?

 

ВОДОВОЗ: А хто мене штовхав?! Я тільки знаряддя, а ти – безпосередній виконавець.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Не треба прикидатися цеглиною, якою проламали ребра старому. Сядуть усє!

 

ВОДОВОЗ: Мене не чіпатимуть. Приїдуть менти, знімуть відбитки пальців… Вони що, не знають, як шукати злочинців?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Ніхто нікуди не приїде! У Веселу Пасіку їх ні бубликом, ні медом не заманиш. Та й хто подумає? Скажуть, помер дід своєю смертю.

 

ВОДОВОЗ: А якщо здогадаються?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Якщо ми обидва мовчатимемо, нізащо не здогадаються. Мені мовчати вигідно – я як раз на Денисовича і поставив.

 

ВОДОВОЗ: То ти мені брехав, що не грав?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Тактика!

 

ВОДОВОЗ: То який мені стимул тоді мовчати?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А я тобі віддам третину виграшу.

 

ВОДОВОЗ: Половину!

 

Б’ють по руках, прибирають той гармидер, що наробили своєю біготнею, вкривають Денисовича простирадлом до підборіддя – «замітають сліди».

 

ВОДОВОЗ: А ти не брешеш знову, тактик? Покажи квиток.

 

            ХУТОРЯНСЬКИЙ лізе в кишеню й дістає згорнений удвоє аркуш.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: На, дивись!

 

ВОДОВОЗ: Зачекай! Якщо ми самі скажемо, що дід перекинувся, то на нас і подумають.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А ми не скажемо. Ходімо в магазин на розвідку. Дєлайтє ставкі, господа!

 

            Ідуть на інший бік сцени.

 

БІЛЯ МАГАЗИНУ, МАГАЗИН

 

Друзі підходять до гурту: там БАБА ГАННА, КАТЕРИНА, КОНЮШЕНКО,  ще хтось.

 

БАБА ГАННА (Хуторянському з Водовозом): Чули? Гнидачка своїх хлопців на той світ відправила.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Що, власними руками?

 

БАБА ГАННА: Та ні, бовталися діти на ставку і потонули обоє. Одного Гнидаш на березі знайшов, а старшого вода забрала.

 

КОНЮШЕНКО: Бідні діти! Так білого світу й не побачили!

 

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ: А його тут хтось бачив? Чи ти, чи я?

 

КАТЕРИНА: Менше беньки заливайте, то побачите.

 

            Підходить ВАСИЛЬ.

 

ВАСИЛЬ: Кому кістки перемиваєте?

 

БАБА ГАННА: Гнидачкині хлопці потонули. Обидва.

 

ВАСИЛЬ: Так! Усі ставки на цей тур анулюються.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Це вимагатєльство!

 

ВАСИЛЬ: Тю на тебе! Чого це?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Я тобі розжую, якщо до тебе не доходить. Дивись: люди поставили гроші й чекають, хто ж нарешті помре, кому дістанеться кругла сума. Нормально? Нормально… А тут хтось комусь десь наче сказав, що буцімто діти втонули…

 

ВОДОВОЗ: Ага! А друге тіло хто-небудь бачив? Не бачив…

 

БАБА ГАННА: Я хоч і противниця вашої бридкої забави, але ж скажу: а вони ж праві! Хто бачив, як він втонув? Ніхто!

 

            Народ гомонить, нічого не розібрати.

 

ВАСИЛЬ (звертається до громади): Народ, слухай мене! Тур закрито!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Дзуськи! Або нехай хтось справді помре, або тіло другого утопленика знайдеться.

 

САЛАМАШЕНКО (гукає від дверей з таблицею): А на дітей, дивлюся, ніхто не поставив.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ (Василю): Вони ж неповнолітні! Вони до уваги не беруться!

 

ВАСИЛЬ: Позатуляйте пельки! Нічого святого за душею!

 

ВОДОВОЗ: Требуємо продолженія банкета!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Пішли в магазин, я хочу зробити ставку.

 

ВАСИЛЬ: Розходьтеся! Ставки не приймаються. Я подумаю, як ми будемо далі,  подумаю і повідомлю про своє рішення.

 

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ

 

ЗАВІСА

 

=============================================================

 

ДРУГА ДІЯ

 

БІЛЯ МАГАЗИНУ, МАГАЗИН

 

            Заходить ВАСИЛЬ. Оглядається на всі боки.

 

ВАСИЛЬ: Що це за день сьогодні? Де народ? Не пригадаю жодного такого за весь час… Останній день Помпеї…

 

            ВАСИЛЬ заходить у магазин, кладе на прилавок замок.

 

ВАСИЛЬ: Щось воно тут не те. Кожного разу плутаються карти. Вже скоро майже рік, як ніхто не може вгадати, хто помре наступним. Померла Артамониха, Йосипівна, Стецько, Прокопівна. Не вгадали… Завжди, кожного разу покійники випереджають один одного так, що живі лишаються і без рідних, і без виграшу. А джекпот,  між тим, уже майже двадцять тисяч! Про деяких старих і хворих пішла дурна слава по селу: скільки на них не став – усе марно. Той же Іван Сергійович. Скільки разів на нього люди ставили! Ставили-ставили, та й набридло. Живучий дід! А його знайшли мертвим на могилі Клавдії Аврамівни Артамоненко – задубілим від морозу. А хто міг подумати на Гната Петровича?! Щось увесь час заважає людям виграти. А може, (піднімає очі до неба) це не щось, а Хтось?

 

            В магазин влітає БАБА ГАННА.

 

БАБА ГАННА: Доброго ранку! Дай пачку соди і пляшку оцту. Лариса вночі померла.

 

ВАСИЛЬ: ДУРНА БЕРТА? Даруйте – Лариса Василівна? Серце?

 

БАБА ГАННА: Яке там серце! Якби ж то серце! Від груби вона вчаділа. Ми з нею звечора трохи посварилися. Я була не зовсім права. Зайшла зранку вибачитися, а вона на порозі мертва лежить. Не встигла на повітря вибратися! То хоч млинців їй на поминки насмажу.

 

ВАСИЛЬ: А…

 

БАБА ГАННА: …А борошно ще лишилося.

 

На поріг вскакує – захеканий і розхристаний САЛАМАШЕНКО.

 

САЛАМАШЕНКО : Ти ставки на цей тур ще приймаєш? (висипає на прилавок купу дрібноти). Тут рівно п’ятірка, можеш не перераховувати…

 

БАБА ГАННА: Ти що, під церквою стояв?

 

ВАСИЛЬ: Парубоцьких від баби наховав.

 

САЛАМАШЕНКО: То що, можу я купити квиток тоталізатора чи ні?

 

ВАСИЛЬ: Лиши собі. (відсовує гроші) Ставки тимчасово не приймаються.

 

САЛАМАШЕНКО: Переоблік?

 

ВАСИЛЬ (передражнює):  Ревізія! Пізно! Сьогодні вночі Журанську призвали.

 

САЛАМАШЕНКО: Дурну Берту? От йолкі-палкі! Яке нещастя! А я якраз на неї і хотів поставити. Не знав… Не знав… Давай, щоб я на наступний тур не спізнився, зроблю зараз на когось іншого ставку. Поки гроші маю…

 

ВАСИЛЬ: Сказав же – ставки тимчасово не приймаються. Закриємо, як положено, цей тур, потім почнемо інший. Це зрозуміло?

 

САЛАМАШЕНКО: А Лариса Василівна, між іншим, була членом ревізійної комісії. Кворуму не буде.

 

ВАСИЛЬ: Нічого, ми довибори проведемо.

 

БАБА ГАННА  (Саламашенку): Ага, тебе виберемо. («до всіх») Вік прожила, як пса в сраку поцілувала.

 

У магазин входить СЕРДЮЧКА власною персоною, спираючись на ковіньку.

            Німа сцена.

 

САЛАМАШЕНКО: Що ж це тебе так прикрутило, що сама до Василя прийшла?

 

СЕРДЮЧКА: Ви ще граєтеся в той свій путалізатор?

 

ВАСИЛЬ: А вам до того що?

 

СЕРДЮЧКА: Хочу зіграти.

 

БАБА ГАННА: Отакої! Мені казала, що гріх гратися зі смертю…

 

СЕРДЮЧКА: Хочу зіграти!

 

            Тягнеться до кишені.

 

ВАСИЛЬ: Ставки тимчасово не приймаються.

 

СЕРДЮЧКА: Як зайшла Сердючка, так зразу й не приймаються! Це ж для всіх у селі, чи ні? Чи я не з Веселої Пасіки?!

 

ВАСИЛЬ: Просто вночі спочила Лариса Василівна Журанська…

 

СЕРДЮЧКА: О! Чого це вона? Та ми ж з нею ще разом дівували.

 

БАБА ГАННА: Дідько її знає?! Ми з нею звечора трохи посварилися. Я була не права. Зайшла вибачитися, а вона на порозі мертва лежить. Купила оцту й соди. Олію і борошно ще маю, то хоч млинців їй на поминки насмажу.

 

ВАСИЛЬ: Завтра або позавтра приходьте, ми проведемо процедури й рушимо далі.

 

СЕРДЮЧКА: Ти бачиш, як я ходжу?! Чи додому жива дійду, не знаю. А ти мене завтраками годуєш. Скільки зараз виграш?

 

ВАСИЛЬ: Оскільки на Журанську ніхто не ставив, то лишилося так, як і було. Майже двадцять тисяч.

 

СЕРДЮЧКА: То чого ти мене гониш? Я що, не така, як усі?!

 

ВАСИЛЬ: Кажу ж – приходьте завтра чи післязавтра.

 

            СЕРДЮЧКА стукає ковінькою по прилавку.

 

СЕРДЮЧКА: Не крути! Давай квиток!

 

ВАСИЛЬ: Гаразд, зроблю для вас ісключеніє. А щоб ви зайвого на мене не казали, дам вам квиток без грошей.

 

СЕРДЮЧКА: Як це без грошей?

 

ВАСИЛЬ: Без-кош-тов-но! (Василь протягує чистий бланк тоталізатора) Он стіл, там є ручка, потім вкинете в скриньку.

 

СЕРДЮЧКА кладе гроші назад у кишеню, бере у Василя з рук бланк і прямує до столу, сідає за стіл і щось пише в квитку тоталізатора.

 

ВАСИЛЬ: Тільки не пишіть, як по-сільському, без усяких там «-учка, -ючка, -муючка»… Прізвище, ім’я, по-батькові…

 

СЕРДЮЧКА: Що ж ти зразу не сказав?! (стара, зібгала папірець і кидає в порожній смітник) Даси новий?

 

            ВАСИЛЬ підносить їй квиток аж до столу.

 

ВАСИЛЬ: Візьміть… Це теж безкоштовно. Але будьте уважнішою.

 

СЕРДЮЧКА: Не вчи мене!

 

СЕРДЮЧКА схиляється над столом. ВАСИЛЬ повертається за прилавок. Всі спостерігають за Сердючкою. Вона впоралася з листком, рве, де позначено, навпіл, вкидає корінець у скриньку й шкутильгає на вихід.

 

СЕРДЮЧКА: Дякую!

 

На порозі ледь не зіткається з Раїсою. Та відступає ошелешена, пропускає стару. СЕРДЮЧКА виходить, всі мовчки спостерігають. На вулиці її з подивом стрічає КОНЮШЕНКО.

 

КОНЮШЕНКО: Доброго дня! Хочете, я вас додому з вітерцем відвезу?

 

СЕРДЮЧКА: Чого це ти такий добрий сьогодні?

 

КОНЮШЕНКО (в зал):  По дорозі розпитаю її про все. (до Сердючки) А в мене сьогодні пільговий день для пенсіонерів.

 

СЕРДЮЧКА: Я удостовєрєніє дома лишила.

 

КОНЮШЕНКО: Повірю на слово…

 

            Вони вдвох виходять за лаштунки. Центр уваги повертається в магазин.

 

РАЇСА (до Василя): А що це Сердючка тут робила?

 

САЛАМАШЕНКО: Щось її напоумило підключитися до ігор зі смертю. (до Василя) Може, ти й мені даси? Як у винятковому випадку – майбутньому члену ревізійної комісії.

 

ВАСИЛЬ мовчки заглядає в журнал обліку, пише щось на новому бланку і тицяє його Саламашенку.

 

ВАСИЛЬ (до Раїси): Щось тут не так!

 

САЛАМАШЕНКО: Гроші забереш, чи зробиш ще один виняток?

 

ВАСИЛЬ: Ідіть уже пишіть, на кого думаєте.

 

САЛАМАШЕНКО йде до столу, кладе на нього свій квиток, але не заповнює, а нагинається до смітника, на дні якого валяється зібганий Сердючкою зіпсований квиток. Розгортає його, дивиться і аж підскакує.

 

САЛАМАШЕНКО: Бляха муха! Знаєте, на кого вона поставила?

 

РАЇСА: На кого?

 

САЛАМАШЕНКО: На себе!

 

БАБА ГАННА: Як це – на себе?

 

ВАСИЛЬ: Не дарма підозрював, що тут щось нечисто! Ану, дайте сюди!

 

САЛАМАШЕНКО передає Василеві трохи зім’ятий, але виправлений аркуш.

 

ВАСИЛЬ: Так… Графа «Прізвище. Ім’я . по батькові». СЕРДЮЧК… Точно!

 

РАЇСА: Ти ба, до чого стара докумекала?! Це ж точно – вирішила на себе поставити, а потім накласти руки… Мовляв, угадала ж! А виграш, сподівається, дітям дістанеться.

 

ВАСИЛЬ: Треба її зупинити!

 

БАБА ГАННА: Це ж вона хоче, щоб гроші її синові на операцію дісталися.

 

САЛАМАШЕНКО: Сердючка вирішила тілом підзаробити, щоб сина врятувати.

 

ВАСИЛЬ: Ідіть до неї й поясніть, що так робити не чесно. Нехай смерті приходять тільки самі собою, за рознарядкою зверху. Самогубства ми не рахуємо.

 

РАЇСА, БАБА ГАННА та САЛАМАШЕНКО рушають з магазину. Назустріч їм – ХУТОРЯНСЬКИЙ і ВОДОВОЗ.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Василь на місці?

 

САЛАМАШЕНКО: Ага, підбиває підсумки. Дурна Берта від плити вчаділа.

 

ВОДОВОЗ: Коли???

 

БАБА ГАННА: Вночі, коли ж їй ще чадіти?! Я зайшла вранці, а вона вже синя на порозі лежить.

 

САЛАМАШЕНКО: Якщо не встигнемо зараз до Сердючки, її теж ховатимемо.

 

ВОДОВОЗ: А що з нею таке? Вітька, знаю, на ладан дихає. А стара ще добряче кульгає.

 

БАБА ГАННА: Вона ще й хильнути грамів двісті може.

 

РАЇСА: Хоче баба вчинити над собою розправу й виграти в тоталізатор,  сама на себе поставила.

 

ВОДОВОЗ: Це ж неподобство!

 

РАЇСА: От ж ми й ідемо, щоб промити їй мозок… І шлунок. Вона, певно, пігулок наковтається. Треба фельдшерку гукнути, хай дасть їй щось, щоб срачка напала. А-то ще справді гигне. Розбирайся потім, кому гроші віддавати!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Катьки немає вдома.

 

ВОДОВОЗ: Заходили.Кричали-кричали, гупали-гупали, немає її.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Замки скрізь висять.

 

 

ДІМ СЕРДЮКІВ

 

СЕРДЮЧКА опирає ковіньку  на стіл, сама сідає, натягує окуляри, підтягує до себе зошит, вириває чисту сторінку.

 

СЕРДЮЧКА: Невже Вітя доживає останні дні?! Невже я ніколи його не приголублю?!. Добре, що Василь погодився. Ще й грошей чомусь не взяв. Я врятую сина! Каже, виграш аж до двадцяти тисяч. Має вистачити… Як раз скільки й треба, казала невістка.

 

Підкладає під вирваний аркуш зошит і пише, повторюючи вголос. З паузами на роздуми.

 

СЕРДЮЧКА: «Любі мої діти Вітя і Валя, і невістка Оля. Вибачте стару-дурну. Яка вам з мене користь? Тягар, гарба… Коли ви взнаєте, що я померла, мене вже не буде. То я вам зараз скажу, що іншого виходу я не бачу, як мені врятувати мою дитину… Гроші не діліть, усі віддайте лікарю, нехай врятує мені сина. Прощайте, мої рідненькі».

 

СЕРДЮЧКА відкриває шафку, де стоять ліки, дивиться на силу силенну різних пігулок і крапель. Згрібає таблетки, зливає з пляшечок у чашку все, що було, доливає водою до краю чашки, виколупує жменю пігулок і засовує собі в рота, запиває «коктейлем». І лягає помирати…

 

МАГАЗИН, ПЕРЕД МАГАЗИНОМ

 

До магазину вбігає КАТЕРИНА зі своєю знаменитою потертою валізою з хрестом.

 

КАТЕРИНА: Біда, Вася! Біда!

 

ВАСИЛЬ: Ви вже теж про Сердючку дізналися?

 

КАТЕРИНА: Яка Сердючка?! Там Гнидачка дитя задушила.

 

ВАСИЛЬ: Яке дитя?! Звідки воно в неї?

 

КАТЕРИНА: Вона ж така товста, що ніхто й не помітив її вагітності. Виносила… Взяла ножа, пішла в сарай, народила там… Сама пуповину перерізала… І задушила немовля хусткою.

 

ВАСИЛЬ (хапається за голову): У мене немає слів!

 

КАТЕРИНА: У неї внутріматочне відкрилась. Стікає кров’ю.

 

ВАСИЛЬ: Туди їй і дорога!

 

КАТЕРИНА: Та ні! Це для неї занадто легка смерть. Її судити треба, щоб іншим не кортіло своїх діточок убивати.

 

ВАСИЛЬ: То що ви пропонуєте?

 

КАТЕРИНА: В район її! В лікарню, а потім у міліцію і в тюрму. Там їй бездітні мамаші устроять веселе життя. Пояснять, що таке діти.

 

ВАСИЛЬ: Це ж така пляма на село! Ми ж тут, у Веселій Пасіці, своїм живемо, сміття на вулицю не вимітаємо.

 

КАТЕРИНА: Та це вже не сміття, це мусорозборочний завод! Я їй зупинила кровотечу. Тимчасово. До лікарні довезти.

 

ВАСИЛЬ: А вона хоче їхати?

 

КАТЕРИНА: Та хто її питатиме, суку драну?!

 

ВАСИЛЬ: Якщо сама не полізе в машину, треба мужиків на підмогу брати. Всі до Сердючки подалися. Там вам ще є робота: вона отруїтися захотіла, так треба якусь клізму їй поставити, якщо люди не зупинили, й наковталася стара.

 

КАТЕРИНА: Багато триндиш. Поїхали!

 

            Вони виходять за лаштунки, а ми потрапляємо знову до Сердючки.

 

 

ДІМ СЕРДЮКІВ

 

На ліжку лежить стара, склала руки на грудях. Чути галас з вулиці.

 

РЕПЛІКА («хором»): Гнатівна, Гнатівна!

 

Баба тільки повернула голову на звук.

 

РЕПЛІКА («хором»): Гнатівна, Гнатівна!

 

Баба не ворухнулася.

 

СЕРДЮЧКА: Вже й померти спокійно не дають…

 

РАЇСА («за кадром»): Я вам пенсію принесла!

 

СЕРДЮЧКА встає, виходить на поріг. На вулиці стоять і махають руками РАЇСА, БАБА ГАННА, САЛАМАШЕНКО, ХУТОРЯНСЬКИЙ, ВОДОВОЗ, ще хтось – не розібрати.

 

СЕРДЮЧКА: Така велика пенсія, що всім селом несли?

 

РАЇСА: Що це ви воду мутите?! Руки на себе накласти надумали?

 

СЕРДЮЧКА: А це що, заборонено? Ти свого Миколу Воловика згадай.

 

РАЇСА: Тоді ще не було ніякого тоталізатора.

 

САЛАМАШЕНКО: Знаєте, що?! Ми так далеко можемо зайти! Якщо кожен в селі себе труїти почне…

 

ВОДОВОЗ: Або вішати.

 

САЛАМАШЕНКО: То нікому буде й грати в той тоталізатор. (пауза) І на кого тоді ставити?!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А там, гляди, й убивати один одного почнуть.

 

САЛАМАШЕНКО: Дурний приклад подаєте!

 

СЕРДЮЧКА хоче щось сказати, але їй раптово стає зле, вона непритомніє і падає.

Бурчить Василева «Нива», двигун не глохне.

Над старою схиляються чоловіки, їх відсторонює КАТЕРИНА, ставить свою валізку з хрестом, прикладає пальця до аорти.

 

КАТЕРИНА: Ще жива.

 

ВАСИЛЬ: Гей,ви, нерозлучники, поїхали зі мною, біда!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ з ВОДОВОЗом правильно розуміють, до кого він звертається, і йдуть до Василя.

 

РАЇСА: Що там таке?

 

ВАСИЛЬ: КАТЕРИНА Сергіївна тобі зараз все розкаже.

 

РАЇСА: То мені залишатися?

 

ВАСИЛЬ: Побудь, допоможи фельдшерці, а потім ходіть до Гнидачки… Біда… (відходить разом з чоловіками, пауза, дивиться на всіх мужиків) Знаєте, що сьогодні вночі Гнидачка зробила?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Ми ночами по селу не тиняємося.

 

ВОДОВОЗ: Тільки вдень вештаємося.

 

ВАСИЛЬ: Вона своє дитя погубила!

 

САЛАМАШЕНКО: Ще одне? Де вона їх бере???

 

ВАСИЛЬ: Поки вона жива, треба її довезти до лікарні. Для суду людського.

 

Поки звучать шість останніх реплік, місце Раїси, Катерини, Сердючки займає ГНИДАЧКА в ліжку. Вона непритомна.

 

 

ДІМ ГНИДАШІВ

 

ГНИДАЧКА лежить нерухомо, рука звисла з ліжка. Четверо мужиків заходять, стоять і дивляться.

 

ВОДОВОЗ: Як ми цю тушу до машини дотягнемо?

 

ВАСИЛЬ: Якось треба. (бере Гнидачку за товсту руку, командує) Ти за другу бери, а ти за ноги.

 

Мужики стягують Гнидачку з ліжка, вона гупається об підлогу.

В хату заходять РАЇСА, БАБА ГАННА.

 

РАЇСА: Фельдшерка лишилася біля Сердючки. Каже, що таблетки не смертельні. Трохи серце погупає, може, срачка нападе. А так нічого, житиме.

 

ВАСИЛЬ: Добре, що ви прийшли.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: А-то ми самі б не впоралися з цією твариною.

 

ВАСИЛЬ: Вона ж убивця! Своїми руками людське життя відібрала!

 

            У цей момент ГНИДАЧКА приходить до тями й усідається на        підлозі.

 

ГНИДАЧКА: Воно моє дитя! Що хочу з ним, те й роблю! Ви мені допомагали його носити?! Ви моїм покійним дітям колись склянку молока налили?!

 

БАБА ГАННА: І не раз.

 

САЛАМАШЕНКО: Якби люди їх не підгодовували, то вони б не втопилися, а від голоду вмерли.

 

ГНИДАЧКА: Ви ж тільки тим і жили, що чекали чиєїсь смерті! Несли бабло до цього куркульського виродка! Я вбила? Що його чекало попереду? Га? Так воно хоч не мучилося, бідненьке!

 

БАБА ГАННА: Щоб ти здохла!

 

ГНИДАЧКА: Хто-небудь із вас сам колись зайшов, спитав, як я з ними вправляюся?! Той виродок-папаша зник з кінцями.

 

РАЇСА: Ти як просила, тобі ніколи не відмовляли.

 

ГНИДАЧКА: Не всі.

 

САЛАМАШЕНКО: Ти б хоч раз за все життя порося завела.

 

ГНИДАЧКА : Мені дітей нічим було годувати, а він, придурок, ще й поради дає… Засунь їх собі в жопу!

 

ВАСИЛЬ: Та що її виховувати?! Давайте її до мене в машину.

 

ВАСИЛЬ робить крок у бік Гнидачки. Слідом за ним ступають ХУТОРЯНСЬКИЙ і ВОДОВОЗ. ГНИДАЧКА здіймається на ноги й упирає руки в боки. Мужики підходять до неї впритул. ГНИДАЧКА відсахнулася.

 

ГНИДАЧКА: Не чіпайте мене, паскуди! Не торкайтеся!Я – творчеська лічность! Я би в опері могла співати!

 

САЛАМАШЕНКО: І в балеті гопака танцювати…

 

ГНИДАЧКА: А хто, хто дав мені шанс розкритися?! Хто??? З гівном змішали! Кого ви з мене зробили?! Вбивцю своїх дітей! Вони колись памперси бачили?! Хоч один на всіх?! Ні хрена вони не бачили! Це ви винні, це ви разом зі мною вбивали! (дивиться на всіх) Козли! Поїхали!

 

Вона бере за шкірки Хуторянського та ВОДОВОЗа й тягне до виходу зі своєї вкрай занедбаної смердючої хати.

 

ГНИДАЧКА: Поїхали! Там люди не дурні! Там розберуться, що до чого!

 

            Всі інші плентаються позаду.

 

 

ДІМ ВАСИЛЯ

 

            З попередньої локації переносимося в дім Василя. Заходить ЯВДОХА ХОМІВНА. Щось наспівує.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА: Василь у район злочинницю повіз. Раїса торгує. Нікому бабі кіно включити…

 

            Заходить РАЇСА.

 

РАЇСА: Василя не було?

 

ЯВДОХА ХОМІВНА: Чи ти сліпа?!

 

РАЇСА: Забрав майже всі гроші з сейфа. Нічого не сказав.

 

ЯВДОХА ХОМІВНА: Якийсь сюрприз нам готує…

 

            Заходить ВАСИЛЬ. РАЇСА стурбована.

 

РАЇСА: Де ти так довго був?

 

ВАСИЛЬ: Насипай їсти.

 

            Чути виття міліцейської сирени.

 

ВАСИЛЬ: Начальство пожалували.

 

РАЇСА: А казав же, що не дочекаємося…

 

ЯВДОХА ХОМІВНА: Синку, ти нічого там не натворив?

 

ВАСИЛЬ: Нічого поганого, мамо. Йдіть на кухню.

 

            Жінки виходять. Заходить ДІЛЬНИЧНИЙ.

 

ВАСИЛЬ: Миколо Павловичу! Яка честь!

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Здоров, рецидивіст! Що ж це ти був у райотдєлі, а до мене не зайшов?

 

ВАСИЛЬ: Вас на місці не було. А потім я в лікарні затримався.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Наслишан! Атракціон нєвіданной щедрості влаштував? Заплатив за операцію Сердюка. А мене вжарив! Ти думаєш, ти мене вжарив?! Це ти не мене надурив. Мені за державу обідно. Нада шото рішать.

 

ВАСИЛЬ: Павлович! Чого це ви розходилися?!

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Він мене ще питає?! Ми з тобою як домовлялися?

 

ВАСИЛЬ: Я і привозив вам усе до копійки. Десятину з усіх доходів.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Усіх? (хитро примружується) А тоталізатор???

 

ВАСИЛЬ: А про це ви звідки знаєте?

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Закрисив бабло?! Ваша дітовбивця розкололася, що ти тут таку забаву придумав. Сидіти їй і сидіти, поки сокамерниці не прикончать. А за наглую лож ти будеш оштрафований! Та я тебе на такий лічильник підсаджу, що до смерті не оговтаєшся!

 

ВАСИЛЬ (зухвало): Своєї чи вашої?

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Учті! Жизні тобі не буде.

 

ВАСИЛЬ: Нема більше тоталізатора, вмер! Все вмерло! Згортаю бізнес!

 

            ВАСИЛЬ підходить до сейфа, дістає гроші, дає пачку Дільничному.

 

ВАСИЛЬ: Тут – борг за тоталізатор, з хорошими процентами за затримку. Штраф. Більше – ніяких азартних ігор зі смертю. Все! Забито цвях у кришку гроба!

 

            ДІЛЬНИЧНИЙ бере гроші, суне у внутрішню кишеню.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Ти мені тут самостійністю не промишляй! Хороше діло придумав, то давай, продовжуй.

 

ВАСИЛЬ: Все, закрив я і тоталізатор, і магазин кидаю.

 

ДІЛЬНИЧНИЙ: Нічого не хочу чути! Щоб завтра ж усе поновив! Чув? (Дільничний дістає із внутрішньої кишені гроші і перекладає їх під капелюха) Ми твій почин втілимо повсюдно. Ти думаєш, я свої кишені набиваю? Державним людям потрібні гроші! Ти знаєш, які ми рознарядки згори отримуємо щодалі?! Не знаєш. То й не балуйся мені тут, ти ж не новенький, тобі відомо: була би людина, а справа завжди знайдеться. Працюй!

 

ДІЛЬНИЧНИЙ виходить. Звук міліцейської сирени.

ВАСИЛЬ хреститься на ікону Богоматері, вклоняється Христу і Святій Трійці.

 

 

МАГАЗИН, ПЕРЕД МАГАЗИНОМ

 

Магазин набитий людьми. Тут всі, хто у Веселій Пасіці ще лишився живий. Відчувається напружена обстановка.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ (кричить): Де наші гроші???

 

КОНЮШЕНКО: Нажитися на нас надумав?

 

ВОДОВОЗ: Щоб ти здох!

 

ВАСИЛЬ (спокійно): Ви знаєте – всі гроші я віддав на операцію Сердюка… Віктора…

 

САЛАМАШЕНКО: Ага! Як раз! Все життя кров одне одному пили, а перед смертю раптом здибалися.

 

ВАСИЛЬ: Я квитанцію з лікарні вам показував.

 

РЕПЛІКИ:

Без бумажки ти букашка… Так?

 

В одне місце її собі засунь!

 

Товару собі накупив, щоб на нас нажитися за наші ж кревні…

 

Розсували гроші по кишенях…

 

Якби ще той Сердюк вижив, а так все одно помер після тої операції…

 

Та хто там яку операцію робив?!

 

ВАСИЛЬ піднімає очі, оглядає натовп довго-довго, здається, що хоче заглянути у вічі кожній людині. В тому погляді щось таке, що заставило людей підкоритися, зупинило всі їхні вигуки, навіть нишком ніхто нічого не говорить. ВАСИЛЬ дивиться на веселопасічан, веселопасічани дивляться на Василя.

 

ВАСИЛЬ: Забирайте! Усе вигрібайте! Забирайте собі! До останньої цукерки, до останньої цурки…

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Ти не жартуєш?

 

ВАСИЛЬ: Все – тут і в підсобці… Все – ваше! Щоб до вечора тут стояли голі стіни!

 

ВАСИЛЬ кладе на стола зв’язку ключів, виходить.

Люди розступаються, утворюють для Василя прохід. Він іде й посміхається.

 

БАБА ГАННА: Божевільний якийсь.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Так, складаємо список, хто що братиме.

 

САЛАМАШЕНКО: Перші записуються ті, що на Сердюка поставили.

 

Але ніхто нікого вже не слухає. Натовп кидається мародерити вітрини й полиці.

Хапають з прилавків усе, пхають за пазуху. Штовханина, гидке динамічне видовище. Стоїть суцільний ґвалт, виразно чути репліки.

 

РЕПЛІКИ:

Куди тобі стільки цукерок?! У тебе ж зубів не лишилося!

 

Гроші з каси ділимо порівну!

 

Не греби! До смерті не зжереш.

 

Я першим до нього торкнувся!

 

Пенсіонерам без черги!

 

Ти мародер, а не пенсіонер!

 

Куди ти пхаєш?! Пазуху собі порвеш!

 

Ти на себе подивися!

 

(Кількість реплік можна доповнити, залежно від режисерської версії).

 

Всі зникають зі сцени з набитими пазухами, кишенями, в кожного в руках щось є: каструля, коробки, ганчірки, набиті крамом і харчами кульки. Все це виглядає й комічно, і гидко.

 

ЗТМ

 

МАГАЗИН, ПЕРЕД МАГАЗИНОМ

 

ВАСИЛЬ підходить до магазину. Двері відчинені й тримаються на одній петлі.

Заходить: ні товару, ні вітрин, ні прилавків, ні полиць. Пустота! Голі стіни, тільки цвяхи стирчать деінде. Баби навіть підлогу підмели.

ВАСИЛЬ розгортає скатертину, дістає ікону, довго вдивляється в неї.

Протирає, вішає на стіну, відходить, кланяється й хреститься.

Дістає другу ікону. Протирає, вішає на стіну, відходить, кланяється й хреститься.

Дістає третю ікону. Протирає, вішає на стіну, відходить, кланяється й хреститься.

Виходить «на двір», заходить за лаштунки, виходить з драбиною, приставляє її до магазину. Виходить і повертається з металевим хрестом і піднімається з ним по драбині. Швидко прилаштовує хрест «на даху».

Спускається вниз, вішає на мотузці (ланцюгу) шмат рейки, б’є по ньому арматурою. Лунає дзвін. Він не припиняється.

Під дзвін на сцену входить Батюшка.

Він підходить на авансцену й починає читати проповідь.

Всі персонажі, навіть ті, хто «помер», один за одним заходять у зал (можливо, кожний тримає перед собою ікону), зупиняються в проходах слідом за попереднім «земляком», по ходу проповіді всі опиняються на колінах.

 

БАТЮШКА: Діти мої! Звідки війни та свари між вами? Чи не звідси, від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють? Бажаєте ви та й не маєте, убиваєте й заздрите та досягнути не можете, сваритеся та воюєте та не маєте, бо не прохаєте,        прохаєте та не одержуєте, бо прохаєте на зле, щоб ужити на розкоші свої.

На вулицях крик за вином, усяка радість померкла, веселість землі на вигнання пішла, позосталося в місті спустошення, і розбита на звалище брама…

Горе тим, що встають рано вранці і женуть за напоєм п’янким, і тривають при нім аж до вечора, щоб вином розпалятись!

Горе тим, що зло називають добром, а добро злом, що ставлять темноту за світло, а світло за темряву, що ставлять гірке за солодке, а солодке за гірке!   

Горе мудрим у власних очах та розумним перед собою самим!

Горе законодавцям несправедливим, та писарям, які пишуть на лихо, щоб від правосуддя усунути бідних, і щоб відняти права від убогих народу Мого, щоб стали вдовиці здобичею їм, і пограбувати сиріт…

Народе Мій! Князі твої вперті і друзі злодіям вони, хабара вони люблять усі та женуться за дачкою, не судять вони сироти, удовина справа до них не доходить…

Одумайтеся! Стрепеніться! Поверніться лицем до Господа! Бо станете ви, як той дуб, що листя всихає йому, і як сад, що не має води.

Земля ваша спустошена, огнем спалені ваші міста, поле ваше, – на ваших очах поїдають чужинці його, – з того всього пустиня, немов з руйнування чужинців.

Послухом правді очистіть душі свої через Духа на нелицемірну братерську любов, і ревно від щирого серця любіть один одного, бо народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлінного, Словом Божим живим та тривалим. Бо кожне тіло немов та трава, і всяка слава людини як цвіт трав’яний: засохне трава то й цвіт опаде, а Слово Господнє повік пробуває! А це те Слово, яке звіщене вам в Євангелії.

 

Батюшка зупиняє проповідь, дивиться в зал.

 

БАТЮШКА: Помолимося ж, паство, Господу нашому задля спокути гріхів наших.

 

Всі актори в проходах стоять на колінах і читають молитву, включається фонограма молитви. Всі встають, піднімаються на сцену, стають обличчям до залу, ворушать губи в молитві.

 

ФОНОГРАМА: Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь.

 

Всі актори вже на сцені. Починає опускатися завіса (можливо, не головна, а спеціально виготовлена для цієї вистави).

 

ЗАВІСА

 

Після тривалої паузи, потрібної для того, щоб глядачі емоційно відгукнулися на проповідь, молитву й виставу в цілому, завіса піднімається.

 

СІЛЬСЬКА ВУЛИЦЯ

 

Всупереч очікуваному виходу на поклон, на сцені стоять САЛАМАШЕНКО, ХУТОРЯНСЬКИЙ і ВОДОВОЗ.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Споримо, що нічого подібного до тоталізатора Василь вже не придумає?

 

САЛАМАШЕНКО: Придумає, не придумає… Без різниці!

 

ВОДОВОЗ: Про що тут спорити?! А церква?! Виходить, він уже придумав?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Гаразд, давай, так, щоб ні вашим, ні нашим: з тебе пляшка і з мене пляшка.

 

ВОДОВОЗ: Годиться! Тільки другу вип’ємо на цвинтарі.

 

САЛАМАШЕНКО: Та другу вже можна пити, де завгодно.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Провідаємо Миколу Воловика, земля йому пухом! Вже рік, як його не стало.

 

САЛАМАШЕНКО: Якби не смерть брата, то Василь і до тоталізатора не додумався б!

 

ВОДОВОЗ: Тепер нам тільки й лишилося вгадувати – чи в рай, чи в пекло потрапимо.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Шансів угадати – п’ятдесят на п’ятдесят.

 

САЛАМАШЕНКО: Чув, Василева мати ледь не вмерла?

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Хто вмер, хто живий… Яка вже зараз різниця?! Байдуже, на якому світі! Нікому від того ні тепло, ні гаряче.

 

ВОДОВОЗ: Не кажи. Даремно Василь лавочку свою прикрив. Нічого кращого за тоталізатор у нас в селі вже не буде! Ніколи!!!

           

Чути звуки міліцейської сирени. Чоловіки щось помічають за межами сцени. Вглядаються.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Начальство вряди годи пожалувало!

 

ВОДОВОЗ: За скільки років уперше! Два джипи їдуть… Автокран. Щось велике на кузові «Камаза» тягнуть.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Може, кіоск? Буде хоч де сірників, солі та хліба купити. Бо за вісім кеме ходити…

 

ВОДОВОЗ: Не всім нашим таке під силу.

 

САЛАМАШЕНКО: Держава не забуває про нас у скрутну хвилину!

 

Виходять: Глава району із заступником (Холуєм), третім з ними Микола Павлович, ДІЛЬНИЧНИЙ, полковник.  Трійця підходить назустріч начальству, одночасно з’являються всі «живі» персонажі, крім Василя, Раїси, Явдохи.

 

ГЛАВА РАЙОНУ: Здрастуйте, земляки!

 

Люди відповідають – хтось тихо, хтось голосно.

 

РЕПЛІКИ:

Ласкаво просимо!

 

І вам не хворіти!

 

Раді бачити!

 

Он ти який, сєвєрний олєнь!

 

Тамбовський вовк тобі земляк!

 

ГЛАВА РАЙОНУ: Від мене особисто і нового начальника міліції (Дільничний бере під козирок) прийміть наші вибачення за те, що недостатньо уваги приділяли вашому населеному пунктові. (потирає набиту дорогою дупу) Визнаю – недопрацьовуємо. До всього руки не доходять. Але наша держава вміє бути вдячною своїм громадянам! Ваше село, ваша громада стали ініціаторами великого почину! Тому саме тут, у Веселій Пасіці, буде встановлено перший такий об’єкт за межами столиці. Рішення приймалося на найвищому рівні!!! Майна!

 

(Цей монолог можна міняти за побажанням режисера: на інший, довший, коротший).

З-під стелі на сцену на тросах опускається щось велике, вкрите «брезентом». Стає на сцену. Глава району підходить до конструкції ближче.

 

ГЛАВА РАЙОНУ (гонорово): Мені партія теж не зразу районом керувати довірила! Я зі стропальників починав!

 

Глава району смикає за мотузку, покриття сповзає. На сцені – жовто-блакитний кіоск. На ньому велика вивіска:

«НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОТАЛІЗАТОР Філія №1 с. Весела Пасіка».

В куточку набитий через трафарет тризуб.

 

САЛАМАШЕНКО: От тобі й буханку до сніданку!

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ: Хліба або видовищ… Третього варіанту немає.

 

САЛАМАШЕНКО : Є. (показує кудись рукою) Цвинтар.

 

ХУТОРЯНСЬКИЙ І ВОДОВОЗ:: Угу, отож

 

Холуй підносить Главі району віничок, яким зазвичай освячують у церквах паски, тримає в руках відерце зі «святою водою».  Глава району «вмочає» віничок у відро, бризкає на кіоск кілька разів.

 

ГЛАВА РАЙОНУ: Ну, за удачу! Держава любить кожного!

 

Повертається до людей, «освячує» їх.

 

ГЛАВА РАЙОНУ: Хай пощастить!

 

Холуй слідує за ним, щораз підсовує відерце. Глава району входить у смак, «освячує» все, що бачить.

 

ГЛАВА РАЙОНУ: Многіє літа!

 

На сцені – ВАСИЛЬ. Він проходить мимо всіх, починає бити в рейку. Дзвін.

Глава району виходить на авансцену, «бризкає» в зал. Він кайфує від своєї ролі.

 

ГЛАВА РАЙОНУ: Хай оминає біда!

 

Народ на сцені дивиться то на Василя, то на Главу району, то на кіоск. Усі хрестяться. Глава району не припиняє своє заняття, махає віничком у  зал увесь час.

 

ГЛАВА РАЙОНУ: Хай оминає біда! Хай оминає біда! Хай біда оминає!

 

Опускається

 

ЗАВІСА

 

Чути звук міліцейської сирени. Спочатку вона приглушує дзвін, але поступово стихає, і дзвін переважає.  Дзвін, дзвін, дзвін. Потім і він припиняється.

Зависає тиша.

====================================================================

*      Олександр Куманський. Усі права застережені

Тел.: (067)407-18-00 Ел. пошта:kumanskyy@gmail.com

Oleksandr Kumanskiy, playwright

Олександр Куманський, сучасний український драматург

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: