dramaturg

Інформація

Цю статтю створено з 19 Кві 2013, і віднесено до п'єса, перша публікація, сучасна українська драматургія.

Теги цієї статті

,

“Кафедра для достойника”, п’єса сучасного українського драматурга Анатолія Наумова

Відомий автор Анатолій Наумов зробив честь сайтові “Драматург“, надіславши для першої публікації свою щойно написану п’єсу “Кафедра для достойника”. Так народжуються традиції. Можливо, перш ніж в Україні з’явиться довгоочікуваний “театр першопрочитань” сценічних постановок п’єс – ми самостійно, як група однодумців, створимо місце в інтернеті для публікації найсвіжіших текстів, написаних сучасними українськими драматургами. Успіхів, панові Анатолію! З гарним починанням!

Anatoliy Naumov, playwright

Анатолій Наумов, сучасний український драматург

КАФЕДРА ДЛЯ ДОСТОЙНИКА

 

                        Трагіфарс у двох засіданнях

 

 

ДІЙОВІ ОСОБИ:

 

КОМУСЄВ, проректор.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА, професор, дама бальзаківського віку.

МОЛЯКО, доцент.

НЕДАВАЙ, кандидат наук.

СИЧУК, представник корпорації «Хімія плюс».

ВІРЬОВСЬКИЙ, доктор наук дуже похилого віку. Недочуває.

ДЕРЕВЛЯНА, викладачка, громадянська дружина Вірьовського.

БУЗЕВИЧ, старший викладач.

ХОЛЄВА, симпатична аспірантка.

ОДНОГУБЕНКО, викладач, має похоронний бізнес.

ПЕРЕВАГА, викладач, на дієті.

ЦУРКАНЬ, викладач, критично налаштований.

СЛАВІК, випускник університету.

ЕЛЬВІРА, випускниця університету.

 

 

Обидва засідання кафедри відбуваються в недіючому клубі хімзаводу, який тепер належить корпорації «Хімія-плюс», в просторому залі, де колись відбувалися репетиції  художньої самодіяльності.

 

Сцена умовно розділена на три частини. Основну займає цей зал, в якому ще збереглася дерев’яна поперечина-станок вздовж стіни (в глибині сцени) для танцювальних вправ. Майже всю цю стіну займаєрозпис, який або вицвів від часу, або був не дуже майстерно втілений. На розписі зображено вокальний ансамбль бабусь, який захоплено співає. Ансамблю акомпанує гармоніст на максимально розтягненій вшир гармошці. На передньому плані розпису хлопець та дівчина у вихорі танцю, він – навприсядки, вона в напівоберті навкруг нього…

 

В залі – стіл для головуючого на засіданні, стільці для учасників. В кінці зали  двері у відсік, де раніше зберігались костюми самодіяльних артистів, там зараз столики на коліщатах з пляшками та стравами, заготовленими для бенкету. Перед вхідними дверима в зал, прямо на підлозі притулена до стіни вивіска з написом «Кафедра інтегральної перспективи Загонецького університету економіки на базі корпорації «Хімія-плюс».   

 

 

ЗАСІДАННЯ ПЕРШЕ  

 

 

ГОЛОС СИЧУКА. Дозвольте від імені ради директорів корпорації «Хімія плюс» привітати вас, шановні співробітники новоствореної кафедри, на порозі нашого заводського клубу! Моє прізвище Сичук, Василь Петрович. Зараз ми піднімемося на другий поверх, де вас чекає сюрприз. Тож хвилинку-другу витримки. Прошу всіх за мною…

 

Учасники засідання кафедри, крім Комусєва, Недавая, Славіка та Ельвіри, виходять із-за куліс і прямують авансценою в протилежний бік. Попереду – Сичук, немов екскурсовод, за ним Вірьовський, якого підтримує Деревляна, потім Моляко і Грець-Апонькіна, Бузевич і Холєва, які тримаються парою і завжди трохи осторонь, потім Цуркань, Перевага, Одногубенко. 

 

СИЧУК. Прошу сюди. (Показує рукою вперед.) Ми не на концерт, шановні, якщо у кого промайнула така гадка. Клуб вже п’ять років як, образно кажучи, на замку. Тут зараз в основному орендатори. Ринок же…

 

ГОЛОС АВТОРА. Хвилинку уваги, шановні!

 

Всі зупиняються – якраз на півдорозі.

 

Краще буде, якщо кожен із членів новоствореної кафедри відразу відрекомендує себе глядачам.

 

Всі як по команді обертаються на Вірьовського.

 

ПЕРЕВАГА. Спочатку ви, Михайле Ільковичу.

ОДНОГУБЕНКО. Хто ж як не ви?!

ЦУРКАНЬ. Тільки ви, аксакале наш!

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, на вухо, голосно). Всі хочуть, щоб ти першим, Михайлику.

Деревляна підводить Вірьовського ближче до глядацького залу.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Я – Вірьовський, Михайло Ількович. Доктор економічних наук, професор. Е-е… Заслужений діяч науки і техніки. Е-е… Трохи недочуваю, хоча дехто це сприймає так, начебто я засинаю. А це (показує на Деревляну) – моя Віра. Це не те, що ви подумали – про віру, надію і… е-е… любов. Скоріше, вона – моя опора. А Віра – це її ім’я.

ДЕРЕВЛЯНА. Я просто викладач. Моє прізвище Деревляна. Михайло Ількович правий, Віра – моє ім’я. Хоча як без надії та особливо любові?! Саме тому я покохала Михайла Ільковича, чого сама від себе не очікувала. І не вірте, якщо хтось своїм чорним язиком скаже, що мене привабили його статки. Ви ж чудово знаєте, що якщо вже вік у любові не має жодного значення, то статки й поготів.

 

Деревляна відводить Вірьовського назад, а вперед виходить Грець-Апонькіна. За нею по черзі представляються інші.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Інна Сергіївна Грець-Апонькіна, кандидат наук, професор. Якби не Вірьовський, то я могла би очолити новостворену кафедру, а не, наприклад, доцент Моляко, – взагалі якась підозріло незрозуміла людина. Втім, самі зможете переконатися, що за фрукт на смак цей Моляко.

МОЛЯКО. Моляко Микола Едуардович, кандидат наук, доцент. Хоча я, на відміну від декого, самі бачили, поки не професор, зате доцент не тільки за посадою, а й за вченим званням. І на відміну від декого, самі бачили, я одноосібний автор підручника для вищих навчальних закладів, за що мене могли б призначити завідувачем кафедри, а не як декого, самі бачили, – чи то за красиво підведені тушшю багатообіцяючі очі чи взагалі за заслужену неміч.

БУЗЕВИЧ (він виходить вперед разом із Холєвою). Бузевич Григорій Олександрович, старший викладач. Вся ця історія з новоствореною кафедрою мені подобається тільки тому, що мені подобається Сонечка Холєва, аспірантка. У неї, на мій погляд, величезні перспективи. Не будемо уточнювати, які саме. Тому далі – ноу комент. Можете самі додумати подробиці, запевняю – всі вони не будуть перебільшенням. (На вушко Холєвій – так він буде звертатися до неї майже весь час, коли треба буде сказати щось не для присутніх.) Ти не проти таких подробиць, Сонечко?

ХОЛЄВА. Мені Бузевич теж імпонує. Гриша такий уважний, і хоча збирається захищати кандидатську дисертацію, знаходить час допомагати мені. Можна навіть сказати, що пристрасно шефствує наді мною. А ще він такий дотепний, з ним не засумуєш. (На вушко Бузевичу вона теж буде в такий спосіб спілкуватися з ним, якщо ситуація вимагатиме.) Як можна бути проти подробиць, якщо саме через них взнаєш про себе інколи щось надзвичайно цікаве?

ЦУРКАНЬ. Моє прізвище Цуркань. Юрій Володимирович. Викладач. Кажуть, що язик мій мені – точно не друг. Що попишеш, це зумовлено чимось трохи інфернальним. Тобто трохи демонічним. А від власної інфернальності нікуди не подінешся…  Мені би повчитися у Бузевича, який знає, коли і куди вставити своє слівце – щоб без наслідків.

ОДНОГУБЕНКО. Одногубенко Семен Семенович. Викладач. Намагаюсь взяти від життя трохи більше, ніж це окреслено університетським заробітком. Бо воно ж таке швидкоплинне – не встигнеш з’явитися на білий світ, як пора замовляти труну та вінки.

ПЕРЕВАГА. Викладач, звати Валентином Андрійовичем. У мене гарне прізвище –Перевага, іншими перевагами поки що доля не наділила. Хіба що непоганим апетитом. Через що я постійно на дієті.

СИЧУК. Ну, а я – представник корпорації «Хімія плюс», як ви вже чули. Сичук Василь Петрович. Саме на базі нашої корпорації створена університетська кафедра, аби терміново наблизити вищу освіту до виробництва. Про це вам краще за мене розповів би їх проректор Петро Федотович Комусєв, але він буде пізніше. Дехто із наших ще теж з’явиться, але ці особи не варті вашої уваги. (Обертається до присутніх на сцені.) Ну, що ж – вперед, до сюрпризу, шановні викладачі!

 

Група заходить за куліси. Наздоганяючи її, на авансцену вбігає з барсеткою в руці Недавай. Захеканий, звертається до глядачів.

 

НЕДАВАЙ. Вибачайте, не розрахував дорогу, тому трохи запізнився. Я на власному «Жигулі» шостої моделі, придбав з рук, але практично необ’їжджену, тоді як вони – маршруткою… Що поробиш – у кого життя іде, а у кого – їде. Втім, дозвольте представитись – Недавай Олег Вікторович, кандидат наук. Між іншим, захистився без жодних проблем, практично на «ура». Можу захиститись і за вас, для мене це лише питання цейтноту і взаємовигідних домовленостей… Втім, про такі деталі іншим разом.

 

Коли група з’являється перед вхідними дверима в зал засідання, Недавай вже з нею.     

 

СИЧУК (показуючи на двері). Ось вони, двері в ваше майбутнє, шановні університетські викладачі. Точніше – вже в сучасне. Бо саме за цими дверима… (робить паузу, далі вимовляє кожне слово зі значенням) буде ваша нова кафедра… (Не завершує фразу, помічаючи на підлозі вивіску.) Не встигли прикріпити, мабуть. Хвилиночку, уточню, що за коники… (Набирає на мобільнику номер, чекає відповіді. Водночас вставляє ключа у внутрішній замок вхідних дверей.)

ЦУРКАНЬ (розглядаючи вивіску). А ось і справжнє сюрпризо, колеги!

ГОЛОСИ. Де? Про що мова? Яке ще сюрпризо?

ЦУРКАНЬ. Ось. (Показує.) Нижче голови, колеги, до чого нам не звикати!

ПЕРЕВАГА. Чому нижче?

ОДНОГУБЕНКО. А за ким сумувати, якщо нижче?

ЦУРКАНЬ (Одногубенку). Не навівайте звичного для вас трауру, Семене Семеновичу. Адже заклик «нижче голови» не означає сумувати. (До всіх.) Та розступіться трохи і спустіться з викладацьких небес на грішну підлогу! (Показує на вивіску.) Ось воно, це сюрпризо, золотими літерами на блакитному.

ОДНОГУБЕНКО (голосно читає). Кафедра інтегральної перспективи Загонецького університету економіки на базі корпорації «Хімія-плюс».

ДЕРЕВЛЯНА (здивовано). Кафедра інтегральної перспективи?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Інтегральної? Ну і дива!

ПЕРЕВАГА. Може й дива, але ж перспективні!

ЦУРКАНЬ. Хоча економічно й неймовірні!

НЕДАВАЙ. Зате реалістично очевидні. Якщо вже й вивіска в наявності.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (невдоволено). Скоріше сюрреалістичні, бо на хімії ж.

БУЗЕВИЧ. Але ж з плюсом, Інно Сергіївно. А плюс – це завжди позитив.

СИЧУК (в мобільник). Алло, чому вивіску не прикріпили?.. Чия команда?.. Не в курсі? Ну, добре… (Набирає на своєму мобільнику новий номер і чекає відповіді. Водночас намагається провернути ключ в замку.)

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Сичуку). А хіба для такої крутої кафедри місце в заводському клубі?

СИЧУК. Над цим питанням, звичайно, думали. Ну, якщо вже кафедра при хімзаводі, то в адмінкорпус заганяти її було б не зовсім… А от кафедра у вогнищі культури  – інша справа. Це навіть престижно.

ЦУРКАНЬ. Значить, відтепер університетська освіта буде яскраво палати?

БУЗЕВИЧ. Сподіваємось, синім полум’ям?

НЕДАВАЙ (з деяким викликом). А мені подобається, що в клубі!

ПЕРЕВАГА. Чому би й ні?! Це ж не в нашій університетській тисняві.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (іронічно). Та й на другому поверсі ж, а не в напівпідвалі!

ЦУРКАНЬ. Значить, наша вища освіта стане ще вищою.

СИЧУК. Тут майже двісті квадратів! Вашій кафедрі буде де розгулятись.

НЕДАВАЙ. Аж двісті?!

ОДНОГУБЕНКО (присвистує). Вмерти і не піднятись!

БУЗЕВИЧ (на вушко Холєвій). На таких квадратах й загубитися не проблема. (Грайливо дивиться на неї.) Питання тільки – у компанії з ким…

ХОЛЄВА (на вушко Бузевичу). З Інною Сергіївною влаштує?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Звісно, що мадам Грець-Апонькіна навіть у своєму бальзаківському віці моделеподібна, але ж вона тільки після тебе, Сонечко, бо ти взагалі мерлінмонро-подібна! 

СИЧУК (присідає, зазираючи в замок). От халепа! Це кімната для репетицій художньої самодіяльності. Була, звичайно. У свій час. Зараз народ більше цікавиться пивом, що поробиш. Співати чи танцювати його зараз не затягнеш.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Так ваше вогнище культури згасло?

ПЕРЕВАГА. Чи чадить ще?

БУЗЕВИЧ. Орендаторами чадить. Вам же сказали.

СИЧУК (в мобільник). Алло, а що з вивіскою для кафедри?.. Та ціла ж делегація із університету, незручно якось… Нову вішати доведеться? А ця що – не влаштовує? Прізвище завідувача треба узгодити і написати теж? А-а. Зрозуміло. (Усім.) Вивіска буде інша, з прізвищем завідувача. Обіцяють оперативно поправити ситуацію.

ЦУРКАНЬ (Сичуку). А не підведуть? Бо кафедра без прізвища завідувача на вивісці – все одно, що вивіска з прізвищем завідувача без кафедри.

БУЗЕВИЧ. Це взагалі як бути чи не бути.

ПЕРЕВАГА. Не драматизуйте ситуацію, колеги.

ОДНОГУБЕНКО. Не за упокій же для декого нова кафедра, а, здається, во здравіє.

СИЧУК (провертаючи в замку ключем). Чомусь не відмикається…

МОЛЯКО. На що натякаєте, Одногубенко? Що хтось не по заслугах отримає теплі призначення?

ОДНОГУБЕНКО. Ні на що я не натякаю! Лише на перспективу.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Сто до одного, що Одногубенко має на увазі перспективу гробової дошки. Це ж його бізнес.

ХОЛЄВА (здивовано). Бізнес?!

БУЗЕВИЧ. Він з братом тримає похоронну контору.

СИЧУК (з натугою провертаючи ключ в замку). Заїло щось. Ключ не провертається.

ПЕРЕВАГА. Так тоді і кажіть – не провертається, а не заїло. Заїло – це щось інше взагалі-то.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Зверни увагу, як Перевага реагує на «заїло». У нього, кажуть, булімія. Вовчий апетит тобто. Тому він постійно на дієті, намагається стримувати свій апетит.

ОДНОГУБЕНКО. Двері в майбутнє – завжди проблема.

ПЕРЕВАГА (підійшовши до Сичука, який вовтузиться із замком). Маслом би туди капнути.

ЦУРКАНЬ. В майбутнє?

ОДНОГУБЕНКО. В замок у майбутнє.

ДЕРЕВЛЯНА. Робіть же що-небудь! Слюсаря викличте, замок викрутіть! Хіба не бачите, що Михайлу Ільковичу важко довго стояти. Майте хоча б мінімальну повагу до заслуженої людини!

СИЧУК (набравши номер на своєму мобільнику). Алло, слюсаря негайно, треба відчинити двері, де кафедра буде. Замок заїло… Ну, де – в клубі, в залі для репетицій, на другому поверсі… (Продовжує спроби відімкнути двері.)

МОЛЯКО (іронічно декламуючи). Ключі від щастя не підходять щось…

 

Всі обертаються на Моляку, намагаючись зрозуміти, що він хотів цим сказати.

 

МОЛЯКО (мугикає якусь мелодію, не розкриваючи рота.) Мгу-гу гу-гу…

ЦУРКАНЬ. То, може, зламати двері, якщо за ними щастя?

БУЗЕВИЧ. Шкода, що не гроші, звичайно. Хоча і не в них щастя, але ж, за відомою звичкою, вони інколи з успіхом  замінюють його.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Вірьовському). Михайло Ільковичу, це ваша ідея щодо інтегральної?

ВІРЬОВСЬКИЙ (морщачись та підставляючи вухо Деревляній). Перепрошую…

ДЕРЕВЛЯНА (голосно, на вухо йому). Інна Сергіївна питає, це твоя ідея щодо інтегральної?

ВІРЬОВСЬКИЙ (Грець-Апонькіній). Е-е… Ви переоцінюєте мене, Інно Сергіївно. Таке по інтелекту тільки нобелівським лауреатам в царині алхімії або хімії плюс.

МОЛЯКО. Не скромничайте, Михайле Ільковичу. Хто ще міг придумати такий напрямок для кафедри?

ДЕРЕВЛЯНА (голосно, Вірьовському). Кажуть, що ніхто, крім тебе, Михайлику.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Не звеличуйте мене, будь ласка. На таке здатні… е-е… тільки навчені, а не вчені.

НЕДАВАЙ. Навчені? (Іронічно.) Який просунутий термін для ВАКу!

ДЕРЕВЛЯНА. Хіба ви, пане Недаваю, ще не відчули різницю між ними?

ХОЛЄВА (Вірьовському). А взагалі як це – інтегральної перспективи?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… чарівна дівчинко… перепрошую…

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, невдоволено). Про інтегральність запитує. 

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Між іншим, чарівна дівчинка в його вустах – автоматично претендентка на серце та інші органи тіла, які потребують гормонального допінгу.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Поняття інтегральності…

БУЗЕВИЧ (Холєвій). До речі, мадам Деревляна у нього на почесному шостому місці за загальною кількістю неофіційних дружин.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Поняття інтегральності означає, е-е… що в окремо взятій сфері прагнуть синтезувати в єдину складну модель методи і теорії, які довели свою коректність у певних контекстах.

ОДНОГУБЕНКО. Складної ще не вистачало!

СИЧУК (намагаючись провернути ключ). Цим би замком та по руках, що його робили!

ОДНОГУБЕНКО. Не провертається таки?

СИЧУК. Кажу ж – заїло!

ПЕРЕВАГА. Тьху! (Відходить до дверей у відсік.)

СИЧУК. От  халепа! (Розглядає ключ.) Чи ключ поплутали? Так на бирці ось номер приміщення (заглядає за двері, роздивляючись номер) – тринадцять.

ЦУРКАНЬ. То, може, саме через цю цифру наше майбутнє зі скрипом?

СИЧУК. Аж незручно перед вами, чесно.

ПЕРЕВАГА. Цікаво, а що ще там, за дверима, крім майбутнього?

ОДНОГУБЕНКО. Звісно що. Молочні ріки та кисіль без берегів. 

СИЧУК. Там меню що треба, не хвилюйтесь.

ЦУРКАНЬ (Перевазі). Яке смачне слово – меню, правда, Валентине Андрійовичу?

ПЕРЕВАГА. Не під’юджуй, і без того нудить. 

МОЛЯКО. Запропонувати швидку допомогу?

ПЕРЕВАГА (недовірливо). Тобто?

МОЛЯКО. Тобто бутерброд.

ПЕРЕВАГА. Звідки?

МОЛЯКО. Із барсетки. (Демонструє барсетку.) Мене дружина без бутерброду більше ніж на годину і далі кілометра не відпускає. У мене ж виразка шлунку.

ЦУРКАНЬ (Перевазі). Миколу Едуардовича дружина його береже. А твоя тебе чому не дуже?

ПЕРЕВАГА. У мене немає виразки. Я на дієті.

ДЕРЕВЛЯНА. Нас же, здається, обіцяли нагодувати.

НЕДАВАЙ. А я не чув такого.

ЦУРКАНЬ. Треба слухати шлунком, а не вухами. Наразі все визначає саме шлунок.  (Перевазі.) Валентин Андрійович може підтвердити.

ПЕРЕВАГА. Тому й гумор такий утробний.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А голова взагалі вже ні до чого, так?

ЦУРКАНЬ. Питання до підстрижених по плечі, Інно Сергіївно?

БУЗЕВИЧ. А посеред безголових якось спокійніше, не знаходите? Адже нічим висуватись.

НЕДАВАЙ (незадоволено). Враження, що у нас тут філософське застілля, а не засідання кафедри.

ДЕРЕВЛЯНА. Та коли ще те засідання!

СИЧУК. Хух! Нарешті!

ЦУРКАНЬ (насмішкувато). Сезам відкрився? Невже?

ПЕРЕВАГА. Перспектива рано чи пізно, але завжди! Життя це давно доказало.

ЦУРКАНЬ (Одногубенку). А смерть, випадково, не спростувала цю чудову гіпотезу? Ви ж спеціаліст щодо екзистенціальних нюансів буття, Семене Семеновичу.

ОДНОГУБЕНКО. Потрапите у загробне життя – взнаєте.

 

Сичук розкриває навстіж двостулкові двері.

 

СИЧУК. Прошу! Ваша кафедра чекає на вас, шановні!

 

Всі заходять і оглядаються.

 

ОДНОГУБЕНКО. Вмерти і воскреснути!

ЦУРКАНЬ. Просторове Ельдорадо, не менше!

БУЗЕВИЧ. Початок є, кінця немає!

НЕДАВАЙ. Ввесь універ сюди влізе!

ПЕРЕВАГА. З потрухами!

ХОЛЄВА. Тут і справді загубитися можна!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Доцільніше вдвох, щоб не так самотньо.

ДЕРЕВЛЯНА (вона вже встигла посадити Вірьовського на стілець і першою звернула увагу на розпис на стіні). Ой, що це?!

 

Всі як по команді відходять подалі від розпису, щоб краще роздивитись, що на стіні зображено.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (іронічно). Та тут безмежжя ще й культурно-освітнє!

СИЧУК. Цей розпис, як для кафедри, може, й не зовсім. Але ж треба поважно ставитись до історичних пам’яток, чи не так?

ОДНОГУБЕНКО. А що тут історичного, якщо не секрет?

СИЧУК. Ну, на перший погляд це начебто не дуже художній шедевр…

ЦУРКАНЬ. А на другий?

СИЧУК. Про другий скажу потім. Звісно, що тут такого, на перший погляд, щоб хвилювало? Ну, співають від усієї душі і танцюють від усього, так би мовити, тіла. (Дістає із кишені листочок, дивиться.)  Це соцреалізм епохи тридцятих минулого століття, коли належало випромінювати життєрадісність та оптимізм.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. І, мабуть, змальовувати малярською щіткою та шпателем буйний розквіт народного мистецтва.

СИЧУК. Тоді був дефіцит кадрів в цій сфері. Тому розпис доручили гармоністу, який, на щастя, вмів малювати. Ось він, цей майстер клавіатури та пензля. (Показує на гармоніста на картині.)

ПЕРЕВАГА. Так він сам себе, коханого, увічнив?

СИЧУК. А придивіться до бабусь цього вокального ансамблю, який гримів в тридцятих роках минулого століття на весь регіон. (Показує на бабусь.) Що ви бачите?

ХОЛЄВА (придивляючись до бабусь). Та вони всі майже на одне обличчя!

ЦУРКАНЬ (теж придивляючись). Враження, що це ансамбль перезрілих близнят.

СИЧУК. Все трохи складніше, шановні. Коли гармоніст малював бабусь, йому позувала його мати. Вона теж співала в ансамблі. 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ось чому ця бабуся така колективна!

СИЧУК (зазирнувши в листочок). Майже вгадали. З позицій соцреалізму це й трактувалося, як одна бабуся за всіх, а всі бабусі за одну. І визначалося як апофеоз колективізму. Хоча, звичайно, гармоністу просто ніколи було вовтузитись із хористками, терміни підпирали, бо клуб спішили відкрити до річниці Жовтневої революції.

МОЛЯКО (розглядаючи розпис, декламує). Ваші борги для нас як рідні…

 

Всі знову обертаються на Моляку.

 

ЦУРКАНЬ (Моляці). Цитуєте міжнародний валютний фонд?

БУЗЕВИЧ. Микола Едуардович, мабуть, про реструктуризацію зовнішнього боргу. Бо напозичались же!.. Економіка може не витримати.

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

СИЧУК (Моляці). Це ви, мабуть, про наші борги перед колишніми поколіннями? До речі, нещодавно група альтернативних митців дійшла висновку, що цей розпис (зазирає у листочок) – взірець прихованого футуризму тих років. Тобто теоретично і практично шедевр.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А на другий погляд, випадково, ніхто не визначив це відвертим сюром?

СИЧУК. Я не зовсім в курсі, що таке сюром, а от офіційну точку зору можу висловити.

ЦУРКАНЬ. Сподіваємось – як єдино правильну?

СИЧУК. Принаймні її рекомендовано в путівник для туристів.

ОДНОГУБЕНКО (здивовано). Туристів?

СИЧУК. А чому дивуватися? Коли стало відомо про прихований футуризм, народ сюди відразу натовпом. Десять років – ні ногою, а тут – відбою немає. Ви ж знаєте, що коли щось приховане – і магніту не треба. Тож цей інтерес треба якось регулювати.

БУЗЕВИЧ. Тобто сюди буде туристично-народна стежинка?

СИЧУК. Безперечно. Адже неправильно приховувати від народу художній шедевр. Скоріше навпаки – треба створювати тут свого роду храм мистецтва.

ПЕРЕВАГА. А як же кафедра?

СИЧУК. А кафедра теж свого роду шедевр. Можна навіть сказати, що тут буде храм науки та освіти. Тож якщо поєднати два храми, це може додати популярності і кафедрі і розпису. (До всіх, жестом запрошуючи сідати.) Та ви сідайте, будьте як вдома.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Нічого дивного. Бо якщо в колишні тридцяті храми перетворювали в клуби, то чому в наші двадцяті не навпаки?!

БУЗЕВИЧ. Тим більше, що начальство зараз аж лоби розбиває в поклонах.

НЕДАВАЙ. В цьому є щось раціональне, якщо вдуматись.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ірраціональне теж.

БУЗЕВИЧ. Але переважно, мабуть, футуризматичне.

ВІРЬОВСЬКИЙ (прислухаючись). Перепрошую… Е-е, вони про що, Вірочко?

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, голосно). На кафедрі музей буде.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Музей? Е-е… який музей?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Йому би про мавзолей… 

ОДНОГУБЕНКО. Та не музей, а храм.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Храм? Е-е… дивно. Втім, нічого дивного.

ЦУРКАНЬ. Так би мовити – Боже, храми його!

СИЧУК. До речі, група альтернативних митців довела, що… Втім, догадайтесь, що ця пара символізує. (Показує на хлопця та дівчину, що танцюють.)

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Танцювальне майбутнє, мабуть?

СИЧУК. Майже так, адже цей хлопець – не хто інший, як син гармоніста, а дівчина – не хто інша, як дружина хлопця. А сам гармоніст, як ви вже знаєте, – син бабусі.

НЕДАВАЙ. Тоді трудові династії заохочувались. 

ЦУРКАНЬ. А зараз грошові.

СИЧУК (зазирнувши в листочок). Альтернативні митці вважають, що прихований футуризм витікає якраз із втіленої тут династичності. Колективна бабуся, наприклад, – це  як би праматір роду. Сам гармоніст – чоловічий стрижень цього роду. А молода парочка – продовжувачі роду.

ПЕРЕВАГА. А де видно, що продовжувачі?

СИЧУК. Слушне зауваження. Якби сюди домалювати ще й їх нащадка, тобто спадкоємця роду, футуризму було би значно більше.

ОДНОГУБЕНКО. За чим же зупинка, щоб домалювати?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, за відповідним пензлем.

СИЧУК. Не все ж відразу. Але можу запевнити, що нащадок і він же спадкоємець теж заслуговує, аби його увіковічнити.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. За що саме?

ЦУРКАНЬ. Він теж на гармошці грає?

ДЕРЕВЛЯНА. І, мабуть, малює?

СИЧУК. Він грає і малює, до речі, якраз у розрізі вашої професії. Тобто економічно.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Не на фондовій біржі, випадково?

МОЛЯКО (декламуючи). Населенню приснився на валюту курс…

 

Всі звично обертаються на Моляку.

 

ЦУРКАНЬ. Бач, населенню теж сниться щось футуризматичне.

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

БУЗЕВИЧ. Так населення ж обожнює грати на біржі! Тому й сни відповідні.

СИЧУК. Між іншим, не хто інший, як спадкоємець заснував нашу міжрегіональну філію фондової біржі.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Так він у вас не тільки на біржі гравець, а ще й швець та жнець? Чекайте, а він, випадково, не?..  

СИЧУК. А він випадково не хто інший, як Вадим Никодимович Дондурій.

ПЕРЕВАГА (присвиснувши). Дондурій?!

ОДНОГУБЕНКО. Невже Дондурій?! Вмерти і воскреснути!

СИЧУК. Саме Дондурій.

ХОЛЄВА. Так він звідси? З хімзаводу?

СИЧУК. Він тут починав. Між іншим – простим сепараторником.

ОДНОГУБЕНКО. Тоді навіть треба його домалювати.

ЦУРКАНЬ. І обов’язково з сепаратором  в руці – для більшої футуризматичності.

СИЧУК. То вже деталі, з чим саме. До речі, як ви думаєте, кому належить ініціатива створити вашу інноваційну кафедру на базі корпорації «Хімія плюс»?

НЕДАВАЙ. Які тепер можуть бути сумніви?!

ЦУРКАНЬ. Навіть сепарувати версії не треба.

БУЗЕВИЧ. Он і Михайло Ількович, якщо розбудити, підтвердить.

ЦУРКАНЬ. Правильно. У Михайла Ільковича на диво віщі сни щодо доленосних моментів. 

 

В цей момент Вірьовський починає прокашлюватись.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… Е-е… (Дивиться на Деревляну.)

ДЕРЕВЛЯНА. Запитують про ініціативу Дондурія створити кафедру.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Нова кафедра… е-е… завжди позитив.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Ще б пак! Бо під його ж непробудне завідування створили. 

 

У Сичука дзвонить мобільник.

 

СИЧУК (в мобільник). Алло…Треба зачекати, кажете? Комусєв буде пізніше? Зрозуміло. (Всім.) Ваш проректор трохи затримується. Розташовуйтесь зручніше, відтепер це ваші рідні пенати.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Чудова перспектива розмістити кафедру за шістдесят кеме від універа.

НЕДАВАЙ. Зате ближче до реальної економіки.

СИЧУК. Вас будуть підвозити маршруткою, так що не хвилюйтесь.

МОЛЯКО. А студентів чим?

СИЧУК. Дивлячись за обставинами. Але, наголошую, жодних проблем не виникне. А зараз я вас залишу на деякий час, треба розібратись із замком.

 

Сичук виходить. Всі займаються хто чим. Вірьовський сидячі намагається роздивитись, що зображено на розписі, потім піднімається за допомогою Деревляної, і вона підводить його ближче.

 

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Яким він впевненим кроком у майбутнє!

ХОЛЄВА (Бузевичу). Як же він буде завідувати кафедрою?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А хіба ширмою важко працювати?

ВІРЬОВСЬКИЙ (Деревляній, запитуючи про розпис). Який життєрадісний концерт!

ЦУРКАНЬ (голосно). Концертус футуріс.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е…

ДЕРЕВЛЯНА. Тут футуризм, Михайлику. Це концертне минуле – воно про приховане майбутнє. А бабуся, яка одна як всі,  – це як би праматір Дондурія. А гармоніст – його дідусь.  

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Яка весела генеалогія! А хто ця чарівна дівчинка, яка… е-е… так завзято танцює?

НЕДАВАЙ (голосно). Це танцюють тато й мати Вадима Никодимовича Дондурія.

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Вона невістка отого, що наприсядки. Вони вдвох народили Дондурія. 

ЦУРКАНЬ (Вірьовському). А Дондурій народив нам кафедру.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Враження, що ми у пологовому будинку.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Я свого часу любив танцювати. Адже танці… е-е… чимось нагадують економіку – після навприсядки треба зменшити темп, а то й відпочити. А потім… е-е… з відновленою енергією кружляти з партнершею. Або навкруги неї, нарощуючи темп.

ЦУРКАНЬ. То, може, шановний Михайле Ільковичу, краще назвати нашу кафедру не інтегральною, а танцювальною?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е…

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Він жартує про танцювальну економіку.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Наразі такі часи, що все можливо. Не виключаю, що… е-е… доживу й до танцювальної.

ОДНОГУБЕНКО. Та ви ще живіше всіх живих докторів наук, Михайле Ільковичу!

ЦУРКАНЬ. І, безперечно, інтегральніше.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). На превеликий жаль для Одногубенка.

ПЕРЕВАГА. Немає сумніву, що за вашого завідування, Михайле Ільковичу, нова кафедра візьме той темп, який всім докаже наш потенціал!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А може, й потенцію. Якщо біс захоче пожартувати з його ребром.

ДЕРЕВЛЯНА. Він каже, що кафедра на чолі з тобою, Михайлику, ще докаже!

ВІРЬОВСЬКИЙ. На чолі зі мною? Е-е… Сумніваюсь.

МОЛЯКО. А з ким же на чолі тоді – з гармоністом?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ви ж у нас єдиний доктор наук, тільки ви маєте право завідувати.

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, голосно). Кажуть, що тільки з тобою, бо тільки ти тут доктор наук.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Уявляєш, як воно наразі Грець-Апонькіній та Моляці? Адже за відсутності доктора наук завідувачем кафедри можна призначити й кандидата наук.

МОЛЯКО (декламуючи). Здається куточок у Білому домі, недорого…

 

Всі обертаються на нього, намагаючись втямити, що означає його вислів.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Що, що?!

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

НЕДАВАЙ. Як вас розуміти, шановний Миколо Едуардовичу?

ЦУРКАНЬ. Куточок у Білому домі? Це ж у самому центрі, якщо не помиляюсь?

БУЗЕВИЧ. Тому, мабуть, і недорого.

ОДНОГУБЕНКО (осудливо). Дім білий, а гумор чорний.

МОЛЯКО (відмахуючись). Це я так… про своє. Не звертайте уваги.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Але ж склад кафедри… е-е… ще не затверджено. От привезе Комусєв наказ ректора, а там більш… е-е… молода кандидатура?

ПЕРЕВАГА. А якщо всі ми хочемо тільки вас, Михайле Ільковичу?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Пізно. Цю позицію вже закріпила за собою Деревляна.

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Колектив підтримує тільки тебе, Михайлику.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Але Деревляна, здається, підтримує більше. Особливо під висохлі рученьки.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Вдячний за таку прихильну позицію, дорогі моє, але… е-е…

 

В цей момент Перевага, смикнувши за ручку дверей у відсік і переконавшись, що вони замкнені, починає принюхуватись до запаху звідти.  

 

ПЕРЕВАГА. Шановні! Звідти пахне!

ОДНОГУБЕНКО. Звідки?

ПЕРЕВАГА. Із-за дверей!

ЦУРКАНЬ. Хімією плюс, мабуть?

НЕДАВАЙ (підходить і принюхується). Та ні, досить натуральним.

ОДНОГУБЕНКО (теж підходить і принюхується). Враження, що там ресторан.

БУЗЕВИЧ. А може, по сусідству ще й кафедра інтегральної кулінарії?

ДЕРЕВЛЯНА. Так обіцяли ж нагодувати, то, може.

 

У вхідних дверях з’являються Сичук і Славік.

 

СИЧУК (Славіку). Краще зніми замок та розберись, що там заїдає.

СЛАВІК (він спиною до присутніх, розглядає замок). Як скажете. Хоча краще замінити.

СИЧУК. Замінити – умілих рук не треба. А от відремонтувати!

СЛАВІК Та я його вже двічі розбирав, а він знову.

СИЧУК. Треба було на слюсаря вчитись, а не гав в університетах ловити!

СЛАВІК. Я не гав ловив, а червоний диплом!

СИЧУК. Не те червоне, що на папері блистить, а те, що й без вищої освіти ремонтується!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (піднімається зі стільця, здивовано). Славіку, ти?

СЛАВІК (обертаючись). Це ви, Інно Сергіївно? Радий вас бачити.

ЦУРКАНЬ. Я тебе теж, відміннику.

СЛАВІК (Цурканю). Доброго дня, Юрію Володимировичу.

ОДНОГУБЕНКО. А зі мною не хочеш привітатись, Славіку?

СЛАВІК. Вас теж радий бачити, звичайно.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А що ти тут робиш?

МОЛЯКО. Невже замки ремонтуєш?

СИЧУК. Якби ж. А то як заїдало, так і заїдає.

СЛАВІК. Обіцяли зарахувати у відділ економіки з часом, там все зараз під зав’язку. А поки доводиться слюсарити. 

ОДНОГУБЕНКО. Звичайно, робітничі університети не завадять, але ж червоний диплом!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ти ж був нашою гордістю, Славіку!

БУЗЕВИЧ. То, може, відремонтуємо справедливість?

НЕДАВАЙ. Що маєш на увазі, Григорію Олександровичу?

БУЗЕВИЧ. Ну, наприклад, візьмемо хлопця на нашу новостворену кафедру.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Спочатку треба її реально створити.

МОЛЯКО. А то сидимо між там і тут!

СИЧУК. Не нагнітайте! Ваш проректор із відповідним наказом вже на під’їзді. Я щойно розмовляв з ним по телефону. (Славіку.) А ти ото знімай і ремонтуй, а то враження, що твій диплом червоний від сорому за тебе… Втім, краще знімеш пізніше, я тебе викличу. А то будеш тут мозолити очі…

 

Знизавши плечима, Славік виходить, але в дверях обертається.

 

СЛАВІК. Я справді радий був всіх бачити.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ми ще зустрінемось, Славіку. Ми цього так не залишимо. (Славік виходить. Колегам.) Принаймні, особисто я цього так не залишу.

СИЧУК. А в чому ми винні, якщо перевиробництво економістів?! У нас у відповідні підрозділи корпорації черга таких Славіків до кінця століття.                

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Не знаю, хто там у вас в черзі, а от наш вихованець Славік, неодноразовий переможець університетських олімпіад, повинен ремонтувати не ваші браковані замки, а нашу недолугу економіку. В тому числі й у вашій корпорації, де вистачає недоліків.

 

У Сичука дзвонить мобільний телефон.

 

СИЧУК. Алло? Ну, що там? (Присутнім.) Вибачте, мені необхідно переговорити по телефону. (Виходить.)

 

Грець-Апонькіна торсає  Вірьовського, який задрімав.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Михайле Ільковичу, просинайтесь! Не час дрімати, час бити на сполох!

ВІРЬОВСЬКИЙ (скидаючись). Перепрошую… е-е…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Не до солодких сновидінь, коли така гірка реальність з нашими вихованцями!

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Кажуть, сновидіння у тебе не ті.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Як не ті?!

ДЕРЕВЛЯНА. Солодкі, а не гіркі.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… чи не занадто буде, адже й без сновидінь навкруги гірчить?

НЕДАВАЙ. Так життя ж, як відомо, не цукерка, Михайле Ільковичу.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А якщо й цукерка, то тільки від виробника на кшалт «Конті» чи «Рошен».

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Сновидіння мусять бути перш за все пророчими! Якщо, звичайно, вболівати за долю наших підопічних і намагатися розгледіти, як складеться їх професійна доля.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Хто хоче, той завжди…

ЦУРКАНЬ. А хто завжди, той вже не хоче.

НЕДАВАЙ. Діалектика, що поробиш!

 

Його перебиває Перевага, який принюхується до запаху із-за дверей зліва. 

 

ПЕРЕВАГА (збуджено). Там є копчена форелька!

 

Всі обертаються на нього.

 

І  чорні оливки теж.

ЦУРКАНЬ. А може, там не форелька, а сьомга?

БУЗЕВИЧ. І не чорні, а зелені оливки?

ОДНОГУБЕНКО. Яка врешті-решт різниця? Головне, що цілком пристойна закуска.

МОЛЯКО (декламуючи). Без гальм у прірву треба обережніше…

 

Всі обертаються на Моляку.

 

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

ЦУРКАНЬ. Між іншим, прірва теж свого роду перспектива!

БУЗЕВИЧ. Лише глибоко вниз.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (різкувато). Особливо прірва шлунку. (Презирливо глянувши на Недавая, пафосно). І це коли наші кращі випускники в ролі малокваліфікованих ремонтників?!

ПЕРЕВАГА. Славіка жаль, звичайно, але, шановна Інно Сергіївно, хіба тільки наш університет продукує не витребуваних економістів?

НЕДАВАЙ. Ось тому і треба вітати створення принципово нової кафедри, яка буде готувати фахівців в розрахунку на інтегральну перспективу.

ЦУРКАНЬ. Правильно! Адже все, що керівництво не утне, – все, як правило, в перспективу.

НЕДАВАЙ. Це ж вам не похоронний бізнес, а інвестиції в розвиток, в майбутнє, про яке ми тут щойно теревенили на всі лади.

БУЗЕВИЧ. Не перегинай, Олеже Вікторовичу. Хіба побажання небіжчику спати спокійно, а значить із сновидіннями, – не в перспективу? (Одногубенку.) Скажи йому,Семене Семеновичу?

ЦУРКАНЬ. Не кажучи вже про те, що, може, й справді існує загробне життя.

МОЛЯКО. Яке теж, може, не цукерка, але ж…

ПЕРЕВАГА (знову принюхуючись біля дверей у відсік). Шинка «Столична» теж є!

 

Всі обертаються на Перевагу.

 

ЦУРКАНЬ. А меню радує все більше.

БУЗЕВИЧ. Ні, щоб з кафедри кулінарії приклад брати, а то заладили про похоронне.

(Перевазі.) Валентине Андрійовичу, а шампанське для дам винюхати можна?

ХОЛЄВА. Шампанського би!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Шампанського не завадило би – хильнути за професійний упокій наших кращих випускників.

НЕДАВАЙ. Та не переживайте, Інно Сергіївно, все налагодиться. І Славіка вашого…

МОЛЯКО (перебиває). Нашого!

НЕДАВАЙ. Звісно, що нашого. Хоча зрозуміло, що Інна Сергіївна більше за всіх турбується за престиж університету. 

МОЛЯКО (невдоволено). А хто менше?!

ЦУРКАНЬ (помітивши, що Перевага знову принюхується). А ковбаси полтавської там немає, Валентине Андрійовичу? Обожнюю полтавську! Вона така наша, з часничком, із сальцем, а не щось твердокам’яне із дохлої конячки Пржевальського!

ВІРЬОВСЬКИЙ (прислухаючись). Перепрошую… е-е…

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Вони про полтавську ковбасу.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Ви маєте рацію, немає кращої за полтавську. Якщо, звичайно… е-е… за справжнім вітчизняним рецептом.

ОДНОГУБЕНКО. О-о, патріотично-кулінарний підрозділ поповнився!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). І відразу шеф-кухарем.   

ПЕРЕВАГА. Полтавської там точно немає. Є московська.

ЦУРКАНЬ. Як нам ще бракує власної ковбасної гідності!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А університетської?

БУЗЕВИЧ. Обережніше на словесних поворотах, колеги! А то ще й до персональної доберемось!

ЦУРКАНЬ. Не доберемось. Це ж не ковбаса за дверима, а досить химерна субстанція у плоті.

ОДНОГУБЕНКО. А як щодо обміну – химерне на смачне?

ВІРЬОВСЬКИЙ (прислухаючись). Е-е… Коли химерне на смачне, то це хоча поки і не економічна категорія, але… е-е… як явище матеріальних за суттю  відносин, безперечно, потребує наукового аналізу.

НЕДАВАЙ (іронічно). Ви не проти, Михайле Ільковичу, якщо я за вашою цінною ідеєю докторську зліплю?   

ЦУРКАНЬ. Тільки не обділи у цитуваннях людей із цукерками, а то…

НЕДАВАЙ. А то що?

ЦУРКАНЬ. А то більш престижне авто промчиться мимо.

 

Недавай іронічно хмикає.

НЕДАВАЙ. Вельми дякую за пристрасну заздрість. Мабуть, дуже нестерпно, що декого привезли сюди мікроавтобусом, а дехто приїхав власним «Жигульом».

БУЗЕВИЧ (Холєвій.) Цікаво, автівка якої моделі у нього на письмовому столі зараз?

НЕДАВАЙ (підійшовши до Вірьовського, голосно). Михайло Ільковичу, а хто вам писав докторську? 

ВІРЬОВСЬКИЙ (розгублено). Перепрошую… е-е… Що маєте на увазі?
ДЕРЕВЛЯНА (Недаваю). Як вам не соромно таке казати!

НЕДАВАЙ. Пардон, науковий жарт. Хоча цікаво, чи писали тоді на замовлення?

ВІРЬОВСЬКИЙ (Деревляній). Про яку докторську… е-е… йдеться?       

ДЕРЕВЛЯНА. Не про твою, Михайлику. Про ті, які сьогодні пишуть видатним посадовцям.

ВІРЬОВСЬКИЙ. А мені почулося, що про мою. В наш час такої моди не було, щоб… е-е… повністю за когось.

ПЕРЕВАГА. У ваш час тільки частково?

ЦУРКАНЬ. По праву так званого права першої ночі?

ДЕРЕВЛЯНА (невдоволено). Якої ще першої ночі?

ЦУРКАНЬ. Ну, це коли начальство ґвалтувалосвоїм співавторством молоді таланти. Незалежно від статі.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Звична для нашої науки бісексуальність.

МОЛЯКО. Та не на прізвища треба звертати увагу, а на суть!

ОДНОГУБЕНКО. Правильно! А то, буває, помирає молодший науковий співробітник чи асистент кафедри, йому скромний хрест на відзнаку, а потім виявляється, що це він майже геній, а не його іменитий співавтор.

ПЕРЕВАГА. І багато таких поховали, Семене Семеновичу?

ОДНОГУБЕНКО. Вже подумую про символічну могилу невідомого вченого і викладача вищої школи в одній особі.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А себе, мабуть, в якості прототипу?

БУЗЕВИЧ. От би напис на символічній могилі – «Я вдавав, що викладав, а вони вдавали, що вчилися».

НЕДАВАЙ. Не згущуйте ваші чорні фарби.

БУЗЕВИЧ. Я ж для більшої реалістичності!

ОДНОГУБЕНКО. Здається, похорон веселіше, ніж у нас тут зараз.

ПЕРЕВАГА. А поминки й взагалі як бенкет.

МОЛЯКО (Перевазі, показуючи на барсетку). Пропоную замість бенкету. А то ще коли…

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую,  бенкет… е-е…

НЕДАВАЙ. Що за бенкет, питаєте?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Не що, а за що, питаю.

ОДНОГУБЕНКО. Ну, а як не окропити шампанським нову кафедру, скажіть?

БУЗЕВИЧ. Такий собі корпоративчик, Михайле Ільковичу. В скромних рамках вищого навчального закладу. 

ЦУРКАНЬ. А хіба ви, шановний наш докторе, не помітили, що саме бенкетами досить ефективно затикати рота?

ДЕРЕВЛЯНА. Що ви хочете цим сказати?

ЦУРКАНЬ. Елементарно просту річ. Коли гарно жують – не запитують. Принаймні зайвого.  

 

У Бузевича звучить дзвінок мобільного телефону.

 

БУЗЕВИЧ. Алло, слухаю… Хвилиночку, я вийду, а то у нас тут засідання кафедри… (Виходить за двері, тримаючи мобільник біля вуха).   

 

Кожен починає займатись чимось своїм. Холєва придивляється до танцюючої пари на панно. До неї підходить Недавай.

 

НЕДАВАЙ. Подобається?

ХОЛЄВА. Навіть не знаю, що сказати.

НЕДАВАЙ. А Бузевич подобається?

ХОЛЄВА. А чому ви про нього запитуєте?

НЕДАВАЙ. Через шекспірівське напруження ревнощів.

ХОЛЄВА. Он воно що?!

НЕДАВАЙ. Адже красива аспірантка повинна належати всій кафедрі.

ХОЛЄВА. Але ж у нас не кафедра наукового комунізму, щоб вона належала відразу всім.

НЕДАВАЙ. Я про виключно капіталістичний аспект цієї ситуації.

ХОЛЄВА. Купи-продайся?

НЕДАВАЙ. Мова лише про те, що тільки краса врятує нас в бурхливий час реформ. Інакше Одногубенко поховає декого достроково. І тоді безповоротно втратить кафедра, втратить вища освіта.

ХОЛЄВА. Але ж вас на кафедрі багато, а красива аспірантка одна.

НЕДАВАЙ (показує на бабусь на картині). А хіба ось цей вже розгаданий футуризм не підтверджує, що одна за всіх, як і одна для всіх, – не завжди погано, а, може, й доволі обнадійливо?

ХОЛЄВА (показує на танцюючого хлопця). А син ось цього танцюриста… Дондурій тобто, буде на засіданні кафедри?

НЕДАВАЙ. Якби Дондурій знав, яка тут аспірантка, примчав би сюди не вагаючись. (Замовкає, побачивши, що наближається Бузевич.)

 

Бузевич приєднується до Холєвої і Недавая, і вони вже втрьох про щось розмовляють. В цей момент до Переваги, який розмірено крокує туди-сюди біля дверей зліва, підходить Одногубенко.

 

ОДНОГУБЕНКО. Як думаєш, хто фактично буде заправляти на кафедрі, поки Вірьовський гратиме роль вічно сплячого завідувача?

ПЕРЕВАГА. Знати би, з чим його їдять.

ОДНОГУБЕНКО. Звичайно, що начальству видніше, але ж?

ПЕРЕВАГА. Може й на Недавая якісь види мають. Він же завжди у фаворі.

ОДНОГУБЕНКО. Але ж  він поки що просто кандидат, причому свіжоспечений – скажімо, на відміну від Моляки, який вже доцент. А тим більше пані професорші Грець-Апонькіної з її історичної довжини стажем.

ПЕРЕВАГА. Формально воно так, але ж хто зараз звертає увагу на такі прикрі дрібнички?!

ОДНОГУБЕНКО. Е-е ні, міністерво нашої безпросвітної освіти добре знає, що за смердючийнарод у вишах…

ПЕРЕВАГА. А Дондурій?

ОДНОГУБЕНКО. Вважаєш, він здатен?

ПЕРЕВАГА. Він може. Адже забажав створити наше інтегральне диво – і ось воно, навіть рестораном пахне.

ОДНОГУБЕНКО. Для чого йому ця іграшка?

ПЕРЕВАГА. А відтіняти себе на престижному для електорального плєбса університетському тлі.

 

До Переваги і Одногубенка підходить Недавай.

 

НЕДАВАЙ. Дозвольте разом з вами, панове, принюхатись, так би мовити, до майбутнього.

ПЕРЕВАГА. Маєте на увазі – футуризматичного?

НЕДАВАЙ. Хоча би і так. То що нам пахне? (Одногубенку.) Які міркування, Хароне ти наш, перевізнику в потойбічне?

ОДНООГУБЕНКО. Всі там не будемо, це точно. В керівному кріслі, зрозуміло, а не в домовині.

ПЕРЕВАГА. Але питання – чому не ти, Олеже Вікторовичу?

ОДНОГУБЕНКО. Ти ж енерджайзер яких пошукати?

НЕДАВАЙ. Дайте танкову дивізію, і я зрушу камінь консерватизму вищої школи.

ОДНОГУБЕНКО. Але ж страшно навіть уявити, що в крісло нашого завідувача вмоститься уламок минулого, який буде переглядати в ньому сни епохи Брежнєва.

НЕДАВАЙ. Воно то так, але ж ще й черга із більш титулованих.

ПЕРЕВАГА. Маєш на увазі мадам професоршу Грець-Апонькіну?

НЕДАВАЙ. Як же без мадам?! Не кажучи вже про Моляку.

ОДНОГУБЕНКО. Вона вже так запереживала щодо престижу університетських випускників, начебто їй вже нічого не світить.

ПЕРЕВАГА. Ось чого вона в істерику за Славіком!

НЕДАВАЙ. Хоча ніколи ніким і нічим, крім власного прикиду.

ОДНОГУБЕНКО. Якраз за прикид їй і дали професора, навіть без докторської. Так би мовити – за сукупністю уявних заслуг і справжніх знайомств.

 

Розмову перебиває поява Сичука разом з першим проректором Комусєвим той виглядає втомленим та знервованим і часто промокає широку залисину носовою хусточкою.

 

КОМУСЄВ. Радий усіх вас, колеги, привітати з новою кафедрою, з новими можливостями! Сподіваюсь, на «Хімії плюс» вас зустріли без будь-якого мінуса?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Крім мінус не відремонтованого нашим найкращим випускником замка. І плюс не з’їденого за дверима.

КОМУСЄВ (придивляючись до розпису на стіні). Забавно. (Підходить ближче.) Навіть затійливо.

 

Грець-Апонькіна і Моляко, начебто змовившись, хутко підскакують до стіни з розписом – з різних сторін кожен.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА і МОЛЯКО (разом, кожен показуючи на крайніх в ряду бабусь). Ось ці бабусі!.. (Осікаються, усвідомивши, що заговорили в один голос.)  

КОМУСЄВ. Та тут цілий взвод бабусь. (Придивляючись.) І всі начебто клоновані.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Їх малювали з портрета прабабусі Дондурія.

МОЛЯКО. Вадима Никодимовича Дондурія.

СИЧУК. Так було інтуїтивно задумано художником. В стилі прихованого футуризму.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (показуючи на гармоніста). А це – дідусь Вадима Никодимовича.

МОЛЯКО. Він не тільки грав, а ще й малював.

КОМУСЄВ. Відчувається неординарні гени!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (показуючи на танцюючого хлопця). А це тато Вадима Никодимовича.

МОЛЯКО (показуючи на танцюючу дівчину). А це мати Вадима Никодимовича.

СИЧУК. Саме у вихорі танцю могла народитись така людина, як Вадим Никодимович.

КОМУСЄВ. Бачу, бачу…  (До всіх.) Прошу зайняти свої місця, шановні, поговоримо про стан речей на цей час. (Підходить до Вірьовського.) Як самопочуття, Михайло Ільковичу? Ви готові до нових звершень?

 

Вірьовський переводить погляд на Деревляну.

 

ДЕРЕВЛЯНА. Ти готовий, запитують?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… я завжди. А що… е-е… затримує? Чого і кого чекаємо?

КОМУСЄВ. Є відповідна процедура, яка, вибачайте, інколи дура. (Сідає за стілець головуючого, обводить усіх вивчаючим поглядом.) Життя теж інколи – танцюй не танцюй, все одно гопак виходить. Словом, довелось скликати засідання вченої ради університету. Бо раптом з’ясувалося, що Михайло Ількович категорично проти. (Показово зітхає.)

ПЕРЕВАГА. Проти чого?

ОДНОГУБЕНКО (дещо здивовано). Проти вченої ради?

КОМУСЄВ. Проти того, щоб саме він очолив нову кафедру.

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Кажуть, ти раптом проти, щоб очолити.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую, я… е-е… не раптом проти, я очікувано не «за».

НЕДАВАЙ (Вірьовському, з деяким викликом). Проти чого ви очікувано не «за», цікаво?

МОЛЯКО. Ви не за нову кафедру чи?..

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Чи не за нову перспективу для наших студентів?

МОЛЯКО. Чи не за перспективу саме інтегральну?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Чи, може, ви очікувано не «за», щоб наші Славіки не ремонтували примітивні китайські замки?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую, але я… е–е… очікувано проти своєї кандидатури. Тобто я не за себе. А не… е-е… проти наших Славіків.

ОДНОГУБЕНКО. На зло кондуктору, так? Куплю квиток, але пішкодралом? Не розумію! І ніколи не зрозумію!

ДЕРЕВЛЯНА. Михайло Ількович і не збирався, між іншим.

МОЛЯКО. Але ж кафедра не може залишитись напризволяще?

КОМУСЄВ. Хто ж заперечує? Саме над цим зараз ламає голову вчена рада. Тож доведеться нам тут зачекати рішення.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Вірьовському). Михайло Ількович, ви остаточно відмовились?

ДЕРЕВЛЯНА. Він і не збирався, кажу ж.

КОМУСЄВ. Ми мали надію до останнього. Навіть маємо й зараз.

ЦУРКАНЬ (Одногубенку). Семене Семеновичу, а правда, що надія вмирає останньою?

ОДНОГУБЕНКО. Вам окремі приклади чи статистику?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Михайле Ільковичу, вам би на засіданні зараз бути, ви ж член вченої ради? Там би і зважили всі «за» й «проти».

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Гамлетівське питання – спати «за» чи спати «проти»!

КОМУСЄВ. Михайло Ількович тут потрібніше.

 

У Комусєва дзвонить мобільний телефон.

 

Слухаю. Вчена рада взяла на півгодинки тайм-аут? У ВАКу затягують? Зрозуміло. (Виключає мобільник. Звертається до всіх.) Терпіння, панове. Вчена рада чекає на дуже важливе рішення ВАКу, аби потім правильно вирішити наше.

ПЕРЕВАГА. Сподіваємось, позитивне для кафедри?

КОМУСЄВ. Навіть доленосне. Десь хвилин через тридцять все стане відомо… А наразі – перекур.

 

Комусєв і Сичук виходять, витягуючи на ходу цигарки. Присутні починають займатися хто чим. У Недавая дзвонить мобільний телефон. Недавай відповідає голосно, і це відразу привертає загальну увагу.

 

НЕДАВАЙ. Привіт, привіт! Крапка поставлена? І дуже жирна, кажеш? (Гордовито.) Хто б сумнівався! Фірма не віники в’яже, а наукові тенети плете! Рівень же! (По-діловому.) Скільки дійство тривало? П’ятнадцять хвилин? (Іронічно.) А чого так довго? Ха-ха! І за відсутності героя, звичайно? Хе-хе! Масштаб же! Вже за комірець закладаєте? Темпи у вас, одначе! А тут чекаємо на схід чийогось сонця… Бувай! І за мене чарочку, аякже…

 

Недавай вимикає мобільник і обводить присутніх зверхнім поглядом.

 

ПЕРЕВАГА. Люди он вже бенкетують, а ми!..

ЦУРКАНЬ. І не тільки п’ють, а й закушують, мабуть.

НЕДАВАЙ (з натяком). У нас теж є привід за декого чарочку.

МОЛЯКО (зацікавлено). Кого маєте на увазі?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А якщо без інтриги? Чи без вже не здатні?

НЕДАВАЙ (хмикнувши). Без не вийде. Адже надто сенсаційна звістка для всіх нас. (Ще раз обводить присутніх інтригуючим поглядом. Урочистим тоном.) Панове! Сьогодні об одинадцятій п’ятнадцять Вадим Никодимович Дондурій захистив кандидатську дисертацію!

 

Деяке оціпеніння.

 

ЦУРКАНЬ. Суцільне сюрпризо сьогодні!

ОДНОГУБЕНКО. Вмерти і воскреснути!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую,  е-е… хто саме вмер?

БУЗЕВИЧ (на вушко Холєвій). А той, хто не захистився від такого захисту!

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Та відразу й воскрес, не хвилюйся!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Воскрес? Е-е… добре, що в житті є місце різним дивам.

ЦУРКАНЬ. Особливо об одинадцятій п’ятнадцять. (Недаваю.) А чому саме об одинадцятій п’ятнадцять? 

ПЕРЕВАГА. А хіба ми самі обираємо такі доленосні моменти?

ОДНОГУБЕНКО. Як і апокаліптичні, між іншим.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (із погано прихованою невдоволеністю). Тобто захист тривав усього п’ятнадцять хвилин?

НЕДАВАЙ. А якщо автореферат у здобувача був таким перспективним, що дисертаційній раді нічого не залишалось як руки вгору?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. І оптом в полон?

ПЕРЕВАГА. Нічого дивного. Велике бачиться на відстані, а відчувається відразу. Для цього достатньо й п’ятнадцяти хвилин.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Тут від великого усього один крок. До не дуже смішного.

 

Входять Сичук і Комусєв.

 

КОМУСЄВ. Колеги, доленосна звістка не примусила вас довго чекати. (Показує на розпис на стіні.) Цей сімейний футуризм і справді дуже пророчий…  (Жестом запрошує сісти.) Прошу…

 

Всі сідають на стільці.

 

(Прокашлюється.) Колеги, щойно вчена рада нашого університету одностайно проголосувала за призначення завідувачем новоствореної кафедри інтегральної перспективи Вадима Никодимовича Дондурія!

 

Комусєв починає аплодувати, першим до нього приєднується Сичук, за ним Недавай, Одногубенко, Перевага, потім (досить розгублено) Грець-Апонькіна та Моляко, і не дуже активно – Цуркань, Бузевич і Холєва. В цей момент Вірьовський, який почав трохи сопіти, раптом, гучно хропнувши, прокидається.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Якщо не помиляюсь, е-е…з Дондурієм щось не те, здається?

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, розлючено). Завідувачем кафедри призначили.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Кого?

ДЕРЕВЛЯНА. Дондурія, кого ж.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Дондурія? Е-е… а хіба вже?..

КОМУСЄВ (голосно). Вже. Щойно ВАК затвердив його кандидатом економічних наук. Ви ж відмовились, тож довелось форсувати події.

СИЧУК. Та й чого було би тягнути, якщо дисертація на таку тему!

НЕДАВАЙ. «Інтегральна перспектива сучасного економічного етапу» називається.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). З підзаголовком – «Жигуль» шестьорочної моделі.

КОМУСЄВ. І ось вже перша звістка для вашої кафедри від нового завідувача.

СИЧУК. А яка перспективна!

КОМУСЄВ. Розуміючи, що з Болонським процесом у нас не дуже…

НЕДАВАЙ. І навіть дуже не дуже!

КОМУСЄВ. А також враховуючи залишкове фінансування науки та вищої освіти…

ПЕРЕВАГА. Навіть надлишково залишкове, чого там!..

ОДНОГУБЕНКО. Заупокійне для вищої школи, факт!

КОМУСЄВ. Саме тому Вадим Никодимович поставив питання терміново підкинути членам кафедри до службових окладів десь відсотків на двадцять, якщо не помиляюсь.

СИЧУК. Мінімум двадцять.

ПЕРЕВАГА. Двадцять?!

ОДНОГУБЕНКО. Та ще й мінімум?!

ЦУРКАНЬ. І навіть не максимум?!

БУЗЕВИЧ. Тобто перспектива взагалі не обмежується?! 

МОЛЯКО. Інтегральна ж. (Комусєву.) А перед ким він поставив питання?

СИЧУК. Звісно, що перед самим собою. Погано ви знаєте Вадима Никодимовича, щоб ставити перед ним такі питання.

КОМУСЄВ. Це добре, що ви по максимуму оцінили ініціативу Вадима Никодимовича. Тому не відзначити це було би…

ЦУРКАНЬ. Не дуже перспективно.

КОМУСЄВ. Саме так. Тим більше, що Вадим Никодимович ще й допоможе університету сплатити борги за комунальні послуги.

СИЧУК (в мобільник). Алло, Миронівно, мерщій сюди гаряченьке!.. Ельвірка щоб власною персоною… Як немає? Загрипувала? Знайшла час…

 

Затемнення

 

ЗАСІДАННЯ ДРУГЕ 

 

Голоси за сценою.

 

СИЧУК. Нагадую, хто забув, – нам на другий поверх.

ЦУРКАНЬ. Як можна забути незабутнє?!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Особливо на другому поверсі.

ДЕРЕВЛЯНА. Михайлику, нам знову вгору. Тримайся міцніше.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Вгору по сходинках, е-е… які ведуть вниз?

ОДНОГУБЕНКО. Всі туди підемо, всі там будемо, Михайле Ільковичу, так що зберігайте оптимізм.

 

Учасники засідання знову виходять на авансцену, продовжуючи обмінюватись враженнями. Попереду – Сичук, за ним – Грець-Апонькіна, Моляко, Цуркань, Шеремет, Одногубенко, Перевага. Бузевич поряд із Холєвою, Вірьовського підтримує Деревляна. Недавая цього разу теж немає, він запізнюється. Немає також Комусєва, Славіка і Ельвіри.

 

Вірьовський зупиняється посередині для перепочинку, роздивляється навкруги. Всі теж зупиняються.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е.. де будемо?

ЦУРКАНЬ.  На нашій віртуальній кафедрі, звичайно.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Де ми всі зустрічались, здається, ще вчора.

ЦУРКАНЬ (Одногубенку). Цей рік промайнув не як вічність, а як один день, – правда, Семене Семеновичу?

ОДНОГУБЕНКО. Тим не менше вічная пам’ять цьому благословенному відрізку нашої кафедральної історії, якщо ви не проти.

БУЗЕВИЧ. Та що ви все про швидкоплинне?! Про більш неминуще давайте!

МОЛЯКО. Наприклад?

ЦУРКАНЬ. Ну, наприклад, про незабутній присмак копченої форельки. (Перевазі.) Скажіть їм, Валентине Андрійовичу.

ПЕРЕВАГА. Народженому аби як їсти – і тюлька форелькою…

 

Заходять за куліси справа, потім з’являються біля дверей в зал, Сичук вставляє ключа в замок, знову провертає ним.

 

ЦУРКАНЬ (оглядаючись). А де ж сюрпризо? Вивіска де?

БУЗЕВИЧ. Вітер змін здув, мабуть.

ПЕРЕВАГА (Сичуку, який намагається відімкнути замок). А може, відразу Славіка викликати?

СИЧУК. Славік вже в Португалії.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (вражено). Як в Португалії?!

ПЕРЕВАГА. Замки їм ремонтувати поїхав, чи що?

ЦУРКАНЬ. Скоріше  долати їхню економічну рецесію.

СИЧУК. Він на заробітки подався!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА ( патетично). Довикладалися! Довиховувалися!

ЦУРКАНЬ. Нічого дивного! Звичайна втеча мізків.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Від надзвичайно безмозкових.

ХОЛЄВА (Бузевичу). Мої оплески, Гришо. За дотепність.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А коли дочекаюсь овацій?

ХОЛЄВА (Бузевичу). А ти старайся!

СИЧУК (відімкнувши двері). Навіщо нам тепер Славік, коли замок вже імпортний? І не китайський, а німецький, який незрівнянно надійніше! Прошу, шановні! Двері в інтегральну перспективу відчинені!

 

Входять в зал, оглядаються. Розпис на стіні обрамляють з усіх сторін численні портрети Дондурія так зазвичай наклеюють на парканах портрети кандидатів під час виборчої кампанії.

 

ЦУРКАНЬ. Привіт, кафедрально-обітований просторе!

ДЕРЕВЛЯНА. Він, здається, вже досить заповнений.

ОДНОГУБЕНКО. Зате нас звідусіль вітає Вадим Никодимович.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Хоча б раз побачити його живим! А то як Мао-цзедун!

ХОЛЄВА (Бузевичу). А Дондурій трохи косоокий, здається.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). То він на нас трохи навскіс. Як і належить дуже крутому.

СИЧУК. У великого керівника завжди велика зайнятість. Тож йому інколи нічого не залишається, як вітати колег по кафедрі з цієї легендарної стіни.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Особливо якщо ця стіна – плачу. Від сміху.

ХОЛЄВА (Бузевичу). Мої овації, Гришо!

БЕЗЕВИЧ (Холєвій). Нарешті! А далі буде?

ЦУРКАНЬ (побачивши вивіску, яка на підлозі притулена до стіни біля дверей вже в  залі). А ось і те саме сюрпризо! (Показує на вивіску.)

ОДНОГУБЕНКО (читає вслух). Кафедра інтегральної перспективи Загонецького університету економіки на базі корпорації «Хімія-плюс». Завідувач – кандидат економічних наук Вадим Никодимович Додурій».    

ПЕРЕВАГА. А чому завідувач не на дверях?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Щоб як Христос…

НЕДАВАЙ. Зрозуміло, що не з неповаги.

СИЧУК. Саме із поваги. Адже Вадим Никодимович, зранку захистивши кандидатську, вже ввечері вирішив невідкладно захищати докторську. Тож в такій ситуації, коли ось-ось, акцентувати цією вивіскою увагу на ньому, як кандидатові наук, було б, погодьтеся, недалекоглядно.  

НЕДАВАЙ. Варто дочекатись, звичайно.

МОЛЯКО (декламуючи, він розглядає портрети,). На продаж совісті впровадили податок…

 

Всі обертаються на Моляку.

 

ЦУРКАНЬ. А ми ламаємо голову, звідки останнім часом до бюджетутакі шалені надходження!

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

СИЧУК (знизує плечами, подивившись на Моляку). Але з докторською трохи затягнулось.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Хто ж гальмував цей стрімкий процес, цікаво?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую, ви знову… е-е… про мою докторську?

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Не хвилюйся, не про твою – про докторську Дондурія.

СИЧУК. Гальмував сам Вадим Никодимович – через надзвичайну зайнятість державними справами, звичайно. Все не знаходив вільної годинки.

ОДНОГУБЕНКО. Не впевнений, що це правильно, не впевнений.

ЦУРКАНЬ (іронічно). А я впевнений, що це неправильно.

СИЧУК. Повірте, ми Вадиму Никодимовичу пропонували дати згоду захистити докторську без його присутності. А він – категорично ні! Мовляв, досить що кандидатську без нього!

БУЗЕВИЧ. Та запропонували би втиснутись на захисті не в п’ятнадцять, а в десять хвилин, щоб не гаяти дорогоцінний державний час!

КОМУСЄВ. Ну, це ж не кандидатська, коли можна без зайвих формальностей?!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую, е-е… яких формальностей?

ДЕРЕВЛЯНА. Ну, при захисті докторської.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… це завжди неабияка морока. Мінімум двадцять наукових статей, е-е… сумарний імпакт-фактор публікацій, е-е…

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Та не імпакт, а скоріше імпотент-фактор! Науковий, звичайно.

ВІРЬОВСЬКИЙ. А також індивідуальний індекс цитувань і е-е… так званий індекс Гірша…

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Та це ж гірше так званого Гірша – якщо і цитувати!

ХОЛЄВА (Бузевичу). Цілую в лобик.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А нижче?

СИЧУК. Уявіть собі, що й у ВАКу були не проти, розуміючи значимість моменту. Але Вадим Никодимович то в Китай, то в Нігерію…

ПЕРЕВАГА. Тому що на такій посаді сам собі не хазяїн.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Тому що хазяїн нам, мабуть. А на себе влади вже не вистачає.

ОДНОГУБЕНКО. А сьогодні Вадим Никодимович де?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Може, він хоча б проїздом до нас… ну, наприклад, хвилин на десять?

ЦУРКАНЬ (іронічно). Та й п’яти вистачило б!

СИЧУК. Ні на півхвилинки, на жаль. Бо наразі Вадим Никодимович у Буенос-Айресі. Але він запевнив, що поруч з нами не тільки морально, але й ментально.

 

Входить захеканий Недавай.

 

НЕДАВАЙ. Пардон за запізнення, але хіба з нашими хабарниками на дорогах не застрягнеш?! Гальмонули через перевищення швидкості, уявляєте?

ЦУРКАНЬ. А хіба на «Жигулі» можна щось перевищити?

НЕДАВАЙ (демонстративно зітхаючи). Якби ж на «Жигулі»!

ОДНОГУБЕНКО. А на чому ж тоді?

НЕДАВАЙ. На «Хюндаї»! Позавчора придбав!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Добре, хоч не на понадзвуковому «Феррарі».  А то би!..

НЕДАВАЙ. На «Феррарі» даїшники мене б тільки й бачили! А так догнали, уявляєте?!

ПЕРЕВАГА. Та й хто сьогодні не перевищує?!

ЦУРКАНЬ. Хто вже в гробу. (Одногубенку.) Правда, Семене Семеновичу?

ОДНОГУБЕНКО. Надто сумна, правда.

НЕДАВАЙ. Даїшник попався з неабияким привітом. Йому навіть прізвище Дондурій невідоме! Півгодини на нього витратив.

МОЛЯКО (декламуючи). І пішки в космос, в пошуках життя…

 

Всі обертаються на нього.

 

ЦУРКАНЬ. Добре, що в космосі поки не гальмують за перевищення.

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу… 

НЕДАВАЙ (зиркнувши в бік Моляки). Але краще, коли на дорозі життя не тільки боввани з жезлами… (До Сичука.) Відносно Вадима Никодимовича ви вже в курсі, сподіваюсь?

СИЧУК. Що маєте на увазі?

НЕДАВАЙ. Значить, ні. Мені щойно по мобільнику повідомили, що в об одинадцятій  двадцять Вадим Никодимович Дондурій захистив докторську.

СИЧУК. Захистив уже?!

ПЕРЕВАГА. Хто би сумнівався!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Хто би гальмонув!

СИЧУК (Недаваю, схвильовано). А що ж ви биту годину про якогось задрипаного даїшника, а не відразу про захистив?! (Відповідає на дзвінок свого мобільника.) Слухаю… Та вже в курсі, що об одинадцятій двадцять… Хто б сумнівався, що і слова проти… І «за» теж ні слова? Як це? А-а! Так і передам, добре. (Виключає мобільник. Обводить присутніх багатозначним поглядом.) Просили передати, що захист докторської відбувся під суцільні овації. Слова офіційному опоненту не можна було вставити через нескінченні оплески. 

 

Цуркань починає дещо іронічно аплодувати. Перевага гаряче підхоплює. Потім, дивлячись одне на одного, потроху підключаються всі.

 

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А мова долонь інколи переконливіше!

СИЧУК. Подробиці взнаємо, коли під’їде ваш проректор. Він же був офіційним опонентом.

 

Входить Комусєв.

 

А от і Петро Федотович.

 

КОМУСЄВ. Мої привітання, друзі! (Звертає увагу на портрети Дондурія.) Вчасно. Виправдано. Але якось тимчасово, вам не здається?

ЦУРКАНЬ. Та як на виборах, якщо відверто!

КОМУСЄВ. А треба щоб фундаментально. Так би мовити – назавжди. Бо Вадим Никодимович не та особистість, щоб виникали сумніви у якійсь тимчасовості.

СИЧУК. Над цим вже працюють. Група альтернативних митців. (Показує на розпис.) Адже поставлена задача не тільки відреставрувати цей шедевр прихованого футуризму, але й доповнити його фігурою Вадима Никодимовича. А на це треба певний час.

КОМУСЄВ. Ось це перспективно. (До присутніх.) До речі, мої вам поздоровлення, колеги. Щойно Вадим Никодимович захистив докторську дисертацію. Це воістину великий день для нашої науки та вищої школи.

 

Деревляна підштовхує Вірьовського – щоб перестав дрімати.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е… які поздоровлення в цей день?

ДЕРЕВЛЯНА (голосно, Вірьовському). Щойно Дондурій захистив докторську.

ВІРЬОВСЬКИЙ (дещо здивовано). Як захистив?!

ЦУРКАНЬ. За двадцять.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… за двадцять чого? Тисяч?

СИЧУК. За двадцять хвилин.

ОДНОГУБЕНКО (дещо обурено). Не все ж вимірюється у купюрах!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… добре, що не секунд.

ЦУРКАНЬ. Адже не завжди час – гроші.

БУЗЕВИЧ. Буває і навпаки.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (невдоволено). Тобто знову захист за відсутності?

КОМУСЄВ. Інно Сергіївно, не треба недооцінювати неординарність Вадима Никодимовича.

МОЛЯКО (декламуючи). Сховатись від людей  в Китаї…

 

Всі звично обертаються на Моляку.

 

ЦУРКАНЬ. Добре, що не в Індії.

ПЕРЕВАГА. Ще там нашого брата не вистачало!

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

СИЧУК (здивовано знизавши плечима, переводить розмову на головне). Вадим Никодимович сказав же – без мене ні за що!

ОДНОГУБЕНКО. А хіба він вже повернувся із Буенос-Айресу?

СИЧУК. Ні, він ще там, в готелі «Танго-Континенталь», між іншим.

БУЗЕВИЧ (дещо іронічно). Однією ногою там, в готелі, другою тут, на захисті?

КОМУСЄВ. А досягнення науки і техніки для чого?  

СИЧУК. Вадим Никодимович захищався, не виходячи із свого готельного номера.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, номер був обставлений як дзот.

КОМУСЄВ. Він захищався по скайпу. (Із значенням.) По скайпу!

 

Перевага присвистує від подиву. Одногубенко і Недавай аплодують.

 

ПЕРЕВАГА. Хто б міг чекати?!!

НЕДАВАЙ. Круто, як не крути.

КОМУСЄВ. Та й хіба Вадим Никодимович захищався?! Він, можна стверджувати, атакував!

ОДНОГУБЕНКО. Це як в футболі, де кращий захист – атака.

КОМУСЄВ. Точно! Вадим Никодимович атакував нас своєю унікальною дисертацією, наступав на нас своїми державницькими інноваціями – немов нестримний аргентинський голеадор Ліонель Мессі.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Дочекались наукового футболу, здається.

КОМУСЄВ. Тож не Вадиму Никодимовичу, а мені, офіційному його опоненту, довелось би захищатись, аби осягнути всю цінність його наукових висновків.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А хіба не довелось?

КОМУСЄВ. Бачте, коли Вадим Никодимович з’явився на величезному екрані, три на п’ять, спеціально встановленому в залі засідання спеціалізованої вченої ради, його привітали бурхливими оплесками.

ОДНОГУБЕНКО. Ще б пак!

КОМУСЄВ. А коли він сказав, що присвячує свою докторську дисертацію інтегральній перспективі нашої держави, оплески переросли в овації.

ПЕРЕВАГА (безапеляційно). Звісно.

ЦУРКАНЬ. А овації в що?

КОМУСЄВ. В неможливість мені, як офіційному опоненту, щось сказати. Бо вони тривали всуціль двадцять хвилин!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Оваціями дуже зручно затикати рота.

КОМУСЄВ. І тривали би ще, мабуть, двадцять, але головуючий вчасно запропонував вважати їх за одностайне схвалення подвижницької праці здобувача.

ОДНОГУБЕНКО. Я би теж не пошкодував долонь.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Аплодував би до останнього, мабуть.

КОМУСЄВ.  Яке після таких овацій опонентування, скажіть на милість?!

МОЛЯКО (декламуючи). На чартерному би трамваї у відпустку…

 

Знову всі обертаються на нього.

 

ЦУРКАНЬ. І прямо в Буенос-Айрес, мабуть?

БУЗЕВИЧ. Як на мене, у відпустку краще по скайпу.

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

СИЧУК. Ну, у кого які перспективи. Але коли Вадим Никодимович присвячує свою докторську нам усім, то гріх би не по келиху шампанського.

КОМУСЄВ. Справді, як таку подію в житті вищої школи – та не по келиху!?

НЕДАВАЙ (погоджуючись). Однозначно, Петре Федотовичу.

ЦУРКАНЬ. Не  по келиху – все одно що плювком аж в готель «Танго-Континенталь»!

ОДНОГУБЕНКО. А недарма ж сказано – не плюй в колодязь…

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Особливо якщо колодязь на дачі у начальства.

СИЧУК (набравши номер на мобільнику). Алло, Миронівно, шампанського. І щоб чин чинарьом. Ельвірка щоб, зрозуміло?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (невдоволено). А крім шампанського що ще на порядку денному?

КОМУСЄВ. Ну, без цікавого не залишимось, можу запевнити.

 

Бузевич і Холєва відходять в сторону.

 

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мадам Грець-Апонькіна все ще в претензійному стані.

ХОЛЄВА. Бідненька!

БУЗЕВИЧ. Її бісить невизначеність ситуації. Вона ніяк не збагне, для чого тут дрімаючий уламок минулого.

ХОЛЄВА. Вірьовський?

БУЗЕВИЧ. Звісно. Бо хіба кафедрі потрібен ще й доктор справжній, коли спланували скайпового?

 

Входить Ельвіра із келихами шампанського на таці. Вона в дуже короткій спідниці, у неї ефектна фігура. Цуркань присвистує від подиву. Шеремет і Недавай аплодують.

 

ПЕРЕВАГА (здивовано). Ельвірочко, ти?!

ЕЛЬВІРА. Привіт усім!

ОДНОГУБЕНКО. Ельвіра?! Вмерти і воскреснути!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (іронічно). Здається, «Хімія плюс» базова ще й для наших випускників. 

ЦУРКАНЬ. І не тільки переможців універсіад.

НЕДАВАЙ. А ще й конкурсів красунечок.

ЦУРКАНЬ (Сичуку). Так от що за плюс у вашої хімії!    

ВІРЬОВСЬКИЙ (придивляючись до Ельвіри). Перепрошую… е-е… де я бачив тебе, чарівна дівчинко?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, у дуже солодкому сні.

ДЕРЕВЛЯНА (роздратовано). В телевізорі, де ж. Там таких Барбі через кадр.

ЕЛЬВІРА. Між іншим, у «Однокласниках» мене визнали як ідеальну Барбі.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… згадав! Я бачив тебе на конкурсі краси, чарівна дівчинко. Тебе тоді… е-е… обрали міс Університет.

ЕЛЬВІРА. Мене могли двічі підряд обрати, якби не інтриги. Бо конкуренток і за кілометр не проглядалось.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Ельвірі). А чому ти не за спеціальністю, а офіціанткою?

ЕЛЬВІРА. Воно мені нада – за спеціальністю? На собі економити?

БУЗЕВИЧ. А диплом було ж нада?

ЕЛЬВІРА. Для іміджу теж потрібна «корочка». Я збираюсь в модельний бізнес, а туди краще з дипломом.

ДЕРЕВЛЯНА (уїдливо). А хіба не краще з тацею?

ЕЛЬВІРА. До відома, я обслуговую тільки віп-гостей корпорації.

НЕДАВАЙ (Ельвірі). А ми віп чи просто?

СИЧУК. Звичайно, що не просто, якщо Ельвіра обслуговує.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Ельвірі). І для цього п’ять років поспіль сушити голову в університеті?

ЕЛЬВІРА. Зате потрібних знайомств навалом. А щоб на подіум, треба не тільки зовнішність, а ще й волохату руку.

СИЧУК. Хто-хто, а Ельвіра кар’єру собі прокладе, не сумнівайтесь.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). І не грудьми, звичайно, а тацею. 

ЦУРКАНЬ. А нашу постійно кризову економіку лише краса, здається, і врятує. Якщо вже економісти не в змозі.

СИЧУК. Не забувайте про інтегральну перспективу Вадима Никодимовича. 

ОДНОГУБЕНКО. Справді!

КОМУСЄВ. То ж вище келихи, шановні! Вип’ємо саме за таку, дуже красиву перспективу!

СИЧУК. І за докторську дисертацію Вадима Никодимовича, яка закладає цю перспективу!

 

Вірьовський запитально дивиться на Деревляну.

 

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е…

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Тост пропонують.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Тост за що?

НЕДАВАЙ (голосно). За красиву перспективу, Михайле Ільковичу!

КОМУСЄВ (голосно). І за докторську дисертацію Вадима Никодимовича теж.

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). І за докторську Дондурія теж.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую, але… е-е… котлети окремо, мухи теж.

ОДНОГУБЕНКО. Як накажете вас розуміти, аксакале? Ви не хочете за Дондурія?

ПЕРЕВАГА (він принюхувався біля дверей зліва і підійшов, щоб взяти келих). Тим більше, що котлет точно немає.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е…

СИЧУК. Котлети будуть в ресторані.

ЦУРКАНЬ. А мухи?

КОМУСЄВ (морщачись). Давайте залишимо сумнівні зіставлення, колеги. 

ОДНОГУБЕНКО. Це ж свято, якщо розібратись, а не похорон!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Похорон на десерт, мабуть.

МОЛЯКО (декламуючи). Неандертальці в гості запросили нас…

 

Всі обертаються на Моляку.

 

ЦУРКАНЬ. А от неандертальці навряд чи будуть пригощати нас котлетами з мухами на гарнір. 

ДЕРЕВЛЯНА. Це чому?

ЦУРКАНЬ. Вони ж, мабуть, вже цивілізовані, якщо в гості запрошують. Тож не виключено, що мухи для них – пройдений етап. 

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

КОМУСЄВ (докірливо). Знову якісь такі жарти! Тост же був…

СИЧУК (Ельвірі, показуючи в бік відсіку). Подивись, там є цукерки?

 

Ельвіра прямує до дверей зліва. Недавай, підхоплюючись, наздоганяє її.

 

НЕДАВАЙ. Тобі допомогти, міс університет? До речі, титул «міс» залишається пожиттєво, як, наприклад, і титул «президент».

ЕЛЬВІРА. Справді?

НЕДАВАЙ. Та щоб мій новісінький «Хюндай» перекинувся, якщо перебільшую.

ЕЛЬВІРА. «Хюндай»?

НЕДАВАЙ. «Хюндай» у мене виключно для наших шикарних автобанів. Для Європи на літо я запланував «Мерсика».  Можу покатати…

 

Ельвіра відмикає двері, і вони вдвох заходять у відсік. Тим часом Комусєв піднімає келих, беручи ініціативу на себе.

 

КОМУСЄВ. Колеги! Тост оголошено, чого відволікатись?

ВІРЬОВСЬКИЙ (намагаючись вгледіти Ельвіру). Е-е… а де ж?

ДЕРЕВЛЯНА. Тост оголошено, вгамуйся.

КОМУСЄВ. За перспективу, колеги, за докторську Вадима Никодимовича, за світле майбутнє нашої нової кафедри, яке буде і яке вже є! (П’є.)

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Шампанське скисне! Пий вже!

ВІРЬОВСЬКИЙ (відсьорбнувши шампанського). Перепрошую… е-е… а чарівна дівчинка?

ЦУРКАНЬ. Справді, університет п’є, а міс цього університету десь щось солодке від вітчизняного виробника шукає.

 

Ельвіра і Недавай виходять із відсіку. Ельвіра розводить руками, показуючи Сичуку, що цукерок немає.

 

КОМУСЄВ (Ельвірі). Приєднуйтесь, красуню ви наша.

НЕДАВАЙ. Прикрасьте нашу інтегральність, міс університет.

КОМУСЄВ. А чому ви не п’єте, Інно Сергіївно? Вас щось не влаштовує?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. У мене ідіосинкразія на шампанське. Втім, все одно… Пити – так шампанське! (П’є.)

ЕЛЬВІРА. За вас! (Підходить до Вірьовського.) А за вас ще й окремо, Михайле Ільковичу! (П’є.) Ви на це заслуговуєте!

ВІРЬОВСЬКИЙ (скидається, бо почав вже дрімати). Перепрошую… е-е…

ДЕРЕВЛЯНА. Спи вже! А то ще сп’янієш!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Яке сліпуче майбутнє у нього попереду! Якщо, звичайно, Ельвірка поділиться.  

ХОЛЄВА (Бузевичу). Чим?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Власною перспективою, звичайно.

  

У Комусєва дзвонить мобільний телефон.

 

КОМУСЄВ. Хвилиночку…

 

Комусєв виходить, щоб поговорити. За ним виходить і Сичук, у якого теж задзвонив телефон.

 

ЦУРКАНЬ. Здрастуй, колективна самотність!

ПЕРЕВАГА (Ельвірі). Сподіваємось, міс університет і в ресторані буде обслуговувати нашу кафедру?

ЕЛЬВІРА (грайливо). Якщо будете заслуговувати.

ОДНОГУБЕНКО (образившись). Ти диви яка!

ПЕРЕВАГА. Хіба ми погану «корочку»  тобі забезпечили?

ЕЛЬВІРА. Та нуль претензій! Втім, я ще принесу шампанського. (Зиркнувши на Одногубенка, виходить виразно модельною ходою.)

ОДНОГУБЕНКО. Бач, яка цяця! Ми вже мусимо на щось там у неї заслуговувати!

ХОЛЄВА. А якщо заплановано ресторан, то, мабуть же, не за красиву назву?

НЕДАВАЙ. Само собою. Адже докторська – це вам не ковбаса, а дисертація. Причому неабияка!

МОЛЯКО (декламуючи). Такі часи, що вечоріє зранку…

 

Всі звично в деякому здивуванні.

 

ЦУРКАНЬ. А звечора скоро, схоже, почне світати.

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Зранку захист, опівдні ВАК! Ну це ж абсурд! Зрозуміло ще, коли кандидатська, а то ж докторська!

ДЕРЕВЛЯНА. Михайло Ількович он десять років горба гнув, щоб захистити докторську, десятки видатних статей опублікував, монографію!..

ПЕРЕВАГА. Зате кафедра у нас не яка-небудь, а просунута.  

ОДНОГУБЕНКО. Схоже, декому на перевірених волах швидше.

ЦУРКАН (іронічно). А що може бути у вищій освіті надійніше за цоб-цабе?

БУЗЕВИЧ. Особливо курсом на Болонью.

ПЕРЕВАГА. Тпру, панове, а то вже заїхали в нашій дискусії далі нікуди!

ОДНОГУБЕНКО. Нам аби побільше абсурду, щоб поуправлятися в лихослів’ї, а там хоч студентів не вирощуй!   

 

Входить Ельвіра з келихами шампанського та цукерками на таці.

 

ОДНОГУБЕНКО. Не плюйте хоч в келихи, з яких будемо пити, шановні!

ЦУРКАНЬ. І не здумайте розкидатись цукерками, які принесла Ельвірочка.

ЕЛЬВІРА. Цукерки аргентинські, між іншим.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, Вадим Никодимович по скайпу передав.

ЦУРКАНЬ. Як аргентинські! Невже не від вітчизняного виробника?!

ПЕРЕВАГА. Якщо ти, Юрію Володимировичу, на знак протесту їх проігноруєш, Аргентина не образиться, повір.

ДЕРЕВЛЯНА (роздумливо). Може, ВАК там, як завжди, чогось зволікає?

ЦУРКАНЬ (удавано обурено). Як ви можете запідозрювати наш ВАК в гальмуванні прогресу?! Вибачайте, процесу.

МОЛЯКО. Наш ВАК гальмувати за визначенням нездатний!

ВІРЬОВСЬКИЙ (стрепенувшись). Перепрошую… е-е… А що ВАК запідозрив?

ЦУРКАНЬ (голосно). Що шампанське замість ресторану.

МОЛЯКО. І що доцент тупий.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А кафедра для достойника.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Перепрошую, але мені така кафедра непотрібна.

ДЕРЕВЛЯНА. Та тобі її і не пропонують, заспокойся.

 

Входять Комусєв і Сичук.

 

КОМУСЄВ. З дуже гарною звісткою вас, колеги! (До Сичука.) Василю Петровичу, проінформуйте кафедру.

СИЧУК. Із задоволенням. Пам’ятаєте, коли минулого разу ми сповістили вас про ініціативу Вадима Никодимовича щодо двадцяти відсотків доплати?

ЦУРКАНЬ. Не пам’ятаємо, звичайно.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Навіть у самому щедрому сні ні разу.

ПЕРЕВАГА. Це як хто спав. А я, наприклад, пам’ятаю.

ОДНОГУБЕНКО. А я й не забував. Все ж таки мінімум двадцять!

СИЧУК. Але на всяк випадок скажу, що Вадим Никодимович саме зопалу погодився на двадцять відсотків. Але потім усвідомив, що погарячкував, коли почув, що… Але про це краще за мене скаже Петро Федотович.

КОМУСЄВ. Але, як то кажуть, вік живи, вік пиши дисертації. І вік освоюй культурно-філософську спадщину стосовно науки.

ЦУРКАНЬ. Якщо на це віку вистачить.

КОМУСЄВ. Але ж намагатися потрібно… Не знаю, чи відома комусь ця повчальна легенда, але для Вадима Никодимовича вона є, так би мовити, визначальною, основоположною. А для нас, зрозуміло, вона повинна стати свого роду катехізисом.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Він ще й легендарний, виявляється.

ХОЛЄВА (уточнює на вушко). Катехізис?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Вадим Никодимович, звичайно. Хоча це, здається, одне і те ж.

КОМУСЄВ. Колись королева Англії поцікавилась, яку платню отримує керівник державної обсерваторії, і дуже обурилась тим, як може вчений із світовим ім’ям існувати на такі жебрацькі пенні та пенси, про які вона навіть не здогадувалась…

ЦУРКАНЬ. А от у нашому уряді, боюсь, взагалі королев немає.

СИЧУК. Погодився би з вами, якби не Вадим Никодимович. Він завжди здогадується. Він як король.

КОМУСЄВ. Тож будемо сподіватись на краще… Так от, коли королева наказала збільшити вдесятеро платню вченому, той почав благати її не робити цього. Мовляв, на такі шалені гроші на його місце неодмінно пролізе посадовець або нездара, який занапаститьнауку.

СИЧУК. Саме тому Вадим Никодимович відтепер переконаний прибічник точки зору, що держава повинна тримати наших вчених в чорному тілі.

КОМУСЄВ. Заради більш ефективного стимулювання науки, зрозуміло.

МОЛЯКО (декламуючи). Ось робот з вищою освітою…

 

Всі звично спантеличені цим виразом.

 

ЦУРКАНЬ. Це в Англії, мабуть, такий робот?

БУЗЕВИЧ. Але ж його тримають там в металевому, а не в чорному тілі, мабуть?

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ось чому нам п’ятаки та гривеники, виявляється! 

ОДНОГУБЕНКО (стрепенувшись). В чорному тілі?

ПЕРЕВАГА. В металевому.

ЦУРКАНЬ. Дуже перспективний варіант – в чорному, правда, Семене Семеновичу?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Ще б пак! Відразу скільки кандидатів на цвинтар. Втім, перш за все докторів.

КОМУСЄВ. До речі, Вадим Никодимович, дізнавшись, скільки заробляють тамтешні кандидати та доктори наук, дійшов висновку, що Аргентина недозволено марнотратна. Тому недарма навіть туди добрались наші шустрі заробітчани від науки. Бо там є чим поживитись, не дуже напружуючись.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (іронічно). Недарма ж ця Аргентина десь на периферії планети, а не в центрі Європи.

СИЧУК. А оскільки втеча наших мізків спостерігається навіть туди, то, на думку Вадима Никодимовича, це лише підтверджує шкідливість такого марнотратства. Бо якби велика зарплатня стимулювала вчених, то для чого би Аргентині наші мізки?

ЦУРКАНЬ. І справді, аргентинські ж вчені голови до нас чомусь не прагнуть?!

СИЧУК. Своїх нікуди дівати! Ваш Славік чи ось Ельвіра хіба не приклад? 

КОМУСЄВ. Тим не менше Вадим Никодимович вважає, що новостворена кафедра може бути і буде майданчиком для новаторських експериментів. Бо де ще штурмувати незвідане? Тож  якщо вже доплачувати, то не зупинятись на якихось двадцяти відсотках, а починати відразу з тридцяти.

ПЕРЕВАГА. Тридцяти?!

ОДНОГУБЕНКО. Аж тридцяти?! Взагалі кінець світу!

КОМУСЄВ. Але ніякої зрівнялівки. Тридцять – це нижня планка.

СИЧУК. Вадим Никодимович переконаний, що заощаджувати на експериментах – гірше за харакірі. Адже скупий платить двічі.

ЦУРКАНЬ. Вітчизняний скупий ще більше!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Тому й постійний профіцит бюджету.

КОМУСЄВ. А коли держава не може собі дозволити жодного разу, то потрібні неординарні кроки. Такі як мінімум тридцять.

СИЧУК. І саме Вадим Никодимович знайшов спосіб, як в умовах суворої обмеженості ресурсів зробити так, щоб не тільки бюджетники залишились цілі, але й співробітники кафедри стали ситі. 

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Бач, одним хлібцем цілу кафедру. Прямо як Ісус…

КОМУСЄВ. Проінформуйте, Василю Петровичу, звідки ці мінімум тридцять.

СИЧУК. Все унікальне у Вадима Никодимовича завжди неординарне, як хімія з плюсом. Він запропонував нашій корпорації спонсорувати експеримент.

КОМУСЄВ. Що поробиш – життя наразі таке, що на державне сподівайся, а унікальне не прозівай.

СИЧУК. Саме тому, виконуючи настанови Вадима Никодимовича про розвиток традицій прогресивного меценатства, рада директорів корпорації «Хімія плюс» прийняла рішення  про надбавки. Просто викладачам – тридцять відсотків, кандидатам наук – тридцять п’ять, докторам – сорок.

ДЕРЕВЛЯНА (торсаючи Вірьовського). Чуєш – тобі сорок.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Чую. Але мені… е-е… вже двічі по сорок. Тож нічого мені лишнє добавляти.

ЦУРКАНЬ. А завідувачу кафедри скільки?

ПЕРЕВАГА. П’ятдесят, мабуть.

СИЧУК. Не треба недооцінювати Вадима Никодимовича. Як і слід було очікувати, він собі – жодного відсотка.

НЕДАВАЙ. Аплодую щодо жодного, тим не менше я категорично проти.

ЦУРКАНЬ. Я теж. Хоча, звичайно, у нас тут, на щастя, не Аргентина з її марнотратством, але жодного відсотка – то вже занадто.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Але ж і не середньовічна Англія з її прогресивною економією на вчених.

ЦУРКАНЬ (Грець-Апонькіній). Правильно. Адже завідувач кафедри теж мусить зранку не тільки вівсянку, а ще й кефір.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А то звикли до докторської. Ковбаси, звичайно.

ПЕРЕВАГА. Справді, не оцінювати ж завідувача такою кафедрою в пенні чи пенсах.

ЦУРКАНЬ. Інша справа – в п’ятаках та гривениках.  

МОЛЯКО (декламуючи). Як страшно нам нічого не боятись!..

 

Знову звична реакція.

 

ЦУРКАНЬ. Особливо коли історія повторюється у вигляді легенд.

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

 

У Комусєва дзвонить мобільний телефон.

 

КОМУСЄВ. Уважно слухаю… Яка приємна звістка! Від імені кафедри величезна подяка за добру новину. У нас якраз в розпалі засідання, так би мовити – робочий, навіть рутинний момент. Проблеми, як без них у вищій освіті?! Хтось недовикладає, хтось недовивчає, – все, як завжди. Ще раз величезна подяка вам за очікувану новину. (Вимикає телефон, обводить усіх поглядом.) Із ВАКу, неофіційно поки… Щойно під овації затверджено докторську дисертацію Вадима Никодимовича. (Зупиняється поглядом на Вірьовському, який звично дрімає.) Відтепер у вас на кафедрі вже два доктори. Ростемо, значить, не тільки якісно, а й кількісно.

ДЕРЕВЛЯНА (торсає Вірьовського). Чуєш –  ВАК щойно… Дондурія…

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Краще б не чув!

КОМУСЄВ. Михайлу Ількович важко з цим змиритися, мабуть. Вік дається взнаки. Але ж сучасність – це темп, стрімкість, понад-спринтерські швидкості! (Вірьовському.) Це вам, Михайле Ільковичу, не на волах минулого. (Знову відзивається на дзвінок свого мобільника.) Алло, слухаю… Хвилиночку, вийду в коридор… (До присутніх.) Оголошуйте тост, шановні. Не можна відкладати те, за що варто випити негайно. (Сичуку.) Василю Петровичу, керуйте процесом… (Виходить у коридор.)

СИЧУК. Справді, як не підняти келихи, коли мінімум тридцять відсотків?!

ПЕРЕВАГА. Та за такий мінімум треба максимум!..

СИЧУК (відзивається на дзвінок свого мобільника.) Алло? Невже? Секундочку, вийду в коридор… (До всіх.) Вибачайте, теж невідкладний дзвінок. (Ельвірі.) Ельвірочко, забезпечте все необхідне. Сподіваюсь, градус загального настрою ще більше підскочить після келиха шампанського… (Виходить.)  

НЕДАВАЙ. Тоді перший ковток за Ельвірочку, яка все забезпечить!

ЦУРКАНЬ. За Ельвірочку, яка не тільки все, а ще й міс університет!

ПЕРЕВАГА. Певен, що й Михайло Ількович підтримав би цей тост, якби почув.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Ще й як почув! За міс університет, звичайно!

ДЕРЕВЛЯНА. Куди вже тобі?!

ОДНОГУБЕНКО. Не зрозумів! Ви серйозно чи порозважатись?

ЦУРКАНЬ. Ми серйозно порозважатись, Семене Семеновичу. Бо справжня трагедія не коли ховають небіжчика, а коли під шампанське ховають настрій.

ОДНОГУБЕНКО (іронічно). Хе! Дивний вибір – тост за невеличку спідницю, а не за велику легенду.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Михайлу Ільковичу звичніше би за Ельвірочку без сукні…

НЕДАВАЙ. Чого нагнітати, Семене Семеновичу?! З’явиться керівництво – тоді й вип’ємо за Вадима Никодимовича. Шампанського хіба мало, скажи, Ельвірочко? 

ОДНОГУБЕНКО (зневажливо дивлячись на Ельвіру). Та й взагалі знайшли ким пишатись!

ЕЛЬВІРА (Одногубенку). Я вам що – крайня? Чого ви?!

ОДНОГУБЕНКО. Вона ж не головою оцінки заробляла, а звісно чим!   

ЕЛЬВІРА. Чия б мичала?! А кому ми кожну сесію бабло на залік, га?!

ОДНОГУБЕНКО. Дуже свіжа відмазка, міс… як тебе?! Ти ще скажи, що я чіплявся до тебе!

ЕЛЬВІРА. Не вистачало ще! (Обертається до Вірьовського.) А от Михайло Ількович принципово не брав! (Підскакує до Вірьовського з келихом шампанського.) За вас, Михайле Ільковичу!

ХОЛЄВА (піднімає келих). Я теж за вас, Михайле Ільковичу!

ДЕРЕВЛЯНА. Всі за тебе, Михайлику!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Я теж… е-е… за себе не проти, якщо вже чарівні дівчатка за мене. (Робить ковток із келиха.)

ОДНОГУБЕНКО (іронічно). А я принципово за Вадима Никодимовича! (Хапає зі столу келих і залпом випиває шампанське.) Бо послухати – так не Вадим Никодимович, а Вірьовський сьогодні дисертацію захистив.

ЦУРКАНЬ (іронічно). А мінімум тридцять відсотків організував папа Римський. (Теж п’є).

ОДНОГУБЕНКО. Звичайно, я за Михайла Ільковича теж не проти! Але при всій повазі як їх порівнювати?!

БУЗЕВИЧ. Справді, як можна порівнювати непорівнюване?!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (уїдливо). Тим більше, що вже сьогодні, цілком можливо, Вадима Никодимовича оберуть членом Академії всіх наших наук.

 

Всі на деякий час застигають від цього припущення.

 

МОЛЯКО (декламуючи). На конкурсі грошей перемогла фальшивка…

 

Всі обертаються на Моляку.

 

ЦУРКАНЬ. Мабуть, ця купюра виглядала як чарівна дівчинка – з дуже рельєфними водяними знаками?

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

ПЕРЕВАГА. В академію теж конкурс, між іншим.

ЦУРКАНЬ (дещо глузливо). Парі, що про академію мова зайде лише на третьому засіданні, тобто десь за рік.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А хіба можна відкладати на третє те, що може і повинно відбутися на другому?

ОДНОГУБЕНКО. Ви жартуєте чи всерйоз, Інно Сергіївно?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А ви як думаєте?

НЕДАВАЙ. Дивна якась тональність розмови у нас! За вимовою начебто «за», а сприймається як «проти».   

БУЗЕВИЧ. Нічого дивного. Звичайнісінький корпускулярно-хвильовий дуалізм.

ОДНОГУБЕНКО. Що, що?

БУЗЕВИЧ. Ну, гіпотеза така. Це коли будь-яка елементарна частка має хвильові властивості, а будь-яка хвиля має властивості, характерні для частки.

ПЕРЕВАГА. І вашим і нашим, значить?

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. До речі, не пізніше як за три місяці до інавгурації в академіки в пресі повинно з’явитись повідомлення про те, що його рекомендують до лав безсмертних.

ОДНОГУБЕНКО (Вірьовському). Михайле Ільковичу, а ви мали щастя рекомендуватись в безсмертні?

ВІРЬОВСЬКИЙ (запитально дивлячись на Деревляну). Перепрошую…

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському, голосно). Про академію питають.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Я погано заздрив, на жаль.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А то би Одногубенко втратив простого смертного клієнта, на якого, мабуть, дуже розраховує.

ХОЛЄВА. А що заважало?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е.. чарівна дівчинко, як би сказати… Мабуть, я був… е-е… недостатньо аморальним для цього.

ОДНОГУБЕНКО (іронічно). Хе!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Мабуть, вся аморальність у нього витрачалась на чарівних дівчаток.

ЦУРКАНЬ. Яке нещастя для науки – бути недостатньо аморальним!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Не кажіть, не кажіть.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Зате для чарівних дівчаток щастя.

ХОЛЄВА (Бузевичу). Теж аморальне?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Але з позитивом. Адже чарівні дівчатка могли б і не почути від Михайла Ільковича, що вони чарівні, тож не відчули би себе більш щасливими.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Бо коли наука перетворилась… е-е… на пасовисько соціальних ресурсів, на його соковиту зелень ринулось стільки… е-е… енергійних баранів.

 

В дверях з’являється Комусєв і, не заходячи в зал, звертається до присутніх.

 

КОМУСЄВ. Вибачайте, колеги, все трохи затягується. Причина дуже поважна. Зате перспектива просто приголомшлива.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Сподіваємось, академічна?

КОМУСЄВ. Маєте на увазі академію?

ЦУРКАНЬ. Звичайно, що академію наук, а не щось несерйозне.

КОМУСЄВ. Академія наук – само собою. Як і інші такі моменти. Але все це другорядне в порівнянні з тим, що, можливо, десь через півгодинки вдасться організувати пряме спілкування Вадима Никодимовича з кафедрою, тобто з нами.

ОДНОГУБЕНКО. Невже вживу?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Він, мабуть, сподівався вже з мертвим.

КОМУСЄВ. По скайпу, звичайно. Зараз цим питанням займаються, то ж прошу набратись терпіння. (Зникає, але тут же з’являється в дверях.) Ельвірочко, Василь Петрович розпорядився ще шампанського. Бутербродів теж треба підкинути. (Знову зникає.)

МОЛЯКО (декламуючи). Борщу зварили із повітря…

 

Знову всі обертаються на Моляку.

 

ЦУРКАНЬ. За аргентинським рецептом, мабуть?

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

 

Ельвіра збирає на тацю келихи і виходить.

 

МОЛЯКО (проводжаючи Ельвіру поглядом.) І пирогів з водички напекли…

ЦУРКАНЬ. Точно за аргентинським. У нас так ще не навчились.

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

ОДНОГУБЕНКО (передражнюючи). Еге-ге-ге…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Хоча ми й прогресуємо шаленими темпами у інноваційному харчуванні.

БУЗЕВИЧ. Маєте на увазі, що у нас уже все без гемео, як свідчать етикетки?

ЦУРКАНЬ (Перевазі). А чому ти, Валентине Андрійовичу, ні слова про такі приголомшливі рецепти?

ПЕРЕВАГА. Я знову на дієті. І крім шампанського, цукерок та бутербродів, яких зараз принесе Ельвірочка, і ресторану на десерт, – більше жодної калорії.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е…

НЕДАВАЙ. Якби ви менше дрімали, Михайле Ільковичу, то не перепрошували би. Бо нас чекає таке, що вам і не снилося!

ДЕРЕВЛЯНА (Вірьовському). Скоро із Дондурієм будемо вживу спілкуватися. По скайпу.

НЕДАВАЙ (Вірьовському, голосно). Поспілкуєтесь з Вадимом Никодимовичем майже на рівних. А може, й першим.

ЦУРКАНЬ (голосно). Якщо встигнете.

ДЕРЕВЛЯНА. Що значить – встигнете?

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Добре хоч не від Одногубенка таке чудове запитання.

ЦУРКАНЬ. Я лише хотів сказати, що гарна звістка із академії може випередити події. Тоді вже академіки першими отримають доступ по скайпу до Вадима Никодимовича.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Перепрошую… е-е… Але я не знаю такого доктора наук – Дондурія.

ОДНОГУБЕНКО. А чому ж ви цілий рік знали кандидата наук Дондурія?

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Я цілий рік намагався взнати. Я старався. Ледь Шерлока Холмса не найняв, щоб розшукати… е-е… його кандидатську дисертацію та переконатись у інтегральній перспективі.

ЦУРКАНЬ. Звернулись би в престижне детективне агентство, Михайле Ільковичу.

БУЗЕВИЧ. Або придбали більш потужні окуляри для кращої видимості.

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… певен, що навіть через найпотужніший у світі бінокулярний телескоп не розгледів би.

ОДНОГУБЕНКО. Свєжо прєданіє!

НЕДАВАЙ. Всі читали, а Михайло Ількович, бачте, не знайшов!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Як всі?!

ОДНОГУБЕНКО. Всі, хто хотів, читали!

ДЕРЕВЛЯНА (до всіх). Та скажіть же їм! Це ж як знущання!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (морщачись). Давайте краще залишимо цю не дуже приємну розмову.

ПЕРЕВАГА. Тим більше, що толком ще нічого не ясно.

ОДНОГУБЕНКО. Та все ясно! Мабуть, у Михайла Ільковича щось не дуже чарівне скребе десь на денці. От і підкопується!

БУЗЕВИЧ (Холєвій). А що йому втрачати, крім власних зморшок?

НЕДАВАЙ. Це щось заздрістю називається, начебто.

ДЕРЕВЛЯНА. Як ви смієте таке… таке?! 

ВІРЬОВСЬКИЙ (розгублено дивлячись на Деревляну). Е-е… хто підкопується?

ДЕРЕВЛЯНА. Ти підкопуєшся! (Недаваю.) Це ви всі заздрите Михайлу Ільковичу, разом з вашою академією економічних неук! Адже наверх зараз проникають тільки пробивні посередності! А їм поряд з таким видатним вченим, як Михайло Ількович, дуже некомфортно!

МОЛЯКО (декламуючи). Як безгрошів’ям просмерділо все!..

 

Знову звична реакція присутніх.

 

ПЕРЕВАГА (передражнюючи Моляку). Мгу-гу… гу-гу…

ОДНОГУБЕНКО. Якраз безгрошів’ям! А коли майже на блюдечку тридцять-сорок  відсотків, в цьому дехто вбачає якусь крамолу!

ПЕРЕВАГА. Замість того, щоб подякувати.

ОДНОГУБЕНКО. Бо заздрість!

ЦУРКАНЬ (іронічно). Інтегральна причому!

ВІРЬОВСЬКИЙ (піднімається). Е-е… Інтегральна, кажете? Як ви праві, колеги! Я дуже заздрю вашій здатності вибирати між перспективою інтегральною та звичайною… Між тридцятьма і сорока… А я… е-е… я залишився десь в далекому минулому, де були трохи інші поняття.

НЕДАВАЙ. Ага, майбутнє нам тільки сниться!

ДЕРЕВЛЯНА. Та майте ж хоч крапельку поваги, колеги!

ВІРЬОВСЬКИЙ. Е-е… Якщо ви думаєте, що я спав, – помиляєтесь! Я не спав, я прислухався. І відчував себе гірше… е-е… за небіжчика…

ОДНОГУБЕНКО (знущально). Алілуйя!

 ВІРЬОВСЬКИЙ. Я дуже шкодую, що вчасно не наважився… що не встиг… (Раптом осідає, хапаючись за серце.)

ДЕРЕВЛЯНА. Що з тобою, Михайлику?! Швидку скоріше, йому погано! У нього серце!.. Скоріше, прошу вас!  

ПЕРЕВАГА. Валідол є у кого?

ДЕРЕВЛЯНА. Ні, швидку треба, швидку!..

 

В цей момент входить Ельвіра з тацею, уставленою келихами шампанського.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Ельвірі). Як викликати у вас швидку? Михайлу Ільковичу погано!

ЕЛЬВІРА. Ой! Зараз, зараз… (Ставить тацю на стіл і набирає номер на своєму мобільнику.) Алло, швидка. Негайно в клуб, Михайлу Ільковичу погано. Та не якому, а доктору наук Михайлу Ільковичу!.. Тут засідання кафедри, а не танці! Та яка різниця скільки йому!..

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (владно забирає мобільник у Ельвіри). Що ви собі дозволяєте, вам же українською мовою кажуть, що у Михайла Ільковича серце, а вам анкетні дані! Негайно швидку, а то вам теж буде погано!.. Як через сорок хвилин?! Як бензину немає?!

БУЗЕВИЧ. Скинемось на бензин.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (показує мобільник.) Відключились. От відморозки!

ХОЛЄВА. Кошмар!

НЕДАВАЙ. Давайте я відвезу до лікарні, а то поки…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА (Ельвірі). Лікарня у вас далеко?

ЕЛЬВІРА. Десь із кілометр.

НЕДАВАЙ (рішуче). Поїхали! (Цурканю.) Допоможіть мені донести Михайла Ільковича до «Хюндая».

 

Недавай і Цуркань підхоплюють під руки Вірьовського і обережно несуть його на вихід. Деревляна і Ельвіра поспішають за ними. Коли вони виходять, наступає гнітюча пауза.

 

МОЛЯКО (декламуючи). Як зручно деким витирати ноги… Мгу-гу гу-гу…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Ви би посоромились в такі хвилини!..

 

Демонстративно знизавши плечима, Моляко відходить і придивляється до розпису.

 

ЦУРКАНЬ. Дай боже, щоб все обійшлося.  

 

Входить Цуркань.

 

ПЕРЕВАГА. От життя! Ось, начебто, ось, а воно – на тобі!

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. А воно, як завжди, не уздовж, а поперек.    

МОЛЯКО. А хіба секрет, що далі так жити не можна, скажіть, Семене Семеновичу? Ви ж фахівець з цієї проблеми.

ОДНОГУБЕНКО (похмуро). Так жити можна, але недовго.

ЦУРКАНЬ. А якщо довго, то, безперечно, інвалідом. Не обов’язково фізичним.

БУЗЕВИЧ. Взагалі на цьому світі жити неможливо, але ж більше ніде.

ХОЛЄВА (на вушко Бузевичу). Найвищий бал за дотепність, Гришо. І поцілунок. 

ОДНОГУБЕНКО. Будемо сподіватись, що з Вірьовським все обійдеться.

ЦУРКАНЬ. А як же поховальний бізнес – не втратить?

ОДНОГУБЕНКО. Кандидатів вистачає, не збанкрутуємо. Докторів теж.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Що за цвинтарний песимізм, шановні?! (Хапає келих з шампанським і залпом випиває.) За оптимізм!

БУЗЕВИЧ (підхоплюючи цей тост). За оптимізм впритул до смерті. (Теж п’є.) А ви, Семене Семеновичу, не навівайте бізнесового песимізму, будь ласка.

ОДНОГУБЕНКО. Та не я ж починав цю заупокійну про наше життя! Між іншим, Інно Сергіївно, у цвинтарному бізнесі теж є гідне місце для оптимізму. Життя ж не закінчується труною, як відомо з деяких теорій.

МОЛЯКО (декламуючи). А скільки всюди воскових фігур!..

Всі звично обертаються на Моляку.

ЦУРКАНЬ. Звісно, ми ж не в музеї!

БУЗЕВИЧ. І не в готелі «Танго-Континенталь».

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Нарешті щось реалістичне від пана доцента!

ОДНОГУБЕНКО (Моляці.) Треба вас познайомити з моїм братом. Він так перейнявся нашим бізнесом, що почав пропонувати деяким замовникам поховальних послуг дуже цікаві епітафії, які теж звучать як афоризми. Між іншим, попит шалений.

БУЗЕВИЧ. Можна авансом для мене? Гонорару не пошкодую.

ОДНОГУБЕНКО. Хе! (Виймає записну книжку.) Вам підійде ось ця? Спеціально для гуляк. (Читає.) Епітафія. «Хоч тут не запитають, де я вештався…».

ПЕРЕВАГА. А достатньо життєрадісно, треба сказати!

ХОЛЄВА. Цікаво!

ОДНОГУБЕНКО (Холєвій). А ось що можуть написати сексуально незадоволені дружини на могилі своїх чоловіків. (Декламує.) «А ти і тут ні мертвий, ні живий…».

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Та ваш брат – тала-ант!

ОДНОГУБЕНКО. Якщо любити свою справу, воно само віршується. Оцініть ось епітафію для мажорів з крутими тачками. (Декламує.) «У вічність в’їхав я на «Мерседесі»…». Двісті баксів фразочка, між іншим. Тому що – звучить!

ПЕРЕВАГА. Боюсь, що з такими настроями доведеться ось там, на дверях (показує рукою на двері) замість вивіски меморіальну дошку: тут жила-була кафедра інтегральної перспективи… 

 

Всі замовкають, осмислюючи це. Потім займаються хто чим. Бузевич і Холєва відходять в сторону.

 

БУЗЕВИЧ. Ти віриш в переселення душ, Сонечко?

ХОЛЄВА (зацікавлено). Не знаю…

БУЗЕВИЧ. А в переселення тіл?

ХОЛЄВА. Цікавий ракурс.

БУЗЕВИЧ. Авжеж. (Майже муркотить їй на вушко.) Можна в готелі і вже сьогодні…

 

Входять Комусєв, Сичук і Недавай. Комусєв бере келих з шампанським. 

 

КОМУСЄВ. Сталося непоправне, колеги. (Мовчки п’є.)

СИЧУК. Ваш доктор помер. (Теж п’є.)

ОДНОГУБЕНКО. Невже?!

КОМУСЄВ. Лікарі, звичайно, зробили все належне, але ж…

СИЧУК. Але вже було пізно. Серце у Михайла Ільковича не витримало.

НЕДАВАЙ. А що дивного – вік же у нього.

ПЕРЕВАГА. Скільки йому стукнуло – вісімдесят чи більше?.. Втім, всі там колись будемо.

КОМУСЄВ. Але, вибачайте за оптимізм, будемо не зараз, а потім. А зараз життя продовжується, і нам треба… треба… Між іншим, останні слова у Михайла Ільковича були… були…

СИЧУК. Він так і сказав: я дуже шкодую, що не встиг… Але прозвучало це дуже оптимістично, треба сказати.

КОМУСЄВ. А що означає «не встиг» в такому разі?

СИЧУК. Не встигнути – це значить залишити щось на перспективу.

КОМУСЄВ. Ніяких сумнівів, що це стосувалось перспектив нашої кафедрі.

СИЧУК. Стовідсотково.

КОМУСЄВ. Тому, узгодивши ситуацію з ректоратом, ми повідомили для преси, що ця трагедія, умовно кажучи… Ну, я би сказав, – достатньо оптимістична для вищої школи взагалі і нашого університету зокрема…

СИЧУК. Що престарілий доктор наук Вірьовський по-молодому переживав за новостворену кафедру…

КОМУСЄВ. Хоча надмірно хвилюватись за її майбутнє для нього означало ставити під питання власне майбутнє…   

СИЧУК. А так і вийшло, на жаль. (Ельвірі.) Принеси ще шампанського. Все ж таки треба пом’янути.

 

Ельвіра виходить.

 

КОМУСЄВ. Шкода, звичайно, що Михайло Ількович не встиг… поставити першим свій вагомий підпис.

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. Де поставити?

КОМУСЄВ. Взагалі-то планувалось, щоб кафедра..

СИЧУК. Та наша корпорація «Хімія плюс»…

КОМУСЄВ. Та корпорація, звичайно… Ну, щоб, подвійною, так би мовити, тягою зініціювати висунення кандидатури Вадима Никодимовича на державну премію цього року. Тому важливо було, аби першим підписав звернення щодо цієї ініціативи саме доктор наук.

СИЧУК. Тим більше такий авторитетний, як Вірьовський.

ПЕРЕВАГА. А ми припускали, що в академію наук…

КОМУСЄВ (перебиває). В академію ж інша процедура, ви знаєте. 

 

У Комусєва і Сичука водночас дзвонять мобільні телефони.  Вони обидва синхронно відповідають на дзвінки.

 

КОМУСЄВ. Алло?

СИЧУК. Слухаю.

КОМУСЄВ. Через півгодини? Зрозуміло. (Вимикає мобільник.)

СИЧУК. В ресторан я перетелефоную, само собою. (Вимикає мобільник.)

КОМУСЄВ. Справді, все схоже на дуже оптимістичну трагедію.

ЦУРКАНЬ. Між іншим, у Одногубенка брат пише дотепні епітафії у досить оптимістичному стилі. Можна підібрати щось адекватне.

КОМУСЄВ. Можна, звичайно. Але ж вибір нелегкий, погодьтеся, – коли між трагічним та святковим.

БУЗЕВИЧ. А що святкового ще, крім захисту докторської?

КОМУСЄВ. Ну, поки лише одностайне рішення ВАКу.

 

Ельвіра приносить шампанське. Сичук жестом запрошує присутніх взяти келихи.

 

ГРЕЦЬ-АПОНЬКІНА. То за здравіє чи за упокій?

КОМУСЄВ (зітхаючи). Дилема, Інно Сергіївно, дилема. 

СИЧУК. Адже десь за півгодини академія може обрати Вадима Никодимовича своїм членом.

 

Всі ошелешено застигають.

 

БУЗЕВИЧ (Холєвій, на вушко, вони вже встигли трохи відійти). А ти, чарівна дівчинко, обереш мене сьогодні в безсмертні?

ХОЛЄВА (Бузевичу). Якщо гарантуєш неземне кохання.

БУЗЕВИЧ (Холєвій). Неземне? Звучить як епітафія.

ХОЛЄВА. Я не про трагічне, а про небесне. Тут, а не там.

Комусєв прокашлюється.

КОМУСЄВ. Звичайно, формально ми повинні були б схилити голову перед світлою пам’яттю Михайла Ільковича, що ми фактично і робимо. Але ж коли сьогодні стільки світлого та святкового, то мимоволі напрошується висновок, що такий збіг не випадковий, а, вибачайте, досить закономірний. Бо на зміну хорошому приходить краще. Тобто життя прогресує. Тому, мабуть, буде логічніше запропонувати першим тост, як ось щойно висловились, за здравіє. Тобто за Вадима Никодимовича. Що буде в цій формальній ситуації фактичним побажанням Михайлу Ільковичу знайти на тому світі спокій та умиротворення… (Виразно зітхає.)

ЦУРКАНЬ. Чудове вирішення дилеми.

ОДНОГУБЕНКО. А що вдієш, коли життя і смерть не залишають іншого вибору?!

МОЛЯКО (декламуючи). Як впевнено сліпі ведуть засліплених…

 

Реакція присутніх звична.

 

ЦУРКАНЬ. До остаточного прозріння, мабуть?

МОЛЯКО. Мгу-гу гу-гу…

КОМУСЄВ (зітхає). Мабуть. Тож за Вадима Никодимовича, за подальше життя!

ПЕРЕВАГА. А якщо фактично за Михайла Ільковича, то чи правильно чокатись в таких випадках?

КОМУСЄВ (дещо розгублено). Справді дилема…

НЕДАВАЙ. Але ж тут і формально і фактично компроміс, коли за нове життя від Вадима Никодимовича і за подальше життя без Михайла Ільковича.

ЦУРКАНЬ. Тобто краще, так би мовити, напівчокнутись?

БУЗЕВИЧ. І тоді й небіжчики будуть цілі, й новостворена кафедра сита.

КОМУСЄВ. В цьому щось є, справді.

ПЕРЕВАГА. А не краще випити просто «за», колеги?

ОДНОГУБЕНКО. А що – доволі мудро, якщо просто.

СИЧУК. Я теж так думаю.

КОМУСЄВ. Мабуть, правильно, якщо просто. Адже кафедра – це вільні люди, інтелектуали. Тому кожен, формально п’ючи за Вадима Никодимовича, може уявити, що фактично п’є за Михайла Ільковича.

СИЧУК. І навпаки.

ОДНОГУБЕНКО. Саме так.

ЦУРКАНЬ. А ви перший тост за кого, Семене Семеновичу?

ОДНОГУБЕНКО. А то ви не знаєте!

БУЗЕВИЧ. Та хто ж знає, чи не візьмуть верх ваші бізнесові інтереси?

ОДНОГУБЕНКО. Не перебільшуйте. Я, звичайно, за Вадима Никодимовича, за подальше життя, якому мій бізнес теж допомагає, погодьтеся.

ХОЛЄВА (Бузевичу, грайливо). А я за тебе, мій неземний.

 

В цей момент Моляко, уважно придивляючись до танцюючої пари, чомусь хмикає. Всі обертаються на нього.

 

МОЛЯКО (декламуючи). О як душа танцює реквієм!.. Мгу-гу гу-гу…

 

Завіса

 

 

 

 

 

Коментарі закрито.

dramaturg

Свіжі статті

Свіжі коментарі

%d блогерам подобається це: