dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 07 Тра 2013, і віднесено до п'єса, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

,

Нова п’єса сучасного українського драматурга Сергія Щученка “Help”

Продовжуємо традицію перших публікацій п’єс. Сьогодні це “Help”, п’єса у трьох інкарнаціях, як охрестив її Сергій Щученко, сучасний український драматург.

 

Сергій ЩУЧЕНКО

 

HELP

 

п’єса в трьох інкарнаціях

 

Бажаєш, аби світ допомагав тобі – допомагай світу.

 

Sergiy Schuchenko, playwright

Сергій Щученко, драматург

Дійові особи:

 

Міша (витівник).

Єва (ворожка).

Олег (мандрівник).

Галя (ангел).

Георгій, начальник ЖЕК.

Джордж, клієнт.

Зоя.

Дуся.

Гріша.

Інші: мордовороти, пияки, кузени…


ВСТУП.

Порожній простір. Лише в центрі стоїть лавка. Біля неї – стовп-жердина, де знаходиться годинник. Під лавкою – ящик (скриня, валіза, коробка …) з корисними речами (телефонний апарат, пляшка коньяку, etc …). На лавці сидить Галя. Спокійно, відпочиває, іноді дивиться в небо. Посміхається до неба, немов дратуючи його. З’являється Міша. Підходить до лавки, озирається навколо, зосереджує увагу на Галі.

МІША. Пробачте, ви – остання?

ГАЛЯ. Добрий день.

МІША. Дякую. День, дійсно, добрий. Тільки пробачте, остання – ви?

ГАЛЯ. А ти мене не впізнаєш?

МІША. Я? Вас? А ми що – знайомі?

ГАЛЯ. Звичайно. До того ж, настільки, що я вже втомилася чекати, коли ти мене поцілуєш.

МІША. Я? Вас? Навіщо? Не розумію…

ГАЛЯ. Все ти розумієш. Але не все знаєш. Наприклад, не знаєш, що маршрутки від сьогодні скасували.

МІША. Які маршрутки?

ГАЛЯ. Не важливо. Не чіпляйся до слів. Або – автобуси. Або – тролейбуси. Або – трамваї. Або – рикші… Міський транспорт. Його скасували. А от поцілунків ніхто не забороняв.

МІША. Млін… І як же тепер без них?

ГАЛЯ. Без поцілунків?

МІША. Без автобусів. До чого тут поцілунки?

ГАЛЯ. А навіщо автобуси тим, хто нікуди не рухається? Ну, а якщо й рухається, то – майже завжди – в безвість.

МІША. Знову не зрозумів. Чому – безвість? Мені на роботу.

ГАЛЯ. Дійсно. До чого тут життя, якщо тобі на роботу?

МІША. Яке життя?.. Слухайте, я не знаю, хто ви така, але ведете ви себе, немов  галюцінація. А мені – під час руху на роботу – глюки не потрібні.

ГАЛЯ. Он ти який… Підопічний. Ні глюків, ні життя, ні поцілунків … Тільки робота. Гаразд. Он дивись – останній автобус. Вважай, що тобі пощастило. А мені в інший бік. Не люблю їздити на катафалках (встає, йде).

МІША. Сама ти – катафалк. Підопічний катафалк. Млін, таку поцілуй – і в крижаних  мурашках прокинешся. Якщо взагалі прокинешся… Все. Тепер і я автобуса не хочу. Піду пішки. І на роботу, і по життю. Зрозуміло?

 

Міша йде у бік, протилежний тому, в який пішла Галя.

 

ПЕРША ДІЯ. ВИТІВНИК.

 

1. 

 

Порожній простір. Лавка. З’являється Міша – з будь-якого боку. Знімає піджак, кладе його на лавку, сідає. І одразу з’являється Дуся.

 

ДУСЯ. Привіт, Міша! А в мене одразу дві новини. Одна – прикольна. Друга – так собі. З якої починати?

МІША. З прикольної.

ДУСЯ. Так от. В Африці аборигени одного племені не помічають в небі над головами  літаків. Чому?

МІША. Бо їм ніколи.

ДУСЯ.  Ні. Просто вони жодного разу з літаком не зустрічалися, і навіть гадки не мають про те, що такі існують. І на землі, і над землею. От вони і не бачать того, про що не знають. Ну як?

МІША. Нормально. Ми також не бачимо зелених чоловічків, хоча вони – можливо – просто танцюють довкола нас (тут поряд можуть пробігти зелені чоловічки).

ДУСЯ. (сміється) Зелені чоловічки!.. Ти б ще пригадав помаранчевих бегемотиків. Їх також ніхто не бачив.

МІША. Все може бути. От ми зараз сидимо з тобою в робочому кабінеті, за двома столами, маємо дві друкарські машинки, дві шафи, одне вікно. У вікні видно, як пташки літають, та сонечко світить. І таке інше. Але. Той, хто ніколи в житті не бачив  кабінету дільничних витівників, вирішить, що тут який-небудь порожній простір. Ну, максимум, декоративна лавка і два клоуни – замість двох співробітників ЖЕК. Розумієш?

ДУСЯ. Розумію. Африканські аборигени живуть пристойно. А якби їм показали, скажімо, мотоцикл, або м’ясорубку, вони б ці речі просто проігнорували.

МІША. Давай другу новину.

ДУСЯ. На (дає Міше листок паперу).

МІША. Що це?

ДУСЯ. Наказ від начальства. Або службова записка. Не інтимна, а службова.

МІША. (читає) «…придумай свято – таке, яке не відзначає ніхто, але таке, яке  захочуть святкувати всі. Активно, весело і на заздрість іншим ЖЕКам. А як вигадаєш, доповіси  мені. Детально. І якщо я ознайомлюся, здивуюся, зрадію і скажу «дуже гарно» – ти  почнеш займатися організацією свята…». Нормально?

ДУСЯ. Не знаю.

МІША. Капець. З двома буквами Ц. Ка-пе-Це-Це. Або муха Це Це. Різниці жодної. Втім, це плюс. Це означає, що привід для свята може бути будь-який. Гм. Будь-який… Слухай, Дуся, а ось що б ти хотіла відсвяткувати? Ну, таке, аби приємно здивуватися, отримати задоволення і запам’ятати на все життя?

ДУСЯ. Весілля. Своє, звичайно. Де жених має бути кращий – у всьому. Все-таки він одружується не на якійсь голопузенко, а на Дусі. А Дуся – вона єдина.

МІША. Не сперечаюся. А до речі, в тебе є жених?

ДУСЯ.  Є.

МІША. Найкращий?

ДУСЯ. Звісно.

МІША. Так ти приведи його, познайом унікума з унікумом. А взагалі, весілля – це круто. Але. Як тоді бути з неодруженими? І з іще, і з вже? І з переконаними, і з просто ледарями?.. Гарне питання. Бо мені потрібно, аби підстрибнули навіть вони. І чоловіки, і жінки. От, що може бути в житті кожної людини?

ДУСЯ. День народження.

МІША.  Це зрозуміло. Народження, горщик, дитсадок, школа, цигарки, лимонад, цукерки, пиво, тараня, прогулянки, гітара, двійки, п’ятірки, кохання, іспити, випуск, інститут, семестри, практика, знову пиво-тараня-кохання, навчання, диплом, робота, весілля, море, діти, горілка, шашлик, скандали, яка-небудь кар’єра, який-небудь секс, яка-небудь лікарня, яка-небудь пенсія і який-небудь фінал. Мда… Традиційно. Втім, для когось це – минуле. Для когось – сьогодення. Для когось – майбутнє. Так би мовити, шлях, яким топають всі – діти, президенти, генсеки, кур’єри, бомжі. Стоп. Стоп-стоп-стоп. Минуле люди згадують. Сьогодення – переживають. А майбутнє? Планують? Мріють? Або що? Майбутнє-майбутнє-майбутнє… Значить, так. Я пішов додому.

ДУСЯ.  Навіщо?

МІША.  Працювати. Тому що вигадати сьогодня ЩОСЬ я можу лише наодинці. А наодинці я буду саме вдома. Отож, якщо хто запитає,  скажеш, що я не хворий, і не у відпустці. А здоровий, і на роботі. Але – узяв роботу додому. Так би мовити, міркую над планом  будівлі, яку завтра почнуть будувати. А післязавтра всі відзначать новосілля. Теж, до речі, свято. Здуріти! Все – лине одне до одного! Знаки складаються в симпатичний букет! Я – пішов.

 

І Міша виходить. Дуся кричить навздогін.

 

ДУСЯ. Тільки не хропи! І не бухай! А то я тебе знаю!..

 

Потім Дуся дістає з ящика під лавкою телефонний апарат, набирає номер.

 

ДУСЯ.  Привіт. Що робиш? Я також працюю. А мій співробітник, Міша, уявляєш – з розуму з’їхав. Так. Тут на нього серйозне завдання звалилося, так він «взяв роботу додому». І чкурнув туди ж. І що я тепер повинна казати пенсіонерам та  інвалідам? Сидіть вдома?.. Маячня якась. От я тобі й кажу – ми, розумні, вродливі та  перспективні – гоцаємо в якусь безглузду сторону. Звідки, я знаю – куди? У майбутнє, напевно. У гастроном? Коли? О, так я зараз буду. Бувай. Цілую.

 

Дуся ховає телефонний апарат до ящика, ящик засовує під лавку, та втікає.

 

2. 

Порожній простір. З’являються два чоловіки. Звичайні. Вони несуть невеликий столик (для стоячих відвідувачів, такі використовують в генделиках). Ставлять столик неподалік від лавки. Дістають з сумки термос і бутерброди. Розташовують їжу на столику. Їїдять. З’являється Міша – з трьома келихами пива в руках. Дрібоче до столика. Ставить на нього келихи.

 

МІША. Вітаю чоловіків (дядьки у відповідь кивають). І одночасно – дякую. Хоча б за те, що відповісте на моє питання: ви згодні зі мною цокнутися, а потім апетитно засмоктати по келиху?

ПИЯК 1. Згодні.

ПИЯК 2. А за що?

МІША.  Просто так. Ну, бажаю я свята. Незвичайного, але негайно. І аби втрьох ми зграбно  хекнули, і весело забулькали. Тобто, щоб всім нам було добре, а потім стало ще краще. Хоча, якщо вас цікавить конкретна причина, нехай буде просто – за свято. Мовляв, так склалися народні прикмети. Добре?

ПИЯК 1. Добре.

ПИЯК 2. Добре.

 

Три чоловіки цокаються келихами, хекають, і п’ють. Задоволені.

 

МІША.  Аж всередині полегшало. До речі, цікаво, а вам кортить вмазати не просто так – за  свято – а за щось реальне і дивне? Щодо «вмазати» прошу не хвилюватися. Резерви маю – і в кишені, і в гаманці. Потрібен лише привід. Будь-який. Отже, які варіанти?

 

Мужики замислюються. Міша дістає з кишені пляшку – не пива. Відкриває, доливає по келихах. І періодично – під час озвучування дядьками «варіантів» – трійця цокається, та п’є. Потім Міша знову доливає, а пара дядьків знову видають «приводи». Цокаються. П’ють. Доливають. Цокаються. П’ють. Доливають. Розкомплексовуються.

 

– За чоловіка.

– За жінку.

– За дітей.

– За котів.

– За здоров’я.

– За Леніна.

– За комуністів.

– За пташок.

– За помідори.

– За гроші.

– За тарганів.

– За унітази.

– За дякую.

– За котлети.

– За друзів.

– За пиво.

– За стакан.

– За оселедця.

– За диван.

– За вчора.

– За сьогодні.

– За завтра.

– За будь що…

 

МІША. А що означає «за завтра»? Це – за що? Ніхто ж не знає – що саме буде завтра, яке воно буде це завтра, та й взагалі – чи буде? Скромна невідомість.

ПИЯК 1. Тоді давай – за невідомість.

ПИЯК 2. Давай.

 

Цокаються, п’ють.

 

МІША.  Хух. Але. «За невідомість» – це як за «ні за що». У сенсі, майже без смаку. За завтра – краще. А за післязавтра – ще краще. А за післяпісляпісляпіслязавтра…

ПИЯК 2. Зрозуміло. За майбутнє. Тут тобі і невідомість, і післяпісля, і кохання, і ще ціла купа чортзна-чого гарного.

ПИЯК 1. Звісно, якщо ніхто перед цим гарним майбутнім тобі по пиці не настукає.

МІША.  Хм. Майбутнє. Десь я з цим словом вже зустрічався. Але за нього не пив. Отже, треба випити. Але! Пропоную за майбутнє випити не просто так, а специфічно. Тобто, спочатку ми цокаємося, потім кожен заплющує очі, та із зачиненими очима – думаючи  виключно про майбутнє – буль-буль-буль.

ПИЯК 2. А навіщо думати про майбутнє?

МІША. Бо про що тотально міркуєш – те й відбувається. Міркуєш про біду – буде біда. Міркуєш про порося – буде порося. А заплющені очі – це взагалі суперпупер. Так перекреслюється головна перешкода – світло. І сила, яка виконує бажання, вже ні на що не відволікається. А легко прямує по шосе нашої мрії. І виконує її – мрію – швидше, сильніше, крутіше. Ну, як в морзі – ніхто ж звідти не скаржився на те, що його бажання ігноруються. Згодні?

ПИЯК 1. На 100%.

 

Трійця цокається і заплющує очі. Кожен повільно підносить келих до своїх вуст. П’ють. ГАСНЕ СВІТЛО (не лише в очах, або в голові будь-якого з трійці) В ЗАЛІ.

 

3. 

Коли в залі знову вмикається світло – освітлення Міши змінено. Перераховувати нові нюанси – безглуздо. Реально лише звернути увагу на головне – Міша в колі світла. Без столика, без дядьків-чоловіків, без пива. Один. Те ж саме виявляє і Міша, коли розплющує очі. Порожнеча. Тиша (або ледь чутна музика). Міша в шоці.

 

МІША. Не зрозумів. А де всі? Де я? Де пивна «Натхнення»? Ау!.. Що відбувається? Чому довкола так порожньо? Де пиво? А?

 

З’являється Галя. З нею пара мордоворотів. Прості, скромні, але міцні і немов відморожені.

 

ГАЛЯ. Здоров був, витівник. Ну що – доскакався? Або ти знову мене не пам’ятаєш?

МІША.  Я? Тебе? А ти хто? І взагалі, де ми? І куди всі повтікали?

ГАЛЯ. У черзі стоять.

МІША.  За чим?

ГАЛЯ. За брехнею, втечею та самообманом. А все інше – то мішура, влаштована  алкогольновиробничим павуком. А черги – якщо глянути на них зверху – складають  павутину цього павука. Чи в тебе інше бачення?

МІША.  Ну… Черги – то не павутина. Це люди стовбичать за чимось потрібним. І вчора, і сьогодні, і завтра.

ГАЛЯ. Ага. Вчора стояли, сьогодні лежать на землі, а завтра сповзуть нижче. Баста. Особисто мені це набридло. Тому – аби завтра було таким же тверезим, як і вчора – сьогодні тебе буде покарано.

МІША.  Мене? Чому?

ГАЛЯ. Аби над тобою не знущалися міліціонери. Хлопці, профілактуйте його.

 

Мордовороти підходять до Міші – з двох сторін. І – без слів – один гупає Мішу у сонячне сплетіння. Міша згинається. Це зручно – другому мордовороту, який стукає Мішу зверху. Міша падає. Мордовороти піднімають його. Обтрушують. Потім другий гепає його у сонячне сплетіння. Міша згинається. Перший стукає зверху. Міша падає. Мордовороти піднімають його. Обтрушують. Міша намагається звільнитися.

 

МІША.  Що ви робите?! Як ви смієте? Негайно припинить! А то я міліцію викличу!

ГАЛ Я. Знову міліцію? Хлопці…

 

Мордовороти знову працюють над Мішею – сонячне сплетіння та зверху – потім піднімають. Обтрушують.

 

МІША. (майже пхикає) Ну, що це таке?.. Навіщо ви мене так? За що ви наді мною знущаєтеся?

ГАЛЯ. Хто знущається?

МІША.  Ви. Тобто, вони.

ГАЛЯ. Ти що – від розуму втікаєш? Не треба. Тобі ще рано. А все, що зараз виникає в твоїй свідомості – відбувається виключно в твоїй уяві. По-друге, покарання без покарання не буває. А якщо ти вважаєш, що тобі зараз погано – ти наївний. У інших місцях буває набагато гірше. Чи може хочеш туди?

МІША.  Не хочу.

ГАЛЯ. Отже, домовилися. Тепер дивися – якщо ти смердітимеш пивом на всю  Сонячну Систему – я влаштую тобі коридори в інші місця. Це три. ОК?

МІША.  Ні. Тобто, я розумію. Усвідомив, і вже виправився. От вам хрест.

ГАЛЯ. А до чого тут курсор? Якесь казна що… У тебе в кумполі думки змішані так само, як отруйні сурогати в пляшці. І все це люди називають «коктейль». Навіть я такого не уявляю. І не хочу. Хлопці, нам час.

 

Галя і мордовороти рушають. Міша повільно сідає на підлогу. Круг світла концентрується.

 

МІША.  Марення якесь… До мене знову прийшла галюцинація. Причому, не одна. А з двома доказами того, що за майбутнє пити рано – якщо в сьогоденні активно масажують печінку. Навіть якщо при цьому ти виявився невідомо де і невідомо чому. Тоді – за що пити? Тобто, що сказати начальнику? До речі, де він? Куди до нього йти?  А куди – від нього? А яка, власне, різниця? Адже куди не піди, все одно зустрінеш керівника. Або це – також покарання? За що? Ні, ну їх в лазню – всі оці думки, від яких голова скоро репне. Краще просто йти. Абикуди. А по дорозі той ментальний черв’як, який ворушиться в голові, дозріє до стану геніальної ідеї, яка мені і потрібна.  Я це відчуваю. Отже процес пішов. Піду і я. Хоча б тому, що коли йдеш, є шанс піти звідти, де все гидко – туди, де все добре і симпатично. Саме в цьому – сенс подорожі. Не сидіти. Не стояти. Не лежати. А йти – з пункту А в пункт Б. О…  Настрій одразу затупцював у позитивну сторону. Приєднуємося. Ніжками.

 

Міша встає, і загадково – немов пяний – іде геть.

 

4. 

 

Знову з’являється Міша – з будь-якого боку, але ніби продовжуючи свій «процес пішов». Доходить до лавки. Зупиняється. Озирається. Трохи пізніше з’являється Георгій, але Міша його спочатку не помічає.

 

МІША.  Все незнайомо. Все незрозуміло. Все ніяк. Хоча, у нормальному світі все повинно бути інакше. Он там і там – їздять всілякі автомобілі. Там – бігають збочені коти. А там – літають пташки (раптово Міша отримує ляпанець по голові – зверху, куди тільки що дивився) Ого! Що це? Шматочок гівна? Пташиного? Дякувати богу, що не людського. А то б мене з ніг збило. Отже вдячність тобі, пташко! Ау! Де ти там! Зверху, чи що? Та я й сам розумію, що не знизу. В будь-якому разі (Міша витирається), дякую, що це пташка випорожнилася, а не цеглина свиснула. Або літак. Або ракета. Або ще щось…

 

ГЕОРГІЙ. Міша!

МІША.  О, знову галюцинація. Але тепер чисто звукова. Все чую, але нічого не бачу. Добре, що мене психіатри не чують.

ГЕОРГІЙ. Міша, ти чого в піднебіння втупився? Лаєшся, жестикулюєш, на роботу не йдеш. Сигнали подаєш, чи що? Кому? Або приймаєш від кого?

 

Міша дивиться на начальника ЖЕКу, та впадає в шок. Але – ненадовго. Тому що відразу ж кидається до начальника, і починає одночасно: махати рукою в того над головою, і відтягати начальника вбік. В результаті цього в шоці опиняється начальник ЖЕКу.

 

ГЕОРГІЙ. Міша, ти що робиш? Куди ти мене тягнеш? Навіщо? І перестань ганяти мух наді мною!..

МІША. Обережно, Григорій Іванович! На вас зараз зробить пташка!

ГЕОРГІЙ. Яка пташка? Що зробить? Ти при своєму розумі?

МІША. Звичайна така. З крильцями. А між крильцями – отвір. От з нього вона і зробить, даруйте, шматочок гівна. Або впаде цеглина. Або літак. Або ракета. Обережно!

 

Міша знову починає штовхати начальника в бік – і не виняток, що тепер це зовсім інший бік. Начальник намагаєтьсяі звільнитися, та психує.

 

ГЕОРГІЙ. Ти що робиш?

МІША.  Рятую вас від неприємностей!

ГЕОРГІЙ. Від яких неприємностей?

МІША.  Від різних! Від пташки! Від алкоголіка! Від психа! Від карного злочинця! Від НЛО! Від просто негарного типа, який мріє влаштувати биття по пиці якогось керівника.

ГЕОРГІЙ. За що?

МІША.  З будь-якого приводу.

ГЕОРГІЙ. Нісенітниця.

МІША.  Згоден. Проте, це можливо. У будь-який день. Для будь-якої людини. Але.

ГЕОРГІЙ. Що – але?

МІША.  Але. Поки я стежу за спокоєм мого керівника – тому ніщо не загрожує. Ні пташка. Ні биття по пиці. Ні інші варіанти – знизу, збоку, зверху. До речі. До речі! День Без Мордобою – чудовий крок на шляху до світлого майбутнього!

ГЕОРГІЙ. І що?

МІША.  Це – причина позитивних наслідків! ДБМ! А якщо не буде ДБМ – то не буде гарного настрою, радощів, оптимізму, веселого, довгого, рясного майбутнього, і всього найкращого.

ГЕОРГІЙ. Хм. Якщо ти збираєшся свій ДБМ видати за суперідею, то ризикуєш нарватися на ДБЗ. День без зарплатні. Думай. Але тепер – недовго. А якщо нічого тямущого не придумаєш, тоді думати буде інша людина. Замість тебе. Втямив?

 

І начальник – задоволений – рушає геть. Міша дивиться йому услід.

 

МІША. Пішов. І немов кашкет на потилиці заламав. Гордий. Сміливий. Має дозвіл доторкатися до владного керма. Прямо в ЖЕКу.  Не звертає уваги ні на дерева довкола, ні на хмари зверху, ні на дорогу зліва, ні навіть на мурашок під ногами. Млін! Мурашки!.. Люди! Коляски! Пташки – що не обжерлися, а нормальні, голодні! Це – знаки! І вони говорять мені, що я – в реальності! Я – живий! І, до речі, ЖЕК – ось він. Перед носом. Я тут працюю. Саме зараз. Але, як з’ясувалося – не ефективно. Смішно. Адже нещодавно я ніби не працював. Просто був невідомо де, займався невідомо чим, і отримував по тулубу невідомо від кого. А тепер бац – і довкола все знайоме. Мабуть, доотримувався. Що далі? Пропонувати день майбутнього? Банально. А що не банально?

 

І тут Міша здригається. І хапається за голову. І дивиться вгору. І мало не кричить матюком. Тому що на нього знову зробила пташка.

 

МІША.  Ти! Сорока-білобока, або як тебе там! Ти – божевільна! Зозуля-бабуля! Кидаєш  зверху лайно, та уявляєш себе Богом, так? А от зараз я почну жбурляти тобі все твоє барахло зизу догори – і тоді поглянемо, хто з нас виявиться натуральним Богом на натуральному світі, де щодня може бути ДБМ! Але лише тоді, коли ті, хто зверху, перестануть дрискати на тих, хто знизу!

 

І Міша хапає все, що трапляється під руки (палиці, гілки, цигаркові пачки,  пляшки, соски…) і кидає це в бік пташки, та мало не куди завгодно…

 

5. 

…та раптом з’являється чоловік – звичайний на вигляд, але однозначно міцний – який тримається за голову. Тому що палиця, кинута Мішею, стукнула його по потилиці.

 

ГРІША. Ей, дядько, ти що – від себе з’їхав, та нікуди не приїхав?

МІША.  Не зрозумів?

ГРІША. Якого біса сміттям кидаєшся?

МІША.  Куди?

ГРІША. В мою персону!.. Хоча я йду собі спокійно, нічого ні до кого не маю, просто йду. Ногами. Ось у цей ЖЕК, до речі. Тому що тут працює моя наречена, яка забажала  познайомити мене з якимсь диваком. Але саме зараз вона дивиться на смішного кота. А мене кіт не цікавить. Я одного разу задивився на таку тварину, гепнувся та заробив гулю. А уважна людина двічі свої помилки не робить. Саме тому я зараз пішов геть від кота – в гарному настрої. І отримав дрючка по голові. Як це розуміти?

МІША.  Е… У… А… Як вашу наречену кличуть?

ГРІША. Дуся. Та ось, до речі, і вона.

 

З’являється Дуся. Вона радіє Міші, і тут же «знайомить» його зі своїм Грішей.

 

ДУСЯ.  Добридень, Міша. Ой, як чудово, що ти зараз тут. Грішенька, знайомся – це і є той самий Міша, з я ким я бажала тебе познайомити. Веселий парубок. Справжній оригінал.

 

Міша і Гріша дивляться один на одного. Міша бентежиться. Гріша починає приколюватися.

 

ГРІША. Отже, це ви – Міша? Дуже приємно. Дуже. А я – Гріша. І справжня оригінальність у тому, що ми – певним чином – вже познайомилися. Втім, цікаво, що з цього  виходить?  Я сам згодився сюди прийти – та прийшов. І отримав дрючком по черепу  від того самого незнайомця, з яким забажав познайомитися. Що тепер? Дати в морду?

ДУСЯ. Яким дрючком?

ГРІША. Навіть гадки нем маю. Дерев’яним, мабуть.

МІША.  Е-е-е… У-у-у… А-а-а…

ДУСЯ.  Все, досить вам наді мною кепкувати. А то я не стримаюся, і сама почну танцювати язиком. Так-так-так. Не вірите? Тоді знай, Мішо, що мій Гріша – то не просто Гріша. А чемпіон міста з боксу. Тобто, якщо буде треба, він розтрощить кого завгодно. Одним мізинцем. Саме тому поряд з Грішею я завжди відчуваю себе спокійно. А тепер і ти можеш бути спокійний.

МІША. (майже в шоці) Я вже спокійний (падає перед Грішей на коліна) Шановний Гріша, пробачте мені, будь ласка. За дурість. І не робіть мене остаточно спокійним. Ну, тобто, якщо ви бажаєте відреагувати за дрючка по верхівці, реагуйте. Я все прийму. Бо в тому, що може статися, винен лише я. Тому що один я – причина всього, що відбувається зі мною. Отже – дійте.

 

Міша на колінах схиляє голову перед Грішою.

 

ГРІША. Цікаво. Він, дійсно, оригінал.

ДУСЯ.  А я що кажу?

ГРІША. Так, весело тут у вас. І я оцю веселість знищувати не буду. Не тому, що для того, щоб відповісти жабі, потрібно самому заквакати. А тому що якщо я відповім, усі  наступні дії мій опонент спостерігатиме з труни. Отже я вибачаю тебе. Гріша вибачає Мішу. Забуває про те, що сталося, і навіть може пригостити щиглем. Вставай, Мішо.

 

Міша встає.

 

МІША.  А навчити?

ГРІША. Щиглям?

МІША.  Мордобою. А то інколи буває так образливо за себе – за те, що я не можу влаштувати собі життя з цілою пикою та із впевненістю в собі. Уявляєте, яке на мене очікує майбутнє?

 

Гріша дивиться на Мішу з цікавістю.

 

ГРІША. Навчити, кажеш? Не знаю. Тобто, я звичайно, не тренер, але думка цікава. І спробувати можна. Звісно, якщо ти залишишся живим та запам’ятаєш, що радість і горе – два боки однієї медалі.

МІША.  А простіше?

ГРІША. Будь ласка. Тренувань по мордобою не обіцяю. А от щодо впевненості в собі – все може бути. Особливо, якщо ти пригостиш Дусю морозивом.

МІША.  Дик! Звичайно! Ходімо всі! А яке ви любите?

ДУСЯ. Смачне!..

 

Гріша і Дуся веселяться. Гріша обіймає Дусю, і всі неквапливо кудись рушають. Приємна музична тема.

 

6.

 

Музична тема трансформується в щось також легке, але ритмічніше та динамічніше. Якщо точніше – то це  щось інструментальне, приблизно відповідне 60-70 рр ХХ століття. Тому, хто зрозумів, що це таке – бонус. Смачний пиріжок (принести його повинен той, хто не зрозумів). З’являється Галя, в чомусь майже спортивному. І буквально відразу  здійснює  рухово-ритмічні вправи. Нахили, повороти, стрибки, помахи і тому подібне. Аеробіка. Хоча далеко не факт, що Галі цікаво саме це слово. Опинившись біля лавки, Галя переходить на вправи за участю лавки (сидячи, лежачи, з ногами в повітрі…). З’являються мордовороти. І різноманітно натякають-повідомляють про свою появу. Галя звертає на них свою увагу. До речі – надалі – музичний «фон» може геть і не зникати. Просто стати тихіше і непомітніше.

 

ГАЛЯ. Хлопці, ідіть сюди. Чим порадуєте?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Доповіддю. Про події навколо підопічного. Нині Міша, в приватному порядку, займається боксом. У місцевого чемпіона міста – Гріши.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Акцент на заняттях робиться не на спарингу, а на духовно-психологічних нюансах. Втім бійцівські вправи також є. Тому Міша постійно носить  синяки, і періодично крутиться головою.

ГАЛЯ. Цікаво. Невже просувається?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Можливо. Принаймні, останнім часом Міша став веселіше. А днями так гепнув одного хулігана, що той спочатку відлетів в один бік, а потім втік в інший.

ГАЛЯ. Відмінно.

МОРДОВОРОТ ДВА.  На цьому позитив закінчується. Тому що начальник ЖЕК ідею про свято ДБМ не схвалив. І вже майже готовий звільнити Мішу, а на його місце взяти іншого.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Тому в перспективі у Міши є всі шанси наквецятись. Звичайно, коли буде за що.

ГАЛЯ. Ні, ну треба ж таке. Один раз я на секунду відвернулася, а Міша в ту ж мить  зустрівся з пляшкою. Вони, звичайно, потім розбіглися, але з того часу, допоки це «потім» не настане, мені відволікатися – неможливо. Інакше на мене такий прочухан звалиться, що Мішини синці здадуться мармеладом. Тому робимо так. Аби цей шеф ЖЕК не зображав із себе казна що, а Міша не починав шукати градуси в стакані, потрібно їм влаштувати… щось. Чи то Міші та шефу окремо, чи то їм разом, але  необхідно зробити своєрідну вібрацію. Або щось подібне до цього. Але так, щоб обоє добряче здригнулися. А також нехай здригнуться їх мізки. Пригадати себе по справжньому цим персонажам, звичайно, не вдасться, але. Є шанс, що в їхніх головах заворушаться нові світогляди. І не лише заворушаться, а почнуть шукати єфективні виходи з тієї ситуації, яка їх напружує. І – можливо – знайдуть. Хоча ми добре знаємо – вихід є завжди. А от вони не знають. І саме в цих умовах їхні звивини  почнуть танцювати не так, як звичайно – про секс, бухлое та бабло – а по справжньому. Ну, ви мене зрозуміли.

МОРДОВОРОДИ ОБИДВА. (хором) Так!

ГАЛЯ. Чудово. Дійте. Корисно і напевно. А я буду все контролювати. І якщо у вас крихітна  порошинка впаде не туди, куди потрібно, ви обидва позаздрите Мішиним синцям. Отже, вирішуйте задачу – або проблема вирішить вас. Перехитріть її. Все. Вільні.

 

Мордовороти – як в армії – одночасно розвертаються, і синхронно марширують на вихід. Виходять. Гучність музики збільшується. Змінюється і музична тематика. Якщо раніше домінували оздоровлення і лірика, то зараз вперед вириваються агресія, секс і техно. Які при цьому виконує вправи Галя – залишається на її совісті.

 

7. 

 

Порожнє приміщення. У центрі – традиційна лавка, на яку ніхто майже не звертає уваги. Просто вона є, і все. Як земля, на яку можна сісти. Як вода, якою можна вмитися. Як повітря, яким можна дихати. Як вогонь, яким можна зігрітися (або обпектися). Лавка – стихія. І порожнє приміщення, в яке два мордовороти вводять двох людей (з мішками на головах, та із зв’язаними ззаду руками). Мордовороти розводять людей в різні боки. Залишають їх, а самі сходяться в центрі, і можуть навіть – якщо побажають – сісти на лавку. Роблять оголошення.

 

МОРДОВОРОТ ОДИН. Увага. Зараз у цьому приміщенні знаходяться дві зв’язані люди. Допоки зв’язані. Покинути цю кімнату вони можуть одним з двох варіантів. Перший – живими та вільними. Другий – непорушними та вперед ногами.

МОРДОВОРОТ ДВА. Для першого варіанту потрібно небагато – аби одна людина набила пику іншій. І тулуб, звісно. Якщо обоє наб’ють одне одного – ще краще. Для другого варіанту можна нікому нічого не робити. Тобто, начхати на все, лягти на підлогу, і дрихнути. Хоч кожному.

МОРДОВОРОТ ОДИН. Але. Рівно через 30 хвилин в кімнату буде увійде газ. Або декілька голодних тигрів. Неважливо. Але чим це скінчиться – всі розуміють.

МОРДОВОРОТ ДВА. Отже. Зв’язаних зараз розв’яжуть. Мішки зі своїх голів вони знімуть самі. Час піде через одну хвилину.

 

Мордовороти розходяться до зв’язаних людей, розв’язують їм руки, і залишають  приміщення. Розв’язані знімають з голів мішки, і обоє опиняються в шоці. Тому що один з них – Міша. А другий – Георгій, начальник ЖЕК. Чути, як цокає годинник.

 

МІША.  Георгій Івановичу, ви мені пробачте за це казна-що, але я на вас піднімати руку не буду.

ГЕОРГІЙ. Заспокойся, Міша. Може, тоді я й сам заспокоюся. І знай – я на тебе також  нічого піднімати не збираюся.

 

Раптово в кімнату – з шипінням – впускається трохи газу (або чутно, як за стіною гарчить тигр).

 

ГЕОРГІЙ. Матір твою перематір!.. Все одно не буду!

МІША.  От і добре. А то я ображуся, і стриматися не зможу. А я, Георгій Івановичу, тепер не той, який був раніше, – я тепер займаюся боксом. І вже став абсолютно спокійний. Бо якщо хтось мене погано торкнеться – я його відлупуюю так, що результат навіть в морзі не впізнають.. Хоча, насправді, особисто я проти мордобою. Ви ж пам’ятаєте – я пропонував ДБМ.

ГЕОРГІЙ. Пам’ятаю. Всі щось пропонують. А стирчимо тут – я і ти. Чому?

МІША.  Не знаю. Але ви не хвилюйтеся. Коли я поруч – небезпеки немає.

 

Міша і Георгій розходяться. Георгій на одній половині приміщення нервово ходить туди-сюди. Міша – на другій половині – сідає на підлогу та медитує. Знову чутно газ (або тигра). Міша не реагує. Георгій нервує. Годинник цокає. Знову газ (або тигр). Міша нерухомий. Георгій підбігає до нього.

 

ГЕОРГІЙ. Мішо, ти чуєш мене? Залишилося 10 хвилин!

МІША.  Чую. Але я нікуди не кваплюся.

ГЕОРГІЙ. Треба щось робити! Заради того, аби вижити! Ми зобов’язані обережно луснути  один одного!

МІША.  Я – пас.

ГЕОРГІЙ. Який пас? Ти що – знущаєшся наді мною? Зображаєш міністра? Або вдаєш із себе дурня? Алкоголіка? Дармоїда? Бомжа?.. Чого ти мовчиш, немов купка собачачих  дрискавок? Чи ти себе не поважаєш? Як нічний горщик, так? Як дохлий тарган? Чому  ти мовчиш? Давай – реагуй!

МІША.  Я – пас.

ГЕОРГІЙ. Ти – унітаз! А якщо унітаз мене дратує, я його не чіпаю. Я його шпиняю!

 

І Георгій Іванович дає Міші підсрачник. Ногою. Куди завгодно. Але від душі – тобто, так, що Міша гепається на підлогу. Потім вмить схоплюється на ноги, входить в боксерську стійку, і починає «атакувати». Так зав’язується колотнеча – з ударами, захистами, майже матюками. То Міша збиває начальника ЖЕК з ніг. То живучий начальник схоплюється, і влаштовує Міші підніжку. Дзвонить годинник – час скінчився. Але бійка продовжується. І лише тоді, коли дві людини одночасно опиняються на підлозі, вони звертають увагу на те, що вхідні двері відчинені. Виникає пауза, під час якої чутно лише важке дихання Миші та  Григорія. Потім обоє встають. Обтрушуються.

 

МІША.  Я звільняюся.

ГЕОРГІЙ. Розслабся. Катастрофа минула.

МІША.  А мені тепер чхати – і на катастрофу, і особисто на вас. Тому що я зрозумів просту річ – якщо ти сидиш в ЖЕКу, та схлипуєш через те, що довкола самі неприємності – вийди з ЖЕКу. Зміни свою точку зору. І ти тоді побачиш вихід із чого завгодно. От тому я й роблю перший крок – бо не бажаю працювати там, де на мене піднімають граблю. Ферштеєн?

ГЕОРГІЙ. Ша. Та розштовхай свого внутрішнього цензора. Бо приводів для занепокоєння немає. Навпаки. Наприклад, я передумав відносно ДБМ. Я схвалюю його.

МІША.  Чхати двічі. І не буде у вас тепер ні ДБМ, ні мене. Тому що цю ідея придумав я. Я її й відміняю. Тим паче, що нічого з цього приводу і не було, і не буде. І тому що не хочеться, і принципово.

ГЕОРГІЙ. Тоді у тебе не буде роботи. Особисто я напишу тобі таке звільнювальне резюме, що тебе нікуди не візьмуть. НІКУДИ та НІДЕ. Ти бажаєш саме цього? Ти мрієш влаштувати собі неможливість?

МІША.  Можливо все. Тому що людину жене по життю не страх, а спрямованість. Тому що ЖИТТЯ і РОБОТА – не синоніми. Уяви – так-так, уяви – звернення до вас «на ви» здохло! – так от уяви собі, що я – це не я. А ти – це не ти.

ГЕОРГІЙ. Не зрозумів. У тебе що – дах злітів та крилами замахав? Викликати санітарів?

МІША.  Хоч Діда Мороза з оленями. Вони мене зрозуміють. Бо вони – не гавкалки на побігеньках. Вони – олені. Так от. Я, наприклад, ворожка. А ти – її клієнт. У сенсі, не я прийшов до тебе за зарплатнею, а ти прийшов до мене – за послугою. Уявляєш? Тоді – бай-бай. Лише врахуй останню деталь. Вирушаючи від тебе зараз – я роблю тобі  велике добро. А роблячи добро іншому, я – автоматично – роблю добро собі. Аривідерчі, Жора. І не тремти сечовим міхуром – мип зустрінемося. Можливо, колись, десь, та в якійсь якості.

 

Міша виходить.

 

ГЕОРГІЙ. Сам ти – аривідерчі! Помножений на гуд бай! І щоб я тебе ніколи більше не бачив! Ні в якій якості! Безробітний! Та якщо я коли-небудь звернуся до такої ворожки, як ти – світ перекинеться догори раком!

 

Начальник ЖЕК демонстративно виходить геть. Залишається порожнє приміщення. Звісно, з лавкою в центрі.

 

ДРУГА ДІЯ. ВОРОЖКА.

 

8. 

 

Простір, лавка, спокійно. З’являється Джордж – показний чоловік, чимось трохи схожий на Георгія (колір одягу, предмет одягу, стиль, зачіска, манери…). Неквапом проходжується, роздивляється навколо. Відчуваєься, що людина опинилася в незнайомому місці. Може – на всяк випадок – поздоровкатися із залом. З’являється Єва (схожа на Мішу – так само, як Джордж на Георгія) – спокійно і майже ввічливо.

 

ДЖОРДЖ. Добрий день.

ЄВА. І вам не хворіти. Що цікавить – минуле, сьогодення, майбутнє?..

ДЖОРДЖ. Минуле – позаду. Майбутнє – попереду. А от сьогодення – тут. Саме воно мене і цікавить.

ЄВА. Все сьогодення, або якийсь аспект?

ДЖОРДЖ. Аспект. А якщо точніше, то аспект на імя Алла. Я її кохаю.

ЄВА. Детальніше.

ДЖОРДЖ. Симпатична. Проста, але забезпечена. Живе в заміському будинку. Живе непогано. У сенсі, жила, живе, і житиме.

ЄВА. А ви як живете?

ДЖОРДЖ. Не важливо. Тобто, не я живу НЕВАЖЛИВО, а НЕ ВАЖЛИВО, як я живу.

ЄВА. Зрозуміло. Отже вам що потрібно?

ДЖОРДЖ. Алла. Аспект Алла. Я її кохаю та хочу з нею жити.

ЄВА. А вона?

ДЖОРДЖ. Соромиться. До речі, ось фото.

 

Єва приймає від Джорджа фото, розглядає його.

 

ЄВА. Ну, нічого так. Хоча, в кожного свої прибамбаси. Одному подобається одне, іншому – інше, десятому – десяте, двадцять п’ятому – двадцять п’яте. Це нормально. І те, що ви закохані в Аллу – також нормально. Але я – в минулій інкарнації – коли була чоловіком, дільничним витівником Мішею – скоріше віддала би перевагу жінці, яка схожа на мене зараз. Але це – справа смаку. Це індивідуальне. А індивідуальне завжди нормально. Принаймні, для самого індивідуума. А загалом, зважаючи на сказане, ніщо не заважає мені відмовитися від вашого замовлення.

ДЖОРДЖ. Як це? Чому?

ЄВА. Не хочеться. Серце не лежить, цікавість не стоїть, бажання навіть не ворушиться.

ДЖОРДЖ. Хм. Але я цікавився – щодо вас та вашого бізнесу. І мене все влаштовує – і  особа, і якість. Саме тому я рекомендую вам взятися за моє замовлення. Як мінімум. Хоча б через те, що я згоден додати грошей за якість.

ЄВА. А – як максимум?

ДЖОРДЖ. Як максимум? Якщо ви не візьметеся за моє замовлення, я візьмуся за вас. І ви про це дуже скоро і дуже сильно пошкодуєте.  Отже? (пауза) Добре. Умовили. Я подвоюю ціну (пауза, під час якої Єва розглядає стелю, Джордж дістає з кишені мобільний телефон). Тоді я набираю Віктора Петровича – або, якщо вам так зрозуміліше – Вітю-Петю – і розповідаю йому про свою невдачу. І…

ЄВА. Досить. Я беруся. Не хочу, але спробую. Коштувати це буде стільки, скільки ви сказали востаннє. Гроші вперед.

 

Джордж платить, і посміхається.

 

ДЖОРДЖ. Ви знаєте, шановна. Хоч я дуже закоханий в Аллу, та розплачуюсь із вами за її якісний приворот, але зараз – дивлячись на вас – я відчуваю себе отим витівником, про якого ви згадували. Тому наступного разу я прийду до вас не лише, як замовник, але і як чоловік, якому приємно спілкуватися з такою пані.

ЄВА. А якщо ви ще раз доплатите, я зустріну вас із потрійним задоволенням. Жартую.

 

Джордж і Єва посміхаються одне одному.

 

ДЖОРДЖ. Можливо все. Навіть Земля догори раком. Був би від цього гідний і потрібний ефект. Буде ефект?

ЄВА. Можливо все. Бажаєте привороту? Буде приворот. Бажаєте псування коннекта, вигнання вірусів, або викочування яйцем пірінгу мереж? Все буде. Головне – не  забувайте бажати того, чого бажаєте. Бо про що людина думає, те й отримує. До побачення.

 

Джордж встає, кланяється, іде.

 

ЄВА. А день починався так добре… Шо ж. Переживемо. Стрибнемо на щию особистій   пісні – та переживемо. За межами зони комфорту, звичайно. Тому що всі чоловіки – козли. Дякувати Богу, що не всі – безкоштовно.

 

9. 

 

Єва встає. Проходжується, міркує.

 

ЄВА. Втім, можливо, що Джордж – не козел. Хоча, дурень – це точно. Ну то й що з того? Все одно краще б я принадила цього самця до себе замість того, щоб штовхати до нього якусь Аллу. І це цілком можливо. Це буде приємно, тонізуюче і навіть еротично. Але – антипрофессионально. Адже я не зроблю того, що пообіцяла. А зроблю щось протилежне. І результат отримає не замовник, а моя особа. Причому, я ще й матиму гроші замовника. Тобто, і гроші, і замовника. Це спокусливо. Але. Це – спокуслива  проблема. До речі. До речі…

 

Єва зупиняється – немов щось пригадала на ходу – потім починає неквапливо ходити навколо лавки.

 

ЄВА. Якщо зараз я відчуваю до Джорджа симпатію, це означає, що в минулому житті моє єство відчувало до Джорджа антипатію. А в позаминуліому? Знову любовні тик-пик-мик? Якась зебра виходить. Ні, геть ці історично-езотеричні джунглі. Повертаємося на минулий рівень. Цікаво, ким тоді Джордж був? Чоловіком, жінкою, другом, подругою, співробітником, сантехніком, сусідом?.. Невідомо. Але. Якщо зараз в мені прокинулося таке цікаве бажання – байдужості не було. Була взаємозв’язаність. Взаємостосунки. Навіть – можливо – взаємопроникнення. Цікаво, а якщо зараз  я  принаджу Джорджа до себе – як це позначиться на взаєминах двох істот надалі? А взагалі? І чи не принесу я собі шкоди тим, що зараз зроблю ніби добре? Невідомо. Але сформульовано все це якось неадекватно – навіть з точки зору психа. Отже – якщо мають місце невідомість і марення – необхідно перемикнути свою увагу. З цього дня на наступний. Точніше – на ранок наступного дня. А ще точніше – на добрий ранок.

 

Єва дістає з ящика під лавкою пляшку коньяку і чарку. Напій називається «GOOD MORNING».

 

ЄВА. Хеллоу, Гуд Монінг!

 

Єва наливає спиртне в чарку. П’є. Тут же наливає наступну чарку, і знову п’є. Продовжує міркувати, періодично «розслабляючись».

 

ЄВА. Отже. Хто в мені переможе кого? Ворожка жінку, або жінка ворожку? А хто сказав, що ворожка – не жінка? Або хто думає, що будь-яка жінка – не ворожка? Виходить, що щоб я не зробила, я все одно домовлюся сама з собою.  Адже боротьба двох персонажів в мені – це не поєдинок Джекила і Хайда. Це так – кидання подушками в ляльковому спектаклі. Максимум. Отже, я приймаю рішення. Стоп. Буль-буль-буль…  Ух… Або інше рішення? Стоп два. Ворожити зараз безглуздо. Тому що ворожіння вказує на той варіант долі, який з нами трапиться, якщо ми й далі залишатимось  такими ж, як і під час ворожіння. А той, хто до себе уважно придивиться – побачить, що він не буває двічі в одному і тому ж стані. Навіть після алкогольного допінгу. Хоча, після нього частіше падають носом в салат. Втім, якщо не звертати уваги на допінг, не важко здогадатися, чому саме не збувається більшість ворожінь. Тому що людина – то  не застигла субстанція. Людина розливається… б-р-р-р…. розвивається!.. міняється, інколи разюче відрізняючись від того, чим була раніше. Це природньо! Адже хто сказав, що абсолютно однакові людина до пляшки коньяку, і людина після пляшки коньяку? Ніхто! Вони – різні. Отже. Буль-буль-буль… Ху… Долучаємося до свого внутрішнього я. О. Мислення пожвавлюється. І не лише мислення. Проблеми перетворюються на проблемки і розсмоктуються. Хі-хі-хі!.. Я реально відчуваю – змінюючи себе всередині, змінюєш ситуацію зовні. Тобто ковнув чарку – і немов перебіг з одного місця в інше. З сумного і банального – в смішне і веселе. Ла-ла-ла!..

 

Єва робить кілька танцювальних па – ніби святкуючи гарний настрій та симпатичне  самопочуття уявним танцем з клієнтом Джорджем. В черговий раз бере чарку, наливає, і спорожняє її.

 

ЄВА. Найголовніше, що потрібно відшукати кожному – це себе. Але спочатку – втратити. Хоч би і в чарці. Але потім – знайти. Ла-ла-ла!..

 

Єва знову танцює. Але раптом перечепляеться ногами та гепається на підлогу. Не ворушиться. Темніє освітлення. Можливо, раптом б’є (або кукує? дзвонить?..) годинник над лавкою.

 

10. 

 

Входить Галя. Оглядається. Підходить до Єви. Сідає біля неї, вивчає її пульс, дивиться очі Єви, потім встає та ляскає в долоні. Виразно чутний звук цього ляскання. Єва здригається.  Підіймається.

 

ГАЛЯ. Доброго ранку.

ЄВА. Доброго.

ГАЛЯ. Як я бачу – з ритуалом все в порядку.

ЄВА. З яким ритуалом?

ГАЛЯ. Загубилася – знайшлася .

ЄВА. А, ну то так. Бр-р-р…

ГАЛЯ. І розумію, що зараз має відбутися особливо важлива стадія. Настає момент вибору – між собою і собою. Тобто, між іпостасями ворожки та жінки. Між реальністю ілюзії і ілюзією реальності. Звучить, звичайно, безглуздо, але нехай буде так. До речі, ніхто не каже, що в майбутньому схожих виборів не буде. Будуть. І неодноразово. Але зараз – усвідомлений вибір. Перший свідомий крок. А будь-яка дорога – нехай навіть завдовжки в тисячу парсеків – починається з одного кроку. Великого, маленького, будь-якого. Але – з першого. Бо якщо немає цього кроку – то немає і дороги. Втім, теорію можна переступити. І полоскотати практику. Хоча і практику також можна переступити. Але після цього переступати більше нічого. Тому перед тобою зараз намалюються два варіанти Єви. Єва – ворожка. І Єва – жінка. Першу продемонструєш ти сама. Другу «виконуватиму» я. Отже, вихід на подіум.

 

Галя сідає на лавку. Починає звучати музика. Ритм – техно, амбіент, псічилл… Єва приступає до зображення ЧОГОСЬ (на кшталт танцювального обряду), з рухами, що періодично повторюються, коли вона то змотує уявний клубок, то ловить уявних комах, то посилає у бік Галі енергетичні «паси». А Галя немов знаходиться під скляним ковпаком, який Єва регулярно «миє та зачищає». До речі, Галя часом ніби відчуває паси Єви – і тоді видно, як її тіло гойдається та звивається у відповідь на рухи Єви. Словом, динамічно-мімічний-эзотеричний етюд. Завершується все тим, що Єва опиняється позаду Галі, тримає свої руки на деякій відстані від тої, та ніби «маніпулює» головою Галі, не торкаючись до неї. Галя посміхається. Але очі не заплющує. В результаті Єва повертається наперед, та сідає поряд з Галею. Галя демонстративно аплодує.

 

ЄВА. Дякую.

ГАЛЯ. Будь ласка. Втомилася?

ЄВА. Не дуже.

ГАЛЯ. Все одно – розумниця. Тепер відпочивай і чекай на хліб. Видовищем займуся я.

 

Галя встає та виходить приблизно на те ж місце, з якого починала Єва. Декілька «спритних» рухів, і тепер Галя – напіводягнена. З’являється музика (а-ля східна, латиноамериканська, клубна…). Починається «візитка» Галі. Природно, це щось теж на кшталт танцю, але його вміст – специфічний (танок живота, стриптиз, еротичні аудіо і данс вихиляси…). Своєрідним центром танцю знову виявляється лавка (але на цей раз – із Євою). І з боку – якщо поглянути образним зором – може здатися, що це не Галя танцює, а танцює музично-еротичний вихор. Якщо потрібні девізи танцю – то ось вони: жінка має бути Жінкою, а не марою; для того, щоб танець вийшов – стань Танцем. Фінішує Галя  там, де й починала. Застигає – можливо, лежачи. Єва аплодує Галі. Галя «повертається» в нормальний стан.

 

ГАЛЯ. Ну от – можливості для вибору тобі надані. Тепер – буриданов етап.

ЄВА. Це як?

ГАЛЯ. Конкретний вибір. Але це не є зависанням між чимось і чимось. Це – визначення. Щось, або щось. І відразу деталізую. На цьому етапі «GOOD MORNING», і будь-який інший допінг – безглузді. Бо якщо з’явиться Ранок, то потім обов’язково буде День, в якому парочка культуристів приведе тебе до сумного Вечора. А то й до травматичної Ночі. Тому – міркуй. Але рішення приймай сама – без допінгів, шпаргалок і милиць. Будь-яке рішення. Але – справжнє. А не відмазку, камуфляж, або інсценування. Отже!.. Раз! (пауза) Два! (пауза) Три!..

 

Єва виходить на середину і кланяється в бік залу.

 

ГАЛЯ. Поздоровляю! Рішення прийнято. Ритуал відбувся. З двох Єв вибрана одна. Можливо, справжня. Втім, вибір жінки – завжди загадка. Навіть для самої жінки. Тому – та й час уже – я мандрую геть .

 

Галя йде. Єва дивиться їй услід. Потім дістає з під лавки пляшку (припустим, остання закотилася туди тоді, коли Єва впала), наливає залишки з неї в чарку. Піднімає чарку, розглядає останню на світло. Потім випліскує напій на підлогу. А порожню чарку, і порожню пляшку ховає в коробку. Коробку – під лавку. Встає, йде до авансцени, дивиться в далечінь – крізь зал.

 

ЄВА. Вибору не існує. Звичайно, ми завжди змальовуємо його, але різні варіанти – це лише мізерний комплект ілюзій. В результаті ми міняємо не шило на мило, а пшик на пшик. Як маленькі діти. Але інколи діти трохи дорослішають. І тоді вони починають міняти своє відношення. Хоча б тому, що кожен знаходить лише те, що вміє шукати. Звичайно, якщо він здатен побачити справжність того, що шукає. Втім, є надія – якщо  той, хто дорослішає, не бачить чогось в 3-х вимірах, то обов’язково побачить це в 4-х. Як я, наприклад. Саме тому недобре передчуття – бачу. Пояснити його – не можу. Ну то й біс із ним. А заодно й з вимірами. Бо теревені про них – існують. А от чи існують самі виміри – питання.

 

Єва посміхається. Гордо вирушає кудись.

 

11. 

 

З’являється Алла. У одній руці тримає горщик з квіткою, в іншій – лійку. Ставить квіточку  біля лавки. Оглядає рослину. Починає акуратно – по трохи – поливати її. З’являється Джордж. Акуратний, інтелігентний, з букетом квітів.

 

ДЖОРДЖ. Здрастуйте, Алла!

АЛЛА. Ой, здрастуйте, Джордж. А чого ти сьогодні якийсь особливий? Немов принц. Лише білого коня і не вистачає. Щось сталося?

ДЖОРДЖ. Ні. І коня не треба. Ми ж не в шахи граємо. Ми просто зустрічаємо свято.

АЛЛА. Яке свято?

ДЖОРДЖ. Чудове. Дивне. Регулярне. Радісне. Веселе. Загадкове. І трішки суме.

АЛЛА. Ого. Я таких свят і не знаю. Давай, розповідай.

ДЖОРДЖ. День народження. Тому – ось тобі квіти. Нюхай і радій.

АЛЛА. (приймає квіти, нюхає) День народження? Чий? Мій, чи що? Тоді це – помилка.

ДЖОРДЖ. Жодної помилки немає. А день народження є. Виходить, що це – вже подвійне свято.

АЛЛА. А хто народився? Президент? Музикант? Актор? Хто?

ДЖОРДЖ. Я. Але оскільки я вважаю це нашим загальним святом, я прийшов привітати тебе. Хоча б тому, що я народився – аби зустріти тебе.

АЛЛА. Йой… Мене ще ніхто так не поздоровляв. Ні з чим. Приємно. Дуже приємно. Тільки оце твоє свято підкралося до мене зненацька. І мені немає чого тобі подарувати. Жаль. Можна, звичайно, подарувати оцю квітку в горщику, але її також жалко.

ДЖОРДЖ. Не хвилюйся, Аллочка. Тобі завжди є що презентувати мені. Завжди.

АЛЛА. Цікаво. І що, наприклад?

ДЖОРДЖ. Три літиери. Т. А. К. Так. А?

АЛЛА. Ну, знаєш… Хоча, все одно зворушливо. ТАК. Три літери. Одне слово. Маленьке, але симпатичне (посміхається).  Добре. Дарую.

ДЖОРДЖ. Дякую. А тепер крихітне уточнення. Твоє «Так» – то не лише дарунок на честь  дня народження. Але й дарунок на честь моєї пропозиції тобі.

АЛЛА. Якої?

ДЖОРДЖ. Стати моєю дружиною.

АЛЛА. Не розумію…

 

Джордж падає на одне коліно.

 

ДЖОРДЖ. Алла. Аллочка. Аллуся. Я кохаю тебе. І це не просто три слова, які можна поміняти місцями, і навіть розфарбувати у різні кольори. А одне слово. ЯКОХАЮТЕБЕ. А це означає, що я мрію про тебе. Бажаю тобі гарного настрою, вічного здоров’я і суцільного щастя. І прошу стати моєю дружиною.

АЛЛА. Коли?

ДЖОРДЖ. Коли захочеш. Але чим раніше – тим краще.

АЛЛА. Очманіти. Такий чоловік. У такий день. Робить таку пропозицію. Мені. Очманіти три рази. Я в шоці. Я соромлюся. Я… я… я… я не знаю, чого я. Ось така смішна відповідь.

ДЖОРДЖ. І все?

АЛЛА. А що іще? А! Я зрозуміла. Я здогадалася. Але ж моє ТАК у тебе вже є. Так?

ДЖОРДЖ. Так.

АЛЛА. Отож результат моєї відповіді на твою пропозицію вже вирішено. Хитрун. Але саме тепер – із особливим задоволенням – та абсолютно щиро – я дарую тобі ще одне Так. ТАК!

ДЖОРДЖ. Ура!

АЛЛА. Ура!

 

З’являються два молоді дядьки. З вигляду – звичайні. Це – кузени.

 

КУЗЕН ОДИН. Усім привіт.

КУЗЕН ДВА. А чого це ви тут «уракаете»?

АЛЛА. О, кузенчики-стрибунчики! Вам дуже повезло – ви опинилися в потрібному місці, в потрібний час. Так от – тільки що Джордж зізнався мені в коханні. І попрохав стати його дружиною. І я йому відповіла: так.

КУЗЕН ОДИН. Ого.

КУЗЕН ДВА. Круто.

 

Кузени переглядаються.

 

КУЗЕН ОДИН. Поздоровляємо.

КУЗЕН ДВА. І заспокоюємося. Тепер можна не турбуватися.

АЛЛА. Турбуватися? Чому?

КУЗЕН ОДИН. Просто у нас є звістка.

КУЗЕН ДВА. І вона – м’яко кажучи – не дуже радісна.

КУЗЕН ОДИН. Але, якщо ти виходиш заміж, неприємні звістки анулюються.

АЛЛА. Дуже цікаво. Несподівано, але від цього ще цікавіше. Ану швиденько розповідайте – чим намагалися мене приголомшити?

КУЗЕН ОДИН. Ну, це…

КУЗЕН ДВА. Тобто, як би мовити пом’якше…

 

Кузени знову переглядаються. Зітхають.

 

КУЗЕН ОДИН. Твого тата кілька годин тому збила машина.

КУЗЕН ДВА. І він помер. Тато.

АЛЛА. Тато? Помер?..

КУЗЕН ОДИН. Так.

КУЗЕН ДВА. Зовсім.

 

Алла озирається довкола, і повільно сідає на лавку. Лійка ставиться на підлогу поруч. Джордж нерухомий.

 

КУЗЕН ОДИН. Відповідно, одразу почали розбиратися з його справами. І з майном. І виявилось, що твій тато – давно банкрот.

КУЗЕН ДВА. І що він останнім часом активно створював ілюзію – достатку і благополуччя. Мабуть, сподівався якось викрутиться. Але не викрутився. Не встиг.

КУЗЕН ОДИН. Так що ти тепер – практично жебрачка.

КУЗЕН ДВА.  Втім, якщо ти виходиш заміж – то забезпечувати тебе буде чоловік.

КУЗЕН ОДИН. Отож, кожна проблема – це камінь, який життя кидає в нас. Але саме ступаючи по цих каменях, можна перейти бурхливий потік.

АЛЛА. Нічого собі шкеребертик…

ДЖОРДЖ. До речі. Шановна пані та шановні панове. Мені вже треба відкланятися. Тимчасово, звичайно. Але – треба. Бо – робота. Важлива зустріч. Важлива розмова. Все – важливе. Так що ви мене вибачайте, але мені час.

АЛЛА. А як же?.. Ну, коли ми… обговоримо… весілля?

ДЖОРДЖ. Потім. Пізніше. Зараз це буде негарно і неетично. А потім я повернуся, і ми продовжимо. Все, пані та панове. Не сумуйте.

 

Джордж нестримно рушає у своїх справах. Алла дивиться на кузенів.

 

АЛЛА. Ви приголомшили мене своєю новиною. І не лише мене. Гаразд. Що є – те є. Тільки розкажіть мені тепер про все детальніше.

КУЗЕН ОДИН. А розповідати немає чого.

КУЗЕН ДВА. Тому що жодних проблем насправді немає.

АЛЛА. Як це? Тепер я зовсім заплуталася.

КУЗЕН ОДИН. Твій тато живий та здоровий.

КУЗЕН ДВА. Просто ми дізналися, що ти виходиш заміж, і вирішили «випробувати» нареченого. Спонтанно.

КУЗЕН ОДИН. Але якщо ти вважаєш, що це нерозумно, подзвони нареченому, та розкажи йому правду. Лише не одразу всю – бо це буде жорстоко – а поступово. Телефонуєш?

 

Один з кузенів простягає Аллі мобільний телефон. Алла розглядає кузенів, потім бере телефон, набирає номер, підносить мобілку до вуха.

 

АЛЛА. Джордж? Привіт. Це Алла. Ти вже пробач, що я знову непокою тебе. Що? Яких грошей? Мені не треба грошей. Забути номер?.. Який?.. Чому?.. Що? Куди пішла?..

 

Алла віднімає мобілку від голови. Дивиться на телефон невидючим поглядом. Потім – механічно – повертає мобілку її господареві.  Кузени бачать, що Алла – явно «відсутня».

 

КУЗЕН ОДИН. Ну то що?

АЛЛА. Нічого. Взагалі нічого. Не було і не буде. Дякую вам за «випробування».

КУЗЕН ДВА. Пробач, сестричко. Ми не хотіли. Ми не думали, що все може бути ось так. А може воно і до кращого? Адже перешкоди – це найкращі провідники до щастя. Напевно. Так?

 

Алла не дивиться на кузенів. Мовчки встає з лавки. Підкреслено акуратно підбирає квітку в горщику, лійку, і неквапливо йде геть. Кузени переглядаються, синхронно зітхають, і вирушають услід за Аллою.

 

12. 

 

З’являються Джордж і Єва – з різних сторін.

 

ЄВА. О, які до нас люди!.. І, як завжди, без журналістів.

ДЖОРДЖ. Добрий день. Даруйте, що так несподівано. Просто виникло бажання.

ЄВА. Бажання – це добре. Це – одна з причин фелічіти. І, дивлячись на вашу випещену симпатичність, я починаю розуміти, що все в нашому світі здатне стимулювати бажання.

ДЖОРДЖ. Тобто?

ЄВА. Хтось бажає жінку. Хтось бажає чоловіка. Хтось бажає метелика. Хтось бажає пінгвіна. Бідний – бабло, багатий – ракету, човен – весло, витівник – примету. І таке інше. До безкінечності.

ДЖОРДЖ. Я знову переконуюся, що ви – суцільна ефективність. А точніше, унікальність + ефективність.

ЄВА. Ви мені лестите.

ДЖОРДЖ. Так. Але при цьому кожне моє слово – чиста правда. Бо все, що ви робите – працює. Алла мене вже обожнює. І хоче вийти за мене заміж. Я навіть не чекав, що такий сюрприз станеться так швидко. Таке враження, що Алла тепер – під гіпнозом.

ЄВА. Ви знову лестите.

ДЖОРДЖ. Зараз – ні. Я констатую. Тому що у мене раптом виникло відчуття, що так – нечесно. Адже я не бажаю, аби рибка насадилася на гачок – і все. Мені важливо, аби рибка покохала черв’ячка. Щиро. Всім своїм риб’ячим серцем. Розумієте?

ЄВА. Приблизно.

ДЖОРДЖ. Ну от, наприклад, аби така красива, мудра і благородна жінка, як ви – симпатизувала мені від душі, а не від привороту.

ЄВА. Яка вербальна краса.

ДЖОРДЖ. А якщо серйозно, то треба все повернути назад. Тому що я – прозрів. І тепер шукатиму не змодельоване, а справжнє кохання.

ЄВА. (здивовано) Ви дійсно так вважаєте?

ДЖОРДЖ. Так.

ЄВА. Тоді мені дуже приємно. І як жінці, і як людині. І, чесно кажучи, в моїх очах ви відразу покращали.

ДЖОРДЖ. Дякую.

ЄВА. Тому я запрошую вас на чай.

ДЖОРДЖ. Із задоволенням.

ЄВА. А чай у мене – неймовірний, таємничий, загадковий, натуральний, смачний…

 

Єва ляскає в долоні. І миттєво хтось привозить їй – на сервірованій «тумбочці» на коліщатах – все необхідне для чайної церемонії (або «тумбочка» приїжджає сама). Хтось зникає. Єва розливає чай по чашках. Встановлює «тумбочку» біля лавки – на зразок чайного столика. Запрошує Джорджа сісти, і сідає сама. Сидять. Чаюють.

 

ДЖОРДЖ. Слухайте, який незвичайний смак. Навіть неможливо його розумно описати. Але таке відчуття, що всередині – від цього чаю – починає щось відбуватися. Немов рушаться якісь греблі, і те, що завжди було зачинено, раптом виявляється вільним. І хочеться говорити.

ЄВА. Продовжуйте.

ДЖОРДЖ. Ні, я розумію, що базікати про все підряд – це непристойно. Але я не базікаю про все підряд. Я лише про те, що приходить в голову.

ЄВА. А що приходить в голову?

ДЖОРДЖ. Кому?

ЄВА. Вам.

ДЖОРДЖ. Різне. Але все – чесне. Навіть дивно. Який цікавий у вас чай… А от у Алли був інший – гірше. Це – мабуть – знак. Мовляв, якщо чай у тебе так собі, то і ти – так собі. Втім, так воно, власне, і вийшло. І Алла – зовні, правда, часом приваблива – виявилася  ніякою не багатою і забезпеченою, а гірше, ніж так собі. І це – якщо добре говорити. Погано говорити не буду.

ЄВА. І що тепер?

ДЖОРДЖ. Нічого. Це слово, до речі, дуже точно пояснює те, що можна мати з Алли. Ні-чо-го.

ЄВА. А далі що?

ДЖОРДЖ. Далі? Далі – це завжди загадка. Це таємниця. Це секрет. Бувають, звичайно, і неприємні секрети, але якщо відноситися до загадок із повагою, із захопленням та зі  схваленням, вони можуть привести людину до такої розгадки, що вона очманіє. Ось, наприклад, ви – гарна, розумна, показна, забезпечена, сексуальна, спокуслива, бажана…

ЄВА. Та невже?

ДЖОРДЖ. Так. От вас би узяти і та поставити раком – у всіх сенсах і за повною програмою…

ЄВА. Досить.

ДЖОРДЖ. Коротше, я балдію та стирчу. А уявляєте, в якому шоці будуть мої сперматозоїди?..

ЄВА. Досить!

 

Але Джордж продовжує видавати патякання. І не обов’язково, що це патякання –  зрозуміле і та схоже на людську мову. Таке відчуття, що Джорджа накрила вербальна хвиля. Та не одна, а спільно з жестикуляційним поривом вітру. Тому що Джордж виявляється рухливий не лише мовою, але й всім тілом. Єва, спостерігаючи за ним, навіть відчиняє рот. Але вчасно зачиняє.

 

ЄВА. Дякую за компанію.

ДЖОРДЖ. Будь ласка.

ЄВА. До речі, не бажаєте ще відвідати мене? Скажімо, прийти сьогодні увечері, а піти завтра вранці?

ДЖОРДЖ. Не питання.

ЄВА. Отже, я на вас чекаю. Бо вечір – скоро. А зараз – ви вільні. На всі чотири сторони. Головне – не зупиняйтеся. Ніде і ніколи. Хоча б тому, що я також люблю ходити. Бродити, подорожувати, мандрувати… Але мені зазвичай ніколи. Тому вам доведеться ходити за двох. І якщо до вечора з вами буде все ОК – загляньте. Я скоректую вашу модифікацію ледачого еротомана. І все буде добре. Хоча все вже – гарно. Адже так званий безлад – те, що заважає візиту найкращого у ваше життя – нейтралізовано. Або переформатовано. Тобто, він швидше здохне, чим дожене вас. Гуд бай-бай.

 

Джордж вирушає, сексуально посміхаючись і підморгуючи на всі боки.

 

ЄВА. Хух… Дякую. Дякую тобі, життя – за те, що мене минула ця потвора. 

 

Єва вирушає геть, прихопивши з собою «тумбочку» (або «тумбочка» втікає за нею, як собачка).

 

13. 

 

З’являється Джордж. Немов він продовжує свій рух, а його минулий відхід з порожнього простору був насправді переходом в невидиму зону. Тепер він знову перейшов у видиму зону – і тому з’явився. Ходить – туди, сюди, зигзагами, кривими… Інколи зупиняється, і деякий час знаходиться на місці – але все одно його ноги немов продовжують крокувати. Під час однієї з таких зупинок Джордж починає говорити.

 

ДЖОРДЖ. Незрозуміло. Начебто нічого не відбувається, але – насправді – відбувається  щось неймовірне. Я увесь час ходжу. До того ж не чомусь, а просто так. Ні, я звичайно можу лягти поспати, або сісти поїсти, але ноги ворушаться так, немов вони продовжують свій марафон – і наяву, і уві сні. Гомо кур’єр, мабуть.

 

Коли Джордж говорить – спочатку на місці, потім на ходу – з’являється Галя. Вона стає у Джорджа на дорозі. Але той обходить її, немов не помічаючи. Тоді Галя подає голос.

 

ГАЛЯ. Шановний ходак, пане Джордж, або як вас там – зверніть на мене увагу, будь ласка. Я – журналістка. І дуже хочу взяти інтерв’ю в сучасного Фореста Гампа. Ви не заперечуєте?

 

Джордж наближується до Галі і зупиняється. Але продовжує топтатися.

 

ДЖОРДЖ. Не заперечую. Лише спілкуватися я буду не на одному місці. Така, розумієте, особливість. Чи то фізіологічна, чи то космічна. Отже, що вас цікавить?

ГАЛЯ. Небагато. Хто ви такий, навіщо ходите, як на ходу спілкуєтеся з жінками, хто з них у вас зараз є, як ви взагалі ставитеся до панянок, що найчастіше знаходите під ногами, ваше побажання читачам та прогноз на майбутнє. Поки все.

ДЖОРДЖ. Відповідаю. Отже, я – це я. Джордж. Чоловік. Симпатичний і рухливий. Загартований. Коли не займаюся спортивною ходьбою – то бігаю, стрибаю, або повзаю. Ходжу – тому що ходится. Пірнаю – тому що пірнається. Сплю – тому що спиться. Дихаю – тому що дихається. Літаю – тому що літается. Ну, як зернятко, по волі вітру. Жарт. І таке інше. Навіщо я все це роблю? Живий тому що. Можливо, є й  інші причини, але я цим не цікавився. Жінки? Інколи подобаються. З такими я спілкуюся не на ходу. З іншими – а також з журналістами – спілкуюся, як вийде. А виходить по різному. От у мене є одна знайома – Єва – симпатична, еротична, незвичайна. Так я б з нею поспілкувався виключно не на ходу. Але доки не виходить. Весь час проходжу мимо. Мабуть просто не вистачає того часу. Бо якщо людина постійно рухається, їй немає потреби рухатися куди завгодно та абияк. У сенсі, така людина прямує лище вперед. А Єва – жінка збоку. От і не збігається вона з маршрутом мого життя. А даремно. Бо всім корисно активно рухатися. Тоді різні фігуранти частіше перетинатимуться. Зрозуміло, не лише для того, щоб відволікатися на алкоголь, шопинг та рекламу. От і зараз я бачу, що ви – дівчина приваблива, але на жаль, секс – це не привід зупинятися. Втім, ви запросто можете взяти мою візитку – ось, тримайте – і використовувати її для перерахування коштів на мій рахунок. Бо допомога – це також рух. А рух – це  життя. Можливо тому я регулярно знаходжу під ногами лише монетки та сміття. Але останнього більше. От і виходить, що під ногами я зустрічаю лише сміття. Читачам бажаю більше читати мене. Майбутнє – в тих, хто познайомиться з цим інтерв’ю – буде світлим, і попереду. Бувайте.

 

Джордж вирушає – у невидиму зону. Галя залишається на місці, лише деякий час трясе головою. Немов скидає з вух вермішель.

 

ГАЛЯ. Капець… Ще декілька хвилин такого спілкування, і моя голова пішла б в один бік, а я – в інший. І ми обоє стали б галюцинаціями. І добре, що я  диктофон не включала. А то б він вибухнув, і став аудіогалюцинацією. Капець два. Цей Джордж, звичайно, бреше. І особисто я прекрасно знаю – чому йому весь час ходится. І нехай. Краще, коли чоловік ходить, чим коли бухає, або онанірує. Тобто, бухати на ходу, звичайно, можна, але онанірувати – незручно, непрактично і не естетично (посміхається). Ось такий у нас виходить новий герой. Ну і нехай. Повинен же хтось вигадувати щось. Особливо той, хто видає себе за журналіста. Головне, аби читачі, глядачі та інші сприймачі вірили тому, що виникає у них перед очима. Особливо – ха-ха-ха – в  дзеркалі. Капець три.

 

Галя посміхається і вирушає. Кудись.

 

14. 

 

З’являється Єва. У неї гарний настрій. Причому настільки, що вона, посміхаючись, проходить по приміщенню, і періодично змальовує в повітрі уявні смайли. Один, другий, третій…Третій Єва «малює» приблизно у центрі простору, навпроти глядачів. При цьому сама як би копіює його – посміхається та веселиться. Може навіть сміятися. З’являється Алла – скромно, але рішуче.

 

АЛЛА. Здрастуйте. Ви – Єва?

ЄВА. Здрастуйте. Так. А що? Тобто, у вас яке питання?

АЛЛА. Особисте. Але не стільки питання, скільки тому, що так склалося.

ЄВА. Конкретніше, будь ласка. Вам щось потрібне? Вас як звуть?

АЛЛА. Алла. Але до вас я прийшла не тому, що мені щось потрібно. Швидше мені щось не потрібно.

ЄВА. Що саме?

АЛЛА. Я маю на увазі Джорджа. Останнє спілкування з ним. Пропозиція Джорджа вийти за нього заміж. Моя згода. Його раптовий облом. Подальші блукання Джорджа. Інтерв’ю в журналі. І згадана в тому інтерв’ю Єва, яка брала безпосередню участь в житті  Джорджа.

ЄВА. І що?

АЛЛА. Нічого. Я розумію – ви заробляли собі на життя. Але така «робота» – це фікція. Це понти. Це міраж. Це ілюзія дубліката опудала реальності.

ЄВА. Забавно. Такого я ще не чула.

АЛЛА. Я не знаю – чи є у вас із Джорджем що-небуть зараз. Але якщо і є – мені чхати на це. Так само мені чхати на будь-які думки Джорджа з приводу того, що я тут кажу.

ЄВА. У вас застуда.

АЛЛА. Ні. У мене все гаразд. Я просто попереджаю: якщо ви не залишите Джорджа у спокої, а будете й далі використовувати його, аби добиватися чогось свого – трапляться неприємності. Бо особисті наміри – це не привід для маніпуляції ким-небуть. Втім, якщо ви з цим не згодні – попередження по доброму перетвориться на попередження по поганому. Вам смішно?

 

Єва сміється.

 

ЄВА. Слухайте, ви мене розвеселили. Відверто.

АЛЛА. Чим?

ЄВА. Та хоч би тим, що типова побутова мимра навчає мене життю.

АЛЛА. Я не навчаю вас життю.

ЄВА. А чому? Магії? Справедливості? Чханню? Знову смішно. Уявіть – всілякі шкідливі мікроби вилетять з вас, моментально акліматизуються, і почнуть швидко звикати до  моєї території. І дуже скоро тут буде справжній мікробний інкубатор! Причому, такий ефективний, що звичайна гнойова муха – проковтнувши мікроб – тут же трансформується в хворого слона, який поширює мікроби, як мінімум, хоботом. А мені не потрібен слон. Я сама – особисто – чхаю на Джорджа, на вас, і на ще сто тисяч лялькових пінгвінів! Тому що я роблю все, що вважаю потрібним. А якщо вас це не влаштовує, то ви можете піти і естетично повіситися. Або гордо застрелитися. Або взагалі – що завгодно та як завгодно. Мені і на це чхати.

АЛЛА. У вас застуда.

ЄВА. Ха-ха-ха!

АЛЛА. (зітхає) Ну, що ж. Ви самі сказали.

 

Алла дістає (з сумочки, або кишені) пістолет, і приставляє його до своєї скроні.

 

ЄВА. Оба-на! Оце – круто. Ну, давай, тисни на курок! Влаштуй собі останній салют, а мені – безкоштовне шоу! Ну!..

 

Алла дивиться на Єву. Потім прибирає ствола від своєї скроні. І стріляє в Єву. Практично впритул. Наповал. Розвертається та спокійно йде геть..

 

ТРЕТЯ ДІЯ. МАНДРІВНИК.

 

15. 

 

З’являється Галя. Як завжди, одягнена в щось інше. Зараз це – майже форма. Але жіночність у вбранні присутня. Таким чином, якщо це і форма – то індивідуальна. Разом з Галею з’являються мордовороти. Двоє міцних і слухняних підлеглих.

 

ГАЛЯ. Де Олег?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Який Олег?

ГАЛЯ. Або Єва, або Мафусаїл, або Клеопатра, або Міша, або Сергій, або Агасфер. Млін, я вже заплуталася в інкарнаціях цього Мандрівника! Коротше, де останнє втілення мого підопічного?

 

Мордовороти – з винуватими виразами на обличчях – переглядаються.

 

МОРДОВОРОТ ДВА.  Ми не знаємо. Ми сьогодні спілкувалися лише з однією голою граммою. А де підопічний – не знаємо.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  А це єство, випадково, не перестало бути підопічним? А то в мене таке відчуття, що воно прокинулося, і кудись зникло. А всі кінці заховало у воду.

ГАЛЯ. Ага. Ви ще скажіть – упірнуло в торсіонну воронку. І стало саме собі Ангелом. Отже, я йому тепер не потрібна. Ви, між іншим, також не потрібні. Ніхто не потрібен  цьому Мандрівнику. Окрім нього самого. Немов він мандрує від себе до себе. Словом, всі, хто непотрібенн – вільні.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Зовсім вільні?

ГАЛЯ. Зовсім-зовсім. Тепер задовольняйтеся самостійно. Лише не хропіть! А то я швидко поясню, чим відрізняється хропіння від хрипиння. Все. Відпочивайте.

 

Галя покидає приміщення. Мордовороти розслабляються.

 

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Лєпота. Начальників немає, підопічних немає, нікого немає. А ми є. Живі та вільні.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Вільні від чого?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Від усього. А якщо зараз впадемо і захропемо, то станемо вільні від самих себе. Уявляєш?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Ні. І не хочу. Бо якщо ми захропемо – нам це боком вилізе. До того ж, не одним, а всіма. Тобі це треба?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Не треба. Але чим тоді наша воля відрізняється від неволі?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Не знаю. Ні! Знаю! Завдяки тому, що жодного підопічного зараз немає, ми можемо спокійно переміститися куди завгодно. Хоч на новий рівень.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Ого. Новий рівень – це… це… це… все нове. Це класно. Але ж і в старому також було класне. А давай трусонемо старим?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Як?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Весело, звичайно. Пригадаємо Ретро, та завіємось кудись в клуб. Зависнемо, відпочинемо, поспіваємо, потанцюємо… Ти коли останній раз співав?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Давно.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  А танцював?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Не пам’ятаю.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  От бачиш. А тепер ми можемо не лише пригадати це, але навіть  зробити це. І не лише це. А все, що завгодно. Між іншим, оцей факт – є підтвердженням того, що гарне є у всьому. Навіть у тому, що дехто називає поганим. Головне – виявити це гарне. Тобто, налаштувати пізнавальні рецептори не лише на бяку та каку, а на глобальний спектр. На приємне, симпатичне, радісне, живе, теперішнє… Тут важливо – лише не лінуватися. Як це зазвичай робиш ти.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Чому це я? Це – ти.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Ні. Ти.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Так. Ти.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Баста. Маємо, те, що маємо. Хоча, насправді, все, що нам здається – це не те, що нам здається. А які наслідки можуть бути в того, що невідоме? Також  невідомі. Отже – завжди смішно. Навіть уві сні. Ха-ха-ха. Але фіналу не буває. Ні у пологовому будинку, ні на кладовищі, ні в театрі. Ніде. Ха-ха-ха! Тому можна сміливо вважати, що перед нами танцює можливість поклопотатися про себе. Хоча немає бажання не те що клопотатися, а навіть думати. Але ж цей підопічний Мандрівник думає про себе?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Напевно. Хоча мені взагалі ніколи не зрозуміло – про що він думає. Адже робить все по своєму. Не порушуючи правила, а просто обходячи їх, кожного разу з нового боку. Деколи здається, що він навіть ходить не так, як усі, а більше та інакше. І часто – в довільній кількості вимірів. А це – як мінімум – дивно. Може тому таких і називають – Мандрівники? Ну, в сенсі – диваки.

 МОРДОВОРОТ ОДИН.  І Галя думає про себе. А ми чим гірше? Нічим! А кому це не подобається – той вільний. Всі вільні! Якщо не лінуються, звичайно.

 

Мордовороти іржуть, та рушають у своїх справах. Можливо, навіть, обійнявши один другого.

 

16. 

 

З’являється Олег. Неквапливо оглядається. Таке враження, що справжнє місце йому знайомо, але він його забув. Проходжується – немов шукає когось, але не знаходить. Хоча й відчуває, що тут хтось є. Підходить до рампи. Вдивляється у бік залу – як в дзеркало. Вертить головою – направо-наліво – поправляє зачіску, корчить гримасу, зітхає.

 

ОЛЕГ. Я відчуваю, що хтось тут є. Не бачу, але відчуваю. Втім, бачу. Хтось таки є. І один, і не один. І схожий на мене, і не схожий на мене. Фізіологічно, психічно, енергетично… Одночасно. Але чомусь на «ви». Будь ласка. Ви – так ви. Тим паче, що ви – незнайомець. Чому? А біс його знає. Ось ти – чому ти не знаєш себе? Або ти – так-так, саме ти – чому не впізнаєш себе з боку потилиці? Так, звичайно, ти мій брат. Або сестра. Або племінник. Або взагалі – прапрабабуся. Не важливо. Важливо те, що  ріднить.

 

З’являється Зоя (можливо – світловолоса; втім…).

 

ЗОЯ. Привіт.

ОЛЕГ. Привіт. А ви хто?

ЗОЯ. Ти що – не впізнаєш мене?

ОЛЕГ. Ні. Навіть не розумію – хто ви така. Хоча всередині немов ворушиться хтось, хто шепоче: «Все це вже було…». Нічого не розумію.

ЗОЯ. Дуже цікаво. Я його знаю, а він мене – ні. Тобі це нічого не нагадує?

ОЛЕГ. Ні.

ЗОЯ. Кумедно. А ти пам’ятаєш, як тебе звуть?

ОЛЕГ. Звичайно. Олег.

ЗОЯ. А по батькові?

ОЛЕГ. По батькові? Васисуалієвіч. Але я не впевнений.

ЗОЯ. А батька пам’ятаєш – візуально? Тільки не як мультик, а як людину?

ОЛЕГ. Звісно, пам’ятаю. Дядько такий. Високий. Інколи рухливий, інколи не дуже. Часто посміхається. Але завжди як би напохваті. Інколи намагається робити дарунки, але вони – як правило – безглузді.

ЗОЯ. Справжні дарунки не бувають безглуздими. А матір пам’ятаєш?

ОЛЕГ. Так. Симпатична. Невисока. Коли посміхається – то немов посміхається все довкола – стіни, дерева, повітря, стеля… Весела. Чомусь у мене в голові спалахує слово – світляк. Але буває і серйозна. Хоча, весела – приємніше. Втім, вона взагалі – приємна.

ЗОЯ. Дякую. А тепер поглянь на мене. Уважно. І скажи мені – як мене звуть.

 

Зоя посміхається. Олег дивиться на Зою, чухає чоло, трохи хмуриться, потім трохи червоніє.

 

ОЛЕГ. Я не впевнений.

ЗОЯ. Ти впевнений.

ОЛЕГ. Ви – Зоя?

ЗОЯ. Так. А тепер кажи те, про що думаєш, до кінця.

ОЛЕГ. Але у мене на язиці якісь дитячі бульбашки. Ви схожі на мою маму. Ви – моя мама?

ЗОЯ. Нарешті…

ОЛЕГ. З глузду з’їхати… Напевно, дійсно, щось із пам’яттю моєю стало. Добре. Припускаю  все. Незрозуміло лише одне – чому ви така молода і симпатична?

ЗОЯ. А ти бажаєш, аби твоя мама була старою і потворною?

ОЛЕГ. Ні. Але…

ЗОЯ. Жодних але. Просто я стежу за собою. І ти б обов’язково це побачив – та запам’ятав – якби менше мотався по інших реальностях. А більше роздивлявся довкола себе. Тут. Удома.

ОЛЕГ. Удома… Так ми удома? Дивно. Я свій будинок пам’ятаю іншим.

ЗОЯ. Яким іншим? Цікаво.

ОЛЕГ. Зовсім іншим. По-перше, поруч має бути річка. Її навіть з вікна видно. А тут не видно. Неподалік – ліс. Шлях. Пташки літають. Деколи небезпечно. У дворі кінь стоїть.

ЗОЯ. Справжній?

ОЛЕГ. Живий. Довкола нього діти бігають. Ну, або просто поруч стрибають. А кінь дивиться на них, і завжди щось жує.

ЗОЯ. Ще цікавіше. Адже я пам’ятаю практично такий же малюнок. Лише трохи з іншого боку. Немов я – одна з тих дітей. А на ганку будинку стоїть чоловік. Середнього  зросту. Кидає коню хлібні скориночки. І що цікаво, піджак на нім такий…

ОЛЕГ. Зелений.

ЗОЯ. Так. Бачиш. То, як кажеш, тебе звуть?

ОЛЕГ. Олег Васисуалієвіч.

ЗОЯ. Дуже схоже. Хоча по батькові я не пам’ятаю. Але – Олег. Це точно. А таке питання – трохи ненормальне: тобі випадково неспадає на думку деяка панночка?

ОЛЕГ. Спадає. А потім встає, обтрушується та ходить усередині голови. Худенька така. Місцями. Трохи сумна. Загадкова. І волосся чомусь місцями бузкове…

ЗОЯ. А тепер я фігею неодноразово.

ОЛЕГ. Тільки далі в голові якась плутанина виходить. Ця панночка – Ірина…

ЗОЯ. Йой…

ОЛЕГ. . – виявляється моєю дружиною. Потім звідкись беруться діти. Микола, Степан, Маруся та…

ЗОЯ. Зоя.

ОЛЕГ. Так. А ти звідки знаєш?

ЗОЯ. Нізвідки. Просто Зоя – це я. А ти – мій дідусь.

ОЛЕГ. Не зрозумів. Як я можу бути твоїм дідусем, якщо ти – моя мама?

ЗОЯ. Не знаю. Але ти – дідусь. Мій. Слухай, нам треба терміново відзначити цю зустріч! Треба зробити свято!

ОЛЕГ. Яке?

ЗОЯ. Звідки я знаю? Вигадаємо. Накриємо стіл, вмикнемо музику, зберемо родичів…

ОЛЕГ. Яких?

ЗОЯ. Різних. Дядька Володю, тітку Олю, Максима, Наталю, Олену…

ОЛЕГ. Стоп-стоп-стоп. Я не знаю тих, про кого ти говориш. Тобто, якихось там дядька Володю і тітку Олю я – фантазуючи – можу уявити. А от Максима, Наталю та Олену – не знаю. І ніколи не знав. Ні в себе у Києві, ні взагалі ніде.

ЗОЯ. Почекай. В якому Києві? Що таке – Київ?

ОЛЕГ. А оце називається – припхалися. Київ – це моє рідне місто. До того ж, це не просто моє рідне місто. Це місце, де ми знаходимося зараз.

ЗОЯ. Зараз? Але я зараз – у Москві!

ОЛЕГ. Смішно. А я – в Києві. Ти – в Москві, а я – в Києві. Та варто мені простягнути руку, і…

ЗОЯ. Прибери кінцівку. Маніяк якийсь. Мені, звичайно, казали, що в цьому салоні бувають всілякі, але маніяк – це вже занадто.

ОЛЕГ. В якому салоні?

ЗОЯ. У звичайному. У сексуальному.

ОЛЕГ. В тебе точно з головою все гаразд?.. У мене вдома немає сексуальних салонів. Принаймні там, де немає Інтернету.

ЗОЯ. А до чого тут твоє «вдома»? Або ти тут живеш? Маніяк-домосід… Кошмар.

ОЛЕГ. Сама ти – домосідка. Курка-домосідка. Напевно, у вас в Москві – усі курки такі.

ЗОЯ. Еге ж. А у вас в Києві півні лише кукурікають. І все. Живі опудала.

ОЛЕГ. Сама ти опудало. Навіть на початку XXII століття.

ЗОЯ. На початку? Це у вас початок. А в нас давно перевалило за середину. Отже ти цей – пітекантроп.

ОЛЕГ. Я не зрозумів – ти як дідуся називаєш?

ЗОЯ. А ти чого на маму гавкаєш?

ОЛЕГ. Ненормальна…

ЗОЯ. Дебіл!..

ОЛЕГ. Жаба!

ЗОЯ. Інвалід!

ОЛЕГ. Німфетка!

ЗОЯ. Окуляроносець!

ОЛЕГ. Тьху на тебе!

ЗОЯ. Це на тебе – тьху!

ОЛЕГ. Була б ти чоловіком – я б тобі рило начистив.

ЗОЯ. А був би ти жінкою – залишилася б голомозою.

ОЛЕГ. Ідіотка…

ЗОЯ. Дурень…

 

Олег і Зоя розходяться в різні боки. Але періодично крутять пальцями біля своїх скронь – у  бік один одного. Так вони і йдуть  взагалі.

 

17. 

 

З’являються мордовороти – саме із тих місць, куди тільки що пішли Олег та Зоя. Обидва  мордоворота приголомшені. І обидва входять в простір задом, не дивлячись один на одного.

 

МОРДОВОРОТ ОДИН.  За що? Начебто пристойна пані, а так послала мене, що я живим  не дійду. Хіба що мене довезуть.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Чому це я – гальмо? Лише тому, що кожен ранок не заводжу себе ключиком? Так ніхто не заводить. Що тепер, всі гальма? Чи злий підопічний, що чомусь психує, все це просто вигадав? Невідомо. Але сумно. Бо це означає, що в дзеркало дивитися небезпечно – і йому, і мені.

 

Не дійшовши трохи до центру простору (до лавки), мордовороти зупиняються. Кожен зі свого боку. Одночасно розвертаються. І побачивши один одного – буквально підскакують від несподіваного переляку.

 

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Це ти?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Я. А ти – це ти?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Так.

МОРДОВОРОТ ДВА.  А чого підстрибуєш?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  А ти?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Я злякався.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Кого?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Взагалі. Я просто тільки що зустрів одного психа, а тут бац – і ти. От я й здригнувся. А ти?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  А я зустрів не психа, а психопатку. А все інше – те ж саме.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Слухай, а де ми були вчора?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  У якомусь ніби клубі.

МОРДОВОРОТ ДВА.  А що ми там робили?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Все. Співали, танцювали, щось їли, щось пили, потім в піжмурки гралися, потім навіщось повзали, потім ногами ворушили, потім сміялися, а далі – не  пам’ятаю. Нічого.

МОРДОВОРОТ ДВА.  А бійка чому була?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Яка бійка?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Звичайна. От у мене гуля залишилася. І в тебе має бути.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Де?

МОРДОВОРОТ ДВА.  На голові.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  (мацає голову) …Ой! Точно. Є. А звідки вона взялася?

МОРДОВОРОТ ДВА.  А тебе пляшкою по голові бабахнули.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  А я?

МОРДОВОРОТ ДВА.  А тобі було весело.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Нічого собі…. А ти куди зник?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Коли?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Вчора. Ну, спочатку ми по якійсь будівлі бігали, потім опинилися в лісі, а потім ти зник. Та й усе зникло.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Не знаю. Я не пам’ятаю, щоб ми бігали. Зате пам’ятаю, як ми озеро перепливали.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Яке озеро?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Мокре. Холодне. Бридке. Але тобі подобалося. Ти ще так смішно бульбашки пускав.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Бульбашки? Не пам’ятаю… А парашути де поділися?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Парашути? Я й слово таке ніколи не чув. А чим все скінчилося? І взагалі – скінчилося, чи як? Ми зараз де?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  (озирається) Ми – тут. І тут наче тихо та спокійно. Лише божевільні інколи стрічаються.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Ти обережніше з ними. А то я нещодавно підопічного зустрів. І жодних сили духу та кмітливості в ньому не побачив.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Олега? А він звідки взявся?

МОРДОВОРОТ ДВА.  А я звідки знаю? Хоча мені здається, що тут можливе все. Отож  якщо раптом з-під лавки виповзе Галя – я не здивуюся.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Кляп тобі замість тіпуна…

 

З’являється Галя. Не з-під лавки, а нормально. Жива, енергійна, командир.

 

ГАЛЯ. Як відпочили, хлопчики?

МОРДОВОРОТ ОДИН. По людськи.

ГАЛЯ. А чому так банально? Втім, це ваша справа. Підопічного нашого, до речі, бачили?

МОРДОВОРОТ ДВА. Бачили. Хоч, він і зник.

ГАЛЯ. Заспокойтеся, хлоп’ята. Хіба ж можна сховатися від Ангела? Просто я вирішила подарувати всім маленьку відпустку. Але тепер вона скінчилася. І мене зараз цікавлять ваші думки про підопічного. Отже?..

 

Мордовороти мнуться.

 

МОРДОВОРОТ ОДИН. Ну… В цілому він позитивний, але недоопрацьовані моменти  зустрічаються.

МОРДОВОРОТ ДВА. Хоча в перспективі ми це доопрацюємо.

ГАЛЯ. Це що таке? Ви мене не зрозуміли? Чи вам немає чого сказати про цього бовдура?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Бовдура? Так, він, дійсно, бовдур. М’яко кажучи. А якщо чесно, то він лузер, ледащо та крейзі.

МОРДОВОРОТ ДВА. І гальмо. Ми його тут нещодавно зустріли. Нічого особливого. Звичайний слинявий відморозок.

ГАЛЯ. Почекайте… Що означає – відморозок? Це мій підопічний. Я веду його по життю. Так, деколи у нього бувають танці на граблях, але в цілому він не може бути негативним. Він перспективний. Він думає. Він зростає. Неквапливо, але зростає. А ви – ви кого тут зустріли?

 

Мордовороти переглядаються, і швидко «перебудовуються».

 

МОРДОВОРОТ ДВА. Ну, за відморозка ви,пробачте. Це я погарячкував. Ми погарячкували. Насправді він тямущий – і як чоловік, і як жінка.

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Старається. Пиячить не часто. Якось навіть медитував. Словом, позитивний елемент.

МОРДОВОРОТ ДВА. А те що ця хороша людина тут з однією пані посварилася – так в цьому винна сама пані.

ГАЛЯ. А от тепер ви ввели мене в остаточний ступор. Він – поганий, або він – гарний? Лише кажіть правду. Не поводьтеся, як люди. Що про нього кажуть і думають співробітники, перехожі, інопланетяни, привиди, таргани, хто завгодно?

МОРДОВОРОТ ОДИН. Ми не знаємо.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Одні сприймають його добре. Інші сприймають його погано. Треті його взагалі не сприймають. Та й сам він завжди інший. То нагодує кошеня, врятує з озера дівчинку, раптом поллє травичку…

МОРДОВОРОТ ОДИН.  А то ляпне банальність, емоційно перековбаситься, чи – пробачте – посцить під дерево… Мандрівник. Жива ілюстрація до максими «Кожен – не той, ким здається».

ГАЛЯ. М-так… Послухавши вас, мимоволі згадуєш два пункти. Перший. Якщо ти маєш претензію – ти маєш її до себе. Другий. Якщо ти когось хвалиш – ти хвалиш себе. Ви робите і те, і те. При цьому ви – мої віддзеркалення. Виходить, і я – і те, і те. Це якщо поглянути з одного боку. А якщо з іншого – і не те, і не те. Припливли. Свій – сам собі чужий. Отже, чужий повинен стати своїм. Тобто, половинки просто зобов’язані скласти ціле. Так! Резюме – у вас одна доба. Такі умови завдання. І за результатами ваших дій намалюється ваша подальша доля. У сенсі, сьогодні робите причину, завтра отримуєте наслідки. Вільні. Дзусь!

 

18.

 

З’являється Олег – серйозний, заморочений в голові. Раптово зупиняється.

 

ОЛЕГ. Так. Де я? (озирається довкола) Ага, зрозуміло. А хто я? Що, знову до дзеркала?

 

Олег іде до рампи. Зупиняється. Дивиться в люстро (в зал).

 

ОЛЕГ. Отже, ось він я. І там, і тут. Тутам. Але завжди – різний. Тому що людина отримує уявлення про себе не сама. ЇЇ роблять інші. І виходить Хтось. Гарний мужик. Карикатура на жінку. Підозрілий негр. Тупий марсіанин. І таке інше. В результаті – ніхто себе не знає. Максимум – створює і сприймає ярлики. Але якщо людина не знає себе, як вона може взнати іншу людину? Ніяк. Тому знайомитися немає з ким. Тобто, можна, але навіщо? І отут коло замикається. Якщо знайомитися нема з ким, і не зруміло навіщо – знайомся з собою. Хоча б для того, щоб знати – от як зараз – хто  саме знаходиться перед тобою. Або перед собою. Кажучи метафорично – перед  дзеркалом. Можеш корчити пики, можеш відправити своє відображення подалі, можеш показати йому пляшку пива. Можеш все. Навіть можеш себе обдурити. От,  наприклад, згадаємо традиційну пару полярностей. Це коли все просто, і коли все складно. Люди живуть в простій полярності. Бо довкола прості проблеми, прості дегенерати, прості денатурати і проста брехня – яку всі бачать, але на яку всі клюють. Але. Дехто починає рухатися до складної полярності. Подалі від дегенератів, денатуратів та інших простих наповнювачів нашого життя. Йому, бачте, не подобається, що людина обманює себе. Лише себе. Адже більше немає кого. У сенсі, якщо є кому пред’явити претензію, то є чим зайняти СЕБЕ. Зрозуміло?.. Втім, відповідь із дзеркала – це складно. Так можна почути те, що ми живемо в двох полярностях одночасно. Так можна багато чого почути – як колись із телевізора. Але тут телевізора немає. Тому нас – так просто – не обдуриш.  Нас можна лише віддячити. Резюме: кожному дозволяється сміливо дякувати мені. І, можливо, кожен зуміє сказати «дякую» собі. Не віриш? Дивися і слухай сюди. Уважно. Береш свою праву руку – ось  так – і суєш її в праву кишеню. А там тарган. Обережно дістаєш його. Кажеш йому: дякую. І відпускаєш на волю. А от в ліву кишеню нічого сувати не треба.  Інакше в очах потемніє. Навіть в того, хто хропе.

 

Освітлення в просторі (та й в залі) раптово блимає. Потім гасне. Потім поновлюється.

 

ОЛЕГ. Тепер віриш? Тоді розслабся. І збирайся до себе в гості. Лінь, звичайно. Але ж повинен хтось довести мою зачіску до ідеалу? Тобто, можна звичайно, забути про зачіску, але тоді ти побачиш перед собою негарного і розпатланого… себе. А воно тобі треба? Не факт. Тому знову резюме: ти завжди бачиш перед собою себе. Гарний, зумний, сексуальний?.. Дякуй собі. Довкола одні виродки?.. Співчувай собі.

 

Олег завмирає на рампі – немов на кладовищі – сумно, схиливши голову вниз. Мовчить. Раптово шльопає себе по голові.

 

ОЛЕГ. Йоли пали!.. Це ж я нещодавно обхаяв тут – вздовж і поперек – Зою! Але насправді – я обхаяв сам себе! Навіщо? Тому що був таким же огидним експонатом, як варнякав  про неї? Гидко. Адже я буваю іншим. Гарний, розумний, сексуальний… Дивно. Чомусь раптом захотілося побачити Зою. Не лише тіло – хоча йому може заздрити кожна перша – але й те, що є за тілом. Вибачитися перед нею. Подякувати її – як мінімум, за те, що вона є. І сказати, що я її кохаю. Як себе. Її – яку міг депортувати із життя. Тобто, міг депортувати себе. Тобто, вбивство – це самогубство. І навпаки. Але я – живий. Дякую тобі, Зою, за це…

 

В процесі монологу Олег стає на коліна – перед дзеркалом, зрозуміло. І не помічає, як ззаду нього з’являється Зоя – в халаті прибиральниці, з відром в руці. Побачивши Олега, Зоя насторожено зупиняється. Мовчки слухає його. Трохи послухавши, знімає халат. І залишається в чомусь невибагливому, але дуже жіночному. Сідає на підлогу – немов медитує. Посміхається. Машинально причепурюється.

 

ОЛЕГ. …а також дякую за те, що ти показала мені – яким милим та симпатичним я буваю. Як можу ніжно і спокусливо пахнути. Яка в мене – одночасно – дитяча та не дитяча посмішка. Як я умію не лише грюкати чобітьми, але й естетично похитувати ніжкою в туфельці. За все дякую. І не лише тебе, а кожнен погляд, який я зустрічаю, коли дивлюся собі в очі. Дякую всім.

 

Олег трохи мовчить, дивлячись прямо перед собою. Потім повільно встає. Обертається. І – побачивши Зою – застигає (якби у нього був собачий хвіст, всім одразу стало б видно, як цей хвіст несподівано «затанцював»). Зітхає. Зоя  посміхається. Встає. Наближається до смутного Олега,та акуратно гладить його по голові. «Доводить його зачіску до ідеалу».

 

ОЛЕГ. Вибач мене, будь ласка.

ЗОЯ. І ти мене.

ОЛЕГ. І пробач, будь ласка.

ЗОЯ. І ти мене.

ОЛЕГ. І дякую тобі за все.

ЗОЯ. І тобі.

ОЛЕГ. І… це…

ЗОЯ. І я тебе.

ОЛЕГ. Але я не лише… Я ще й…

ЗОЯ. Не кажи дурниць.

 

Зоя раптово спохвачується, залишає Олега, повертається до відра, що стоїть окремо, дістає з нього букетик квітів – простій, але чарівний – і приносить квіти до Олега. Вручає йому букетик.

 

ЗОЯ. Ось. Це тобі.

ОЛЕГ. За що?

ЗОЯ. За те, що ти мене поцілуєш (посміхається).

ОЛЕГ. Свою маму (посміхається)?

ЗОЯ. Ні. Свою онучку (посміхається). Ну?

 

Олег і Зоя цілуються. Описати цей поцілунок можна. Але нехай його краще описують – кожного разу інакше – ті, хто цілується (діти, дорослі, люди похилого віку, сексологи…). І тут раптово з’являються мордовороти. Побачивши Олега таі Зою, що цілуються, завмирають. А Олег і Зоя, поцілувавшись, беруться за руки.

 

ОЛЕГ. Слухай, а нічого, що ти – в Москві завтра, а я – у Києві вчора?

ЗОЯ. А навіщо нам «де» і «коли» – якщо ми «тут і зараз»?

ОЛЕГ. (посміхається) Логічно. А давай тепер підемо… туди.

ЗОЯ. Куди – туди?

ОЛЕГ. Та куди завгодно. Мені подобається ходити скрізь. Не ЗА чимось, а просто так, як мінімум – з цікавості. І не лише ходити. Адже не скрізь є тверда поверхня і безпечні кущі. До речі, я знаєш, який сміливий?

ЗОЯ. Знаю.

 

Олег і Зоя посміхаються і – тримаючись за руки – вирушають. У сторону, протилежну  мордоворотам. Зникають. Мордовороти в шоці.

 

19. 

 

МОРДОВОРОТ ОДИН. І що це було?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Де?

МОРДОВОРОТ ОДИН. Ось тут. Двоє цілувалися. Тобто, ще вчора вони готові були заквасити кожен кожного, а сьогодні цілувалися? Чому? Навіщо?

МОРДОВОРОТ ДВА.  Напевно, це щось чисто людське. Тим паче, що чоловік і жінка – вони такі. Вчора роблять одне, сьогодні починають протилежне, а завтра кожен з них приступає до чогось, перпендикулярного всьому. Заспокойся – логіки тут немає.

МОРДОВОРОТ ОДИН. А що є?

МОРДОВОРОТ ДВА. Зараз є зараз.

МОРДОВОРОТ ОДИН. А потім?

МОРДОВОРОТ ДВА. А потім бувають діти.

МОРДОВОРОТ ОДИН. Які діти? До чого тут діти?

МОРДОВОРОТ ДВА. А до того, що люди завжди роблять… себе. Або подібних до себе. Ну, наприклад, якщо хтось – президент країни, а країна – гівно,  то слово «гівно», в першу чергу, відноситься до так званого президента країни. І таке інше. Зверху донизу. Хоча, знизу доверху – те ж саме.

МОРДОВОРОТ ОДИН. Слухай, ти дістав, заморочив, закомпостував!.. Ти зараз взагалі доведеш мене до того, що я тебе… поцілую!..

МОРДОВОРОТ ДВА. Ого. А чому?

МОРДОВОРОТ ОДИН. По качану! Ти мені скажи, але коротко і зрозуміло – що нам тепер робити? Ми миритимемо Олега та Зою, або як?

МОРДОВОРОТ ДВА. Або як.

МОРДОВОРОТ ОДИН. Чому?

МОРДОВОРОТ ДВА. Тому що якщо люди посварилися, то вони обов’язково помиряться. Я маю на увазі нормальних. А ось якщо посваряться ненормальні, мирити їх небезпечно.

МОРДОВОРОТ ОДИН. Чому?

МОРДОВОРОТ ДВА. Результат непередбачуваний. Вони ж – ненормальні.

МОРДОВОРОТ ОДИН. Люди?

МОРДОВОРОТ ДВА. Так.

МОРДОВОРОТ ОДИН. Усі?

МОРДОВОРОТ ДВА. Так.

МОРДОВОРОТ ОДИН. Чому?

МОРДОВОРОТ ДВА. Тому! Ми ж з тобою не сваримося, не лаємося, не робимо один одному капості, не обманюємо один одного… Бо ми – нормальні.

МОРДОВОРОТ ОДИН. А-а-а. Зрозуміло. Тільки інколи в нас виходить якось нудно, чи що.

МОРДОВОРОТ ДВА. Нудно? А ти пам’ятаєш, коли тобі востаннє було нудно?

МОРДОВОРОТ ОДИН. Н-н-і… Не пам’ятаю.

МОРДОВОРОТ ДВА. Отож бо. Тому, хто наглядає за людинками, нудно не буває. Я не маю на увазі пеніцитарні варіанти. Я маю на увазі, скажімо, дитячий сад.

МОРДОВОРОТ ОДИН. Дітей? Або людей?

МОРДОВОРОТ ДВА. А яка різниця?

МОРДОВОРОТ ОДИН. Зрозуміло. Тобто, не зрозуміло. Але занепокоєння немає. Це добре.

 

З’являється Галя – стрімка, жвава, ентузіастка.

 

ГАЛЯ. Ну що?

МОРДОВОРОТ ОДИН. Все супер.

ГАЛЯ. Вже?

МОРДОВОРОТ ОДИН. Так.

ГАЛЯ. Зараз поглянемо.

 

Галя закриває очі, і «спостерігає в астралі».

 

ГАЛЯ. Ого! Та ці красені зараз схожі не на вірус та антивірус, а на кроликів, що злучаються. Що ж, ви мене приємно здивували. Розумні мої, кмітливі, тямущі, меткі, рідкісні… Коротше, розумники і молодці. Тепер чесно відпочивайте. Тільки не так, як минулого разу, добре?

МОРДОВОРОТ ДВА. Добре. А що буде далі з цими – з підопічним та Зоєю?

ГАЛЯ. Гадки не маю. Але точно знаю, що нічого негативного з ними не буде. Ну, звичайно, якщо вони самі собі не влаштують яку-небудь каверзу. Адже кожен сам собі копає яму. Розумієте?

МОРДОВОРОТ ОДИН.  Не дуже.

ГАЛЯ. Щось ви мене знову розчаровуєте… Добре. Чекаю вас тут через дві години. І аби в кожного була лопата.

МОРДОВОРОТ ДВА.  Навіщо?

ГАЛЯ. Займатимемося ямами!

 

Мордовороти швидко вирушають.

 

ФІНАЛ.

 

Галя сидить на лавці. З’являються Олег і Зоя. Рухаються вони неквапливо, розмовляючи один з одним.

 

ЗОЯ. …добре, я згодна. Але якщо нічого випадкового не немає, виходить, що ми зустрічалися і раніше, в інших втіленнях.

ОЛЕГ. Припустимо.

ЗОЯ. І не просто зустрічалися, а дивилися один на одного, принюхувалися, доторкалися один до іншого, видавали якісь звуки…

ОЛЕГ. Припустимо.

ЗОЯ. Але ким ми були? Черепашками-ніндзя? Годзіллами? Чебурашкою та крокодилом Геною?

ОЛЕГ. Все можливо. Але ми не просто були кимось, а разом ставали чимось. Наприклад, були мінералами – стали кристалом. Були кольорами – створили один людяний герб. Були квітами – прикрасили собою гарний пагорб. Були деревами – стали врожаєм. Були комахами – тобто сонечками – зустрілися на одному листочку. Були солов’ями – заспівали одну пісню. Були дельфінами – танцювали один танець на воді. Стали людьми – ну, тут по-різному…

ЗОЯ. Хм. Мені подобається. Отже, так воно і було.

 

Галя встає з лавки і підходить до Олега та Зої.

 

ГАЛЯ. Здрастуйте.

ЗОЯ. Здрастуйте.

ОЛЕГ. Здрастуйте.

ЗОЯ. А ви – хто?

ОЛЕГ. У сенсі, от і я вас не знаю, але якийсь черв’ячок всередині шепоче: «Знаєш». Як це?

ГАЛЯ. Нормально. До психіатра можна не звертатися. Це по-перше. А по-друге, маршруток  сьогодні не буде.

ЗОЯ. А що таке «маршрутки»?

ОЛЕГ. Не знаю. Хоча все той же черв’ячок шепоче: «Знаєш».

ЗОЯ. В будь-якому разі, вам – дякуєм.

ГАЛЯ. За що?

ОЛЕГ. За те, що ви були, є і будете.

ГАЛЯ. Ну, за це – вам дякую. Адже я – всього лише ваше відображення.

ОЛЕГ. А ми – ваше. Отже всім нам велике ДЯКУЮ. А той, хто хоч один раз в житті сприйняв «дякую» – по відношенню до себе – той існує не даремно.

ГАЛЯ. Все існує не даремно.

ЗОЯ. Значить, всьому – дякую. Тут і зараз. І всьому – добрий ранок. Попереду – чудовий  день. Навіть, якщо комусь здається, що попереду – ніч. А маршруток, між іншим, не буде. Прекрасний привід поворушитися особисто. Між іншим, якщо вам раптом потрібна якась допомога – кудись добратися, щось донести, комусь сказати «Ай-я-яй!»  – ви  натякніть. Ми допоможемо. Безкоштовно. Нам не складно. Нам навіть приємно. Вірно, Олеже?

ОЛЕГ. Все, що ти думаєш, робиш і кажеш – вірно.

ГАЛЯ. Дякую. Якщо мені буде потрібно – я натякну.

ЗОЯ. Тоді – до побачення.

 

Олег та Зоя вирушають. Сміються (Слухай, а ми навіщо тут були?..). Галя дивиться їм услід. Поправляє зачіску, дивиться крізь зал.

 

ГАЛЯ. Всі чули цих трансформеров? До побачення… Втім, для тих, хто погано чує, від себе додаю: дякую. Ну, а тим, кого звуки не вражають – допомагаю без слів. Приєднуйтеся.

 

Галя починає ляскати в долоні. Або – якщо завгодно – аплодувати. Зал підхоплює.

 

завіса

 

 

 Київ, 2012-2013

 

Усі права застережені. Сергій ЩУЧЕНКО. “Help”. П’єса.

УКРАЇНА, КИЇВ, (044) 5193604

schuch@mail.ru

 

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: